Архів парафії

Збудуємо храм разом!

Вклади свою цеглину в новий храм Божий !


цеглина іменна





                                                    Наш банер 


                                                  


Рекомендуємо


лого


Наш телеграм канал.

https://t.me/Hram77

Ікони з дерева

Підписка на новини

Введіть адресу Вашої поштової скриньки


Відписатися

Розділ 3. Київська митрополія за часів Богдана Хмельницького

 1. Київська Митрополія у роки Визвольної Війни українського народу

 

Взимку 1648 року спалахнуло козацьке повстання, якому судилося перерости у Визвольну війну українського народу. Однією із головних причин виникнення цієї війни було релігійне гноблення православних мас в Речі Посполитій. Богдан Хмельницький у своїх зверненнях до українців прямо наказував, що польській власті «посполитим народом нашим заволодівши, не тільки у ярмо невольниче їх запрягли, але (й) по своїй волі безбожній і в душі вредную і правилами священним і святих отець наших противную вринути унію» хотіли.1

Гасло боротьби «за віру» проходить через весь її період, незважаючи на те, що вище духовенство Київської митрополії, дуже цінуючи надбання, досягнуті в добу Петра Могили, в цілому лояльно відносилося до польського уряду.

Разом з тим, воно підтримало дії Богдана Хмельницького, який з самого початку домагався поряд із задоволенням козацьких вимог, охорони прав Православної Церкви та повернення православним всіх її храмів.2 «Щодо нашого духовенства стародавньої грецької віри, — писав гетьман в середині 1648 року, — то дуже просимо його не чіпати, і ті святі церкви, які в Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших містах силою були унією поневолені, при давніх вольностях залишити».3

Вимога скасувати церковну унію була поставлена й перед Яном-Казимиром, як претендентом на польський престол (в травні 1648 року король Володислав IV помирає).4 Таку ж

1 Документи, обьясняющие историю Западнорусского края й его отношение к России й Польше. СПб., 1865. С.318; Щербак В. Козацтво і православ `я Київська старовина. 1993. №5. С. 76.

2ЦДІА України в м. Києві. Ф.1407. Оп.2.Спр.28в. Арк.1; Там же. Оп.2. Спр.28г. Арк.1-2.

3Документи Богдана Хмельницького (далі Д Б X). К., 1961. №5. С.39.

4Степанков В. Українська держава у середині XVII століття: проблеми становлення й боротьби за незалежність. К., 1993. С.34; Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.2. С.192.

вимогу на конвокаційному сеймі 1648 року поставила Й православна шляхта, яку представляв брацлавський воєвода Адам Кисіль. Будучи досвідченим політиком, він чи не першим зрозумів можливі наслідки козацько. селянського повстання для Речі Посполитої, вплив українського православного духовенства на його розвиток. Воєвода попереджав про пагубність наклепів на духовенство православної Київської митрополії, які розповсюджували єзуїти, та вказував на необхідність самопожертвування шлшляхти в ім`я досягнення злагоди та спокою в країні.1

Ян-Казимир погодився із справедливістю вимог православних українців та обіцяв по змозі їх виконати. Ставши королем, він відправив для переговорів з ге- ьманом панів Олдаковського і, дещо пізніше, Гіжовського. Як наслідок, 2 грудня 1648 року з`явився універсал Богдана Хмельницького, котрий сповістив український народ, що Ян-Казимир, якого «Господь Бог зволив поблагословити на панування», закликає припинити «цю непотрібну війну і пролиття християнської крові і залишає нас у мирі та при давніх вольностях». Від свого імені гетьман попередив шляхту, яка поверталася на свої маєтки, щоби вона не пригноблювала селян та не чинила утисків православній вірі.2

Турботи Богдана Хмельницького відносно прав Української Православної Церкви не обмежувалися тільки переговорами з польським урядом. Розгортання антифеодальної боротьби уже літом 1648 року поставило перед гетьманом питання про ставлення до обширних, насамперед монастирських, володінь Київської митрополії. Гетьманський уряд прихильно ставився до монастирів, беручи до уваги їх заслуги перед православною вірою, те, що православне духовенство переслідувалося шляхетською владою і частина його брала участь у Визвольній війні. З актових книг Руського воєводства відомо поіменно понад 100 священників, які брали участь у селянських походах на шляхетські замки, маєтки, на міста.

1А Ю З Р. Ч.З, т.4.№У. С. 18-20.

2АЮЗР. Ч.З, т. 4. № XVIII. С.39-41; Д Б X. № 36. С.

Деякі з них були навіть сотниками і полковниками у селянських загонах.1

Старшина вважала духовенство своїм союзником: церква Мала великий вплив на маси і цим впливом могла підтримати організацію нової влади. Заручитися ж підтримкою церкви та її духовенства, особливо чорного, можна було тільки шляхом збереження та розширення монастирського землеволодіння.

Першим скористалися владою гетьмана посланці Густинського монастиря, які в липні 1648 року отримали охоронну грамоту на монастирські володіння. «А хто мав би оним, — попередив Богдан Хмельницький, — прей сей наш лист перешкоду і кривду чинити, теди ми такового, яко незбожного й неприятеля Церкви Божої карати розказуєм». Слідом за густинцями пішли всі інші монастирі. Богдан Хмельницький задовольняв їхні прохання, взявши їх під свою «протекцію і оборону». Аналіз документів свідчить, що він цього курсу притримувався до кінця свого життя. В цьому неважко переконатись проглянувши таблицю №1.

Гетьманський уряд Богдана Хмельницького зовсім не збирався ліквідувати систему монастирського землеволодіння, а, навпаки, намагався її зміцнити й розширити. Підтвердженням служать й дані, які навів відомий український вчений І.Крип`якевич у своїй капітальній праці «Богдан Хмельницький». Так ось, за його підрахунками в період з 1648 по 1657 роки монастирі отримали понад 80 маєтків, шляхта — близько 50, а старшина — до 20.

Що стосується володінь білого духовенства, то про них по суті немає жодних відомостей. Проте, універсал Богдана Хмельницького, виданий Лазарю Барановичу з нагоди його обрання на Чернігівську кафедру, виразно свідчить про наміри гетьмана зберегти за білим духовенством їхні маєтності. Зокрема, підтверджувалося право «його милості отця Лазаря Барановича На достоїнство Епископства Чернігівського, чину Східної Православної Церкви матки нашої», та наказувалося, щоби ніхто «маєтностей, поменяному єпископству належачих і где колвек знайдучихся отцу єпископу албо засланим на то от єго мило-

`Крип`якевич І. Богдан Хмельницький. К., 1954. С.195.

сти особам заєжджати і посесію обирати не перешкоджал».1 Відносно дрібного духовенства, то цілком вірогідно, що воно, влившись в ряди повсталого народу, теж намагалося розширити свої володіння за рахунок маєтностей католицької церкви та шляхти. З огляду малочисельності скарг на сільських священників, можна припустити, що далеко не всі з них брали участь у погромах, пам`ятаючи та високо цінуючи гідність свого сану.2

Отже, позиція гетьмана щодо повернення «колишніх прав та вольностей» задовільняла не лише козацькі верстви. Вона цілком відповідала інтересам вищої православної ієрархії та значної частини дрібного духовенства Київської митрополії. Саме тому в`їзд Богдана Хмельницького до Києва в 1648 році напередодні Різдвяних свят був таким тріумфальним. Власне це дало підставу Київському митрополиту Сильвестру Косову, обраному на кафедру в 1647 році невдовзі після смерті Петра Могили, вітати гетьмана як нового Мойсея, як визволителя України. Особливу значимість зустрічі надавала присутність єрусалимського патріарха Паїсія, що саме прибув перед тим із Сходу. Патріарх намовляв Богдана Хмельницького використати успіх та силу в інтересах усього східного православ`я, розвивав перед ним плани союзу православних держав: України, Росії, Молдови і Волощини, котрий оборонив би православні народи, поневолені Туреччиною.3 Кампанія 1649 року розпочалася серед загального піднесення всіх верств українського народу, включаючи й духовенство. За словами базиліанського ченця Ласка, усюди на визволених територіях «і не чути іншої влади, окрім гетьмана та Війська Запорізького»."Кампанія закінчилася в серпні 1649 року укла-

