На той час, коли владика Філарет очолив Український екзархат, широкого розмаху набула миротворницька діяльність архієреїв Московського партіархату, вона забезпечувалась тоді всебічною підтримкою державних органів.

Перед молодим ієрархом стелилася сприятлива можливість брати у миротворчому русі активну участь.

Релігійні діячі, переважно православного і протестантського напряму багатьох країн світу, ще в 1948 році створили міжнародну організацію — Всесвітню Раду Церков (ВРЦ), основним завданням якої оголосили всебічний розвиток екуменічного руху за об`єднання християнських церков, розрізнених раніше конфесіональними або національними ознаками та внутріцерковними розколами. У створенні ВРЦ та її фінансуванні взяли участь представники західних держав, зокрема США. Тому в перший період своєї діяльності ця організація спочатку підтримувала політику західних держав. В 1950 році вона рекомендувала християнам не підписувати Стокгольмського звернення, але згодом, під тиском церков з ряду країн соціалістичного режиму, в тому числі і з СРСР, які стали її членами, в рішеннях ВРЦ з`явилися заклики: заборона зброї масового винищення, роззброєння і пом`якшення міжнародної обстановки, боротьба проти агресії, колоніалізму, расизму та ін. Один раз на чотири-п`ять років збиралася Генеральна асамблея — вищий керівний орган ВРЦ. Резиденція ВРЦ перебувала у Женеві.

Митрополит Філарет брав участь у четвертому (1968 р.), п`ятому (1975 р.) і шостому (1983 р.) засіданнях генеральних асамблей ВРЦ. На засіданні Асамблеї в Упсалі він був обраний членом комісії церков з міжнародних питань, а на засіданні Асамблеї в Найробі — переобраний. У березні 1976 року очолював делегацію РПЦ на обговоренні представниками з соціалістичних країн результатів V Генеральної Асамблеї ВРЦ. На шостій Генеральній Асамблеї у канадському місті Ванкувері очолював делегацію РПЦ. Ще будучи єпископом Віденським і Австрійським, Філарет брав участь у роботі II Християнської Мирної Конференції, яка була створена 1958 року. До неї увійшли прогресивні діячі усього світу. Ставши екзархом України, архієпископ Філарет був включений до складу комісії Священного Синоду з питань християнської єдності і міжцерковних відносин. Як член або голова делегації РПЦ, він мав можливість відвідувати чимало країн світу, його голос лунав на багатьох конгресах, асамблеях і конференціях, які обговорювали проблеми післявоєнного суспільно-політичного ладу у світі, міжнародного миру.

Виступаючи із співдоповіддю на засіданні п`ятої робочої групи Конференції всіх релігій в СРСР 13 липня 1969 року, він говорив: "Усі релігії, незважаючи на глибокі різниці між ними, визнають ідеї любові, братерства і миру найвищими началами людських взаємовідносин. Усі віруючі, незалежно від того, до якої релігії вони належать, завжди моляться за мир. Успіх нашого миротворницького служіння залежить від усвідомлення нами того, що проповідувати мир і нести його людям є Божественне веління..."

Владика Філарет — учасник третього (1968 р.), четвертого (1971 р.) і п`ятого (1978 р.) мирних конгресів Християнської Мирної Конференції (ХМК), які відбулися у Празі. На третьому Конгресі він був обраний членом робочого комітету, на четвертому — членом робочого комітету, на четвертому — членом Комітету продовженої роботи ХМК. В 1977 році, коли недуга змусила Президента ХМК митрополита Ленінградського і Новгородського Никодима обмежити свою діяльність, він запропонував кооптувати до складу ХМК митрополита Київського і Галицького Філарета, підкреслюючи "його відданість християнському мирному служінню, його великий екуменічний досвід і його безумовний авторитет у широких міжнародних релігійних колах". Кооптування відбулося і митрополит Філарет став одним з віце-президентів ХМК. В 1978 році на п`ятому Конгресі обраний головою Комітету продовження роботи ХМК. Він незмінний учасник підготовки та роботи всіх миротворницьких всесоюзних та всесвітніх міжрелігійних форумів, які проводилися в СРСР з ініціативи РПЦ, а також світських конференцій на захист миру. Як член керівництва ХМК він брав участь у Всесвітній асамблеї будівників міцного миру 6-11 травня 1977 року у Варшаві і обраний членом нового складу Всесвітньої Ради Миру, а в лютому 1978 року був делегатом Всесвітньої конференції неурядових організацій з роззброєння в женевському Палаці націй. В складі делегацій ХМК був на II спеціальній сесії генеральної Асамблеї ООН по розброєнню. В червні 1983 року взяв участь у Празькій Всесвітній асамблеї "За мир і життя, проти ядерної загрози".

