1. «Чоловік Божий» (Нав. 14, 6), «вірний раб» (Чис. 12, 7), «будівничий таїн Божих» (1 Кор. 4, 1) «муж бажань» (Дан. 10, 11) і притім духовних! Так називає Писання тих, що мали успіх і високі життям, які стали вищими за видиме. Але назву тебе «богом фараону» (Вих. 7, 1), всій єгипетській і супротивній силі, «стовпом і утвердженням» (1 Тим. 3, 15) Церкви, Господньою волею (див.: Іс. 62, 4), «світлом у світі, зберігаючим Слово життя» (Флп. 2, 15-16), опорою віри, оселею Духа. І чи можу перелічити всі найменування, які дала тобі чеснота, з кожним своїм видом приносячи і засвоюючи нове ім’я? 2. Скажи однак, звідки приходиш і «яке твоє заняття» (Іона. 1, 8)? Що хочеш ти зробити для нас? Бо знаю, що все ти починаєш з Богом, з Божого натхнення і для блага тих, що зустрічають тебе. Для чого приходиш? Чи нас відвідати? Чи знайти пастиря? Чи оглянути паству?

Ми майже не існуємо, а більшою частиною буття з ним¹ переселилися звідси, обтяжуємося «місцем злостраждань» (Пс. 43, 20), особливо ж нині, коли досвідчений керманич, або світильник нашого життя, який з небес вказував нам спасіння, щоб, дивлячись на нього, ми направляли свій шлях, цей пастир з усіма почестями, з усією пастирською досвідченістю, яку здобував довгим часом, залишив нас, сповнений днів благорозумності і, якщо можна сказати словами Соломона, «увінчаний сивиною похвали» (Притч. 16, 31). Паства в здивуванні і засмученні. І бачиш, якої печалі, якого суму вона сповнена, тому що не«упокоюється вже на місці плодючім, не виховуєтьсябіля води спокійної» (Пс. 22, 2), але шукає стромовин, пустель і прірв, де може розсіятися і загинути; не сподівається одержати коли-небудь іншого розумного пастиря, і цілком впевнена, що не отримає рівного спочилому, бажала б, принаймні, мати хоча й гіршого, але небагато чим.

3. Оскільки ж, як я сказав, три причини, і кожна однаковою мірою робить твою присутність необхідною, тобто ми, пастир і паства, то всім подай пристойне, згідно з живучим в тобі духом служіння, і «подай в позику тверде своє слово на суді» (Пс. 111, 5), щоб ми ще більше дивувалися твоїй мудрості. Але як побудувати тобі слово? Похвали спочилого, скільки вимагає його чеснота, не для того тільки, щоб у надгробний дар чистому принести чисте слово, але й для того, щоб іншим представити життя його як зразок і урок благочестя. А нам коротко дай любомудре вчення про життя і смерть, про з’єднання і розлучення душі з тілом, про два світи: про світ теперішній і непостійний і про світ духовний, що завжди перебуває; переконай нас нехтувати в першому все оманливе, непостійне, безладне, подібне до хвиль, що піднімаються то вгору, то вниз, приєднуватися ж до того, що є в останньому непорушного, постійного, боголіпного, що завжди однакове і не підлягає ніяким тривогам і замішанням. Тому що будемо менше сумувати, і навіть ще радіти за тих, що відходять від нас, коли твоє слово, відволікши нас від земного, піднесе до горнього, теперішні прикрості закриє майбутнім і засвідчить, що і ми самі поспішаємо до благого Владики, що оселення краще за подорожування, що яке для плавців тихе пристановище, таке для тих, що хвилюються в тутешньому житті, смерть і перехід у майбутнє життя, або скільки зручностей і полегшення відчувають ті, що звершили далекий шлях у порівнянні з тими, які ще випробовують труднощі і неприємності подорожі, настільки доля досягших небесних осель краща і спокійніша за долю тих, що ще йдуть по негладкому і стрімкому шляху цього життя.

4. Так можеш утішати нас. Але чим утішити паству? По-перше, обіцяй їй своє заступництво і керівництво; тому що всім добре спочивати під твоїми крилами, і ми голосу твого жадаємо більше, ніж вимучені природньою спрагою — чистого джерела. По-друге, запевни, що й тепер не залишив нас добрий пастир, який покладав душу за овець, але і досі з нами і пасе, і веде нас, і знає своїх, і свої його знають, хоча не бачимо тілесно, але перебуваємо духовно, воює за паству з вовками і нікому не дозволяє як розбійникам, або підступно перескакувати через двір овечий, чужим голосом відволікати і викрадати душі, які наставлені в істині. А я певен, що тепер молитвами він зробить більше, ніж колись повчанням; оскільки став ближче до Бога, скинувши з себе тілесні окови, звільнившись від тління, що затьмарює розум; непокровенним представ перед непокровенним, першим і найчистішим Розумом, сподобившись (якщо можу так сміливо сказати) ангельського чину і відваги.

Усе це ти сам, даними тобі силою слова і духа, і розташуєш, і заповниш любомудрієм набагато краще, ніж як я міг би накреслити. Але щоб через незнання доблестей пастиря не дуже скоротилося слово про його гідність, зроблю в малому вигляді деякий нарис похвали небіжчику, скориставшись тим, що мені відомо про нього, і передам це тобі, як чудовому описателю таких речей, щоб ти цілком зобразив красу його чесноти і передав почуте всім для напоумлення всіх.

5. За правилами похвального слова належало б говорити про рід, батьківщину, тілесні досконалості, зовнішні риси і про те, про що високо думають люди. Але я, залишаючи це, почну з того, що для нас найважливіше і ближче за все, і скажу (не соромлячись минулого, тому що сподіваюся на майбутнє), що він²був паростком кореня не досить похвального, який не приніс плодів благочестя, не в домі Божому насадженого, але досить дивного і дивовижного, який склався із двох протилежностей: з язичницької омани і підзаконного мудрування, допустивши в собі деякі частини того й іншого, а деякі відкинув. Послідовники цього вчення, відкидаючи ідолів і жертви, поклоняються вогню і світильникам, а поважаючи суботу і до дріб’язковості дотримуючись постанови про тварин, не приймають обрізання. Іпсистаріями³ називаються ці невисокі за віруванням люди і шанують єдиного Вседержителя. Але що ж виявляється в людині, яка виросла ніби в суцільному нечесті? Не знаю, що більше хвалити, чи благодать, яка його покликала, чи його волевиявлення? Принаймні, так він очистив розумне око від його нечистоти, яка його покривала, і з такою швидкістю кинувся до істини, що для Небесного Отця і заради істинної спадщини вирішив раніше часу бути залишеним матір“ю і позбавленим майна, і це безчестя прийняв охоче, ніж інші найвищі почесті. Але хоч як це дивно, я менше дивуюся цьому. І чому? Тому що і багато інших приносили подібні пожертви, і всім слід зайти у великий невід Божий (див.: Мф. 13, 47), всіх має вловити слово рибалок, хоча Євангеліє бере в полон одних раніше, інших пізніше.

Але вважаю потрібним сказати про те, що здається мені в ньому найбільш дивним. 6. Ще не будучи одного з нами двору, він був уже нашим, бо до нас належав своїми вдачами. Як багато з наших бувають не від нас, тому що життя робить чужими загальному тілу; так багато з тих, що не належать до нас, бувають наші, оскільки добрими вдачами випереджають віру, і володіючи самою річчю, не мають тільки імені. З-поміж останніх був мій батько — гілка ще чужа, але життям схилена до нас. Він настільки вирізнявся цнотливістю, що був водночас і досить люб’язним, і найскромнішим, хоча важко зійтися обом цим якостям. А його правдивість чи має потребу у найсильнішому й очевиднішому доказі, коли знаємо, що він, проходячи перші посади в державі, не примножив свого майна ні на одну драхму⁴, хоча бачив, що інші на суспільне багатство накладають бріарієві руки⁵ і пухнуть від мерзенних поборів, тому що так називаю несправедливе збагачення. Але те ж саме є немалим доказом і благорозумності; втім, воно ще більше виявиться наступним словом. Саму віру, як думаю, він отримав у нагороду за ці чесноти. І я поясню, яким саме чином одержав її, тому що не годиться замовчувати про справу настільки важливу.