данням Зборівського договору. В цілому, він не відповідав фактичному успіхові козацької армії, тим широким надіям народних мас, зокрема селянства. Проте, Зборівський тракт в разі його дотримання, надавав Православній Церкві великі права. Зокрема, в Київському, Чернігівському та Брацлавському воєводствах вона вирівнювалася з римо-католицькою. Всі урядові посади в цих воєводствах мали діставатися тільки православній шляхті. Київському митрополитові разом із двома єпископами митрополії надавалися місця в Сенаті. Євреям та ченцям-єзуїтам на території згаданих воєводств проживати заборонялося. Крім того, ставилося питання про скасування церковної унії та дозвіл православним відкривати свої храми і вільно здійснювати обряд віросповідання в Кракові, Варшаві, Любліїіі та інших містах.1

Слід відзначити, що над виробленням умов договору разом із гетьманом активно спшпрацював Київський митрополит Сильвестр Косів. Богдан Хмельницький намагався врахувати всі побажання українського владики.2 Інструкція, видана козацьким послам на Варшавський сейм, зобов`язувала їх добиватися підтвердження Зборівської угоди, включаючи й пункти, що стосувалися церковної справи.3

Вимоги скасувати унію та надати Київському митрополитові місце в парламенті викликали велике невдоволення з боку римо- та греко-католицького духовенства.4 Тому на сеймі, який розпочав свою роботу в кінці 1649 року, Сильвестр Косів за порадою Адама Кисіля тимчасово відмовився від свого права засідати в Сенаті. Це питання, як і доля церковної унії, відкладалося до «наступного сейму». Самого ж Адама Кисіля на основі договору призначили київським воєводою.5 12 січня 1650 року сейм в цілом підтвердив «права та вольності

`ЦДІАУкраїнивм.Києві. Ф.51. Оп.З. Спр.15204.Арк.П2-112зв.

2Каманин Й. Участив южно-русского населення в восстании Богдана Хмельницкого А Ю З Р. Ч.З, т.4. К., 1914. С.ХІІ.

3Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.20; Україна в документах і матеріалах. Т.З. К., 1941. N3 120. С. 146-147; №121. С. 147; №204. С.267-268.

"Документи об освободительной войне украинского нарада (далі — Д О ВУН). К., 1965. № 87. С.231.

`Д Б X. №68. С. 130-131; Грушевський М, Ілюстрована історія України. С.306; Крип`якевич І. Історія України. С.176.

2Крип `якевич І. Богдан Хмельницький—поборник возз `єднання України з Росією. Львів, 1953. С. 16.

3АЮ З Р. Ч.З, т.4. № С XII. С.363.

4Там же. № СХІІ. С.327.

5Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.25.

православного руського народу і його віри». Луцьке, Холмське, Вітебське -Мстиславське єпископства, а також Жидичинська архимандрія залишалися у віданні Київського митрополита. Єзуїтам заборонялося відкривати свої школи в Києві. Сейм підтвердив права православних на друкарні, школи та інші церковні «добра». Окремо підтверджувалися права священників та їхнє підпорядкування тільки духовному суду. 19 січня 1650 року король ствердив погоджені сеймом умови Зборівського тракту, і 31 січня 1650 року документ було внесено до Луцьких гродських книг.1

В березні того ж року, незабаром після Варшавського сейму, гетьман відправив до короля ще одне посольство, якому ручалося доповісти, що хоч сейм і затвердив «права наші», проте «пани уніати не хочуть відступитися, нехтують наказом і не хочуть залишати маєтків духовних установ, які здавна належать православним установам». Тому необхідно було, щоби «унія була скасована», щоби розв`язання цього питання «не відкладалося на наступні сейми», а «фундації православні негайно повернути православному духовенству».2 Якою була відповідь короля Яна-Казимира невідомо, проте вже восени Богдан Хмельницький сповістив шляхту Волинського воєводства про повернення Православній Церкві всіх її маєтн остей.3

Як бачимо, вимоги православних до кінця не виконувалися. Однак позиція польського уряду давала всі підстави надіятися Київському митрополитові, єпископам на повне задоволення у недалекому майбутньому всіх їхніх прохань.

Проблема навколо Української Православної Церкви не обмежувалася лише юридичним підтвердженням та закріпленням канонічних прав та привілеїв Київської митрополії. По суті, в даний період, це питання було вже вирішеним. Домінуючими були економічні інтереси українського православного духовенства. Саме вони у великій мірі й визначали ставлення вищої ієрархії митрополії, як до

`А Ю З Р. Ч.З, т.4. № С XII СXIII. С.382-388.

2Д Б X. `№92. С. 161-162.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.1407. Оп.1. Спр.26. Арк.1-3.

гетьманського так і до польського урядів. Уже на кінець липня І648 року форми антифеодальної боротьби, масштаби розвитку цих подій свідчили, що вона вийшла за межі типового повстання і переросла у Селянську війну.1 Вперше в історії народний рух охопив майже всю територію України й супроводжувався масовим винищенням панів, незалежно від їх національності та віросповідання. Переважали насильницькі форми боротьби: відбувалися погроми шляхетських садиб і замків, канцелярій судових інстанцій; привласнення майна шляхти й орендарів; захоплення орних земель й сільськогосподарських угідь.

Не обминула гірка доля й православні монастирі митрополії, що опинилися у вогні Селянської війни. Вони були зруйновані як і всі інші замки та садиби. Так, якісь «своєволниє Костя Карпенко і Карп Лихий з купою немалою», знехтувавши гетьманським указом, здійснили розбійний напад на Густинський монастир і його «зпустошили, ченцов округне мордовавше, збили, а іних людей, ктіторов місця того святого, насмерть позабивали, січі пошарпати та спряти церковні».2 Зруйнований був монастир в Денешах.

Великих збитків зазнали й київські монастирі: Печорський, Михайлівський, Флорівський, Братський та інші. Незруйнованими залишилися тільки їх садиби; що ж до земель, то здебільшого вони переходили в руки селян та козаків.3 Зокрема, жителі Глевахи, Малютинки і Юріївки робили «великую шкоду» в дібровах та лісах Михайлівського Золотоверхого монастиря. В Бузукові, теж на Київщині, частину землі, що належала до пасіки Печерського монастиря захопили люди, «коториє свої там мают кгрунти».4

`Степанков В. Українська держава у середині XVII століття: проблеми становлення й боротьби за незалежність. С. 36.

2ЦДІА України в м.Києві. Ф.220. Оп.1. Спр.153. Арк.1.

3Крип`якевин І. Богдан Хмельницький. С.255; Мухин Н. Кие-во-Братский училищний монастьірь// Трудьі Киевской Духов-ной Академии. 1895. № 4. С.283-285.

4Відділ рукописів Ц Н Б ім.В.І.Вернадського. Збірка Церков-но-Археологічного музею. Папка 594/1. Оп.62; Крип`якевич І. Богдан Хмельницький. С.25.