Глибокий аналіз політичної ситуації у світі при відкритті засідання Комітету продовження роботи Християнської Мирної Конференції 14 жовтня 1980 року зробив голова цього комітету митрополит Філарет в м. Ейзенаху. Тоді, на початку вісімдесятих років, він з тривогою говорив, що ядерна війна все більше загрожує світу. Як керівник такого відповідального міжхристиянського органу митрополит прийшов до висновку: чим швидше люди на землі усвідомлять загрозливу катастрофу ядерної війни, тим птвидше настане благословенний час, сповіщений пророком, коли народи "перекують мечі на орала і списи свої — на серпи, не здійме народ на народ меча, і не будуть більше вчитись воювати". (Іс. 2,4). І якщо сімдесяті роки були декадою розрядки міжнародної обстановки, то все ж можливість виникнення світової катастрофи не минула. Небезпека загрожувала не якійсь одній країні або групі країн, а всім народам, усім континентам. Це визнавали і прихильники розрядки, і противники її. Найпекучіпіим питанням сучасності став дух війни, що виникав з невидимої гонки озброєнь. Витрати на озброєння в 1980 році перевищили 500 мільярдів доларів. Небезпеку викликала тоді прийнята адміністрацією американського президента Дж. Картера директива № 59, спрямована на опрацювання "стратегії першого удару". Прихильники доктрини переконували народи світу, ніби ядерна війна "прийнятна" і, що ще ганебніше, морально виправдана, оскільки вона може мати обмежений характер. Але перспективи такої доктрини все ж катастрофічні, бо можуть привести до загального самогубства. Тому "Церква, говорив митрополит, повинна засудити будь-яку ядерну війну, як богопротивну дію, спрямовану на знищення людства і всього творіння Божого... Ми твердо віримо, що церкви і християни не повинні залишатися пасивними в такій ситуації та помилково вважати, що міжнародний мир — це завдання не церкви, а політичних і громадських діячів. Коли Бог не пожалів Сина Свого Єдинородного для спасіння світу (Ін. 3,6), то християни — сини Божі з благодаті — зобов`язані робити все від них залежне, щоб урятувати творіння Боже".

Такий виступ церкви проти тих сил, які вважають можливим розв`язати ядерну війну, митрополит чітко висловив у пасхальному посланні до вірних очолюваного ним екзархату. "Наша церква закликає всі церкви і всіх християн, які вірять у перемогу Христа над смертю, морально впливати на уряди і разом з усіма миролюбними силами добиватися відвернення ядерної катастрофи. Нехай "життя живе, і нехай радіють йому люди на Землі!" Благородне служіння утвердженню на землі міцного і справедливого миру митрополит вважає своїм обов`язком. На цьому священному поприщі багато ієрархів, священиків, мирян послідовно працювали, закликали до миру на численних між-християнських і міжнародних зборах Всесвітньої Ради Церков, Християнської Мирної Конференції, Всесвітньої Ради Миру, на миротворчих конференціях і конгресах внутрі країни. У своїй діяльності на захист миру діячі РПЦ намагалися об`єднати свої зусилля із зусиллями всіх тих релігійних і нерелігійних кіл, які переслідували ту ж саму святу мету. І це зусилля РПЦ знаходило свій вияв у діяльності пастви.

Як голова Комітету продовження роботи Християнського Мирного Конгресу (КОПР-у ХМК) на засіданні восени 1988 року в Герліці (НДР) митрополит Філарет акцентував увагу у своїй доповіді на значенні нового політичного мислення, яке питанням миру надає вищий пріоритет. Мир у ядерний вік став не просто одним з варіантів зовнішньої політики поряд з іншими, а основною умовою існування людства. По-друге, ядерна війна не може бути раціональним засобом для вирішення політичних проблем або ж для досягнення політичних цілей. Тому завдання державних і воєнних діячів віднині полягає не в тому, щоб вигравати війни, а в запобіганні їм. По-третє, конфлікти між державами повинні вирішуватися тільки мирними засобами. Мирне співіснування сьогодні вже не є тією формою відносин між різними соціальними системами, до якої треба прагнути, а являє собою єдино можливу форму, що не має розумної альтернативи. По-четверте, безпека в атомний вік має розумітися як безпека однієї сторони можлива тільки за умови безпеки іншої сторони. По-п`яте, виграш у гонці озброєнь настільки ж малоймовірний, як і перемога в ядерній війні. Гонка озброєнь — важкий тягар для обох сторін і діє в нинішній час як своєрідна холодна війна на взаємовиснаження. По-шосте, ми маємо справу із зростаючою взаємною залежністю між державами. В цьому процесі стають усе виразніше видимими глобальні загальнолюдські інтереси. Світ усе більше перетворюється в єдиний спільний дім. Його зруйнування означало б кінець не лише конфліктів між його мешканцями, а й самих мешканців.