7. «Хто знайде доброчесну дружину? Ціна її вища за перли» (Притч. 31, 10)? — говорить, як чую, Божественне Писання. Це дар Божий, і Господь влаштовує добрий шлюб. Так думають навіть язичники; їхній вираз, що для людини найпрекрасніше надбання — добра дружина, і найгірше — зла⁶. І не можна сказати, щоб стосовно цього хто-небудь був щасливіший за мого батька. Думаю, що якби хто, шукаючи для себе досконалішого шлюбу, обійшов усі кінці землі й увесь рід людський, то не знайшов би кращої і більшої згоди. У ньому так з’єдналися всі чудові і чоловічі, й жіночі якості, що шлюб був не тільки плотським союзом, але не менш того і союзом чесноти. Подружжя, перевершуючи інших, не могли перевершити один одного, тому що у обох чеснота була однакової сили і ціни. 8. Дружина, яка була дана Адаму «помічником за його подобою» (Бут. 2, 18), тому що не добре бути людині одинокою, зі співробітниці зробилася ворогом, стала не дружиною, а противницею, звабивши чоловіка сластолюбством і деревом пізнання, позбавивши дерева життя. Але дружина, дана Богом моєму батькові, була для нього не тільки співробітницею, що ще не дуже дивно, але й проводиркою. Вона сама і словом, і ділом направляла його до всього прекрасного. І хоча вважала для себе насамперед, за законом шлюбу, підкорятися чоловікові у всьому іншому; однак не посоромилася бути його наставницею в благочесті. Звісно, вона гідна в цьому подиву, але ще дивніше — батько підкорювався їй добровільно. Якщо інші дружини марнославляться і звеличуються красою як природньою, так і підробленою, то вона знала одну красу — красу душевну, і намагалася зберігати або усвідомлювати в собі, в міру сил, образ Божий, а підроблені й штучні прикраси відкидала, віддаючи їх тим, які призначили себе для видовища. Вона знала одна істинну шляхетність — бути благочестивою і знати, звідки ми походимо і куди підемо; одне надійне і невід’ємне багатство — жертвувати своє майно для Бога і для убогих, особливо ж для збіднілої родички. Задовільняти тільки їх потреби, на її думку, значило не припинити нещастя, а нагадати про нього; благодіяти ж з усією щедрістю вона вважала справою, яка могла доставити і їй постійну славу, і їм втіху. Якщо одні із дружин вирізняються ощадливістю, а інші благочестям, тому що важко з’єднати обидві якості, то вона перевершувала всіх тим і тим, і в кожному досягла верху досконалості, і обидві вміла з’єднати в одній собі. Піклуванням і невсипністю, за приписами і правилами Соломона для дружини доброчесної, вона примножила все в домі, ніби зовсім не знала благочестя. Але і настільки була старанна до Бога і до всього Божественного, ніби не займалася домашніми справами. Одне не терпіло у неї збитку від іншого, але одне іншим взаємно підтримувалося. 9. Чи уникала вона часу і місця для молитви? Про це у неї щодня була найперша думка. Краще ж сказати: хто, приступаючи до молитви, мав стільки надії одержати те, про що просилося? Хто виявляв таку повагу руці й особі священика? Хто так високо цінував усякий рід любомудрого життя? Хто більше, ніж вона, умертвляла плоть постом і пильнуванням? Хто благоговійніше стояв під час всенічних і денних псалмоспівів? Хто частіше за неї хвалив дівоцтво, хоча сама несла шлюбні узи? Хто був кращою заступницею вдів і сиріт? Хто в такій мірі полегшував тяжкий стан плачучих? Та і наступне, для інших, можливо, маловажне, що навіть не має ніякої ціни, бо для багатьох недоступне (тому що в те, що неможливо виконати через заздрість з трудом і віримо), для мене досить гідне поваги, як наслідок віри і пориву духовного жару. У священних зібраннях і місцях, крім необхідних і таємничих виголосів, ніколи не чутно було її голосу. 10. У давнину на жертовник не приносили сікера, і під час його будівництва не було видно і чутно знарядь каменотесів. Це мало важливе значення через вище призначення, бо все, що присвячується Богові, має бути природним і нештучним. Чому ж і в ній не визнати важливим того, що вона вшановувала святиню мовчанням, ніколи не поверталася спиною до високошанованої трапези, не плювала на підлогу в Божому храмі; зустрінувшись із язичницею, ніколи не з’єднувала руки з рукою, не доторкалася вустами до вуст, хоча та, що зустрілася, вирізнялася б скромністю і була з найближчих; з тими, що споживали нечисту і скверну трапезу, не тільки добровільно, але й з примусу не розділяла солі, не могла, всупереч вимогам совісті, пройти повз і навіть бачити оскверненого дому; ні слуху, ні язика, якими приймала і віщала Божественне, не оскверняла язичницькими оповіданнями і видовищними піснями, тому що освяченому не пристойне все неосвячене. Але й за це дивовижніше те, що вона, хоча і сильно співчувала чужому горю, однак ніколи не віддавалася плотському плачу до того, щоб скорботний голос вийшов раніше подяки, або сльоза впала на віки, таємниче запечатані⁷, абоколи приходило світле свято, залишався на ній печальний одяг, хоча вона неодноразово терпіла багато скорбот. Тому що душі боголюбивій властиво підкоряти Божественному все людське. 11. Промовчу про діла ще більш таємні, яким свідок один Бог і про які знали хіба вірні рабині, які були в тому її повіреними. А про те, можливо, не треба і згадувати, що стосувалося мене; бо я не відповідаю її надіям, хоча їй коштувало великих зусиль, ще до народження, не боячись майбутнього, обіцяти, а після народження невдовзі присвятити мене Богові. Втім, Богові так було угодно, що обітниця її була не зовсім не виконана і приношення не відкинуте. Такі досконалості частково вже були в ній, а частково примножувалися і зростали поступово. Як сонце і ранковими променями робить найприємнішу дію, але полуденні промені його тепліші й світліші, так і вона, показавши значні успіхи в благочесті із самого початку, засяяла наостанку найщедрішим світлом.

Тому той, хто ввів її в свій дім, як здавна і від предків боголюбиву і христолюбиву, яка від батьків одержала в спадщину чесноту, а не від дикої оливи, подібно до нього, привиту до оливи доброї, — і тоді вже мав немале спонукання до благочестя. Вона через надлишок віри не терпіла бути в союзі з іновірним, і хоча була найтерплячішою і наймужнішою із жінок, однак в тому тільки не могла зберегти любомудріє, щоб однією половиною бути в з’єднанні з Богом, а іншою частиною самої себе залишатися відчуженою від Бога. Навпаки, вона бажала, щоб до союзу плотського приєднався і союз духовний. А тому день і ніч припадала до Бога, у пості і з багатьма слізьми просила Його дарувати спасіння її главі і невтомно діяла на чоловіка, намагалася схилити його різними способами: докорами, умовляннями, послугами, відлученням, а найбільше своїми вдачами і запальною ревністю про благочестя, що сильніше за все схиляє і пом’якшує серце, добровільно даючи себе схилити до чесноти. 12. Їй потрібно було, як воді, пробивати камінь, безперестанно падаючи на нього по краплі, з часом очікувати успіху в тому, чого домагалася, як і показав результат. Про це вона просила, на це сподівалася не стільки з жаром юних років, скільки і завзяттям віри. Тому що й на теперішнє ніхто не покладався так сміло, як вона на уповаєме, з досвіду знаючи щедродаровитість Божу.

Але в справі спасіння їй сприяв розум, який потроху приймав лікування, сприяло і сновидіння, які нерідко посилає Бог в дар душі, яка гідна спасіння. Яке ж видіння? Тут починається для мене найприємніша частина оповідання. Моєму батькові уявилося, нібито (чого ніколи раніше не робив, хоча й багаторазово просила й благала про те дружина) він співає такий вірш Давида: зрадів, коли сказали мені: «Звеселився я тим, що сказали мені: ходімо до дому Господнього» (Пс. 121, 1). І псалмоспівання незвичайне, і разом з піснею вселяється саме бажання! А як тільки почула, що одержала сповнення бажаного, — вона користується часом, пояснює видіння в добрий бік, що було й справедливо; самою своєю радістю вона виявляє велич благодіяння і прискорює справу спасіння, щоб не перешкодило що-небудь покликанню і не зруйнувало того, чого стільки домагалася. І оскільки в той час збиралася в Нікеї велика кількість архієреїв, протистояти Арієву шаленству — цьому злу, що недавно з’явилося і вводило розділення в Божестві, то батько віддає себе Богові й проповідникам істини, сповідує перед ними своє бажання і шукає в них загального спасіння; тому що один з них був знаменитий Леонтій, який правив тоді нашою митрополією.