«Обивателі» з Лісників та Ходосіївки «своєволством взбужониє і нікого ся не обавляючи, великиє шкоди чинят ловленєм риб» в Калинівщині та в інших урочищах Видубицького монастиря.1 Не визнавали над собою влади Микільського Пустинного монастиря й жителі містечок Максимівни та Городища, про що свідчать універсали гетьмана.2

Не кращим було становище і на Лівобережжі. Не хотіли підкоритися Густинському монастирю жителі села Маціївки.3 Незважаючи на універсали гетьмана Богдана Хмельницького, селяни з Холмів, Ядутина та інших сіл не визнавали влади Максаківського монастиря.4 Скаржився гетьмануй «пречестний отец Григорій Васильович, протопопа Козелский», що селяни Козелецького монастиря кривду «тому місцю святому» чинили.5 Селяни села Баби «кривди і перепони в грунтах» Микошинського монастиря «діяли»,6 а жителі села Вільшани робили «кривди і шкоди» Мгарському монастирю в його млинах.7

Прелік цей не повний. Зрозуміло, що в умовах війни Богдан Хмельницький не міг своєчасно попередити та збройне захистити всі церковні володіння, а це не могло не відбитися на стосунках між ним та вищою ієрархією Київської митрополії. Невдбволене духовенство поступово відходить від співробітництва з гетьманським урядом.

Існували й інші обставини, які віддаляли ієрархів митрополії, зокрема Сильвестра Косова, від гетьмана. Справа

в тому, що вступ військ теж супроводжувався погромами шляхти та католицького духовенства, а нерідко й зневажливим ставленням і до духовенства православного. Так згадуваний нами чернець Ласка, повернувшись від Богдана Хмельницького, доповідав Адаму Кисілю, що в «Києві був обшук у шляхти, шляхтянок, дітей, ксьондзів, після чого всіх їх Дніпром пригостили». Окремі універсали гетьмана, які забороняли чинити шкоду в шляхетських маєтках, як правило не виконувалися.1 Та й сам Богдан Хмельницький при нагоді власноручно розправлявся з неприятелями. Як свідчить пЛаска, на вимогу одного із послів, П.Заліського, повернути відібраних козаками коней та гроші, «дісталося при цій згадці булавою від гетьмана, а під кінець били його обухами й поволокли в посольський постоялий двір». Решта послів були «взяті до гармат. Із челяді, яка була на конях, одних убили, інших втопили». Нарешті, гетьман наказав, щоби після його від`їзду до Чигирина, посланцям Адама Кисіля, які залишилися живими «відрубали голови». Про поступок гетьмана митрополита сповістили.2

Така поведінка козацтва Сильвестру Косову та єпископам, як людям шляхетського походження, була далеко не до вподоби і викликала певне відчуження. Власне тим можна пояснити факт задоволення митрополита вступом у липні 1651 року польсько-литовських військ на чолі з полковником Гоневським до Києва і надання їм грошової допомоги у розмірі 25 тисяч злотих. «Ми, — говорив з цього приводу владика, — були в неволі майже чотири роки і кожний день вмирали від жахів козаків та власних підданих».3 Вчинок київського духовенства мабуть став відомим королю Яну-Казимиру. Через місяць, 31 серпня 1651 року він видав універсал, який гарантував особисту та майнову недоторканість православного духовенства, а також монастирів і церков «грецької релігії», взятих королем під свою опіку.4

>Д ЕХ. №20. С.62-63.

2Д О В У Н. № 87. С. 231-232.

3Там же. № 225. С. 580-581.

4АЮ З Р. Ч.З, т.4. № ССХ. С.603-604.

41, Д І А України в м.Києві. Ф.220. Оп.1. Спр. 153. Арк.1; Інститут рукописів Ц Н Б їм. В.І.Вернадського. Збірка Церковна-Археологічного музею. Папка № 594; Крип `якевич І. Богдан Хмельницький. С.264.

2А З Р. Т.5. № 36. С.90-91.

3Ц Д ІА України в м.Києві. Ф.159. Оп.1. Спр.4. Арк.1.; Там же. Спр.5. Арк.1; Там же. Ф.1407. Оп.1. Спр.60. Арк.І-Ізв;Ла-заревскийА. Описание старой Малороссии. Т.З.К., 1902. С.171.

"ЦДІА України в м.Києві. Ф.1407. Оп.1. Спр.62. Арк.1; Там же. Спр.64. Арк.1.

5Там же. Спр. 63. Арк.12.

6Мякотин В. Очерки социальной истории Украиньї в XVII-XVIIIвв. Т.1, віп.1. Прага, 1924. С.72.

7А З Р. Т.5. № 39. С.93.

Взагалі, хід воєнних дій і зміна при цьому влади суттєво впливали на матеріальне становище Київської митрополії. Так, після поразки українських військ під Берестечком, польські власті відібрали у Києво-Братського монастиря землі, надані Богданом Хмельницьким. Умови ж Білоцерковського договору дозволили монастирю забрати ці села назад.1

Ситуація, в якій опинилося вище духовенство Української Православної Церкви під час Визвольної війни була надзвичайно складною. Перемінні успіхи протиборчих сторін змушували його бути дуже обережним у своїй поведінці та висловлюваннях. Загроза втратити привілеї, маєтки, здобуті ще за часів Петра Могили та значно розширені в роки війни, змусила українських ієрархів більш детально проаналізувати процеси, що розвивалися навколо них. Врешті-решт, православна еліта на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим вибрала найбільш оптимальний варіант — уникати будь-яких політичних акцій, ухилятися від зв`язків, які б навіть частково носили політичний характер. Така позиція давала їм змогу підтримувати на приватному рівні доброзичливі стосунки і з гетьманом, і з польським королем, і з православними патріархами та митрополитами, і з московським урядом, розвивати з ними церковно-господарські зв`язки, а також управляти митрополією та турбуватися про належний професіоналізм її духовенства.

Правда, зв`язки між «архиєпископом Константинополя — Нового Риму і вселенським патріархом» Парфенієм та «святійшим, красномовнійшим митрополитом київським, галицьким і всієї Русі паном Сильвестром» дещо ослабли. Константинопольський владика, виражаючи кожний раз «велику любов та радість» з приводу перемог Богдана Хмельницького, постійно просив Сильвестра Косова, щоби той «піклувався і старався перед благочестивим та великим вождем (гетьманом) про встановлення й зміцнення великої церкви Христової», кажучи «добрі, милі та гарно підібрані слова від чистого серця». Обережний Сильвестр, дотримую-

`Мухин Н. Киево-Братский училищний монастирь. С.295.

чись своєї тактики, від відповідей патріарху ухилявся. Тому останній просив митрополита «віднині не нехтувати частіше писати» йому.1

У 1649 році єрусалимський патріарх Паїсій, перебуваючи в Києві, відвідав Братський монастир. Після розмови з настоятелем монастиря Інокентієм Гізелем, патріарх благословив діяльність «благочестивих шок», та освятив «святі обителі Богоявлення хрестоносного братства».2 В 1650-1651 роках в Україні перебували митрополити Назаретський Гавриіл та Коринфський Йоасаф. Як стверджують такі відомі українські постаті як С.Томашевський та Ю.Липа, владики у листопаді 1650 року навіть «миропомазали Богдана й Тимофея Хмельницьких, назвавши Хмельницького «государем Великої Росії».3 Цікаво, що гетьман, не маючи належної політичної підтримки з боку українських ієрархів, всіх їх використовував в якості посередників на переговорах України з Росією, а Паїсія, крім того, ще й з Молдовою та Волощиною.4

На початку 1653 року новий Константинопольський владика Афанасій, зумівши із «володінь бусурманських вирватися», направився в Москву «у справах надобних до його царської величності». Судячи із листа гетьмана до путивльського воєводи князя Ф.Хилкова від 28 лютого 1653 року, шлях патріарха пролягав через Україну, де він зустрічався і мав розмову з Богданом Хмельницьким. Гетьман, побачивши такого «чесного чоловіка, деякі справи доручив», аби він «царській величності запропонував таємно».5

>Д О В У Н. №144. С.382-386.

2Мухин Н. Киево-Братский училищний монастьірь. С.284.

3Липа Ю. Призначення України. Львів, 1992.. С.240-241.

4А Ю й З Р. Т.З. №318. С.448; Крип `якевич І. Богдан Хмельницький — поборник возз`єднання України з Росією. С.9, 14; Д О В У Н. №145. С. 385-386; Історія в документах і матеріалах. Т.З. №120. С. 146-147; Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.20.

