[Вірую] в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву.
9 член Символу віри
«Так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16). Церква є очолене Самим Сином Божим Ісусом Христом зібрання покликаних (гр. екклісіа) до спільноти Господньої осіб, які почули Благу вість (гр. Євангеліє), як заклик Господа до спасіння, увірували в Ісуса Христа і пішли за Ним. 
Суттєві властивості Церкви Христової – це ті властивості, втрата яких спільнотою означає, що це вже не Христова Церква, а щось інше. У Символі віри вказані чотири суттєвих властивості Церкви – єдність, святість, соборність і апостольство. Усі інші властивості Церкви є похідними від цих чотирьох.
«Свята Соборна і Апостольська Церква є Церква Єдина, є цілісний містичний організм – Тіло Христове. … Оновлена, безгрішна і обожнена людська природа, що перебуває у Христі та отримує від Нього нове життя, і є Єдина Церква. Єдність Церкви, є аксіома вчення про Церкву, самозрозуміла кожному християнину». Мета Церкви – єднання людини з Богом. «Сутність Церкви можна виразити одним словом – єдність».
«Єдність Церкви, як її якісна характеристика, відрізняє Церкву від усіх інших видів об’єднання людей, бо Церква – не просто спільнота однодумців; єдність у церковному розумінні не є тільки згуртованість і однодушність. Церковна єдність передбачає зміну самого образу буття людської природи, його преображення з індивідуалістичного виживання у єднання за образом Осіб Пресвятої Тройці» (Катехізис).
Для правильного розуміння цієї природної єдності Церкви є основоположні слова Первосвященницької молитви Спасителя: «Я явив ім’я Твоє людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли слово Твоє. Освяти їх істиною Твоєю; слово Твоє є істина. Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім. Щоб усі були єдине: як Ти, отче в Мені, і Я в Тобі, так і вони нехай будуть в Нас єдине, – щоб увірував світ, що Ти послав Мене. І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: щоб були єдине, як і Ми єдине; Я в них, і Ти в Мені; щоб вони були звершені в єдності, і щоб зрозумів світ, що ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене» (Ін. 17:6,17,20-23).
Виходячи з цих слів можемо стверджувати, що:
- через гріх люди втратили первинний безпосередній зв’язок із Богом, який вони до гріхопадіння мали в раю, а Ісус Христос словом і діяннями відновив цей зв’язок, явивши людям Свого Небесного Отця з’єднав земне з небесним;
- кожна людина, яка приймає, зберігає та виконує Христове Євангеліє, як слово істини, освячується Богом;
- до цієї спільноти освячених належать не тільки ті, хто чув Євангеліє безпосередньо від Христа, тобто Апостоли, але й усі, хто правильно вірують за словом їхнім;
- єдність спільноти віруючих має ту саму містичну, духовну природу, що і єдність між Отцем і Сином, основу якої складає любов, бо «Бог є Любов» (1Ін. 4:16).
З цим розумінням єдності Церкви узгоджується те, що Церква для нас не стільки видимий предмет знання, скільки містичний предмет віри. У Символі віри ми сповідуємо свою віру в Єдину Церкву, тим самим стверджуючи, що власна природа Церкви та спосіб збереження її єдності – містичні, таємничі й невидимі, бо «віра є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому» (Євр. 11:1). Тому Східна Православна Церква не приймає латинського вчення про єдину Церкву, як обов’язково видиму організацію на чолі з Римським єпископом, як її видимим главою. Тільки Господь Ісус Христос є вічним і незмінним «главою Церкви, яка є тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (Еф. 1:22-23), а тимчасовими видимими главами Церкви є єпископи, які «правдиво навчають слову [Господньої] істини» (Літургія). 
В реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом. Проголошується, що адміністративне підпорядкування Московському Патріархату є необхідною умовою належності до Вселенської Христової Церкви, що тільки через адміністративне підпорядкування Московському Патріарху відбувається єднання Української Православної Церкви з іншими Помісними Православними Церквами. 