Такий глибокий аналіз миротворчих проблем, що його зробив митрополит, свідчить про його кваліфікований підхід до питань, якими він займався тривалий час. Його заслуга і в тому, що в новому політичному мисленні, яке знаходило утвердження у міжнародних взаємовідносинах, він визначив наближення до параметрів християнського мислення і прийшов до висновку, що сучасна криза, яка має моральний і духовний аспекти, пордовжує нові духовні запити і підходи до кардинальних проблем людського буття. І тут особливе слово має належати християнським борцям за мир, — сказав митрополит. — Нам є що сказати світові. Духовні цінності християнства все більше стають необхідною складовою частиною життя всього людства, подібно до того, як хоч і по-іншому, необхідна людству новоєвропейська наука. Це не заперечує притаманного світові плюралізму. І тому це по-новому ставить завдання розкриття християнського універсалізму. Митрополит розуміє, що це лише початок нового шляху, який вимагає великих творчих зусиль, він говорить про велику відповідальність церкви у творенні вселюдської солідарності, у служінні єдиній сім`ї чад Божих.

Посланці із 101 держави і 29 міжнародних організацій зібралися 22 березня 1985 року в Москві на чотириденну сесію Президії всесвітньої Ради Миру. Митрополит Філарет представляв Християнську Мирну Конференцію. На пленарних засіданнях та в чотирьох комісіях обговорювалося всесвітньо-історичне значення перемоги над фашизмом у другій світовій війні та її уроки для сучасної боротьби проти небезпеки ядерної катастрофи і гонки озброєнь. Була прийнята декларація: "Нехай рік 40-ліття Перемоги над фашизмом стане роком перемоги над загрозою ядерної війни!" та заклик до народів світу: "Ні зоряним війнам!" "Ми закликаємо всі рухи та організації, народи й уряди, які виступають за мир та відверненя ядерної війни — говориться у "Заклику до народів світу", — ще рішучіше, ніж будь коли, піднести свій голос у могутній всесвітній кампанії проти мілітаризації в космосі. Якщо плани "зоряних війн не будуть спинені сьогодні, то завтра може бути пізно. Ні "зоряним війнам"! — така вимога всіх миролюбних сил. Космос повинен служити мирові й прогресу".

Зміцненню зв`язків єпархій Українського екзархату РПЦ з помісними православними та інославними церквами сприяло паломництво її духовенства і мирян на чолі делегацій та паломницьких груп. У їх складі виїжджали за кордон митрополити, архієпископи та єпископи. З групою прочан екзарх митрополит Філарет перебував на горі Афоні, відправляв богослужіння в храмах Руського Пантелеймонівського та Хілендарського монастирів.

Щорічно ряд зарубіжних делегацій приймав осередок Київського екзархату в Києві. Тут відбувалися засідання керівних органів ХМК, ВРЦ, проводилися бесіди богословів з гостями України. Тут митрополит Філарет у жовтні 1976 року проводив чергову пленарну комісію ХМК, на яку прибули представники церков з 20 країн, щоб обговорити тему: "Розрядка, роззброєння і визволення в дусі Гельсінкі". У грудні у резиденції митрополита Філарета під головуванням президента ХМК єпископа д-ра Каролі Тота засідала Президія ХМК після V Всехристиянського Мирного Конгресу. У червні 1979 року в Києві відбулося регіональне засідання Комісії Церков у міжнародних справах ВРЦ. Обговорювалося питання довір`я як важливої умови для досягнення розрядки, співробітництва та повного здійснення прав людини.

Екзарх України приймав у своїй резиденції в Києві патріарха Александрійського і всієї Африки Миколая VI; патріарха Ефіопії Текле Хайманот, патріарха Антіохійського і всього Сходу Іллю IV, голову Євангелічно-Лютеранської церкви Фінляндії архієпископа Мартті Сімойокі.