5ЦДІА України в м.Києві. Ф.1407. Оп.2. Спр.99. Арк.2,5.

Без сумніву, присутність східних владик сприяла зміцненню церковних інституцій Київської митрополії, позитивно впливала на розвиток релігійної думки в Україні. Вони не тільки відвідували православні монастирі та церкви, але й нерідко особисто проводили Богослужіння в храмах. Зокрема, Коринфський митрополит Йоасаф тривалий час «завтреню часи і вечірню повсякденно» проводив у гетьманській столиці Чигирині.1

На засадах, закладених ще митрополитом Петром Могилою, продовжували розвиватися відносини й з Московською державою. Так, на прохання царя Олексія Михайловича від 14 травня 1649 року «учителів божественного писання відаючих і еллінській мові навичних до Москви для справи біблії на деякий час прислати», митрополитом були направлені вчителі Братського монастиря Єпіфаній Славянецький та Арсеній Сатановський.2 Натомість ігумен цього монастиря Інокентій Гізель просив у російського царя допомоги на монастирські потреби. Така допомога була надана.3 В 1651 році в Росію «на царське ім`я на вічне проживання» прибув київський учений Дамаскин Птицький.4

Особливо інтенсивно розвивалися відносини після того, як на московське патріаршество «пожалував государ без жереба» Микиту Миновича, в «чернецях Никона».5 На запрошення нового патріарха, який проводив реформи у своїй Церкві, до Москви прибувають друкарі, з`являються там українські майстри-будівничі, проповідники, художники, надходять видані в Україні книги.6 У 1652 році «прибув із Києва архидиякон Михайло, та співаків 11 чоловік».7 Українських хористів охоче запрошували для співу в московських храмах.

`А Ю й З Р. Т.З. №320. С.456.

2ПС3-І. Т.І №7. С.166; АЮиЗР. Т.З. №267, 330. С.337, 480.

3АЮ й З Р. Т.З. № 312, 335. С.436, 487; Мухин Н. Киево-Братский училищньїй монастьірь. С.284.

4А Ю й З Р. Т.З. № 312. С.436.

5Кушнарева М., Мордвинцев В. Опальний патриарх. К., 1992. С.31.

6Логвин Г. З глибин. Гравюри українських стародруків (XVI — XVIІ ст.). К., 1990. С.63. 7А Ю й З Р. Т.З. №330. С.481.

Впродовж усього періоду, коли Богдан Хмельницький вів переговори з Москвою, митрополит Сильвестр Косів був у приязних стосунках з російським урядом. Задовольняючи прохання в церковних потребах, він натомість отримував жаловані грамоти, які дозволяли збирати в Москві пожертвування київським монастирям. «Повели, государ, — писав, наприклад, митрополит царю влітку 1652 року, — дати своє жаловання» 12 міней місячних та прологи вересневі й березневі, та Феофілакта та устав великий, і на мене умилосердись, на одежу теплу пожалуй, щоб мені було чим взимку зігрітися».1 Перелік цей можна продовжити, але жодного разу ми не зустрінемо контактів, які б носили політичний характер. Митрополит і українське духовенство у своїй більшості, не маючи жодних ворожих настроїв супроти Росії, зовсім не бажали йти під «високу государеву руку». Знаючи, що «московитеня, коториє только лише голим іменем християня словут, а ділом і звичаями пуще й гірше варварів самих», вони не розділяли намірів гетьмана укласти політичну угоду з Російською державою.

Незважаючи на війну, ієрархи Київської митрополії намагалися зберегти звиклий робочий ритм у своїх єпархіях. Так, у квітні 1652 року Мстиславсько-Могилівський єпископ, намісник Київського митрополита у Великому князівстві Литовському Йосип Горбацький видав універсал, який зобов`язував духовенство Слуцької протопопії прибути до Слуцька для канонічної та адміністративної перевірки.2

Отже, одним із головних гасел Визвольної війни українського народу було гасло боротьби «за віру». Вища православна ієрархія Київської митрополії, не розриваючи зв`язків з урядом Речі Посполитої, разом з тим підтримала на початку і дії Богдана Хмельницького. Дрібне духовенство ж безпосередньо влилося в ряди повсталого народу. Гетьман, розуміючи значення, яке мало духовенство у становленні нової влади, намагався надовдо заручитися його підтримкою. На протязі всього свого гетьманування ним видаються уніве-

`Макарий. История Русской Церкви. Т.12. СПб., 1910. С.55. 2ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.192. Арк.1.

реали, спрямовані на збереження та розширення володінь митрополії, а протягом 1649 — 1650 років гетьман добився у польського уряду нового юридичного підтвердження статусу Української Православної Церкви. Позиція Богдана Хмельницького цілком відповіала інтересам православної верхівки і стимулювала її, зокрема митрополита Сильвестра Косова, до політичної співпраці з ним.

Однак, на певному етапі визвольних змагань українського народу спалахнула Селянська війна (сер. 1648 — 1652 рр.), що спрямувала своє вістря на знищення великого феодального землеволодіння. Селянська стихія захопила й власність Київської митрополії, насамперед її монастирів. Неспроможність гетьманського уряду в умовах війни збройне захистити володіїшя конкретного монастиря чи єпископа, викликала невдоволення у вищої ієрархії митрополії. Спостерігалося значне похолодання у відносинах між духовною верхівкою та гетьманом. Цьому сприяла й часта зміна властей, що нерідко призводило до витрати монастирями цілих сіл. Врешті-решт, керівництво митрополії обрало найбільш оптимальний варіант — ухилятися від будь-яких політичних справ, що дало можливість управляти єпархіями, розвивати церковно-господарські відносини і з східним духовенством, і з гетьманом, і з польським урядом, і з Московською державою.

2. Взаємовідносини українського Духовенства з московським урядом

 

Хоча на політичних переговорах Богдана Хмельницького з урядом Росії питання про підпорядкування митрополії не розглядалося, проте вони, за словами І.Власовського, «щиро чи не щиро, але велись найперше в ім`я православія, для спасіння його від гніту в Польщі».1 Для Богдана Хмельницького ідея захисту православ`я була чи не головним аргументом, який змусив би Росію в союзі з Україною розпочати війну проти Польщі. «Ми, — говорив гетьман, — ласки царської шукаємо і бажаємо, тому що від Володими-

`Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.299.

рового святого хрещення одна наша благочестива віра з Московською державою і ми мали єдину владу, а роз`єднали нас неправдами своїми і насиллям лукаві ляхи».1 Царський же уряд розціїіював боротьбу українського народу, як силу, здатну підірвати могутність Речі Посполитої, бачив у ній реальну можливість «повернути» Росії «спірні» землі України, Білорусі та Литви і закршитися там.2 Ось чому, підтримавши Визвольну війну, Москва намагалася заручитися, насамперед, підтримкою авторитетного духовенства Київської митрополії, влада якого розповсюджувалася на вказані території. Намагаючись зблизитися з українськими ієрархами, уряд Росії, з одного боку, без зволікань надав вагому матеріальну допомогу, різного роду жаловані грамоти владикам, великим монастирям, а з другого — почав реформувати за допомогою високоосвічених фахівців з України Церкву в себе вдома, що дозволяло привести її відповідно до норм вселенського православ`я.

Проте, зусилля Москви були марними, їй так і не вдалося перевести церковно-господарські зв`язки з Київською митрополією в політичну площину. Про це ще в 1651 році вказувалося Богдану Хмельницькому. Російський уряд, тоді ще не впевнений у своїх силах, боявся відкрито надати військову допомогу Україні, що означало би опинитися в стані війни з Польщею, Для свого оправдання цар та бояри посилалися на інертність в політичному відношенні українського духовенства, зокрема, митрополита. Гетьману не залишалося нічого, як повідомити в Москву, що Сильвестр Косів «радий би поїхати до великого государя бити чолом про підданство Малої Росії, але боїться помсти від поляків, коли государ не згодиться прийняти (її)».1

Однак, мовчав митрополит і після 1-го жовтня 1653 року, коли Росія зважилася оголосити війну Польщі та взяти Украї-

1Крип `якевич І. Богдан Хмельницький — поборник возз `єднання України з Росією. С.8.

