Протягом другої половини XVI-XVII ст. в житті Української Православної Церкви, як суб`єкта Константинопольської патріархії, відбувся ряд подій, що обумовили її перехід до складу Московського патріархату. Маємо всі підстави ствердити, що зміни в церковному організмі Київської митрополії були великою мірою породжені політичною ситуацією в Україні. Саме підпорядкування митрополії московській духовній владі не було якимось короткочасним актом, а мало під собою глибоке історичне підґрунтя. Основний зміст подій, що розгорнулися у контексті тодішніх церковно-політичних стосунків, засвідчив, що витоки церковного розладу Київської митрополії сягають другої половини XVI століття. Після Люблінської унії сеймові постанови і універсали польських королів забезпечили українському православ`ю, нарівні з католицтвом, панівне становище в Речі Посполитій. Проте, вища ієрархія Київської митрополії, зосередившись на розширенні власних та єпархальних володінь, дуже мало приділяла уваги підготовці кадрів для своєї Церкви, освіті молоді в цілому. Пасивність ієрархії дозволила католикам, які заполонили Україну після унії, охопити всі сфери суспільного життя українського народу. Право «подання» короля та «патронату» шляхти дало можливість польській владі втручатися у внутрішні справи митрополії, часто на шкоду всій православній церкві. Київську митрополію охопив церковний розлад.

Розлад супроводжувався стрімким падінням престижу православ`я серед української шляхти,.зубожінням багатьох монастирів і церков. Ситуація породила різні церковно-політичні течії серед українського духовенства та мирян. Єпископат митрополії вважав, що врятувати Церкву можна шляхом злуки з Римом. Окремі братства і монастирі зав`язали перші контакти з Російською державою, сподіваючись на її вагому матеріальну допомогу. Берестейська унія 1596 р., прагнучи стабілізувати ситуацію в Київській митрополії, лише ускладнила її, поставивши православ`я поза законом. Після унії зв`язки приниженого і переслідуваного православного українства з російськими урядовими та церковними колами швидко міцніли.

Селянство, козацтво, міщанство, дрібне духовенство, частина патріотично настроєної шляхти, продовжували триматися своєї давньої віри, боротися проти будь-яких спроб позбавити український народ православних традицій. Наявність широких православних мас диктувала необхідність відновлення вищої ієрархії Київської митрополії. При дієвій підтримці козацтва й за сприятливих міжнародних умов, що склалися на початку XVII ст., у 1620 р. в Києві відбулася висвята нових ієрархів Української Православної Церкви.

Невизнані польським урядом, українські ієрархи, втративши надію власноруч легалізувати православну Київську митрополію, змушені були просити допомоги в Росії. З кінця 20-х рр. XVII ст. відносини між українськими православними духівниками та Російською державою набрали політичного забарвлення. Український єпископат бачив в особах російського царя і Московського патріарха єдино спроможних визволителів та захисників православних українців від католицького засилля, неодноразово заявляв про свою готовність визнати над собою владу Москви. Російський уряд, зацікавлений в ослабленні Речі Посполитої, плануючи заволодіти рядом українських, білоруських та литовських земель всіляко підтримував і розвивав такого роду відносини.

Проросійська орієнтація новопоставлених українських владик зовсім не задовольняла польський уряд. Не зумівши силовими методами знищити або ж локалізувати православ`я у державі, він на початку 30-х років XVII ст. легалізував діяльність Української Православної Церкви. Уряд посприяв висвяченню нового, шляхетського за походженням, єпископату Київської митрополії, який з відчутною відразою ставився до тодішньої російської дійсності. Мета: налагодити релігійне життя в державі та розірвати політичні зв`язки українського духовенства з Росією, які загалом становили реальну загрозу цілості Речі Посполитої. Реформи нового Київського митрополита Петра Могили зміцнили позиції Української православної Церкви як суб`єкта Константинопольського патріархату, зуміли піднести її на рівень, що дозволяв успішно захищатися від наступу католицтва. Разом з тим єпископат, здобувши великі права і привілеї, відірватися від суспільного життя свого народу, абсолютно не звертаючи увагу на його назрілі проблеми, замкнувся у своїх вузьких інтересах. Часті міжконфесійні роздори між православними і греко-католиками із-за церковних володінь та майна, жертвами яких ставали звичайні миряни. Фанатизм католицької шляхти, байдужість владик, змусили православних українців знову шукати захисту і притулку на теренах Росії.

Визвольна війна українського народу, розпочата під гаслом боротьби за православну віру, була неоднозначне сприйнята духовенством Київської митрополії. Дрібне духовенство, сподіваючись здобути нарешті бажану свободу, влилося в ряди повсталого народу. Вища ієрархія, після певних вагань, протягом 1651-1653 рр. відійшла від політичної діяльності. Це дало їй змогу, в умовах затяжної війни, успішно розвивати церковно-господарські відносини з урядами України, Польщі та Росії, східним духовенством, управляти митрополією тощо.

Гетьман Богдан Хмельницький розглядав національну церкву як необхідний атрибут української державності, як важливий чинник у розбудові України. Заходи українського уряду були направлені на зміцнення та розширення автокефальних засад Української Православної Церкви. Питання автокефальності Київської митрополії, гарантом якої мав би й надалі виступати Константинопольський патріарх, постійно обговорювалися на міжурядових переговорах України з Польщею та Росією. Послідовність гетьмана зблизила з ним вищих духівників митрополії, сприяла їхній співпраці.

Після смерті Богдана Хмельницького, царизм, сфальсифікувавши умови Переяславського договору 1654 р., взяв курс на підпорядкування України Росії, на знищення її державності. Використовуючи свій давній вплив серед дрібного духовенства, Москва намагалася насамперед підпорядкувати своїй владі Українську Православну Церкву. За планами царських політиків саме Київській митрополії у складі Московської патріархії відводилася одна з головних ролей в колоніально-русифікаторській політиці московського уряду.

Заходи московського уряду викликали протидію з боку провідних українських сил, особливо після підписання між

Росією та Польщею Андрусівського договору. Україну охопила страшна смуга Руїни. Політична руїна була тісно пов`язана із церковною і призвела до такого хаосу, коли Київською митрополією управляло декілька єпископів одночасно. І кириярх Константинопольський патріарх, не маючи реальної влади, вплинути на ситуацію не міг. Найкращим виходом вбачався перехід під юрисдикцію Московського патріарха із збереженням автономії української церкви.

Ситуація, що склалася в Європі на середину 80-х рр. XVII ст., сприяла юридичному оформленню передачі Константинополем Москві Київської митрополії. Уряди Туреччини та Польщі, маючи до митрополії безпосереднє відношення, бажали зберегти з Росією добросусідські відносини і тому погодилися з намірами останньої.

Ось чому, на наш погляд, з такою легкістю українська та російська сторони прийняли та впровадили у життя постанову про передачу Київської митрополії Московському патріархату. Підпорядкувавши митрополію, Москва відразу ж приступила до ліквідації її автономії, національної самобутності, до перетворення у провінційну іїєрархію Російської (Руської) Православної Церкви.

Аналіз надій, що розгорнулися навколо Київської митрополії та в цілому по Україні протягом другої половини XVI-XVII століть, дозволив винести деякі історичні уроки. По-перше, відверте ігнорування церковного питання чи намагання вирішити його без урахування національних, навіть регіональних особливостей може привести державу до катастрофи, стати початком її загибелі (приклад Речі Посполитої). По-друге, відрив духовних лідерів від потреб народу, їхня боротьба за владу в церкві, незмінно призводить до розколу цієї організації і тягне за собою розкол у суспільстві. Наслідком розколу є утворення нових церков, між якими точиться гостра боротьба за храми, маєтності тощо, нерідко із застосуванням насильства (приклад взаємовідносин греко-католиків із православними). По-третє, погіршення політичної ситуації в суспільстві загострює міжконфесійну напруженість, сприяє розладу в окремій церкві і навпаки. Відсутність єдності між політичними, духовними лідерами країни дає можливість урядам чужих держав втручатися у її внутрішні справи, з максимальною вигодою для себе, нерідко з метою її поневолення (приклад втрати Україною політичного суверенітету, а її православною церквою своєї автокефальності). Безперечно, про ці та інші уроки минулого повинні пам`ятати нинішні керівники України, глави церков, що діють в її межах, лідери партій, чисельних громадських організацій, рухів, всі громадяни нашої держави, якщо вони хочуть її процвітання. Автор далекий від думки, що його дослідження заповнює всі аспекти поставленої проблеми. Залишається чимало питань, які чекають свого подальшого вивчення.