І тут через благодать сталося диво, промовчавши про яке, я багато б згрішив проти благодаті. Чимало людей були свідками його. Вчителі точності впадають у деяку духовну помилку, а благодать прообразує майбутнє, і до оголошення домішується образ священства. Дійсно невільна посвята! Йому наказують схилити коліно, і в цьому положенні звершується посвята словами оголошення; чому багато хто із присутніх не тільки люди високого розуму, але й набагато нижчі за них, прорікають майбутнє, будучи засвідченими не неясними знаменнями в тому, що має бути.

13. Незабаром додалося до цього дива інше. Пропоную послухати про це тільки вірних, тому що душам нечистим все прекрасне здається неймовірним. Батько приступає до відродження водою і духом, через яке, як сповідуємо перед Богом, утворюється і оновлюється людина Христова, земне перетворюється в дух і оновлюється. Він приступає до обмивання з великим бажанням, зі світлою надією, наперед очистивши себе, скільки міг, ставши душею і тілом, набагато чистішим за тих, що готувалися прийняти скрижалі від Мойсея. Тому що їх очищення простягалося тільки на одяг, полягало в короткочасній цнотливості і в тому, щоб трохи приборкати черево; а для нього все попереднє життя було приготуванням до просвіщення і очищенням до очищення, що охороняє дар, щоб досконалість була довірена чистоті і дароване благо не зазнало небезпеки від звичок, які протидіють благодаті. При виході з води його осяює світло і слава гідна того налаштування, з яким він приступив до дарування віри. Це явно було і для інших. Хоча вони зберегли тоді чудо в мовчанні, не насмілюючись розголошувати, бо кожний вважав себе одного, що бачив, однак незабаром розповідали про те один одному. Але тому, хто хрестив і звершив таїнство, видіння було досить ясне і зрозуміле, і він не міг приховати його, а всенародно сповістив, що помазав Духом свого спадкоємця.

14. І нехай не сумнівається в цьому ніхто з тих, які чули і знають, що й Мойсей був ще малий, а на людську думку і зовсім не заслуговував на увагу, коли закликається палаючою, але незгораючою купиною, вірніше ж, Тим, Хто явився в купині, і цим першим чудом утверджується у вірі, той Мойсей, у якого розсікається море, дощем падає хліб, камінь виливає воду, стовп вогненний і хмарний поперемінно дороговказує, піднімання рук служить переможним знаменням і, назнаменувавши хрест, перемагає багато тисяч. І Ісая, глядач слави і Серафимів, а після нього Єремія, який одержав велику силу над народами і царями: один до пророцтва чує Божий глас і очищається вугіллям (Іс. 6, 7-8), а другий пізнається до створення і освячується до народження (Єр. 1, 5). А Павло, великий проповідник істини, наставник язичників у вірі, будучи ще гонителем, освітлюється сяючим світлом, пізнає Гнаного, приймає на себе велике служіння і потім наповнює благовістуванням всякий слух і розуміння.15. Чи потрібно перераховувати всіх, які покликані і привласнені Богом через дива, подібні до тих, якими утверджений у благочесті мій батько?

І не можна сказати, що тільки початок був таким, так неймовірно і надзвичайний, а наступні діла знеславили чим-небудь попереднє, як буває з людьми, які скоро починають відчувати пересичення в добрі і потім вже не турбуються про успіх, або і поготів повертаються до колишніх пороків. Про нього не можна цього сказати; навпаки, він був дуже уважний до самого себе і до свого початка. У ньому все мало взаємну згоду, що було до священства — з перевагами священства і те, що було після прийняття його — з попередніми досконалостями. Не інакше пристойно й починати, як тим, чим він закінчив; не іншим чим має і закінчувати, як тим, із чого він почав.

Він приймає священство не з такою необачністю, не з таким порушенням порядку, як це робиться нині, але коли нічого вже не було зневажено, щоб, після очищення себе самого, придбати досвід і силу очищати інших, як вимагає цього закон духовного послідування. І коли приймає, тим більше прославляється в ньому благодать як благодать істинно Божа, а не людська, і не як самозаконне прагнення, або, за словами Соломона, «волевиявлення духа» (Еккл. 1, 14). 16. Тому що Церква, яка йому довіряється, уподібнювалася пасовищу, що заросло лісом і здичавіло; вона недавно підпорядкувалася єпископському правлінню і до мого батька прикрашалася єдиним тільки чоловіком, який був дивної ангельської вдачі, але дуже простий у порівнянні з нинішніми предстоятелями народів. А як і той невдовзі упокоївся, то вона знову довгий час залишалася знехтуваною і від безвладдя прийшла в запустіння. Але мій батько спочатку без великих зусиль пом’якшив вдачі людей як розсудливими пастирськими повчаннями, так і тим, що себе самого, подібно до прекрасно обробленої духовної статуї, пропонував зразком усякої доброї справи. Потім з усією ретельністю зайнявшись Божим словом, хоча й пізно почав вчитися, за недовгий час придбав стільки мудрості, що ніскільки не поступався тому, хто трудився довго і отримав від Бога ту особливу благодать, що став учителем Православ’я, який не схилявся в різні боки, залежно від обставин, як нинішні мудреці, які не обоюдно і мудро захищають наше вчення, як роблять люди, які не мають в собі твердої основи віри або торгують істиною. Навпаки, він був благочестивішим за сильних у слові і сильнішим у слові одмінних правомисленням; справедливіше ж сказати — займаючи друге місце по дару слова, перевершував усіх благочестям. Знаючи і єдиного Бога в Тройці поклоняємого і три (Іпостасі) у єдинім Божестві, він не тримався ні Савелієвого вчення про єдиного, ні Арієвого про три, тобто Божества, він як не скорочував і не розкладав безбожно, так і не розсікав на особливості, нерівні або за величиною, або за єством. Бо в кому все незбагненне і вище нашого розуміння, в тому чи може бути збагнене або пояснене найвище? І як можна вимірювати нескінченне, щоб і Божество, знаходячи в Ньому ступінь збільшення і зменшення, підкорити тому ж самому, що властиво речам обмеженим? 17. Так думаючи, ця велика Божа людина, істинний богослов, не інакше як з Духом Святим, приступав до таких речей, зробив (чи про інше що потрібно й говорити?), що ця Церква могла називатися новим Єрусалимом і другим ковчегом, що носиться по водах, як за великого Ноя, батька цього другого світу; особливо ж — ковчегом, тому що явно спаслася від затоплення душ і нападу єретиків. І якою мірою вона уступала іншим Церквам за кількістю віруючих, у такій же мірі перевершила їх славою, випробувавши на собі те ж, що й священний Віфлеєм, якому ніщо не перешкодило бути й малим містом, і матір“ю міст у вселенній, тому що в ньому народився і виховувався Христос і Творець, і Переможець світу.

18. Доказом же сказаному слугує таке. Коли ми, залучені в погане спілкування хитрим писанням і висловом⁸, побачили що проти нас піднялися найдревніші члени Церкви, тоді були впевнені, роздумуючи про нього, що він не згрішив думкою, і чорнило не очорнило його душі, хоча був уловлений по простоті, і маючи непідступне серце, не вберігся від підступництва. Він один, або, точніше сказати, він перший примирив з собою і з іншими тих, які з ревності до благочестя повстали проти нас, і як останні залишили нас, так перші повернулися до нас із поваги до пастиря і усвідомлюючи чистоту вчення. Так було припинено велике сум’яття в Церквах, і «настала тиша» (Пс. 106, 29), утримувана його молитвами й умовляннями; причому (якщо треба хоч трохи похвалитися) і я брав участь у благочесті і діяльності, бо допомагав йому у всякій добрій справі і ніби супроводжував і стежив за ним, чому і удостоївся зробити більшу частину справи. Але на цьому нехай зупиниться слово, що трохи випередило порядок подій.