У зв’язку з цим ми відкидаємо будь-які спроби видати адміністративну єдність з певним визнаним церковним центром, як головну умову визнання належності до єдиної Христової Церкви. Приналежність Київського Патріархату до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви визначається правильним і православним сповіданням істини, переданої Господом Ісусом Христом через Апостолів всім, хто вірує в Нього, а не адміністративною єдністю з Московським або іншим Патріархатом. Всі, хто належать до Київського Патріархату, належать до істинної Христової Церкви – в першу чергу в силу того, що Київський Патріархат визнає та сповідує словом і діянням ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
Церква називається Апостольською, хоч вона бере свій початок не від самих Апостолів, а від Господа нашого Ісуса Христа. Не Апостоли створили Церкву, і не вони є її Главою. Апостол Павло в посланні ясно говорить: «Хіба Павло розп’явся за вас? Чи в ім’я Павлове ви хрестилися?» (1Кор. 1:13). Тому благодатна єдність Церкви (у тому числі апостольське преємство її ієрархії) у більшій мірі походить від Єдиного Духа Святого, Який діє в Церкві, від єдності віри, єдиного розуміння Священних Писання і Передання, єдності Традиції - духовної, богослужбової, богословської і так далі. Церква називається Апостольською тому, що через Апостолів прийняла віровчення, а не тільки преємство хіротоній, а також тому, що зберігає ту саму віру, яку мали апостоли. Юридичне (отже - раціональне) розуміння єдності Церкви, більше як єдності та безперервності ланцюжка хіротоній, характерне швидше для католицької, ніж для православної еклезіології. Тому, цінуючи та зберігаючи апостольське наступництво у хіротоніях, Київський Патріархат свідчить, що благодатність його життя залежить в першу чергу від Самого Духа Святого, який безперервно діє в Церкві та «дише, де хоче» (Ін 3:8), а не там, де Йому вказують люди. 
Ніким не доведено, що у Київському Патріархаті проповідується не єдине для всієї Православної Церкви віровчення, а єресь. Навпаки, чільний представник Московського Патріархату митрополит Смоленський Кирил у своєму листі до глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара, опублікованому 10 липня 2006 р., визнає, що громади Київського Патріархату на Львівщині (а відтак – і всі громади) є «православними за віросповіданням». 
Київський Патріархат категорично відкидає спроби приписати йому сповідання якоїсь іншої «Церкви», паралельної з існуючою Вселенською Христовою Церквою. Ми визнаємо, що, відповідно до Священного Писання і Символу віри, Церква Христова є тільки одна і єдина, до якої належать усі Помісні Православні Церкви, в тому числі УПЦ Київського Патріархату, як одна з них. Видимою ознакою незмінності цього сповідання є те, що Предстоятель Київського Патріархату за кожною Божественною літургією поминає в належному порядку імена та титули всіх діючих Предстоятелів інших Помісних Православних Церков, окрім Патріарха Московського, як винуватця розколу Української Православної Церкви.
Київський Патріархат є Помісною Православною Церквою, яка звершує своє служіння в Україні для віруючих усіх національностей, а не тільки для українців. Так само і в країнах Діаспори до парафій Київського Патріархату належать не тільки українці. Тому Київський Патріархат відкидає будь-які звинувачення у тому, що він є «націоналістичною церквою» у тому розумінні, що він збудований виключно за національним принципом.
Любов до своєї Батьківщини та її народу (патріотизм) є природним виконанням Христової заповіді любові до ближнього. Тому Київський Патріархат займає патріотичну позицію, всіляко сприяючи утвердженню державної незалежності України. З волі Божої, мирно, без пролиття крові та насильства, український народ шляхом самовизначення проголосив свою державну незалежність. Тому, дотримуючись правил 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських Соборів, які зазначають, що «громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному, а також дотримуючись 34 Апостольського правила, яке говорить, що «єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу», спираючись на волю Помісного Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. та Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Українська Православна Церква проголосила свою автокефалію – повну адміністративну незалежність при збереженні повної єдності віровчення, богослужіння та церковного устрою з усіма Помісними Православними Церквами.