Завітав до Києва в березні 1972 року і патріарх Болгарської Православної Церкви Максим. Ознайомившись із святинями, історичними місцями і культурними пам`ятками, предстоятель болгарської церкви говорив: "...ми виявили бажання відвідати православну столицю сонячної України, славетний Київ — матір давніх руських міст, колиску руського зодчества. З великим душевним теплом і любов`ю зустрів нас тут високопреосвященний Філарет, митрополит Київський і Галицький, Екзарх України, видатний руський ієрарх, екуменічний та миротворницький діяч, друг нашої Святої Церкви і Батьківщини. Нам випало щастя піднести щиру молитву в цьому чудовому домі, спорудженому в ім`я святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі, поклонитися чесним мощам святої великомучениці Варвари і святого священномученика Макарія. Тут, у стародавньому Києві, звідкіль по всій Вашій неосяжній землі поширилося світло Христової віри, нам було надано можливість ознайомитися з творами його архітекторів і будівничих, іконописців і художників, композиторів і письменників. З Вашим чудовим містом нас пов`язують історичні події та видатні постаті ще епохи середніх віків. Досить згадати імена болгар, київських митрополитів Киприяна та Григорія Цамблака, які назавжди поєднали наші сестри-церкви і наші братні народи".

Екуменічні взаємини РПЦ з Древніми Східними (нехалкідонськими) Церквами — Вірменською Апостольською, Коптською і Ефіопською, Ортодоксальною Софійською (Малабарською), з Англіканською і Старокатолицькою, з Євангелічно-Лютеранською та іншими протестантськими церквами, із Всесвітньою Радою Церков, з національними, континентальними і всесвітніми християнськими та конфесіональними радами поглиблювалися на грунті спільної миротворницької діяльності.

У квітні 1977 року богословська співбесіда з Євангелічно-Лютеранською церквою Фінляндії відбулася в Києві з участю делегації РПЦ, яку очолював митрополит.

Восени того ж року гостем екзарха України був архієпископ Кентерберійський, примас усієї Англії і митрополит Фредерик Дональд Когган. Вітаючи гостя на прийомі в резиденції, митрополит Філарет підкреслив, що це завітання "може зробити значний внесок у розвиток не тільки добрих відносин між нашими церквами, але й між нашими народами, які зазнали тяжких випробувань у другій світовій війні. В той важкий час ми добре співробітничали для перемоги над злом фашизму. Тим більше наші народи можуть співробітничати і в умовах миру... І я бажаю, щоб братерські відносини, які здавна склалися між Руською Православною та Англіканськими церквами, розвивалися, щоб ми в умовах миру робили свій внесок у розвиток загальнолюдських ідеалів". Глава Англіканської церкви висловив задоволення результатами зустрічі та обміну думками, сказав, що з надією на тісніше зближення "ми прямуємо вперед, крокуємо до нашого повного єднання".

У вересні 1978 року у столиці України відбулася ІІІ богословська співбесіда з представниками спілки Євангельських церков у НДР, у якій представники РПЦ брали участь на чолі з митрополитом Філаретом. Він був співголовою НІ і IV православно-реформатських діалогів, які відбулися в 1979 і 1983 роках. Миротворницька та екуменічна діяльність Православної Церкви в Україні в шістдесятих-вісімдесятих роках набула значного досвіду, вона відіграла велику роль не тільки в церковному, але й громадсько-політичному житті суспільства. Православ`я в Україні гордиться своїми багатовіковими традиціями, йому не бракує жертовності на цьому поприщі, йому є з чим вийти до сестер-Церков, є чим поділитися з ними. Великий і особистий внесок у цю ділянку міжцерковного спілкування митрополита Філарета на посту екзарха України. "В мене були рясні конаткти, згадує митрополит Філарет, тому, фактично, після смерті митрополита Никодима я зайняв провідне місце в управлінні Руської Православної Церкви. Тому в мене були контакти з усіма Патріархами православними, я брав активну участь у всеправославних нарадах, відвідував, приймав, очолював делегації. Так, контакти в мене були великі. Сюди додамо екуменічні зв`язки з Римською церквою, з усіма протестантськими церквами, не тільки з християнськими, а й з іншими релігіями, тому, що я був одним з президентів конференції "Релігія і мир". У мене були дуже широкі зв`язки.

Але після того, як мене Господь привів до того положення, що я повинен захищати автокефалію Української Церкви і фактично створювати і розбудовувати цю Церкву, і через позицію, яку зайняла відносно цієї автокефалії Московська патріархія, і відносно мене самого, — то ці стосунки вже перервались, я вже не маю таких зв`язків. Але до мене доходять відомості, що в православному християнському світі ім`я пам`ятають. Я міркую, що це свого часу принесе користь Українській Православній Церкві".

Багаторічний досвід миротворницького служіння, набутий митрополитом Філаретом повинен увійти сьогодні до скарбниці Української Православної Церкви Київського Патріархату, адже для роботи у цій царині для українських владик — непочатий край. Без сумніву, набутий досвід, помножений сьогоднішними владиками УПЦ Київського патріархату, у значній мірі сприяв би подоланню чвар і розбрату в церковних справах, допоміг би дальшому зміцненню консолідаційних сил в державотворенні.