2Історія народів Росії. Від найдавніших часів до середини XVIII століття (Наук. ред. Серіщев Я. К.), 1992. С.208-210.

3АЮи З Р. Т.З. N2327. С.462.

ну під свою протекцію, бо там «пани Ради і вся Річ Посполита на православну віру і на св.Божії церкви повстали і хочуть їх знищити».1 Пам`ятаючи, як попередні митрополити Йов Борецький та Ісайя Копинський самі були ініціаторами подібних переговорів, цар та його оточення були переконані, що Сильвестр Косів ще раніше від Богдана Хмельницького мав потурбуватися про перехід під руку «православного християнського государя». Єпископам же митрополії належало переконати в цьому й паству.2

Особливо здивувало московський уряд мовчання, яким відреагував митрополит на рішення Переяславської Ради 1654 року. Лише 16 березня, по приїзді російського посла Василя Бутурліна до Києва, владика пообіцяв, що «тепер уже буде молитися Богові й за царя». Тоді ж Сильвестр відправив у Софійському соборі молебен та виголосив промову, від якої «плакало духовенство».3

Проте, на другий день, коли Василь Бутурлін почав приводити до присяги поселенців Печерського монастиря — шляхту, міщан та дворових слуг, митрополит разом із Лаврським архимандритом Йосипом Тризною заборонили їм присягати. «Як тільки довідається литовський король, — заявив Сильвестр Косів, — що я шляхту та дворових людей своїх до присяги послав, то звелить тих єпископів і духовенство, що по литовських містах перебувають порубати, я буду перед Богом відповідати за всі ті душі». Крім того, «шляхта його та дворові люди маєтностей не мають, служать за наймом і тому присягати їм не годиться». Тільки через два дні після вмовлянь та погроз митрополит дає на це свій дозвіл.4

Хрестоматія з історії України. К., 1993. С.99; Л С 3. Т.1. №104. С.297.

2А Ю й З Р. Т.10. №4. С.253; Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т. 1. С. 50.

3Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской Митро -полий Московской патриархии. С.40-41; Огіенко І. Українська Церква. Т.2. С.167.

4АЮиЗ Р. Т.10. №4.11. С.255-259.

У лютому того ж року Сильвестр відмовляє царським воєводам надати землі Софійського митрополичого монастиря для побудови під Києвом нової фортеці. Свою відмову владика мотивував тим, що хоч «Хмельницький і піддався під високу государеву руку, тільки він, митрополит, із всім собором про то бити чолом не посилав і живе з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Митрополит, як і раніше, не дивлячись на особи та чини, твердо оберігав властність Київської митрополії. «А якщо стануть бояри та воєводи на тому місці ставити город, — попередив Сильвестр Косів, — то він буде з ними битися». Конфлікт дійшов до гетьмана і царя. Справа закінчилася тим, що цар грамотою від ЗО березня 1654 року змушений був розпорядитися замінити ділянку монастирської землі, відведеної під забудову фортеці, на іншу. При цьому, він примирливо писав гетьману, щоби митрополит не ображався, так як землі ніхто не збирається відбирати, «а готові ще прибавити».1

Не припиняє митрополит, вище духовенство відносин і з польськими й литовськими урядовими колами та самим королем. З України посилаються ченці із проханням визволити їх, а вони «із Києва московських людей виб`ють і будуть під королівською рукою, як колись». Спонукали ж митрополита вислати посольство ті обставини, що «Москва їх хоче перехрестити», а патріарх Московський «собі присягать велить». «Ми з костьолом римським унію прийняти не хотіли для того, — заявляли українські владики, — щоби пастирю нашому старійшому (Константинопольському патріарху), якого Бог дав нам не противитися». В зв`язку з цим, чернець Макарій Криницький від імені Київського митрополита та Печерського архимандрита вніс протестацію до Луцьких гродських книг.2

Для такого занепокоєння у вищої православної ієрархії дійсно були підстави. Московські воєводи без відома митрополита втручалися у справи київських монастирів, затри-

>А Ю й З Р. Т.10. № 8. XXIII. С.505; №7. VI. С.391; №10.111.С.546. 2Там же. №11. VI, С.557; №17.111. С. 773.

мали на деякий час у Києві та піддали допиту Слуцького настоятеля Феодосія.1 Взагалі, поведінка царських послів, воєвод та й самого царя по відношенню до українського духовенства і особливо митрополита була далеко не дипломатичною. Боярин Василь Бутурлін, прибувши до Києва для приведення присяги, замість того, щоби розпитати владику про його здоров`я, «спасеніє», як це було прийнято тоді за етикетом, відразу накинувся на нього: чому і «з якою метою» він ніколи царю «чолом не бив, не писав та царської милості до себе не шукав». Думний дяк Лопухін, знаючи про зволікання митрополита із присягою монастирських підданих, «виговорював йому з великим докором». «Ти, митрополит, — погрожував дяк, — більше би відказів та розмовлень ніяких не чинив і за то на себе государевого гніву не накликав».2

Не кращим було ставлення й російського царя Олексія Михайловича. Після Переяславської угоди на ім`я Сильвестра Косова не надійшло жодної його грамоти чи листа, навіть з приводу народження 5-го лютого 1654 року царевича. Грамоту государ відправив лише гетьману. На випадок запиту митрополита, стольнику Полтєву доручалося відповісти, що він, митрополит, «нашої милості не шукав і нам не писав, і тому до нього нашої грамоти не прислано».3 27 березня 1654 року із Москви до Богдана Хмельницького надійшов царський указ, де в грубій формі говорилося: «І тобі би, гетьману Богдану Хмельницькому, того київського митрополита Сильвестра веліти до нас, великого государя, в Москву прислати, щоб він,... виправлення дав»,4 тобто виявив покірність. Треба віддати належне гетьману, який постійно захищав митрополита. «А что твоє великеє святительство опалился бил на преосвященного пастиря нашого, — писав Богдан Хмельницький Московському патріарху Никону, —

яко би он православия святого российского соединеніє благодарственноє портил і великому государю нашему єго царському величеству спротивлялся, сему не вірте всячески і прочіїм по сих клеветам. Колико бо пострадал он по вірі православной от многих літ».1

Вихованці Петра Могили — митрополит Сильвестр Косів і вище духовенство митрополії, маючи глибокі знання з церковного права, ясно усвідомлювали, що слідом за політичним союзом з Москвою неминуче постане питання й про церковне об`єднання, яке випливало із самих канонів Церкви (Православний 17.IV Вселенський Собор).2 Знаючи російську дійсність, їх лякала можлива перспектива уже в недалекому майбутньому втратити свою церковну, економічну і, навіть, особисту незалежність.

Позицію вищої православної ієрархії Київської митрополії найкраще висловив відомий богослов того часу — Черкаський протопоп отець Федір Рурський. На Чигиринській Раді 1654 року, яка мала остаточно вирішити долю України, він виголосив знамениту промову, котра ввійшла в історію. «Від трьох царів, чи волхів, — казав Федір Рурський, показуючи на гостинці послів від Росії, Туреччини та Польщі, — піднесені були дитинчатому Христу Спасителю дари» золото, ладан і смирна; дари сії предзнаменували буття, страдання і повернення на небо. Злато віщувало царствування, ладан — погребіння, смирна — Божественність.