19. Хто ж або перерахує безліч його доблестей, або, бажаючи промовчати про деякі, без зусиль знайде такі, про які можна і не говорити? Тому що все, що знову спадає на думку, виявляється кращим за попереднє, і не можу зупинитися на цьому. Інші автори похвальних слів затрудняються тим, про що їм говорити, а я більше затрудняюся тим, про що мені не говорити. Велика кількість обертається для мене деяким чином на шкоду; і думка, намагаючись зважити його діла, сама зазнає випробування, тому що не має сил знайти, якій з рівноцінних якостей віддати перевагу. Що бачимо на стоячих водах, коли кинутий камінь робиться осередком багатьох один за одним кіл, що з’являються, причому кожне коло, що утворюється всередині, безперестанно розриває собою кола зовнішні, те ж саме відбувається тепер і зі мною. Ледь приходить що-небудь на думку, як уже йде за тим і ще, й ще нове; і не встигну зробити вибору, що як те, що уявлялося раніше, вже поступилося місцем тому, що з’явилося знову.

20. Хто був ревнішим за нього в справах суспільних? Хто виявив більше любомудрія в справах домашніх? Тому що і дім, і відповідне майно дарував йому Бог, Який все влаштовує премудро і різноманітно. А до убогих — цієї найбільш знехтуваної частини рівночесного з нами єства — у кого було співстраждальніше серце, щедріша рука? Дійсно, як розпорядник чужого майна він думав про власне, як тільки міг полегшуючи убогість і жертвуючи не тільки надлишки, але й найнеобхідніше, що, звичайно, служить дуже ясним доказом його любові до вбогих. Не тільки за законом Соломоновим давав «частку семи» (Еккл. 11, 2), але не розраховував, якщо приходить і восьмий; охочіше роздавав, ніж інші здобувають; зняв з «себе ярмо й рукобиття» (що, як думаю, означає скупість і вивчення — гідний чи ні той, хто приймає милостиню) і «говорити образливе» примилостині (Іс. 58, 9), тому страждає багато хто, подаючи, але без старання, яке важливіше й досконаліше самої милостині. Тому що набагато краще для гідних простягати руку і негідним, ніж з побоювання зустрітися з негідним, позбавляти благодіяння і гідних. Це, на мою думку, й означає те, що потрібно посилати свій хліб навіть по воді (див.: Еккл. 11, 1); він не розсиплеться і не пропаде перед праведним Суддею, але досягне того місця, де буде покладене все ваше і де знайдемо його у свій час, хоча про те і не думаємо.

21. Але найдивовижніше і вище було в батькові те, що він, при байдужості до багатства, був байдужий і до слави. І я хочу показати, в якій саме мірі і яким чином. І маєток, і старанність подавати були в нього спільні із дружиною, тому що обоє змагалися один з одним у всьому прекрасному. Але більшість милостинь лежала на її руках, тому що вона в подібних ділах була кращою і відданішою розпорядницею. І справді дружина щедролюбива! Якби дозволили їй черпати з Атлантичного або з іншого великого моря, і того б їй не вистачило: таке велике і непомірне було її бажання подавати милостиню! Вона наслідувала Соломонову «піявцю» (Притч. 30, 15), тільки в протилежному — в ненаситності доброго, перемагала ж у собі ненаситність гіршого і не знала ситості тільки в старанності чинити добро. Все майно, яке в них було і яке придбалося згодом, вона вважала недостатнім для свого бажання; але якби можна було, на користь убогих (як неодноразово я чув від неї) віддала б себе і дітей. А тому батько дав їй творити милостиню в повну свободу, що, мені здається, вище всякого прикладу. Тому що і в іншому можна без зусиль побачити байдужість до багатства; його витрачають, щоб змусити про себе говорити і щоб придбати знатність у суспільстві; його дають також у позику Богові через жебраків, і в цьому єдиному випадку ті, що витрачають, зберігають його для себе. Але чи легко знайдемо людину, яка б поступилася іншій своєю славою, що здобувається щедрістю. Тому що марнославство робить багатьох готовими до марнотрати; але там, де милостині не видно, там і витрачають неохоче. 22. Так витрачала рука мого батька, а більшість цих його діл нехай залишиться відомими тільки тим, що знали його. Якщо і про мене говорять що-небудь подібне, воно виходить із того ж джерела і становить частину одного потоку.

Про кого справедливіше можна сказати, що він з Богом діяв, коли обирав людей для вівтаря, або ревнував про його наругу, або зі страхом очищав священну трапезу від неосвячених? Хто з такою непохитністю волі, з такою суворою справедливістю судив справи, ненавидів порок, шанував чесноту, віддавав перевагу доброчесним? Хто був настільки поблажливим до грішників і надавав стільки допомоги тим, що мали успіх в добрі? Хто краще знав «жезл і палицю⁹» (Пс. 22, 4) і частіше діяв палицею? Чиї очі були більше «відкриті на вірних землі (Пс. 100, 6) і, крім інших, були на тих, які в самоті поза шлюбом живуть для Бога, знехтувавши землю і все земне? 23. Хто більше приборкував зарозумілість і любив смиренномудріє? І любив не вдавано і не напоказ, як багато мужів, які нині представляють із себе любомудрих і зовнішньо настільки ж ошатні, як і ті дурні дружини, які, через відсутність власної краси, вдаються до рум’ян і прекрасно (сказав би я) ганьблять себе, роблячись гидкими від самої благопристойності й огидними через свою мерзенність. Але він виявляв смирення не в одязі, а в благоустрої душі; і виявляв його не згинанням шиї, не пониженням голосу, не схиленням вниз обличчя, не густотою вусів, не оголенням голови, не ходою, бо все це прикриває людину ненадовго і невдовзі викривається, тому що й усе вдаване мінливе. Навпаки, він був вище всіх життям і смиреннішим за всіх у думці про себе. Чеснотою недоступний¹⁰, а в спілкуванні досить доступний. Він не вирізнявся одягом, рівною мірою уникаючи і звеличання, і приниження, але внутрішньою гідністю був вище за багатьох. І хоча не менше за інших приборкував недугу і ненаситність черева, однак не думав про це високо: одне робив для того, щоб очистити себе; інше, щоб не загордитися, приваблюючи славу новиною. Бо все робити й говорити для того, щоб за це прославляли сторонні, властиво людині мирській, для якої немає іншого блаженства, крім теперішнього життя. А людина духовна і християнин має мати на увазі тільки спасіння і те, що веде до нього, високо цінувати, а що не веде, нехтувати, як нічого не варте; і тому ні в що ставити все видиме, турбуватися ж єдино про те, як досягти внутрішньої досконалості, і те шанувати над усе, що може самого зробити найбільш гідним, а через нього й інших привести до досконалості. 24. Але найчудовішими якостями в моєму батькові, йому переважно властивими і для багатьох відомими, були простота, вдача, далека від усякого лукавства, і незлопам’ятність. І в Старому, і в Новому Завіті бачимо, що один процвітав в одному, інший в іншому, якою мірою кожний удостоювався отримати від Бога яку-небудь благодать, наприклад: Іов — твердість і непереборність у стражданнях; Мойсей і Давид — лагідність; Самуїл — дар пророцтва і прозріння майбутнього; Финеєс — ревність, за яку дане йому і ім’я; Петро й Павло — невтомність у проповідництві; сини Зеведеєві — багатоголосся, тому і названі синами грому. Але для чого перераховувати всіх? — я кажу знаючим. Стефан і батько мій нічим так не вирізнялися, як незлобливістю. Перший в небезпеці життя не зненавидів убивць, але коли його побивали камінням, молився за своїх вбивць, як Христовий ученик, за Христа страждав і приніс плід Богові вище самої смерті — довготерпіння. У останнього не бувало часу між доганою і прощенням, тож швидкістю помилування майже закривалася образа, заподіяна доганою. 25. Чуємо й віруємо, що є дріжджі гніву і у Бога — залишок обурення на гідних цього, бо«Бог помсти Господь» (Пс. 93, 1). І хоча зі Свого людинолюбства Він схиляється від суворості до милосердя, однак не зовсім вибачає грішників, щоб милість не зробила їх гіршими. Так і батько мій ніскільки не обурювався на тих, що засмутили, хоча і не був зовсім невразливий гнівом, особливо ж переймався ревністю в справах духовних; крім тих випадків, коли бував приготовлений і озброєний, і образливе зустрічав як ворога, побаченого здалека; тоді, як кажуть, не похитнули б його і тисячі. Але і гнів його був приємний, він був не «лютим, як змія» (Пс. 57, 5), яка запалюється всередині, готова до помсти, що з першого руху переходить у гнів і бажання відплати, а як жало бджоли, що уражає, а не умертвляє. Людинолюбство ж його було більше, ніж людське. Серед погроз бували іноді колеса і бичі, були виконавці покарання; бувала небезпека смикання вух, удару в щоку, удару в щелепу, і тим припинялася погроза. Зі злочинця знімали одяг і взуття, простягали його на землі, і потім гнів обертався не на кривдника, а на того, хто старанно сприяв, як на служителя зла. Чи міг хтось бути милостивішим за нього і достойніше приносити дари Богові? Нерідко трохи дратувався, як уже вибачав того, хто роздратував, соромлячись його падінь, як своїх власних. 26. Роса довше витримує сонячний промінь, що падає на неї вранці, ніж в ньому втримувався який-небудь залишок гніву. Навпаки, тільки-но починав говорити, як зі словами минало й обурення, залишаючи після себе тільки доброту. Та й ніколи не продовжувалося його обурення після заходу сонця, не було гніву, який губить і благорозумних, не залишало поганих слідів на тілі, але зберігався спокій і серед самого обурення. А тому він випробував на собі ту незвичайність, що хоча не він один піддавав покаранням, однак його одного любили і поважали ті, кого карали; тому що він перемагав запальність милістю. І дійсно, терпіти покарання від праведного краще, ніж умащатися єлеєм нечестивого. Бо сама суворість одного приємна через користь, а милість іншого підозріла через його лиху вдачу.