Так і сії дари, піднесені трьома царями младенствуючому народу, знаменують участь його: чим покриті чи одіяні дари сії, тим покриється народ, ними спокушившись. Дари польські покриті килимом, то і народ з поляками буде мати килими; дари турецькі покриті тканиною шовковою, то і народ окутається в шовк; дари московські покриті рогожами, то і народ, з`єднавшись з московитянами, одягнеться в рогожки і під рогожки. І сії предзнамснування вірніші і вагоміші всіх оракілів на світі».

>Д Б X. № 255. С.З53-354; А З Р. Т.5. № 48. С.98. 2Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.302.

`Там же. М7.У11. С.393-394.

2Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московской патриархии. С.41. 3АЮиЗ Р. Т.10. №6.У, 6.УІ. С.315-318. 4 Там же. №8.XXIII. С.506.

Слова отця Федора справили більше враження ніж аргументи гетьмана про необхідність укласти союз з Росією. На Раді знявся галас. Богдана Хмельницького назвали зрадником та звинуватили в тому, що він хоче продати Україну «народові, котрий не подав їм жодної допомоги в І найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст». Козаки разом із генеральним осавулом Богуном заявили, що краще бути «у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові кайдани рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатися без жаху і трепету».1

Однак, Хмельницький, тверезо оцінюючи обстановку, що склалася навколо України, змушений був прийняти протекцію російського царя, до котрої його «просто пхали» грабіжництво Орди та непримиренність Польщі супроти української державності, навіть на обмеженій козацькій території. Сучасні українські дослідники епохи Хмельниччини сходяться в тому, що угода, підписана гетьманом в Переяславі, зовсім не передбачала входження України до складу Російської держави. Створювалася лише своєрідна конфедерація під егідою московського царя, спрямована на розгром Речі Посполитої та протистояння агресії Кримського ханства. За українською державою зберігалися витворена форма правління й існуючі інституції політичної влади, її сувернітет лише частково обмежувався у сфері зовнішньополітичної діяльності, а також зобов`язанні виплачувати певну давнину до московської скарбниці.2 Отже, союз із Москвою Богдан Хмельницький намагався використати в

1Конисский Г. История Русов или Малой России. М. 1846. С. 98, 99.

2Феденко П. Тріумф і катастрофа. Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького Культура і життя. 1990. 12 серпня; Смолій В., Ричка В. Угоди гетьманського уряду України з Московською державою (1654-1764 рр.) очима правознавця Український історичний журнал. 1993. №4-6. С.93-96; Степанков В. Українська держава у серпні XVII століття» проблеми становлення й боротьби за незалежність. С.25, 53-54.

першу чергу для зміцнення незалежності України, її державності, складовою й невід`ємною частиною якої мала виступати незалежна українська національна церква.

І дійсно, уже в березні 1654 року гетьманський уряд, подаючи царю «Статті», які б мали регулювати відносини України з Росією, поряд із правами «мирського чину людям», ставить на затвердження й права людей «духовного чину», здавна наданих руськими князями та польськими королями, з вимогою їх не порушувати. Від свого імені Богдан Хмельницький в усній формі прохав Олексія Михайловича надати жаловану грамоту Київському митрополитові Сильвестру Косову на його маєтності.

Розглянувши «Статті», цар із боярами постановили пожалувати гетьмана запорізького і все військо запорізьке, і звеліли «їм бути під нашою царської величності рукою за давніми їх правами і привілеями, наданих їм від польських і великих князів литовських і тих їх прав та вольностей порушувати нічим не веліли». Відносно прохання гетьмана було вирішено «митрополиту і всім духовного чину людям на маєтності їх» видати «государську жаловану грамоту». Проте, статті, які б повністю підтвердили права та привілеї Київської митрополії, включаючи й церковно-канонічні, московським урядом були просто опущені.

Одночасно бояри вказали на необхідність українському пастирю разом із духовенством бути під благословінням Московського патріарха.1

На відміну від Богдана Хмельницького та його уряду, царизм розглядав Переяславську угоду як омріяне повернення «відрізаної гілки до материнського пня».2 (пригадаймо Люблінську унію 1569 року в трактовці польських урядовців). Звідси, Москва й відповідно визначала своє ставлення до України та її Церкви. Успіхи російських військ у воєнній ка-

1А Ю й З Р. Т.10. № 8. С.491; Історія України в документах і матеріалах. Т.З. № 196. С. 260; № 197. С. 262; Хрестоматія з історії України. К., 1993. С.99-102; Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т. 1. С. 64.

2Крип`якевич І. Історія України. С.179.

мпанії проти Речі Посполитої в 1654 році дали підставу Московській патріархії взяти безпосередньо в своє управління Смоленську, Мстиславсько-Могилівську та Полоцьку єпархії, зовсім не звертаючи уваги на те, що це була область Київського митрополита у юрисдикції Константинопольського патріарха. Були грубо порушені канони Православної Церкви, але навіть формально, із етичних міркувань, ніяких сигналів з боку Москви до митрополита не поступило. В Україні зрозуміли, що над Київською митрополією нависла реальна загроза зміни її статусу.

В зв`язку з цим, в кінці травня 1654 року Богдан Хмельницький знову порушує питання відносно прав та привілеїв української церкви. Із Чигирина в Москву від його імені надходять листи адресовані царю Олексію Михайловичу та патріарху Никону, де він наполягає, аби цар врешті підтвердив давні вольності українського духовенства. Одночасно гетьман просить Олексія Михайловича, щоби той задовольнив прохання ченців київських Богоявленського, Братського, Пустинно-Микільського монастирів та Печорської Лаври.1

Проте, в Москві із відповіддю зволікали. Та по іншому й бути не могло. Видатний російський дипломат того часу А. Ордин-Нащокін, аналізуючи перспективу відносин російського та українського народів, прямо вказував, що «Мала Росія війнами й незгодами відпала від Великої. Єдність народів може наступити тільки через згоду у вірі й церковному управлінні з Москвою».2 Під єдністю розумівся «единьїй русский народ», отже єдина православна церква з центром у Москві мала виконувати чи не найважливішу роль у колоніально-русифікаторській політиці царської Росії.

Доводи політиків продовжували знаходити своє практичне втілення. В особливо жорсткій формі воно здійснювалося

вже на колишній території Литовського князівства, де все неправославне населення під страхом смерті змушували переходити у православ`я. За свідченням сина Антиохійського патріарха Макарія архидиякона Павла Алепського, після взяття російськими військами Смоленська, всіх євреїв, які відмовилися прийняти хрещення «за наказом государя зібрали й посадовили у дерев`яні зруби та спалили. Всі костьоли польські були зруйновані до основи, а на їх місці велено закласти було православні церкви».1 І 1656 році цар наказав із м.Вільна та Віденського Воєводства «уніатів висилати, а їхні церкви та половину костьолів римських обернути у грецькі церкви».2 Разом із місцевим православним населенням, вони вольовим рішенням підпорядкувалися безпосередньо Московському патріарху. Для порівняння мабуть доречно обмовитися, що роком назад польський король Ян-Казимир підтвердив привілеї Сигизмунда III від 1595 року про зрівняння православного духовенства з католицьким по всій території Речі Посполитої.3 Провідні діячі Української Православної Церкви усвідомлювали, що відсутність з боку Москви гарантійних документів на права та привілеї Київської митрополії робить можливим втручання царських чиновників у її справи і на території власне козацької України. Втративши надію на допомогу в польського короля та наочно переконавшись у рішучості Богдана Хмельницького та його уряду зберегти канонічний статус-кво митрополії, українські духівник разом із митрополитом Сильвестром Косовим йдуть на зближення з гетьманом в результаті, під Смоленськ до царя (там тоді знаходилася його ставка) направляється обопільне посольство, до складу якого, крім гетьманських посланців, увійшли представники Софійського митрополичого, Печерського, Золотоверхого Михайлівського, Видубицького та інших монастирів.

`ЦДІА України в м.Києві. Ф.1407. Оп.2. Спр.ЗЗ. Арк.1; Там же. Ф.220. Оп.1. Спр.155. Арк.1; ДБ X. №255-258. С.З53-358.

2Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. С.207; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.343.

`Аболенский Й. Московское государство при царе Алексее Михайловиче й патриархе Никоне, по запискам архидиакона Павла Алепского Трудьі КиевскойДуховнойАкадемии. 1876. №12. С.647.

ЩДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.194. Арк.1.

3Там же. Спр.193. Арк.1-3.

Очолив його ігумен Пустинно-Микільського монастиря Інокентій Гізель. 28 липня 1654 року посольство прийняв цар Олексій Михайлович, якому вручили грамоти Київського митрополита, монастирів та гетьмана.1 Богдан Хмельницький в черговий раз наполягав задовольнити домагання українського духовенства. Цікаво, що Сильвестр Косів у своїх грамотах підписався як митрополит «Малої Росії», а не «всієї Русі». Він вибачався за непорозуміння навколо будови київської фортеці. Висловивши «радість» з приводу «нинішнього з`єднання», київський владика просив у царя підтвердити попередні права та привілеї Київської митрополії.2

В окремій грамоті були подані статті, в яких говорилося:

1. Ствердити всі права та привілеї митрополії, здавна надані їй великими князями руськими та королями польськими.

2. Залишити її під послушенством Константинопольського патріарха.

3. Визнати право митрополита, єпископів та ігуменів перебувати на своїх посадах до смерті. Через вільне обрання духовенство та миряни визначають їх наступників. Втручання духовних Московської патріархії не допускається.

4. Найвищою інстанцією українських церковних судів є суд митрополита. Апеляція до Москви забороняється. Засудженні духовні відбувають покарання на баьківщині.

5. Визнати канонічну підлеглість православних Литви (тут маються на увазі й білоруські землі) та Волині Київському митрополитові, як це було здавна. Гарантувати їм вільні зносини з митрополитом.

6. Надати монастирям маєтки поблизу Києва, взамін тих, що лишилися під Польщею. Відібрати землі, незаконно займані шляхтою.

7. Нікого з українського духовенства «до Великої Росії не затягувати». Коли у когось виникне необхідність побувати у справах в Росії, то нікого силою там не затримувати.3

`А Ю й З Р. Т.10. №16.1-XIX. С.705-764. 2Там же. №16.11. С.707-712. 3АЮиЗ Р. Т.10. №16.Х. С. 741-742.

Подаючи статті, Інокентій Гізель від імені митрополита та «всього освяченого собору» наголосив, що найголовнішим Іфоханням-вимогою є залишення Київської митрополії «при найзверхнішому пастирі Царегородському, до котрого нас і Право Боже через св. Апостола Андрія Первозванного та канони святих отців прилучили й совокупили». Це є «корінь всіх наших вольностей та прав», на «цьому фундаменті всі наші вольності й створені суть».1

11 серпня 1654 року цар Олексій Михайлович повідомляв гетьмана Богдана Хмельницького про результати переговорів. Цар писав, що ігуменів Пустинно-Микільського й Архангельського Видубицького монастирів Інокентія Гізеля та Климента, «і старців і твоїх посланців, Михайла Махаринського з товаришами», він «пожалував нашим царської величності жалуванням, і дав їм на їх маєтності жаловані грамоти». Відносно решти монастирів і їх маєтностей, «которіе будет у них отошли при королех польских», а також митрополита, архимандрита та «ігуменів з братією», то на це «наш царської величності указ буде».

Що стосується головної вимоги українського духовенства залишити Київську митрополію у юрисдикції Константинопольського патріарха, то «великий государ ті справи веліли відкласти до приходу нашого царського до Москви» і там «указ учинити».2 Однак, ні гетьману, ні митрополиту так і не довелося побачити цей указ. Московський уряд визнав за непотрібне задовольнити прохання київського духовенства.

Щоби зменшити можливе невдоволення українських ієрархів, цар того ж дня підписав та відправив ще дві грамоти. Перша адресувалася Київському митрополитові Сильвестру Косову. В грамоті, невеликій за об`ємом, без усякої конкретизації було сказано, що «йому митрополиту, тими маєтностями володіти та доходи всякі, які з тих маєтностей на митрополії збирали і нині збирають, мати як раніше».

`Там же. №16.ХІП. С.752-753.

2А Юи З Р. Т.10. №16.ХУІІ. С.762; Історія України в документах і матеріалах. Т.З. №200. С.264-265.

Друга направлялася київським воєводам князям Ф.Куракіну і Ф.Волконському та дяку А.Немирову, яким наказувалося: «Та ні в які би`сте духовні справи не вступалися, відсилати митрополиту».1

Отже поїздка посольства до царя Олексія Михайловича фактично виявилася безрезультатною. Це змушені були визнати й російські дослідники Церкви. Зокрема, митрополит Макарій прямо писав, що «духовне посольство приходило з Києва майже даремно нічого не осягло».2 Тому не дивно, що вже у 1655 році київський воєвода князь Ф.Волконський знову скаржився Богдану Хмельницькому, що «показується явна зрада багатьох духовних», а царю повідомляв про ворожі задуми самого митрополита Сильвестра.3

Відчуження Сильвестра Косова від Москви дійшло до того, що на початку лютого 1656 року він відмовив самому царю відправити до нього на деякий час «свого співака Ваську Пикулинського» .4

В березні 1657 року Богдан Хмельницький можливо востаннє спробував добитися гарантійних документів Українській Православній Церкві. У листі до Московського патріарха Никона він відверто писав, що «весь собор священний і весь чин духовний зажадав пожалувати і утвердити государськими грамотами їхні права, привілеї свободи і добра по чину і звичаю давньому на віки». Гетьман заявив, що він, Богдан Хмельницький, і все військо запорізьке підтримують українське духовенство та «молять» «великого святителя» Никона якнайшвидше виконати їхню волю.5 Проте, в Москві промовчали і на цей раз.

Бажання Росії підпорядкувати собі українську церкву було настільки великим, що у московському «Прологові» надруку-

`А Ю й З Р. ТЛО. №16.ХУПІХІХ. С.762-764.

2Макарий. История Русской Церкви. Т.12. С.82.

3Власовський І. Нарис історії Української православної Церкви. Т.2. С.304.

4Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С.172.

5А З Р. Т.5. №48. С.98.

вали навіть молитву царя та його родини, де зокрема були такі слова: «О єже престолу Київському соєдинитися з богопоставленим престолом Московським, і княженію Малоросійському совокупитися з богохранимим Великоросійським царством». Лише Св.Синод у XVIII столітті скасував її, бо «Мала Росія, також Київська та інші тієї країни єпархії з Великою Росією поєднані, і маються в одній Великоросійській єпархії».1

Способи, якими царизм з перших же кроків почав зміцнювати свої впливи в Україні, стараючися скрізь стати твердою ногою і, що можна, прибрати до своїх рук, змусили дуже розчарувати гетьманський уряд. Богдан Хмельницький, зрозумівши, до чого хилиться з «протекцію» царя, поспішив поставити заборчим тенденціям московського уряду певні межі, не в`яжучись з Росією ніякими договорами. Дотримуючись в зносинах з царем вже прийнятої форми етикету, гетьман фактично задержав усю владу над Україною в своїх руках.2

Не було підтримки царському урядові й збоку вищої ієрархії Київської митрополії. Не втрачаючи надії схилити їх до себе, Москва одночасно шукала своїх прихильників й серед дрібного духовенства.

З перших же днів свого перебування в Україні російські посланці відзначили подекуди невдоволення міщанства козацькою адміністрацією. Міщан підтримувало й дрібне духовенство, яке теж нерідко ставало жертвою свавілля козацької старшини, не кажучи вже про сільських священників та парафіян. Вміло оперуючи протиріччями в українському суспільстві, московські політики поступово добивалися бажаного успіху. Надійною опорою російських впливів ще за життя Богдана Хмельницького стало місто Ніжин, представлене протопопом Максимом Филимоновичем.