Але при таких душевних якостях, маючи вдачу просту і богоподібну, мій батько був для образників трохи і страшним своїм благочестям; точніше жсказати, найбільше їх вражала зневажувана ними простота. Тому що він не виголошував жодного слова, молитовного чи клятвеного, за яким би не надійшло негайно або через довгий час благо, або тимчасова скорбота. Але перше виходило від душі, а останнє було тільки на вустах, і було тільки батьківське напоумлення. Так багатьох з тих, що засмутили його, настигала не пізня відплата і правосуддя, що йде позаду, як сказано у віршотворця¹¹, а вони були уражені при першому русі гніву, каялися, зверталися до нього, падали на коліна, одержували прощення і відходили прекрасно переможеними, виправленими, уцнотливленими і прощеними. Тому що і прощення нерідко веде до спасіння, приборкуючи кривдника соромом, зі стану страху приводячи його до почуття любові і найбільш твердої прихильності. Напоумлення ж бували різні: одних кидали вгору воли, стиснуті ярмом, що ненавмисно набігли, чого не траплялося з ними колись; других валили на землю і топтали коні, до нього найпокірніші і найсмирніші; а деяких настигала сильна лихоманка і мучила думка про власні провини. Для інших бували напоумлення і іншого роду, що й терпиме ними навчало їх слухняності.

27. Така і настільки відома була у мого батька лагідність! Але кому ж він уступав у мистецтві вести справи і в діяльності? Звичайно, нікому. Навпаки, хоча він був лагідний у більшій мірі, ніж хто-небудь інший, однак при лагідності був і діяльний. Хоча простота і суворість є дві якості, які більше всього одна другій противляться і протилежні, тому що перша при лагідності не діяльна, а друга при діяльності не людинолюбна; втім, у ньому обидві ці якості були з’єднані дивовижним чином. У клопотаннях, представництвах і у всіх справах правління він діяв, як людина сувора, але з лагідністю, і поступався, як людина недіяльна, але з майстерністю. Поєднуючи в собі мудрість змії в роздумах про зло і незлобливість голуба в роздумах про добро, він не попускав і благорозумності робитися злотворною, і простоті доходити до слабоумства, але з обох досконалостей, як можна було краще, залишив одну чесноту. Що ж дивного, якщо при таких доблестях, так священноначальствуючи й здобувши в усіх таку славу, він удостоївся нарешті і знамень, якими Бог утверджує благочестя?

28. Ось одне з чудес, що звершилося на ньому. Він страждав недугою і знеміг тілесними силами. Та й чи дивно, що святі зазнають страждань? Це потрібно або для очищення навіть малої нечистоти, або для випробування в чесноті і для випробування в любомудрії, або для повчання більш немічних, щоб на його прикладі вони вчилися терпінню і не сумували в стражданнях. Отже, він був хворий, а настав час святої і преславної Пасхи, цього царя днів, цієї пресвітлої ночі, що розсіяла гріховну темряву, ночі, в яку при великому світлі святкуємо своє спасіння, і як померли з умертвленним за нас Світлом, так і встаємо з Воскреслим. У такий час почалися його хвороба, і це була, скажу не поширюючись, сильна лихоманка; вся внутрішність палала, сили ослабли, а їжі не було, сон втік, хворий кидався і відчував судоми в усіх членах. У роті вся внутрішність, піднебіння і що далі піднебіння покрилася наривами, настільки болючими і частими, що важко й небезпечно було проковтнути навіть воду. Не допомагали ні мистецтво лікарів, ні невідступні молитви домашніх, ні вся інша допомога. В такому стані перебував батько, дихав слабко і ледь помітно, не пізнавав тих, що стояли перед ним, але весь був зайнятий своєю кончиною, тим, чого давно бажав і що було йому приготовлене. А ми були тоді в храмі, славили тайну і молилися, бо, зневірившись в інших засобах, звернулися до великого Лікаря, до сили теперішньої ночі, до цієї останньої допомоги. Але що готував нам день? Свято чи плач, торжество чи поховання неприсутнього з нами? Скільки сліз пролито тоді всім народом! Скільки чутно було голосів, криків і пісень, з’єднаних з псалмоспівами! У святилища просили священника, у таїнства — таїнника, у Бога — достойного предстоятеля. І це відбулося із предначинанням моєї Маріами, яка вдаряє в тимпан не переможний, а молитовний, і навчений скорботою в перший раз відкласти сором і волати до людей і до Бога, благаючи людей розділити горе сумуючої і пролити з нею сльози, а Бога благаючи почути тих, що моляться, і згадуючи перед Ним усі колишні дива Його (тому що скорбота винахідлива). 29. Що ж творить Бог цієї ночі з болящим? З тремтінням приступаю до продовження розповіді; зі страхом слухайте і ви, слухачі, а не із сумнівом, що є непристойно, коли я говорю про нього. Прийшов час тайно-дійства, почалося побожне стояння і чин безмовної уваги до того, що відбувалося; і Той, Хто оживляє мертвих, також силою священної ночі підняв хворого. У ньому появляється спочатку слабкий, потім сильніший рух, після цього, досить тихим і невиразним голосом назвавши по імені одного з майбутніх служителів, повелів йому підійти, подати одяг і підтримуватируки. Слуга зі здивуванням підходить і охоче виконує наказ. Хворий, опираючись на його руки, як на жезл, уподібнюється Мойсею на горі і руки, що знемогли, налаштувавши на молитву, разом зі своїм народом старанно звершує таїнство або навіть починає звершення короткими, скільки міг, словами, але при повному розумі, як я думаю. І яке диво! Без вівтаря має бути вівтар, без жертовника жрець, який священнодіє на віддалі від того, над чим священнодіється! Але і воно було запропоновано йому Духом Святим, що й усвідомлював він сам, але не бачили цього присутні. Потім, виголошуючи, як належить, слова Подяки¹² і благословивши народ, він знову лягає на одр і, прийнявши трохи їжі, також заснувши, відновлюється в силах. Тим часом, поки потроху зростало й укріплялося здоров’я, настав новий день свята, як називаємо перший Господній день, що слідує за днем Воскресіння. Тоді приходить у храм, з усім церковним собором оновлює спасіння і приносить у жертву Святі Дари. І це, на мою думку, не менше за диво, що звершилося на Єзекії, якого у хворобі, за молитви його, прославив Бог додатком років життя, і це саме, на прохання зціленого, ознаменував поверненням тіні на кілька ступенів, вшанувавши в такий спосіб царя разом і благодаттю, і знаменням, додатком тривалості дня запевнивши додатком днів життя.

30. Через якийсь час звершилося подібне чудо і над моєю матір“ю, також гідне того, щоб не мовчати про нього. Тому що, приєднавши тут розповіді про це, скільки вшануємо її, достойну всякої честі, стільки благодогодимо і батькові. Мати моя завжди була міцна і мужня, усе життя не відчувала недуг, але і її настигла хвороба. З багатьох страждань, аби не затягувати слово, назву найтяжчу — відразу до їжі, що тривала багато днів і яка є невиліковною. Як же годує її Бог? Не манну посилає, як в давнину Ізраїлеві; не камінь розверзає, щоб виточити воду спраглим людям; не через воронів годує, як Іллю; але через пророка, який захоплюється, насичує, як колись Даниїла, замученого голодом у рові. Але яким же чином? їй уявилося, нібито я, особливо нею улюблений (вона і уві сні не віддавала нікому переваги наді мною), являюсь до неї раптом вночі з кошиком і білими хлібами, потім, прочитавши над ними молитву і назнаменувавши їх хрестом, за введеним у нас звичаєм, подаю їй спожити і тим відновлюю і підкріпляю її сили. І це нічне видіння було для неї чимсь дійсно істотним, тому що з цього часу вона прийшла в себе і стала не безнадійною. А те, що трапилося з нею, виявилося явним і очевидним чином. Коли настав день, я увійшов до неї рано вранці, відразу побачив її в кращому стані; потім почав, як звичайно, запитувати, як провела ніч і що їй потрібно? Вона, нітрохи не затримуючись, голосно сказала: «Ти сам, люб’язний сину, наситив мене і потім запитуєш про моє здоров’я. Ти дуже добрий і жалісливий!» У той же час служниці показували мені знаками, щоб я не суперечив, а прийняв слова її байдуже й відкриттям істини не приводив її в зневіру.

31. Ще додам про одну подію, яка стосується обох. Плив я Парфенським морем на кораблі Егинському з Олександрії в Грецію. Час був дуже незручний для плавання, але мене тягла пристрасть до наук, особливо ж підбадьорювало те, що корабельники були ніби свої. Та ледь ми пройшли частина шляху, як піднялася страшна буря, якої, за словами тих, що плили зі мною, і не бувало на їхній пам’яті. Всі прийшли в страх, побачивши загальну смерть, але я, бідний, боявся найбільше за інших за свою душу, тому що зазнав небезпеку померти нехрещеним і серед згубних вод бажав води духовної; тому волав, просив і благав для себе хоча малої відстрочки. Приєдналися до мого волання і ті, що плили зі мною, незважаючи на загальну небезпеку, старанніше за інших родичів. Дивні справді людинолюбці, навчені нещастям співстражданню! Так страждав я, але зі мною страждали й батьки, у нічному видінні розділяючи моє нещастя. Вони із суші подавали допомогу, своєю молитвою ніби заговорюючи хвилі, про що я довідався, коли згодом, після повернення додому, вирахував час. Те ж саме відкрив і нам спасительний сон, як тільки ми заснули, тому що буря трохи втихла. Ніч виразно мені представила, що я тримаю Еринію, яка страшно дивиться і загрожує небезпекою. А хтось з тих, що плили зі мною, який виявляв до мене особливу прихильність і любов, який дуже турбувався про мене, бачив, що під час небезпеки моя мати ввійшла в море і, взявши корабель, без великих зусиль витягла його на сушу. І видіння справдилося, тому що море почало втихомирюватися, а ми незабаром, після недовгого бідування на морі, пристали до Родосу. Під час цієї небезпеки і я приніс себе в дар, давши обітницю, якщо врятуюся, присвятити себе Богові, і, присвятивши, врятувався.

32. І це стосується обох, але думаю, що дехто з тих, що близько знали мого батька, давно дивуються мені, що я так довго зупиняюся на цих речах, начебто тільки це й можу ставити йому в похвалу, а досі не згадав про тяжкі часи, з якими він боровся, начебто цього або не знаю, або не вважаю важливим. Отже, додамо і це до сказаного.

Наш час викликав на світ перше і, думаю, останнє зло — царя відступника від Бога і від здорового глузду. Вважаючи для себе незначною справою підкорити персів, а великою — знищити християн, при сприянні тих, що спонукали його до демонів, він не залишив без випробування жодного виду нечестя: переконував, погрожував, лжемудрував, залучав до себе не тільки хитруваннями, але й силою. Він не міг приховатися, як не прикривав гоніння злохитрими вигадками, але не використовував своєї влади і відкритим засобом, щоб нас неодмінно впіймати, як не є, чи обманом, чи насильством. Але чи знайдеться людина, яка б більше за мого батька або зневажала, або послужила знищенню цього царя? Доказом зневаги, крім багато іншого, слугує таке. Коли стрільці зі своїм проводирем були послані царем віднімати у нас або руйнувати наші священні храми, після нападів на багато інших міст з такою ж зухвалою думкою прийшли сюди, і їх начальник, за царським указом, почав вимагати храм. Тоді він не тільки не вчинив бажаного, але ніби з власної розсудливості або з будь-чиєї поради не погодився поступитися моєму батькові, то був би розтоптаний ногами. Так ієрей запалював усіх гнівом на нього і ревнощами за храм! Але хто ж більше за мого батька сприяв знищенню відступника? Він і відкрито, незважаючи на обставини, всенародними молитвами і благаннями уражав згубника, і наодинці виводив на нього своє нічне ополчення — розпростертість на землі, виснаження старої і маститої своєї плоті, зрошення підлоги слізьми. В таких подвигах він провів майже цілий рік, любомудрствуючи перед єдиним Тайнознавцем, від нас же намагаючись сховатися; тому що, як я сказав, не любив вихвалятися своєю побожністю. І звісно, утаївся б, якби я не зайшов одного разу ненавмисно й, побачивши сліди його розпростертя на землі, не вивідав у одного зі служителів, що це значить, і в такий спосіб довідався про нічну таємницю.

33. Ось і інша розповідь про подібний досвід мужності, що стосується того ж часу. Кесарія була у хвилюванні через обрання архієрея, тому що один помер і шукали іншого. Суперечки були гарячі, і важко було покласти їм край. Місто через властивість жителів, а особливо у теперішньому випадку, через запальність віри, було схильне до заколотів; а відомість кафедри ще більше підсилювала пристрасть до дебатів. У такім стані була справа, коли прибуло кілька єпископів, щоб дати місту архієрея. Народ розділився на багато груп, як звичайно буває в таких випадках: один пропонував того, другий — іншого, керуючись, хто дружніми зв’язками, хто страхом Божим. Нарешті, всі приходять до згоди, й одного з першорядних громадян¹³, чудового в житті, але ще не запечатаного божественним хрещенням, взявши проти його волі, при сприянні військової сили, що вступила тоді в місто, зводять на престол, а потім представляють єпископам, переконуючи їх і навіть насильно вимагаючи, щоб вибраного сподобили таїнства і нарекли архієреєм. Вчинок не дуже законний, однак такий, що показує сильну і завзяту віру! І не можна сказати, щоб тут хто-небудь виявив себе праводушнішим і богобоязливішим, ніж мій батько. Бо чим закінчилася справа і до чого дійшов заколот? Примушені єпископи очистили обраного хрещенням, нарекли і поставили на престол, діючи більше руками, ніж волевиявленням і настроєм, як показало подальше. Бо вони ледь, з легкою радістю, вийшли з міста й отримали повну свободу розпоряджатися собою, як збирають між собою раду (не знаю, чи духовну?) і визначають визнавати все зроблене ними таким, що не має сили, так і поставлення єпископа незаконним, ставлячи йому в провину зроблений ним примус (хоча й сам він потерпів не менше) і скориставшись деякими висловами, які він нібито промовив тоді, показавши в них більше необачності, ніж мудрості. Але великий архиєрей і правдивий цінитель справ не пішов за тими, що зробили таку постанову, і не схвалив їхніх думок, а залишився непохитним і незборимим, ніби він зовсім не терпів ніякого примусу. Тому що думав: оскільки примушувалися обидві сторони, то потрібно, щоб або ті, що звинувачують, були звинувачені, або тих, що прощають, були прощені, або, що справедливіші ті, що прощають, не прощені. Якщо гідні прощення ті, що поставили, то з того ж гідний і той, кого поставили; а якщо останній негідний, то в такому разі не гідні і перші. Набагато було краще тоді перетерпіти нещастя і впиратися до кінця, ніж збирати нараду після, і притім в такі часи, коли найкорисніше було припиняти стару ворожнечу, а не заводити нову. Так відбувалася справа. 34. Тим часом наближався цар, сповнений люті на християн, і, будучи роздратований рукопокладенням, погрожував новопоставленому; місто було ніби на лезі бритви, і невідомо було, чи не загине воно через день, чи виявить ще скільки-небудь людинолюбства і врятується. Колишнє обурення на громадян за храм богині щастя, зруйнований ними в часи щасливі, підсилилося останнім обранням єпископа, яке цар вважав нарівні з розграбуванням народного надбання. Притім обласний начальник, який і колись не був дружний з новопоставленим через різнодумство в справах цивільних, намагався зробити йому яке-небудь зло, щоб тим догодити часу. Тому він писав до тих, які рукопоклали, щоб вони звинуватили новопоставленого, і писав не просто, а навіть із погрозами, даючи знати, що вимагає цього сам цар. Тоді прийшов лист і до мого батька. Але він анітрохи не злякався, негайно відповів з усією сміливістю і в повній присутності духа, як бачимо із самої відповіді. Бо він писав так: «Високоповажний правителю! Ми в усіх справах своїх маємо єдиного Суддю і Царя, проти якого нині повстають. Він і тепер буде судити нас за рукопокладання, яке зроблено нами законно і з Його волі. Для вас дуже зручно, якщо захочете, вчинити над нами насильство в чому-небудь іншому, але ніхто не відніме в нас права захищати таку справу, яку ми зробили законно і справедливо; хіба видасте ще закон, що заборонить нам вирішувати наші справи». Такій відповіді здивувався і сам той, хто одержав її, хоча якийсь час і гнівався на нього, як казали багато, що трохи знали цього начальника. Ним зупинене і прагнення царя; місто врятоване від небезпеки (а не зле додати ще), і ми врятовані від сорому. Так діяв єпископ малого міста, що займало другорядну кафедру! Так головувати — чи не набагато краще, ніж проголошувати з вищих престолів? Чи не краще начальствувати самою справою, а не тільки по імені?

35. Хто ж настільки віддалений від населеної нами все-ленної, щоб не знав його діяння, останнього по порядку, але першого й найважливішого по силі? В тому ж місті, і з такої ж причини, відбулося знову сум’яття, тому що той, хто потерпів такий прекрасний примус¹⁴, невдовзі помер і переселився до Бога, за Якого твердо і мужньо він подвизався під час гоніння. Суперечки були ще безрозсудніші і ще гарячіші. Тому що відомо було: хто бере перевагу над усіма, як сонце перед зірками. Кожний бачив це ясно, особливо всі поважні і безпристрастніші з громадян, всі, які належали вівтарю, і наші назореї¹⁵, на яких одних, принаймні здебільшого, мали б лежати подібні обрання, в такому випадку Церква не терпіла б ніякого зла; тоді як ці обрання залежать від людей багатих і сильних, а ще більше від буйства й безрозсудності черні, навіть між черню від людей найостанніших. Тому тепер можна думати, що народні начальства, які благовлаштовані краще нашого¹⁶ начальства, якому приписується божественна благодать, і що в подібних справах кращий правитель страх, а не розум. Бо хто з благорозумних почав би шукати іншого, минувши тебе, священна й божественна голово¹⁷, тебе, написаного на руках Господніх (Іс. 49; 16), не зв’язаного шлюбними узами, некористолюбця, безтілесного і майже безкровного, у знанні слів першого після Слова, між любомудрими мудрого, між мирськими премирного, друга мого і співробітника (висловлюся навіть сміливіше), співучасника моєї душі, який разом зі мною і вчився? Я бажав би, щоб слову дана була свобода, щоб воно зобразило тебе в іншому місці, а не в твоїй присутності це описувало, де треба залишити більшу частину, щоб уникнути підозри в лестощах. Але на чому зупинилася промова? Дух знав прісного Йому (тому що чи може не знати Він?), однак заздрість протидіяла. Соромлюся говорити про це, не бажав би чути і від інших, які з такою ретельністю справи осміюють наші діла. Як ріки обійдемо камінням, що лежать на течії, вшанувавши мовчанням, гідне забуття, і звернемося до продовження слова. 36. Муж, сповнений Духа¹⁸, зовсім знав, що угодно Духові, він думав, що не має принижуватися і в боротьбі з крамолою, і з упередженням уступати більше людській милості, ніж Богові, а навпаки, потрібно мати на увазі одне — користь Церков і загальне спасіння. Тому писав, застерігав, єднав народ, священиків і всіх служителів вівтаря, свідчив, подавав голос, рукопокладав навіть заочно і змушував чужих, подібно до своїх, поважати сивину. Нарешті, оскільки вимагала необхідність, щоб хіротонія його¹⁹ була згідною із правилами, а число тих, що нарікали, було не повне, і бракувало одного, то сам, пригноблений старістю і недугою, встає з ліжка хвороби, з бадьорістю юнака йде, або краще сказати, з мертвим і ледь дихаючим тілом приноситься в місто, впевнений, що якщо настигне його смерть, то це піклування пошиє йому прекрасну похоронну ризу. І тут відбувається щось дивне, але не неймовірне: він укріпляється трудом, юніє старанністю, дає розпорядження, сперечається, поставляє на престол, повертається додому, і ноші його служать йому не гробом, але Божим ківотом. І якщо недавно я хвалив його великодушність, то в цьому випадку вона виявилася ще в більшій мірі. Коли його співслужителі не могли знести сорому, що вони переможені, а старець із владою керує справами, і за це обурювалися на нього і злословили його, тоді він укріпився терпінням і одержав над ними гору, взявши собі на допомогу досконалий засіб — лагідність і те, щоб на лихослів’я не відповідати лихослів’ям. Тому що для того, хто переміг насправді, яка небезпека залишитися переможеним на словах? А тому коли сам час виправдав його думку, він так зачарував великодушністю своїх супротивників, що, перемінивши обурення на здивування, вони вибачалися перед ним, припадали до колін, соромилися колишніх вчинків і, відклавши ненависть, визнали його своїм патріархом, законодавцем і суддею.

37. З такою ж ревністю повставав він і проти єретиків, коли ополчилися на нас разом з нечестивим царем і, вже поневоливши майже всіх, думали і нас спокусити й прилучити до інших. І тут він надав нам чималу допомогу, як сам, так, можливо, і через мене, якого він, як молодого пса непоганої породи, для вправи в благочесті виводив проти цих лютих звірів.

За одне скаржуся на обох²⁰. Не засмутіться моєю відвагою, тому що оголошу свою скорботу, хоча це й боляче! Скаржуся на обох, що мене, засмученого бідами цього життя, люблячого пустелю, чи так любить її хто інший з наших, який докладав багато зусиль, щоб якомога швидше ухилитися від загальної бурі й пилу і спастися у безпечному місці, під благовидним іменем священства (не знаю, яким чином), ви віддали на це неспокійне й підступне торговище душ, від чого я вже потерпів чимало зла або сподіваюся ще потерпіти; тому що пережиті мною страждання позбавляють надії навіть і в майбутньому, хоча розум, припускаючи краще, і запевнює в іншому.

38. Але не промовчу про наступну добру якість у моєму батькові. Він у всьому був терплячий і вище потреб земної оболонки. Коли ж страждав від останньої недуги, яка почалася разом зі старістю, досить тривалої і болісної, тоді хворобливий стан був для нього якимось загальним з усіма людьми, але в терпінні хвороби він не мав нічого спільного з іншими, а навпаки, тут видно було щось йому одному властиве і подібне до дива, що сталося з ним колись. Часто не минало й дня, навіть години, коли б він не відчував нападів хвороби; але укріпляв себе тільки Літургією, і хвороба ніби відступала за чиїмось велінням, залишала його. Проживши майже до ста років, понад межі, покладені Давидом нашому перебуванню на землі, і з них сорок п’ять років, що становить міру людського життя, провівши у священстві, він нарешті забирається із життя в добрій старості. І як забирається? У молитовнім положенні і зі словом молитви, не залишаючи й сліду злості, але залишивши безліч пам’яток чесноти. А тому в кожного на язиці і в серці повага до нього більш ніж людська. І нелегко знайти людину, яка б, згадуючи про нього, не цілувала його у своїй уяві, за словом Писання, поклавши на вуста руку (Іов. 39, 34). Таке було життя його, такі останні дні життя, така кончина!

39. Оскільки ж потрібно було, щоб і для потомства залишилася пам’ятка його щедрості, то чи можна бажати кращого, ніж цей храм, споруджений ним Богові і для нас? Небагато чим скориставшись із народного подаяння, а більшу частину пожертвувавши від себе, він зробив справу, про яку не можна мовчати, маю на увазі храм, що своєю величиною і красою переважає майже всі інші храми. Маючи вигляд правильного восьмикутника, над прекрасними стовпами й ґанками, він піднімає вгору свої склепіння із зображеннями на них, що не поступаються самій природі, а зверху обіймається сяйвом неба й опромінює погляди рясними джерелами світла, як справжня його обитель; з усіх боків оточений переходами, що видаються під рівними кутами, зроблені із блискучої речовини, і містять усередині великий простір. Сяючи добірністю дверей і преддверій, він запрошує задля тих, хто приходить; не кажу вже про зовнішні прикраси, про красу чотирикутного каміння, непримітно між собою з’єднаних, з яких одні в основі і надголов’ях прикрашають мармурові кути, а інші добуті тут, але нічим не уступають чужоземним. Не кажу про різні виглядом і кольором пояси, що вдалися і видалися від основи до вершини, яка, обмежуючи вигляд, пригнічує собою глядача. Але як могло б слово в дуже короткий час зобразити витвір, який вимагав великого часу, багатьох трудів і мистецтва? Або достатньо буде сказати тільки те, що коли інші міста прикрашаються багатьма, і приватними, і суспільними будинками, нам ця будівля приносить славу в багатьох. Такий цей храм! А коли для храму став потрібний ієрей, то від себе ж дає і ієрея, не можу сказати, чи відповідного храму, однак дає. Оскільки ж потрібні були і жертви, то пропонує в жертву страждання сина і його терпіння у стражданнях, так буде від нього Богові, замість підзаконної жертви, всеплодіє словесне, жертва духовна, яка прекрасно споживається.

40. Що скажеш, батьку мій? Чи досить цього? І це моє похвальне слово, напутнє або надгробне, чи приймеш у винагороду за труди, якими ти обтяжував себе для мого виховання? І чи даси, за стародавнім звичаєм, мир слову? Чи тут покладеш йому край, не терплячи того, щоб воно цілком було відповідно до твоїх заслуг? Чи побажаєш яких доповнень? Знаю, що й цим задовольнишся. Але хоча й досить цього, дозволь ще додати таке. Розкажи нам, якої слави ти сподобився, яким світлом одягнений, яким незабаром одягнеться твоя дружина, яким вбрані діти, яких ти сам віддав похованню; прийми і мене в ті ж оселі, чи раніше нових злостраждань, чи після короткого злостраждання в цьому житті! А раніше небесних осель цим солодким каменем, який приготував ти для обох. Ти ще тут вшанував свого і соіменного тобі ієрея (вибач мене за це слово), який, із твого дозволу запропонований, почав і безбідно веде, по-перше, всю твою паству і всіх архієреїв, які називали тебе своїм батьком, а в основному мене, що витерпів від тебе примус, і над яким ти володарював по-батьківськи і духовно; веди безбідно, щоб я не завжди скаржився на твоє примушення.

41. Що ж думаєш ти²¹, суддя слів і рухів моїх? Якщо сказаного досить і очікування твоє задоволено, скажи вирок, я приймаю його. Тому що суд твій воістину суд Божий. Якщо ж слово моє нижче і його²² слави, і твого очікування — помічник близько; як вчасний дощ, пошли твій голос, якого очікують його доблесті. І, звісно, немаловажні причини, через які він зобов’язує тебе до цього, і як пастир пастиря, і як батько сина по благодаті. Що дивного, якщо той, хто через тебе прогримів у слух всесвіту, сам насолодиться хоч трохи твоїм голосом?

42. Що ж залишається ще? Разом з духовною Саррою, дружиною великого отця нашого Авраама, і йому рівнолітньою, полюбомудрствувати трохи про погребальне. Матір моя! Не однакове єство Божеське і людське або, кажучи взагалі, не однакове єство божественне і земне. У божественному незмінне і безсмертне як саме буття, так і все, що має буття, тому що в постійному все постійне. Що ж буває з нашим єством? Воно тече, зотліває і переносить зміну за зміною. Тому життя і смерть, названі нами, як не різні, очевидно, між собою, входять деяким чином одне в одне й міняють одне одного. Як життя, починаючись тлінням, — нашою матір“ю, і продовжує через тління — безперестанна зміна теперішнього, кінчається тлінням — руйнуванням цього життя; так смерть, що позбавляє нас від тутешніх бід і багатьох, приводить до небесного життя, не знаю, чи може бути названа у власному сенсі смертю. Вона страшна тільки назвою, а не самим ділом; і чи не безрозсудній пристрасті віддаємося ми, коли боїмося того, що не страшно, а гонимося, як за жаданим, за тим, чого треба боятися. Одне для нас життя — прагнути до життя, і одна смерть — гріх, тому що він занапащає душу. Все ж решта, про що інші думають багато, є сновидінням, що грає дійсністю, і оманлива мрія душі. Якщо ж так будемо думати, мати моя, то не будемо думати про життя високо і надмірно засмучуватися смертю. Що жахливого в тому, що ми переселяємося звідси в істинне життя, позбувшись мінливостей, безодень, тенет, ганебного оброку, і разом з постійними і неминаючими істотами будемо радіти, як малі світила навколо великого Світла? 43. Тебе засмучує розлука; нехай же радіє надія. Для тебе страшне вдівство, але воно не страшне для нього. І де ж буде доброта любові, якщо будемо для себе обирати легке, а ближньому виділяти тяжче? У всякому разі, що тяжкого для тієї, яка сама невдовзі визволиться? Час близький, скобота недовга. Не будемо легкодухими помислами обертати легке в тяжке. Велике втратили ми, зате й мали велике. Втрачають усі, а володіють деякі. Нехай не скрушує перше, але нехай утішає останнє. Справедливість вимагає, щоб краще брало гору. Ти з великою мужністю і любомудрієм переживала втрату дітей, які були ще у квітучих літах і придатні для життя, перенеси ж смерть старої плоті, вже обтяженої життям, хоча душевна сила і зберігала в ній почуття здоровими. Але ти маєш потребу у піклувальнику? Де ж твій Ісаак, якого залишив він тобі замість усіх? Вимагай від нього малого — керівництва і послуг; і віддавай йому більше — материнське благословення, молитви й майбутню свободу. Але ти обурюєшся за пропозицію порад — хвалю за це, тому що сама давала поради багатьом, усім, хто звертався до твоєї розсудливості за час тривалого твого життя. Не до тебе й слово, любомудріша із жінок, нехай буде воно спільним засобом утіхи для тих, що плачуть, нехай розуміють це люди, відправляючи подібних до себе людей!

1. Св. Григорій розуміє спочилого батька свого. [↩]


2. Батько св. Григорія Богослова. [↩]


3. Найменування іпсистаріїв походить від слова ϋψιστος, (найвищий). [↩]


4. Дрібна монета. [↩]


5. Бріарій, за язичницькою вигадкою, був сторукий і тому дуже хижий гігант. [↩]


6.  Слова Гесіода з його твору під назвою «Труди і дні». [↩]


7.  Хресним знаменням. [↩]


8. Св. Григорій Богослов розуміє тут ту обставину, що сталася з його батьком, коли він по простоті підписався під сповідуванням віри, складеним прикритими аріанами, у яких слово όμοούσιος, (єдиносущий) з малою зміною замінено було словом όμόιούσιος, (подобосущний). [↩]


9. Перше для покарання, друге для підпори. [↩]


10. Тобто винятковий. [↩]


11. У Пиндара. [↩]


12. Євхаристії. [↩]


13. Євсевія. [↩]


14. Єпископ Кесарійський Євсевій. [↩]


15. Ченці. [↩]


16. Духовного. [↩]


17. Св. Григорій звертає ці слова до св. Василія Великого. [↩]


18. Батько св. Григорія Богослова. [↩]


19. Св. Василія Великого в архієпископа Кесарійського. [↩]


20. На свого батька і св. Василія Великого, з яких останній рукопоклав його в єпископа. [↩]


21. Звертання до св. Василія Великого. [↩]


22. Батька св. Григорія Богослова. [↩]