Відомо, що Максим Филимонович ще 23 січня 1654 року вітав царського воєводу Василя Бутурліна, який прибув до Ніжина, аби привести міщан до присяги царю. Дещо пізніше,

Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С.170.

2Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.311.

27 вересня 1654 року він, у своїй промові перед Олексієм Михайловичем в ставці під Смоленськом, висловив надію, що під крилами московського царя будуть зібрані не лише Київ, Чернігів, але й землі львівська, подільська, покутська, підгірська, поліська й білоруська, розсіяні «злохитрієм польським».1

В жовтні 1657 року (через декілька місяців по смерті гетьмана та митрополита) протопоп писав у Москву, що багато людей, але «ж найпаче на нашому Сівері», бажають аби цар володів над ними. Хоча старшина про цю владу досі радиться, для свого пожитку, і посольство лякає, мовляв, коли цар та Москва візьмуть в свої руки (владу), то невільно буде селянам в чоботях та сукняних жупанах ходити, та в Сибір чи на Москву будуть загнані; для того й попів своїх надішлють, а наших туди ж поженуть», отець Максим Филимонович від імені «поспольства» все ж просить аби «цар звелів, щоб митрополит Московський в Києві був».2 Немає сумніву в тому, що погляди ніжинського протопопа не були поодинокими в Україні.

13 квітня 1657 року помирає Київський митрополит Сильвестр Косів, людина, котра все своє життя віддала збереженню незалежності, самобутності Української Православної Церкви. Богдан Хмельницький, вважаючи вибори нового владики внутрішньою справою України, визнав за непотрібне навіть повідомити Москву про смерть митрополита, що глибоко обурило царських урядовців. Без відома Москви гетьман затвердив місцеблюстителем Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, а день виборів призначив, на 15 серпня 1657 року. Від свого імені Богдан Хмельницький відправив універсали-запрошення до єпископів «у Львів і в Перемишль і в Луцьк, щоби вони приїхали на обрання митрополита за стародавнім правом, як перед тим споконвіків бувало».3Проте

^ласовський І. Нарис історії Української Православної Церкви.Т.2. С.ЗП.

2А Ю й З Р. ТА. №33. С.41-42.

3АЮиЗР. Т.4.№6. С.5; №.7.П1. С. 8; Огієнко І. Українська Церква. Т.2. С.171. привілеї Київської митрополії.

виборів нового глави Української Православної Церкви йому вже не судилося побачити. 6 серпня (27 липня ст.ст.) 1657 року серце великого гетьмана України перестало битися.

Отже, визвольна війна українського народу, розпочата під гаслом боротьби «за віру», була неоднозначне сприйнята духовенством Київської митрополії. Дрібне духовенство, невдоволене постійними утисками католицької шляхти, претензіями греко-католиків на храми та церковні володіння, влилося в ряди повсталого народу, сподіваючись здобути нарешті бажану свободу. Гетьман Богдан Хмельницький, розуміючи значення, яке мало духовенство у становленні нової влади в Україні, з самого початку намагався заручитися їхньою надійною підтримкою. Під час переговорів з урядом Речі Посполитої постійно фігурує питання про зміцнення позиції Української Православної Церкви, зрівняння її з римо-католицькою, скасування церковної унії та повернення православній Київській митрополії всіх її храмів і маєтностей. Позиція гетьмана відповідала інтересам вищої ієрархії митрополії. Не розриваючи відносини з польським урядом, вище православне духовенство одночасно підтримувало заходи Богдана Хмельницького, які стосувалися охорони прав Української Православної Церкви. Наслідком їхньої співпраці протягом 1649-1650 років постало нове юридичне підтвердження властями Речі Посполитої давніх прав та однак, затяжлива війна, часта переміна влади, селянські погроми, що не обминули й володіння Київської митрополії, неспроможність гетьманського уряду завжди вчасно зброєю захистити власність Української Православної Церкви змусили її ієрархів відійти від будь-якої політичної діяльності. Це дало їм можливість протягом 1651-1653 років успішно розвивати церковно-господарські зв`язки з гетьманським урядом, польськими властями, Російською державою, східним духовенством, нормально управляти своїми єпархіями, піклуватися про належний професійний рівень українського духовенства.

Проте, невдовзі з`явилися обставини, які змусили українських духівників знову потурбуватися про юридичний статус Київської митрополії. Справа в тому, що царизм рішення Переяславської Ради (1654 р.) розцінював виключно

як повернення Росії раніше втрачених нею земель.Таке трактування відносилося й до Київської митрополії, якій би у складі Московського патріарху відводилася чи не найголовніша роль провідника московської політики. Виходячи із цього, царські урядники грубо втручалися в справи Київського митрополита, затримували та піддавали допитам священнослужителів, будували на митрополичих землях оборонні споруди і, нарешті, три єпархії Київської митрополії, які знаходилися поза межами козацької України в односторонньому порядку фактично підпорядкували Московському патріарху.

Богдан Хмельницький, розбудовуючи Українську державу, необхідним елементом якої виступала би національні церква, відразу ж після Переяславської угоди поставив перед царем питання про підтвердження канонічного статусу Київської митрополії та збереження за нею обширних її володінь. Послідовність гетьмана знову зближує з ним вище духовенство. До царя нерідко направлялися спільні посольства з грамотами, листами, в яких викладалися аналогічні вимоги. Російський монарх, підтвердивши володіння окремих монастирів та єпископів, від головної вимоги залишити Київську митрополію у юрисдикції Константинопольського патріарха ухилився.Царизм, не маючи змоги силовим рішенням канонічне підпорядкувати собі митрополію, не маючи належної підтримки з боку її ієрархів, намагався поширити й зміцнити свій вплив серед дрібного духовенства. Вміло використовуючи труднощі, з якими стикалося українське суспільство, Москві врешті вдається закріпити свої позиції на Сіверщині, де частина духівників виразила готовність обрати на Київську митрополичу кафедру митрополитом росіянина. Позиція сіверчан засвідчила про початок кризи в Українській Православній Церкві, яка незабаром охопить всі сфери суспільно-політичного життя України.










Розклад богослужінь:


Вечірнє богослужіння

– 17:00;

вівторок - Вечірня з акафістом до Пресвятої Богородиці ради Її чудотворного образу «Всецариця»;

четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);

Божественна Літургія – 9:00.

Храм відчинений з 8:00 до 19:00.
Обідня перерва 3 13-00 до 14-00



Зібрано громадою для Української Армії:


100230 грн.


Церковний календар

29 березня. П'ятниця


Мчч. Марка, єп. Арефусiйського, Кирила, диякона, та iнших багатьох

Прпп. Марка (ХV) i Іони (1480) Псково-Печерських.

Мчч. Марка, єп. Арефусiйського, Кирила, диякона, та iнших багатьох (бл. 364). Прп. Іоана, пустельника (ІV). Свт. Євстафiя, спов., єп. Вифинiйського (ІХ). Прпп. Марка (ХV) i Іони (1480) Псково-Печерських.

детальніше...

30 березня. Субота



Прп. Іоана Лiствичника

Прп. Іоана Лiствичника

Свт. Софронiя, єп. Іркутського

Прп. Іоана Лiствичника (649). Свт. Софронiя, єп. Іркутського (1771). Прор. Іоада (Х ст. до Р. Х.). Апп. Сосфена, Аполлоса, Кифи, Кесаря i Єпафродита. Св. Євули, матерi вмч. Пантелеймона (бл. 303). Прп. Іоана, безмовника (VІ). Прп. Зосими, єп. Сиракузького (бл. 662).

детальніше...

Парафіяльна школа

Публікації

Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження

Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.

Коли біль не минає...

Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...

Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей

Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...

Наше видання


брошура


Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя