Православні намагалися легалізувати свою Церкву протягом усього періоду панування Сигизмунда III, починаючи від моменту підписання Берестейської унії. Однак вони зустрічали постійний опір короля. Він, можливо, поступився б, якби його до цього змусив парламент. Але завдяки католицькій більшості в сеймі і парламенті король міг не побоюватись виникнення такої ситуації. Особливо він міг розраховувати на сенат, де засідали найвищі духовні особи Римо-католицького Костелу в Польщі, і де православна спільнота не мала своїх представників. Натомість представники православної шляхти були в посольській палаті. Отже, посольська палата могла слугувати їм як арена боротьби за права Православної Церкви. Проте православним послам потрібна була підтримка парламентаріїв інших конфесій. З огляду на те, що виступи православних були скеровані проти домінування Католицького Костелу, підтримати їх могли протестанти, котрі також прагнули вберегтися від цього домінування, їх підтримка була тим цінна, що протестанти засідали і в сенаті.

Представники православних і протестантів не становили, однак, більшості в парламенті. Для забезпечення інтересів обох визнань при прийнятті рішень сейму іновірцям (православним і протестантам) потрібна була підтримка хоча б частини католицьких послів. Таку підтримку іновірці могли отримати, використовуючи непорозуміння, які були всередині католицького табору. Бо частина католицької шляхти прагнула обмеження надмірних привілеїв католицького духовенства.

Про повернення всіх прав Православній Церкві дбали не лише члени посольської палати. Були спроби здійснити тиск на короля та на парламент ззовні. Такі дії чинила православна шляхта, зосереджена у зв`язку з воєнними подіями в армії.

Поважною мілітарною силою могли бути також і козаки, які все голосніше нагадували про виконання вимог православних. Про права свого визнання вони нагадали на першому сеймі 1632 року, який став одночасно і останнім за часів панування Сигизмунда III. Сейм цей відбувався в березні. Тоді козаків представляли два делегати, які домагалися від короля залагодження напруженої ситуації в релігійному питанні, як він і обіцяв на попередньому сеймі. Для козаків це було рівнозначно затвердженню нелегальних православних єпископів на їх посадах. Делегати скаржилися на кривди, які були заподіяні православним у різних куточках Польщі.

У відповіді козакам король не висловив відверто свого негативного ставлення до православ’я, але намагався піддати сумніву правильність їх претензій. Передусім він скасував право подавати такого типу скарги. У разі, коли делегати нарікали на важке становище православних у Литві, король закидав їм втручання у справи Великого Князівства Литовського. На думку короля, говорити про цю справу могли лише представники шляхти. А коли з боку литовської шляхти не було чути таких скарг, то нарікання козаків король визнавав безпідставними. Сигизмунд III твердив, що переслідувань за вірування в його державі немає. Але, щоб не нервувати козаків, він обіцяв нагадати уніатському духовенству, щоб не чинили жодних кривд православним. Після смерті короля козаки не були переконані, чи він справді хотів показати їм свою добру волю.

Смерть Сигизмунда III (30 квітня 1632 р.) створювала як для православних, так і для інших некатоликів можливість розпочати політичні дії у справі до тих часових конфесійних стосунків. Розпочиналося безкоролів’я. Це був у Речі Посполитій найбільш сприятливий час для початку дій, які були неможливі в період панування померлого володаря. Вирішальний голос у релігійному питанні міг тепер мати парламент, на що сподівалися православні. Перед ними відкривалися шанси покращання становища їхньої Церкви. Але використання цих шансів великою мірою залежало від налагодження стосунків усередині Православної Церкви.

На порозі безкоролів’я керівників православ’я розділили тактичні розбіжності, які виникали з різного ставлення їх до Речі Посполитої. Однак мета в них була одна: повернути Православній Церкві права і статки, які вона мала до 1596 року, тобто de facto ліквідувати унію. Не визнані державною владою єпископи на чолі з митрополитом Ісайєю Копинським вважали, що православні повинні домогтися повної ліквідації унії навіть шляхом збройної боротьби і власне під час безкоролів’я, у разі поразки, просити царя про визнання їх своїми підданими. Натомість керівники шляхти і частина духовенства (переважно шляхетського походження) на чолі з архімандритом Печерської Лаври Петром Могилою, захоплені устроєм Речі Посполитої і польською культурою, мали наміри повернути давні права легальним шляхом, вважаючи компроміси за необхідні. Вони пов’язували при цьому великі надії з особою королевича Владислава, єдиного серйозного кандидата на трон, який також був зацікавлений у пошуку нових рішень релігійного питання .

Отже, розпочалася боротьба за схиляння православної спільноти до тієї чи іншої концепції, її головною віссю було намагання перетягти на свій бік козаків. Навесні 1632 року ситуація на Дніпрі була досить складна. Цілу зиму тривала мобілізація нереєстрових козаків у похід на Сіверщину. Але неприхильність березневого сейму, а потім смерть короля зупинили запланований похід у московське царство та лишили військо бездіяльним. Козаки, які рвалися до бою, надто піддавалися впливу агітації «старців» Копинського. На чолі козацьких підрозділів тоді знаходилися люди, які були лояльні до Польщі, прагнули зміцнення власних позицій серед козаків при допомозі польської влади. Старійшинам вдалося опанувати ситуацію. На радах на Росаві (30—31 травня 1632 року) і в Притулках (9 червня того ж року) вони переконали козацьку громаду, що треба спершу звернутися з проханням до Речі Посполитої про виконання вимог релігійного характеру, і лише тоді, коли б вони не були виконані, обіцяли вишукати інші способи задоволення православних одновірців. Також постановили вислати на місцеві сейми українських воєводств та до сенаторів листи, в яких містилася б погроза війни на захист православ’я.

Вісті про татарську небезпеку дозволили старійшині козацького війська Запорізького Івану Петражинському-Кулазі вивести полки в поле і запровадити в них військову дисципліну. Таким чином, козаки були віддалені від головних агітаційних осередків Копинського, однак при цьому вони залишилися чинником натиску на правлячі кола в державі. Кулага привів своє військо до брацлавського і волинського воєводств та розмістив його по королівських і шляхетських маєтках. Перехід козацьких військ перетворився на маніфестацію. Щоправда, козаки віддалилися від Києва і Копинського, але наблизилися до Варшави та теренів, на яких розташовані були маєтки уніатських єпископів (луцького, пінського, володимирського, холмського та перемиського). Козацький гетьман мав тоді під своїм командуванням кілька десятків тисяч вояків (сам він говорив про 16 тисяч). Кулага повідомив, що буде стояти на зайнятих позиціях до тих пір, поки козацька делегація не повернеться з конвокаційного сейму (першого сейм) періоду безкоролів’я). При цьому він листувався з місцевими магнатами, а для більшого враження за допомогою свого війська здійснював тиск, виявляючи ласку і протекцію одним маєткам або даючи спробувати «всієї приємності» козацьких постоїв — іншим. Наприклад, пошаною козаків користувалися князі Заславські. А до майна руського воєводи, гетьмана Любомирського та родини Сенявських козаки ставилися безжально. Цей маневр та погрози козацьких старшин на адресу сенаторів, сеймів і в інструкціях делегатам на конвокацію дозволили православній шляхті здійснювати значний тиск як на католицьких співгромадян з українських воєводств, так і на правлячі кола.

Вирішальний вплив на майбутню долю православ’я в Польщі могла мати також участь православних послів у засіданнях конвокаційного сейму. Ці посли могли бути обраними лише від тих воєводств і земель, де православна шляхта була чисельнішою. Власне там постулати православних під час засідань місцевих сеймів, які передували конвокаційному сеймові, а потім і наступним сеймам, втілювалися в рішеннях сеймів та в інструкціях, які давалися послам на сейм.

Конвокаційний сейм мав розпочатися 22 червня 1632 року. Наприкінці травня і на початку червня відбулися передконвокаційні місцеві сейми. Православні мали успіх у Луцьку (сейм волинського воєводства). Постанови на цьому сеймі обговорювалися протягом тижня. Нунцій Онорато Вісконті визнав результати волинського сейму за найбільшу поразку уніатсько-католицького табору. Незважаючи на те, що на тому сеймі були присутні і поважні католики, такі, як могутні Заславські (Єжи, як маршалек, керував сеймом), волинський воєвода Адам Олександр Сангушко, Януш Вишневський або Чарторизькі, проте прийнята інструкція зобов’язувала послів, щоб вони передусім домагалися задоволення грецької релігії (православної), погрожуючи (коли б на конвокації не дійшло до покращання становища Православної Церкви), що всі волиняни не будуть брати участі в елекції. Кияни також «задоволення» грецької віри ставили як умову, яка дозволить їхнім послам висловити згоду на закриття засідань конвокаційного сейму. Подібне рішення ухвалила шляхта брацлавського воєводства та деяких повітів В. Кн. Литовського.

«На таку багатообіцяючу підтримку громадської думки зі східних земель Речі Посполитої вимог православних вплинуло багато чинників:

а) значний відсоток визнавців православ’я серед загалу шляхти;

б) побоювання козацько-селянських бунтів та прихід козаків на Брацлавщину могли свідчити, що декларації козацьких послів про готовність почати збройну боротьбу за віру, якщо давні права Православної Церкви не буде повернено законодавчим шляхом, не є голослівними;

в) непопулярність унії серед шляхти, зокрема на теренах, де люди залишалися вірними православній вірі».

Серед представників шляхти з українських земель православні мали вирішальну перевагу. З шести послів з Луцька лише один був беззаперечним католиком. Серед чотирьох послів брацлавського воєводства три були православними.

Там, де впливи православних не були сильними, вони мусили покладати надію на допомогу протестантів. Іновірці (православні та протестанти) мали у своїх делегаціях представників майже всіх (крім мазовецького повіту) земель і повітів Речі Посполитої. Багато міг тут зробити завдяки своїм впливам литовський гетьман Христофор Радзівілл, якого просив про допомогу перед конвокаційним сеймом архімандрит Печерського монастиря Петро Могила. Прибічниками Христофора Радзівілла були майже всі литовські дисиденти, і не тільки вони. Старанно виконували його накази і численні католики, пов’язані родинними стосунками або з самим гетьманом, або з його найближчими споборниками чи ті, які прилучилися до Радзівілла для власної кар’єри.

Православні також пробували проводити агітацію серед послів та сенаторів. Цьому мала слугувати видана Віленським братством брошура під назвою: «Синопсіс або короткий опис прав, свобід та вольностей (...) народу руському, під послухом св. о. патріарха константинопольського існуючого, наданих і заприсягнутих». У цій невеликій книжці зібрано привілеї, надані в минулому руській церкві, і то як неуніатській церкві. Віленське братство видало цю брошуру для того, щоб дати своїм одновірцям відповідні історично-правові аргументи, які могли б переконати загал шляхти в слушності вимог православних. Екземпляри брошури були розповсюджені серед послів і сенаторів перед початком засідань сейму.

Вісті про перебіг і рішення місцевих сеймів викликали велике занепокоєння серед католицького духовенства. Вожді католиків твердо вирішили не допустити змін існуючих конфесійних стосунків і на момент оголошення безкоролів’я могли думати, що їм це вдасться. Бо примас ставав інтеррексом. При цьому католики становили більшість шляхти і мали перевагу в сенаті, де некатоликів (протестантів) було лише вісім. Коли нунцій і католицькі єпископи грецького обряду довідалися про перебіг і постанови місцевих сеймів, вони негайно почали вживати заходів для відшкодування цих втрат. Але вже не було часу, щоб ці дії могли принести результати ще до конвокації.

Засідання конвокаційного сейму розпочалися для православних під добрим знаком: керівника литовських протестантів Христофора Радзівілла обрано було маршалком посольської палати. Уже в перший день засідань сейму (22 червня) далися взнаки релігійні питання. Тоді власне православні посли, використовуючи дискусію щодо визначення дати закінчення конвокації, виступили із заявою, що не дозволять прийняти жодного рішення до тих пір, доки Православній Церкві не будуть повернуті належні їй права. Свою заяву вони повторили і наступного дня, утримуючи тим самим посольську палату від об’єднання з сенатом. Уступили лише після запевнення, що їх справа буде розглянута одразу після заслухання виступів (вотів) сенаторів.

Дебати сенаторів закінчилися 28 червня. Того ж дня слухали різні заяви, в тому числі козацького посольства, яке серед інших питань домагалося «задоволення грецької релігії», погрожуючи у разі невиконання цих вимог владою Речі Посполитої, що військо запорізьке пошукає інших засобів вирішення тривожної проблеми. Однак реально релігійне питання почало розглядатися на засіданнях сейму з 4 липня. Тоді протестанти і православні вручили Примасу та єпископам спільні вимоги стосовно врегулювання конфесійного питання. Вони передусім домагалися повернення давніх прав і вольностей. Для себе православні вимагали:

1) повернення православної Київської митрополії, єпископатів, монастирів, друкарень, шкіл і лікарень з приналежним до них майном;

2) скасування декретів судів усіх інстанцій, виданих після 1596 року на користь уніатам у процесах з православними;

3) право вільного відправлення богослужінь для некатолицької шляхти, яка перебуває при дворі короля (і у Варшаві);

4) обрання окремого резидента іновірців при королю;

5) гарантування некатоликам вільного доступу до міських установ та до публічних актів для внесення протестів чи пожертвувань на церкву;

6) впровадження нової судової процедури у справах шляхти з католицьким духовенством, яка б виключала можливість апеляції до папського легата та у Рим;

7) визнання ворогами громадської безпеки тих, хто примушує інших зректися своєї віри.

Примас, прийнявши ці «Пункти про релігію», заявив, що відповідь дасть після наради єпископату з присутніми на з’їзді світськими католиками, мотивуючи свої дії тим, що вимоги, вміщені в запропонованому тексті, стосуються всіх католиків. Така нарада відбулася 6 липня.

Протестантсько-православний союз становив для католиків надто серйозну загрозу, якою не можна було легковажити. Тому серед них з’явилася тенденція до окремого трактування православного і протестантського питання. Проявом цього могло бути утворення для кожної з цих конфесій окремої сеймової комісії. Можна сказати, що православні у той час мали більше прихильників, коли головою комісії у справах православних зголосився бути сам королевич Владислав. Він був зацікавлений у пошуку нових рішень релігійного питання, бо розумів, як це полегшило б йому майбутнє управління державою. Королевич мав намір стати для супротивних сторін посередником, але оскільки він поки що формально залишався особою приватною, то хотів, щоб посередництво йому запропонували самі зацікавлені сторони. Таким чином, він міг мати більший вплив на ухвали, які мали бути прийняті в період безкоролів’я.

Зібрані у Примаса попросили Владислава про опіку над грецькою релігією, маючи на думці, що авторитет, який він мав серед православних, буде утримувати неуніатів від екстремальних дій, навіть коли б комісія не задовольнила їхніх вимог. Присутні у Варшаві представники православних, вірячи в клімат, сприятливий для неуніатської церкви, а також у приязне до них ставлення Владислава, не хотіли своєю непоступливістю ані псувати цієї атмосфери, ані ускладнювати королевичу якнайшвидшого приходу до трону. Тому то вони не протестували і проти передачі їхніх справ іншій комісії, ніж тій, яка розглядала справи протестантів.

Членів комісії із розгляду вимог православних призначив сам Владислав. До неї увійшло п’ятеро сенаторів і шестеро послів. Православні, поза королевичем, могли тут розраховувати передусім на протестантів: литовського гетьмана Христофора Радзівілла і белського воєводу Рафала Лещинського. До початку роботи комісії дійшло до відкритої суперечки між представниками православних та уніатів. З боку православних у ролі референта виступив посол з брацлавського воєводства Михайло Кропивницький, який домагався повернення неуніатському митрополиту і

єпископам належної їм духовної влади та відібраних статків, а також надання православним можливості. вільно відправляти богослужіння. Виконання цих вимог було б рівнозначне ліквідації унії, бо залишало уніатську костельну ієрархію без матеріального забезпечення. Крім цього, православні не хотіли погодитися з легальним існуванням поруч двох руських церков. Тому нічого дивного немає в тому, що вимоги неуніатів викликали контратаку уніатів. Однак представник уніатів митрополит Рутський не посунувся аж до вимоги ліквідації неуніатської Церкви, як це зробили православні щодо уніатського Костелу. Рутський намагався зберегти право унії на існування, навіть поруч із Православною Церквою. Тому він наголошував на тому, що бажання поєднатися з Католицьким Костелом у 1596 році висловлювали самі православні, що унія повстала в результаті тиску ззовні. Крім цього, він хотів довести, що православні є атакуючою стороною у конфлікті з уніатами.

Після заслухання скарг і претензій обох сторін комісія приступила до опрацювання проекту угоди між уніатами і православними. Про примирення ворогуючих сторін особливо дбав королевич Владислав. Попередній проект порозуміння з’явився вже 10 липня. Тоді комісія готова була надати православним львівський єпископат, Печерську архімандрію, монастир св. Михаїла в Києві та кілька церков у Могилеві. Також вона погоджувалася дозволити неуніатам закінчити будівництво церкви Св. Духа у Вільно і скасувати процеси, які були розпочаті з приводу цієї будови. На такий обмежений обсяг поступок мала вплив позиція уніатів. Вони погоджувалися віддати лише те, чим фактично не володіли. Так було з львівським єпископатом, який займав православний владика, такі самі були справи з керованою православним архімандритом Печерською Лаврою. Уніати не були також у змозі заволодіти монастирем св. Михаїла у Києві. Сигизмунд III віддав цей монастир уніатам, однак завдяки козакам там утримався нелегальний православний митрополит Ісайя Копинський. Водночас церкви в Могилеві були зачинені. Цим уніати домоглися лише того, що не допускали православних до користування святинями, однак це не збільшило у місті числа прихильників уніатів. Тому, відмовляючись від частини церков у Могилеві, уніати віддавали лише те, чого самі не моголи використати. Подібно було і з церквою Св. Духа у Вільно. Вона була збудована на шляхетських землях під патронатом православного братства. Це братство, мабуть, вже б припинило свою діяльність, коли б не факт, що, крім віленських міщан, до нього належала православна шляхта. Братська церква стала єдиною православною святинею у Вільно після 1596 року. Спроби закрити або зайняти її не вдавались уніатам. Тим легше вони могли тепер погодитися з її існуванням і діяльністю.

Не маючи можливості повністю знищити впливи православ’я у Польщі, уніати намагалися максимально обмежити його поширення. Згідно з їх концепцією, православ’я повинно стати лише локальною конфесійною громадою, якою керував би єпископ у Львові. Поза Львовом православні мали б свої осередки також у Києві, Вільно і Могилеві (королівські міста). Церкви і монастирі православних могли б функціонувати і у приватних маєтках. Оскільки православні не зупинялися на тому, що до тих пір мали (а що їм пропонували тепер як поступку), комісія змушена була продовжити наради. Проводилися розмови із зацікавленими сторонами. Уніати відчули, що їх примушують йти на певні поступки на користь православних. Це знайшло своє відображення в проекті, запропонованому для схвалення обом сторонам 13 липня. Уніати тепер погоджувалися на те, щоб православні без усіляких перешкод могли відправляти богослужіння в цілому Брацлавському і Подільському воєводствах та на львівській і галицькій землях руського воєводства (території, які належали до львівської руської парафії), а також у київському воєводстві (коронна частина руської митропольної парафії). У Києві греко-католики зберегли за собою право тільки на кафедральну церкву св. Софії з її майном та на Видубицький монастир. Найсерйознішою поступкою з боку уніатів було висловлення згоди на передачу православним монастиря у Жидачині (в протоколах його помилково називали «жидачівським»), який був уніатським до 1617 року. Вони готові були гарантувати православним міщанам доступ до міських установ, а православним братствам дозволити утримувати школи і лікарні. Всі декрети, видані проти православних в їх процесах з уніатами, мали бути скасовані.

Схвалений уніатами проект порозуміння з православними один з членів комісії Якуб Собеський представив 14 липня до посольської палати. Це мав бути останній день засідань конвокаційного сейму. Під натиском присутніх і зважаючи на час (конвокація затягувалась) православні зменшили свої вимоги. Ще деякий час вони вимагали додатково половини руських єпископатів (всіх було 9), але врешті відмовилися і від цього, обмежуючись лише вимогою, аби протилежна сторона, крім того, що передала, відмовилась би на їх користь і від перемиського єпископату. Православні погрожували в разі невиконання їхніх вимог не дозволити провести затвердження сеймових постанов («каптура генерального»). Католицьке духовенство обох обрядів вбачало можливість передачі православним цього єпископату лише зі згоди Папи Римського. У зв’язку з тим, що з’їзд затягувався, а католики твердо стояли на запропонованому варіанті, православні погодилися з Радзівіллом, котрий запропонував, щоб православні посли познайомили своїх одновірців з уніатськими пропозиціями безумовних та умовних поступок на місцевих післяконвокаційних сеймах. Якщо б проект не отримав їх схвалення, православні могли б спробувати його змінити на елекційному сеймі. Таким чином, сформульований пункт увійшов до постанов конвокації. Про досягнення порозуміння (при допомозі Владислава) між православними та уніатами поінформовано і козаків. До початку елекційного сейму в країні проголошено релігійний мир; ніхто нікому не мав права чинити кривду на ґрунті релігії.

Конвокація не принесла серйозних розв’язань питань конфесійних відносин. Правда, постанови місцевих сеймів перед конвокацією, склад палати і позиції численних послів, зокрема у перші дні засідань, могли обнадіювати, що до цього дійде, але тактика єпископату та загальноприйнята думка, що конвокація не є властивим місцем для таких проблем, зробили своє. В останній фазі з’їзду навіть найзаповзятіші прихильники забезпечення свобод для протестантів, «задоволення грецької релігії» чи обмеження привілеїв католицького духовенства, незважаючи на те, що виконана була лише невелика частина їх вимог, відмовилися від попередніх протестів та погроз не допустити прийняття будь-яких рішень і спокійно підписали генеральну конфедерацію, яка увінчувала засідання конвокаційного сейму. Не бажаючи своїм опором відвернути від себе громадську думку перед найважливішим з’їздом періоду безкоролів’я, вони використали конвокацію як пробу сил. Поза тим іновірці, а зокрема православні, будучи переконаними, що Владислав, ставши королем, змінить тогочасну релігійну політику, не прагнули, щоб через їхню непоступливість відкладався термін передачі йому корони.

Православні, розчаровані конвокаційним сеймом, не мали наміру відмовлятися від подальших заходів для поліпшення ситуації своєї Церкви. Про це свідчив перебіг місцевих сеймів, які відбулися між конвокацією та елекційним сеймом (з 27 липня до 20 вересня 1632 року). На з’їзді в Луцьку волинська шляхта не погодилася з умовами православно-уніатського порозуміння, прийнятими на конвокаційному сеймі. У воєводствах, де переважну більшість становили православні, постулати «задоволення грецької релігії» знову з’явилися в постановах місцевих сеймів, переважно на перших місцях. Лунали вимоги про повернення православним зайнятих уніатами єпископських кафедр та про повернення Православній Церкві її давніх прав. Волинська шляхта зобов’язалася особисто поїхати на елекційний сейм і не допустити виборів короля до тих пір, доки вимоги православних не будуть виконані. Подібне зобов’язання прийняла і шляхта руського воєводства. Були також голоси на захист уніатів. Особливо гаряче захищати права унії своїм послам наказувала шляхта Слонімського повіту. Полочани також були за збереження їх позицій, хоча наголошували і на поверненні належних прав православним.

Позиція православних занепокоїла уніатську сторону. Довідавшись про ухвали волинського сейму, уніатські єпископи склали в міській управі м. Влодзімєж заяву, що відмовляються від поступок, на які вони висловили згоду під час конвокації, і будуть відстоювати свої права. Цей протест набрав більшої сили, коли нунцій Папи в Польщі і уніатський митрополит Рутський вислали до Риму проект порозуміння з православними і отримали звідти відповідь, що Папа і Конгрегація поширення віри визнали цей проект як шкідливий для інтересів унії та Католицького Костелу.

У той час, коли уніати вживали різних заходів для обмеження впливу своїх супротивників, католики латинського обряду ставилися до православних у період перед початком засідань елекційного сейму з винятковою дипломатичністю. З боку єпископів та священиків не було офіційних закликів, щоб католицька шляхта виступала проти вимог православних. Натомість були намагання дискредитувати протестантів в очах як католицької, так і православної шляхти. Навіть в агітаційних листах застерігали не гнівити православних надто образливими словами. Тому їх називали найчастіше «панами неуніатами», тоді як про протестантів писали з ворожістю. Зрештою, боротьба з агітацією православних була залишена повністю уніатам. Цим зайнялося уніатське церковне Віленське братство. Воно видало дві книжки на захист унії. Перша вийшла 1 вересня 1632 року під назвою «Свята єдність Східної і Західної Церков від початку християнства, існуюча в країні та обдарована правами і привілеями королями Литви та Польщі». Друга книжка, затитулована «Права і привілеї від найясн. королів польських та литовських, надані громадянам Польської Корони і В. Кн. Литовського, які знаходяться в унії з Римським Костелом», вийшла з друку місяцем пізніше. Автори обох публікацій намагалися показати, що унія існувала віддавна на Західній Русі, і що власне її прихильникам володарі надавали права та привілеї, а не православним.

Пропагандистської діяльності не полишило і Віленське православне братство. Завдяки його старанням вийшла брошура «Суплемент, або повніше пояснення прав народові руському наданих». Вона всебічно висвітлювала починання православної делегації на конвокаційному сеймі і мала служити для виправдання делегатів. Бо православна руська громадськість почала втрачати довіру до прихильників легальних способів «задоволення грецької релігії». Особливо незадоволеним могло бути православне духовенство, пов’язане з нелегальним митрополитом. Ці духовники розраховували на підтримку Запорізького війська. Триста попів на чолі із Копинським спеціально прибули до козаків, просити їх надати підтримку справі православ’я. 25 серпня на козацькій раді в Чорній Діброві дійшло навіть до перевороту через релігію. Було скинуто і .покарано смертю козацького гетьмана Кулагу, якого звинуватили у запопадливості, перед уніатами. Смерті зазнали також делегати конвокаційного сейму. Однак позиція козаків щодо релігії нічого не змінила. Лише ця справа набрала для них більшої ваги. Тому-то козацькому посольству, делегованому на елекцію, було дано лише одне завдання: довести до кінця справу повернення Православній Церкві давніх прав та маєтків.

Козаки вбачали шанси позитивного вирішення справи їхньої релігії в допомозі королевича Владислава. Тому ще до елекційного сейму вони вислали йому листа, в якому просили виправити шкоди, заподіяні православним. Натомість вони обіцяли стати на боці Владислава, якщо його не захочуть обрати королем.

27 вересня у Варшаві розпочався елекційний сейм. З огляду на те, що засідання сейму мали закінчитися виборами короля, до столиці почали прибувати юрби шляхти, яка бажала взяти участь в елекції. Була там і православна шляхта. Маючи на меті продемонструвати підтримку своїм послам, православні приходили на засідання посольської палати. Визнавці православ’я перший раз дали знати про себе 9 жовтня, коли в посольській фракції розпочався відбір депутатів до комісій, які мали опрацювати умови порозуміння між шляхтою та католицьким духовенством у справі майнових володінь Костела («compositio inter status»). Православні посли в цей момент перервали цю процедуру, заявляючи, що не дозволять займатися будь-якими справами до тих пір, поки не буде знайдено способу для повернення прав Православній Церкві, їх підтримали протестанти. Через православно-протестантські виступи справа «композиції» була відкладена. Аби вийти з клопіткої ситуації, католики пропонували «задоволення грецької релігії» довірити спеціальній комісії (подібно як це було під час конвокації). Православні цю пропозицію відкинули, домагаючись, щоб їхня справа була насамперед обговорена на публічному форумі, в присутності всієї посольської палати. Більшість послів була проти цього, побоюючись, щоб релігійне питання не зайняло їм всього сейму. Православних переконали, щоб вони пішли зі своєю справою до Сенату. Однак сенатори вважали, що питання православної релігії не повинно розглядатися на елекційному сеймі. Вони пояснювали, що за відсутності третього стану, тобто короля, не можна надавати права, а тим більше скасовувати декрети і королівські привілеї (надані Сигизмундом III уніатам. — Д.С.). Тому вони просили погодитися відкласти вирішення їхніх питань до коронаційного сейму. Однак православні вперто захищали свою позицію.

Застосована православними послами обструкція шкодила не лише справі «композиції». Вони не бажали також заслухати послів від шведського короля Густава. Не допускали навіть до читання в посольській палаті проекту забезпечення прав протестантів, хоча ті підтримували їх у справі грецької релігії. Тактика, обрана православними, не принесла сподіваного ефекту. Вона могла лише викликати незадоволення інших послів. Щораз більше нервував королевич, котрий вже хотів розпочати розмову про корону. Як він, так і протестанти висловлювалися за передачу справи православних сеймовій комісії, як пропонували католицькі посли. Нарешті, 19 жовтня, з таким рішенням погодилися і православні. Комісія мала складатися наполовину з католиків і наполовину з дисидентів, а на роль арбітра постановили просити Владислава. З посольської фракції було обрано 6 депутатів, причому з Сенату Примас замість одного католика та одного дисидента делегував тільки Рафала Лещинського і аж трьох католиків. Православні залишили палату, зриваючи тим самим засідання того дня.

20 жовтня як православні, так і уніати погодилися, щоб урегулюванням конфлікту зайнявся сам Владислав, який мав призначити на допомогу комісарів. Королевич з охотою прийняв пропозицію, бо сам хотів зайнятися цією справою. Він завчасно готувався до ролі посередника. З Цією метою він запросив до Польщі відомого теолога-іреніста отця Валеріана Магні. «Бажаючи реалізувати свої концепції, серед яких важливе місце посідала проблема задоволення православ’я, він мусив мати когось, хто б підтримував його помисли та мав великий авторитет у Католицькому Костелі».

Скликана королевичем комісія складалася з шести осіб (двох сенаторів і чотирьох послів). Були в ній три протестанти: Рафал Лещинський, Христофор Радзівілл та Мартин Рей. З католиків до комісії увійшли Єжи Дидинський та Єжи Оссолінський, котрі виступали за повагу прав Православної Церкви. Отже, склад комісії міг забезпечити православним позитивний для них хід засідань. Справді, комісія не обманула надій православних. Проект, який вона розглядала вже 20 жовтня, закладав основи для легальної відбудови православної церковної ієрархії в Речі Посполитій. На чолі Церкви мав стати архієпископ з резиденцією у Києві. Йому було обіцяно належні бенефіції, однак не говорилося, чи це майно буде відібране в уніатів, чи його виділять з королівської казни.

Крім архієпископської кафедри, православні мали розпоряджатися ще чотирма єпископствами: львівським, луцьким, перемиським та оршанським. Єпископ оршанський мав утримуватися з королівської платні, натомість кошти на утримання православної парафії в Луцьку мав сплачувати місцевий уніатський владика. Він мусив би поділитися майном з православним єпископом, крім цього, переїхати з Луцька до Острога. На уніатів покладено також кошти для утримання православної перемиської парафії. Але статися це повинно було лише після смерті перемиського уніатського єпископа. Тоді б його маєток повністю перейшов у власність православних. Цей проект зустрівся із запереченнями з боку православних, які домагалися титулу митрополита і кафедральної Церкви св. Софії у Києві для владики своєї Церкви. Отримання цього титулу, як і храму, вони вважали престижною справою. За визнання їм цієї святині вони готові були відмовитися від обіцяних для митрополита бенефіцій. Також вони противилися дальшому існуванню уніатської волинської парафії, навіть у разі, коли б резиденцією її єпископа став би Острог. Цю позицію православних можна було б пояснити їх намірами утримати рівновагу сил між обома ієрархіями — православною та уніатською. Кожна з них повинна складатися з митрополита і чотирьох єпископів. Утворення острозького уніатського єпископату порушувало б цю симетрію.

Крім того, православні хотіли мати свою єпископську кафедру у В. Кн. Литовському не в Орші, а у Вітебську. Просили також, щоб не відкладалася справа утримання православної перемиської парафії. Пропонували, не чекаючи смерті уніатського владики, віддати половину майна, яке він мав, православному владиці.

Вимоги православних були взяті до уваги у широкому розумінні в новій версії проекту порозуміння між православними та уніатами. Комісія, яка опрацьовувала цей проект, прийняла одну з двох пропозицій, сформульованих уже раніше королевичем у співпраці з ксьондзом Магні. У своїй остаточній версії проект передбачав:

1) рівноправність православних і уніатів;

2) залишення православним львівського єпископату, повернення православної митрополії у Києві з храмом св. Софії та монастирем під Гродно (литовська резиденція митрополита та його заступника), фінансування православних єпископатів: луцького і перемиського (частину майна, однак, було залишено прижиттєве уніатському єпископу) та діяльність мстиславського православного єпископату на території уніатського єпископату в Полоцьку з резиденцією в Могилеві (митрополита та єпископів мав призначати король з кандидатів, обраних духовенством і православною шляхтою);

3) можливість відкривати і мати православні школи і лікарні;

4) передачу їм у користування деяких церков в Орші, Могилеві та Дзісні до часу, коли спеціально створена комісія розділить усі церкви пропорційно щодо кількості визнавців унії та православ’я;

5) гарантоване для православних міщан право доступу до правових, ремісничих та міських справ і установ;

6) скасування декретів, секвестрів і арештів, оголошених до цього часу на некористь православних у судових процесах з уніатами;

7) свободу переходу з унії до православ’я і з православ’я — до унії.

Запропоноване комісією рішення викликало опір єпископів обох католицьких обрядів і нунція, котрі доводили, що прийняти таку угоду їм не дозволяє канонічне право. Владислав навіть не думав поступатись, хоча одночасно не хотів наражатися на завзятих католиків. Тому він намагався довести, що пропонований комісією спосіб вирішення конфлікту не суперечить канонічному праву. Королевич попросив висловити свою думку на цю тему чотирьох відомих теологів. Серед них був також і Магні. Думки розділилися, проте факт, що знайшлися католицькі теологи, які в цьому проекті не вбачали невідповідності з правом Католицького Костелу, міг слугувати заспокоєнню сумління світських католиків та послабленню ваги мотивів, використаних духовенством для підтримки свого становища. Це дозволило королевичу наполегливо форсувати свій проект. Він старався переконати захисників унії, що таке рішення є для уніатів найбільш корисне, бо їм залишалося шість парафій (православні мали на одну парафію менше. — ДС.) та близько 4/5 майна (яке належало владикам), котре, коли вони не приймуть цієї пропозиції, може бути відібране у них силою козаками, які погрожують наступом або ж судовими вироками. Ця аргументація лише незначною мірою вплинула на прибічників унії. Від затвердження проекту угоди особливо наполегливо намагався відмовити королевича нунцій. Цьому мав слугувати його особистий візит до Владислава 31 жовтня, який не приніс особливих результатів. Королевич обіцяв лише, що після коронації вишле посольство до Папи Римського і пояснить йому мотиви своїх дій. Крім цього, він зародив у нунція надію на організацію нової унії православних з Католицьким Костелом.

Опір католиків почав слабнути під впливом вістей про швидке просування російських військ углиб Речі Посполитої. Тепер великого значення набрали погрози козаків про те, що у разі невиконання вимог православних, замість спрямувати своє військо проти московського війська, вони можуть зайнятися загарбанням уніатських маєтків. Керівництву Польщі в той час дуже бажано було скерувати Запорізьке військо на війну з Росією. Бо козаки становили, як і литовські полки, єдину силу, готову до початку негайних військових дій. У зв’язку з цим викликала занепокоєння агітація прихильників Ісайї Копинського, що намагалися переконати козаків надати свої послуги цареві Михайлу. Зважаючи на те, що «задоволення грецької релігії» було головним завданням прибулих на з’їзд козацьких послів, Примас та інші духовні і світські керівники-католики почувалися змушеними піти на поступки у стосунках з православними. Тому вони припинили протести і заявили, що приймають пропоноване рішення, однак при умові, що без згоди Папи воно не стане юридичним актом. Використовуючи це, 1 листопада Владислав порадив Єжи Оссолінському і Христофору Радзівіллові подати «Пункти задоволення громадян Корони і В. Кн. Литовського, які сповідують грецьку релігію» — так називався проект примирення православних та уніатів — до варшавських міських актів.

Узалежнення згоди на впровадження його в життя від схвалення Папи Римського викликало протести православних, що затримували перебіг Сейму. Православні перестали протестувати лише тоді, коли обіцянка Владислава виконати «Пункти задоволення» знайшла своє відображення в проекті пактів конвенцій. Проти цього зобов’язання, однак, запротестували уніати. В день елекції (8 листопада) вони в міському уряді Варшави зробили заяву, що без дозволу Святого Отця не приймуть «Пункти» як основу угоди з православними.

9 листопада опрацьований спеціальною комісією проект пактів представлено було для затвердження Сейму. Загального визнання не отримав тоді пункт, який стосувався православних. Змінити його намагалися прихильники унії. Примас старався внести до проекту застереження, що король зможе реалізувати проект задоволення вимог православних лише після згоди Папи. Як православні, так і елект на це не погодились, тому до зміни тексту королівського зобов’язання не дійшло. Католики обох обрядів були змушені задовольнитися внесенням чергових протестів до варшавських міських книг.

Незважаючи на те, що в пактах не знайшла собі місце поправка, запропонована католиками, однак присутнім на елекції вдалося переконати православних зачекати рішення римської курії в справі «Пунктів задоволення». До тієї поступки намовляли православних навіть протестанти. А сенатори і сам Владислав пообіцяли, що будуть просити Рим, щоб Папа не був проти цієї угоди. При цьому православних запевнили, що відповідь Папи надійде вже на коронаційний сейм. Завдяки цьому православне питання могло бути знято з порядку денного елекційного сейму.

14 листопада відбулося урочисте проголошення Владислава королем. Елект склав присягу на pakta konwenta. Погоджуючись на виконання пактів, новий король зобов’язувався також невідкладно «задовольнити» людей грецької релігії згідно з «Пунктами», укладеними ним і делегатами обох палат під час елекційного сейму. Цей факт міг задовольнити православних, бо дозволяв їм повірити у добрі наміри Владислава, завдяки яким могла поправитися ситуація їх Церкви.

Розробка під час елекції «Пунктів задоволення» і зобов’язання електу щодо впровадження їх у життя були значним досягненням православних, яке базувалося на:

1) непоступливій позиції православних;

2) побоюванню шляхти щодо можливості козацько-селянських виступів, особливо грізних на тлі війни з Москвою;

3) підтримці з боку протестантів, котрі, щоправда, не зустріли надто палкої прихильності, але не хотіли втрачати потенційних союзників;

4) значною мірою на позиції Владислава, який робив усе, в основному, з огляду на свої політичні плани, аби заспокоїти дезуніатів;

5) підтримці численних католиків, які вони надавали з огляду на власні господарські, політичні інтереси, а також через бажання мати прихильність майбутнього володаря або ж через аргумент «давності прав Православної Церкви».

«З другого боку багато причин було у православної шляхти для того, щоб вона погодилася зачекати з остаточним впровадженням у життя «Пунктів задоволення» до відповіді з Риму. Впертість шляхти затягувала б елекцію, ускладнюючи ситуацію Владислава, відштовхуючи прихильних дезуніатам католиків, а насамперед, відволікала б організацію оборони в той час, коли війська ворога займали території, на яких проживали, в основному, її одновірці». Зрештою, висловлюючи згоду на вимоги католиків, православні багато не втрачали, бо і так до часу коронації нового короля не були б здійснені пункти пактів конвентів, які їх стосувалися. Пакти ставали чинними лише після їх заприсягання володарем під час коронації. При цьому була потрібна ще сеймова конституція, що затверджувала б «Пункти». Це, передусім, від волі Владислава мало залежати майбутнє православ’я в Польщі. Православні розуміли, що їх противники будуть робити все, аби отримати негативну відповідь римської курії. Вони все ж довіряли електу, судячи, що коли він уклав стільки праці в підготовку проекту задоволення православних і не допустив до внесення в тексти пактів примітки про потребу згоди Папи на реалізацію проекту, то зараз він (елект), незалежно від думки Риму, постарається впровадити «Пункти задоволення» в життя. Це мало статися під час коронаційного сейму.

Саме перед коронацією православних сповнювала тривогою позиція деяких католиків, котрі твердили, що обіцянки короля щодо «Пунктів» мала умовний характер: Владислав обіцяв їх виконати лише за згоди Папи. Захисники інтересів унії могли розраховувати на те, що у разі негативної відповіді Апостольської Столиці (що було, зрештою, вірогідно) до виконання «Пунктів» не дійде. У швидку реалізацію не вірив, зрештою, сам Владислав. Уже на час апробації пактів (13 листопада) він через своїх послів висловив сумнів щодо схвалення «Пунктів» Папою Римським. У зв’язку з цим він заявив, що виконання вміщених у пактах обіцянок у справі православних може наступити із запізненням.

Православні не мали наміру відмовлятися від здійснення обіцянок, даних новообраним королем. Тому вони знову мобілізували свої сили, щоб розпочати конкретні дії на місцевих сеймах та коронаційному сеймі, їх зусиллям могло сприяти становище, в якому опинилася Польща після елекції. Йшла війна з Москвою; не було впевненості щодо позиції інших сусідів (поза Королівством). Зокрема, смоленська війна, з огляду на значення, яке мала в ній, і могла ще мати козаччина, ставала поважним козирем православних. Особливий наголос на зовнішню небезпеку містили листи Владислава до учасників передкоронаційних сеймів, які відбулися 13 грудня в Литві та 16 грудня 1632 року в Короні. Православні постулати зустрілися, як і раніше, з підтримкою шляхти східних земель Речі Посполитої. Ця підтримка стала навіть більшою, ніж до тих пір. Наприклад, якщо у Вишні під час сеймів, доконвокаційного та докоронаційного, не було висунуто жодних вимог у справі Православної Церкви, то зараз пролунали вимоги, щоб вже на коронаційному сеймі остаточно задовольнити православних, а протести, внесені під час елекції проти «Пунктів задоволення», скасувати. Вимоги православних підтримала також, вже традиційно, київська і волинська шляхта. Також завдяки місцевому сейму в засіданні коронаційного сейму могло взяти участь численне представництво православних. Найбільш активними мали показати себе Адам Кисіль, Григорій Четвертинський, Михайло Кропивницький, Теодор Проскура-Сущанський, Сильвестр Гулевич-Воютинський, двоє князів Огінських і Теодор Солтан.

Реальне виконання «Пунктів задоволення» могло обмежити вплив Уніатського Костелу. Тому-то уніати та їхні прибічники надію на утримання тогочасної позиції цієї конфесії покладали на Апостольську Столицю. Ще перед закінченням елекційного з’їзду вони вислали до Риму листи, просячи, щоб Папа не дозволив реалізації постанов, вміщених у «Пунктах», і намовив Владислава до не підтримки православних.

Рим виправдав надії уніатів. Уже 27 грудня 1632 року Конгрегація Зміцнення Віри надіслала інструкцію, в якій нунцію наказано протидіяти схваленню конституції, яка підтримає «Пункти». Нунцій мав утвердити непохитну позицію уніатських єпископів та намагатися відмовити короля від реалізації умов православно-уніатської угоди. Допомогу нунцію в цьому мали надати єпископи латинського обряду. Врешті, 1 січня 1633 року сам Папа Урбан VIII направив особисте послання до електу, щоб той взяв під свою опіку уніатів.

6 лютого 1633 року відбулася коронація Владислава і відкриття засідань сейму, скликаного з цього приводу. Через хворобу короля це сталося на тиждень пізніше, ніж було заплановано. Вже 5 лютого посли зібралися, щоб провести вибори маршалка. Цьому на перешкоді стали іновірці, які домагалися зміни тексту королівської присяги. Як протестанти, так і православні, звинувачували маршалка елекційного з’їзду Якуба Собеського в тому, що він самовільно змінив текст присяги, додаючи в місці, де новий король мав обіцяти дотримання прав і привілеїв, наданих будь-коли «Костелові» («Eccelesis») слова, які в присягах попередніх володарів не зустрічаються: «Римо-католицькому» («Catholicis Romanis»). Католики не хотіли підтримати старань іновірців усунути нововведення, тому того дня засідання було зірване.

Згоди на зміну тексту присяги, як того домагалися іновірці, не висловив і Владислав. Однак він обіцяв представити декларацію, в якій буде підкреслено, що додані слова ніколи не будуть використані для обмеження прав Православної Церкви або для порушення безпеки протестантів. При цьому король запросив делегацію іновірців взяти участь у церемонії складання присяги. Іновірці припинили свої протести у цій справі.

Засідання коронаційного сейму розпочалися 7 лютого виборами маршалка. Ним був обраний Микола Отророг. Одразу після цього як одне з перших на порядку денному стало релігійне питання. Некатолики виступили з вимогою, щоб їм також було гарантовано в Конфірмації Прав, що зміна тексту присяги не буде використана для обмеження їх релігійних свобод. Посли від іновірців нагадували при кожній можливості 15, 17 та 23 лютого про підсумування і уточнення прав усіх конфесій, а не тільки Католицького Костелу. Католики услід за Єжи Оссолінським відповідали на це, що про існування інших Костелів, поза католицьким та східним, нічого не знають. 26 лютого вони, однак, погодилися, щоб у Конфірмації було гарантовано, що новий текст королівської присяги не може порушувати прав і привілеїв Православної Церкви, а також безпеки дисидентів.

15 лютого на порядок денний була внесена справа «задоволення грецької релігії». Це питання мало зайняти найбільше часу у ході коронаційного сейму. Дискусія з питання православ’я розв’язалася при читанні пактів конвентів. У третій статті пактів король обіцяв урегулювати становище Православної Церкви згідно з «Пунктами задоволення громадян грецької релігії». Тому православні домагалися також, щоби посольська палата опрацювала проект конституції, яка б схвалювала положення «Пунктів». До часу завершення цієї справи вони не хотіли приступати до обговорення будь-яких інших справ. Виконання вимог православних не хотіла дозволити частина католицьких послів, які противилися всьому, що могло б загрожувати інтересам їхнього Костелу. На їхню думку, проект кривдив уніатів. Посли, котрі боронили унію, стояли на позиції, що для реалізації постанов «Пунктів» необхідна згода Папи. Твердили, що обіцянка королевича була дана православним з умовою. Тому-то вони і не хотіли до отримання згоди Апостольської Столиці дозволити впровадження в життя «Пунктів задоволення». Знайшлися навіть посли (староста Микола Корицинський), котрі вважали постанови «Пунктів» такими, які не мали зобов’язуючої сили для сейму, тому що укладені вони були з королевичем поза сеймовою палатою. За таку інтерпретацію говорив і той факт, що текст православно-уніатської угоди не знайшов місця в пактах-конвентах.

Православні посли не уступали у своїх вимогах, вважаючи, що стаття третя пактів-конвентів, прийнятих під присягою королем, виразно і без будь-яких застережень гарантувала виконання всіх постанов «Пунктів задоволення». 16 лютого православні отримали серйозну підтримку з боку делегації козаків, прийнятої на аудієнції в посольській палаті. Козаки просили послів схилити короля до «задоволення грецької релігії» згідно із обіцянкою, яку він дав під час елекції. Вони заявили при цьому, що від ставлення до Православної Церкви залежить і їх участь у війні з Москвою.

Посольська палата не хотіла самостійно приймати жодних рішень щодо православного питання. Думки послів у цій справі розділилися. Деякі з католицьких послів радили зайнятися нею на спільній з Сенатом сесії. Однак православні з цим не погодилися. Вони натомість пропонували вислати до короля делегацію послів з проханням урегулювати православно-уніатські стосунки згідно із обіцянкою, даною під час елекції. У зв’язку з тим, що за таке вирішення висловлювалися також численні католики, посольська палата погодилася з цією пропозицією. Постановили вислати делегацію до короля після закінчення читання пактів конвентів. Православні, задоволені цим, полишили обструкцію і дозволили послам розглядати інші питання.

Проблеми православ’я ще раз стали на засіданні посольської палати 23 лютого. Того дня визначено було реєстр справ, про які мав доповідати королю маршалек на найближчій спільній сесії з Сенатом. Використовуючи нагоду, Кисіль уніс пропозицію, щоб маршалек нагадав королеві і про обіцянку стосовно задоволення «людей грецької релігії». Спочатку деякі католицькі посли були проти. Микола Корицінський домагався навіть повторного обговорення умов майбутньої православно-уніатської угоди. У такій ситуації православні пригрозили, що не дозволять приймати жодних рішень і навіть вести дискусії. Щоб їх заспокоїти, Остророг пообіцяв, що нагадає про реалізацію цього пункту пактів конвентів. Це було 25 лютого. Владислав обіцяв дати відповідь після наради з Сенатом на спільному засіданні обох палат.

Перед радою Сенату король, бажаючи послабити аргументацію прихильників унії і здобути тим самим прихильність сенаторів для своєї концепції вирішення уніатсько-православного конфлікту, використав метод, застосований ним під час елекції: він попросив 12 теологів визначити, чи «Пункти задоволення» конфліктують з канонічним правом Католицького Костелу. Цим разом ця спроба не вдалася, бо з 12 опитаних осіб тільки отець Магні підтвердив свою думку, інші заявили, що реалізація «Пунктів» порушила б релігійне право. Користуючись цим, Примас заявив, що без згоди Святого Отця не дозволить повної реалізації православно-уніатської угоди. У такій ситуації результат ради Сенату не міг бути корисним для православних. Несприятливою для них також була і відповідь Владислава.

Король дав відповідь 28 лютого. Від його імені послам відповідав ксьондз канцлер Якуб Задзік. Канцлер повідомив, що король не може виконати прохання православних, бо потребує для цього згоди послів. (Однак було відомо, що принаймні частина католицьких послів не хотіла дозволити поступок для православних. — Прим. Д.С.). Архієпископ, узагальнюючи виступ канцлера, додав, що король буде в змозі виконати всі вимоги православних лише після отримання на це згоди Папи.

Такої відповіді православні не чекали. До цього часу вони могли думати, що король стане на їх боці і визнає слушність їхніх вимог. Вони вірили, що якщо Владислав беззастережно визнає важливість «Пунктів», то і сейм також буде змушений їх затвердити. Позиція короля мала сильно послабити позицію православних послів, однак вони і надалі не хотіли відмовлятися від боротьби за реалізацію своїх вимог.

Після повернення з Сенату до посольської палати православні, вже знаючи думку короля, намагалися змусити католицьких послів затвердити «Пункти». Щоб досягнути цього, вони заявили, що якщо їх релігія не буде задоволена, вони не візьмуть участі в жодних нарадах. Проте католики не бажали виконувати вимог православних. Натомість, посилаючись на заяву Примаса про те, що деякі пункти з прийнятих на елекції можна виконати без згоди Папи, пропонували провести спільну сесію з Сенатом та узгодити, які положення угоди могли б уже на цьому сеймі бути затверджені. Без порозуміння з Сенатом посольська палата не хотіла приймати жодних рішень у справі православних.

Православні не хотіли здаватися на волю Сенату, домагалися, щоб їх посольська палата до спільного засідання остаточно узгодила свою позицію у справі «задоволення грецької релігії». Католицькі посли готові були визнати за православними право вільного проведення релігійних служб, але не погоджувалися без згоди Папи передавати їм будь-яке майно, яке мали уніати. Отже, проблема полягала в тому, що майно, на яке мали претензії православні, становило одночасно власність підпорядкованої Папі Уніатської Церкви. Зокрема, йшлося про власність руського єпископату в Луцьку. В «Пунктах задоволення» було відзначено, що вони мають бути від уніатського єпископа передані православним. Погоджуючись на це, сейм повинен був би скасувати виданий Сигизмундом II документ, який надавав це майно єпископові-уніату. Католицькі посли у зв’язку з цим підкреслили, що сейм не має права відбирати і надавати церковні бенефіції.

У результаті опору православних послів та непохитної позиції католиків ані 28 лютого, ані наступного дня (1 березня) до спільного засідання обох палат сейму не дійшло. Досить довго тривала дискусія в посольській палаті. Католики надалі переконували православних зачекати на згоду Папи, але — безрезультатно. Врешті почали пропонувати компромісні рішення. Православні вже готові були погодитися на чекання відповіді з Риму, але при умові, що на цьому сеймі прийнята буде конституція, яка б гарантувала остаточне вирішення конфлікту на підставі «Пунктів задоволення». Подібною за своєю суттю була пропозиція Єжи Оссолінського, котрий висловився за прийняття конституції, яка б зобов’язувала короля до отримання згоди Папи, а в разі негативної відповіді Папи дозволяла затвердити «Пункти» на найближчому сеймі. Однак жодна з цих пропозицій не пройшла. Маршалек, не маючи можливості знайти компромісне рішення в посольській палаті, просив православних не затягувати дискусії, висловлюючи при цьому переконання, що тільки Владислав може їм допомогти, і коли вони йому довіряють, то він, напевно, зробить це. Православні відчули неможливість подальшого затягування засідань сейму. 2 березня вони дозволили послам відкласти питання православних і зайнятися іншими справами. Протягом найближчих 10 днів православні зі своєю справою на сеймі не виступали.

У цей час Владислав взяв на себе ініціативу задоволення вимог православних. Він прийняв на себе обов’язки посередника між представниками обох руських Церков, маючи намір довести до компромісу між ними. З православними від імені короля розмовляв приватно протестант Рафал Лещинський. Про намову уніатів до поступок попросили канцлера Литви Альбрехта Станіслава Радзівілла, який мав передусім схилити луцького уніатського єпископа до передачі деякого майна своєму конкуренту, православному єпископу Пузині. Це могло дозволити в майбутньому вирішити справу луцького руського єпископату.

Король намагався залагодити православно-уніатський конфлікт таким способом, на який православні були б у змозі погодитися. Він хотів також, щоб вони залишилися, принаймні, частково, задоволені на коронаційному сеймі. Але з огляду на те, що виконання зобов’язань щодо православних загрожувало конфліктом з Апостольською Столицею, Владислав намагався добре вмотивувати необхідність поступок. Він готував Рим до цього ще .до елекційного з’їзду і посилив ці дії перед коронаційним сеймом. Після отримання звістки про перебіг місцевих сеймів він звернувся до Папи з письмовим проханням, щоб той дозволив задовольнити вимоги православних. Це давало йому можливість відкласти реалізацію зобов’язань, прийнятих у пактах-конвентах, і одночасно довести до кінця коронаційний сейм. Владислав нагадав Папі про небезпеку, яка може виникнути, коли православні не будуть нічим задоволені: не зібрався би сейм, Речі Посполитій загрожувала б поразка у війні з Москвою, а також внутрішні заворушення, які могли б призвести навіть до ліквідації унії. Власне поступки в майбутньому полегшили б королю схиляння православних до унії з Католицьким Костелом. Ніби на підтримку аргументів польського володаря до Італії у той час доходили вісті про те, що протестантські держави отримали згоду козаків діяти проти Габсбургів.

Лист Владислава, а певно, і ці поголоски сприяли тому, що Папа Римський скликав комісію, яка складалася з теологів і знавців канонічного права для повторного розгляду «Пунктів задоволення». Посилаючись на результати її роботи (протягом 2—5 лютого 1633 року) Конгрегація Поширення Віри приготувала два листи до Владислава IV, котрі, разом з інструкцією, яка вказувала на метод поводження з цією кореспонденцією, були надіслані Вісконті. В одному з них писалося, що відповідь у справі можливостей погодження уніатів з православними на підставі пропонованих королем умов буде надіслана лише після їх обговорення спеціальною комісією. У другому листі, згідно з правдою, повідомлялося, що Конгрегація Поширення Віри після повторного розгляду «Пунктів задоволення» є проти їх реалізації. Цей лист мав бути вручений Владиславові IV і опублікований лише у разі, коли б була вже прийнята несприятлива для уніатів конституція або ж перший лист, який давав королю можливість грати на зволіканні, не приніс би бажаного результату.

Нунцій, бажаючи виконати доручення Риму, провів розмову з королем. Владислав намагався переконати свого співрозмовника, що безумовний опір щодо будь-яких поступок для Православної Церкви міг би зашкодити Польщі, а особливо уніатам. Після цієї розмови Вісконті почав думати, що монарх справді турбується про уніатів і що власне з цього випливає більшість його дій.

Тим часом, 11 березня, православні ще раз нагадали на сеймовому форумі про виконання їхніх вимог. Тоді, згідно із програмою засідань, обидві палати мали об’єднатися і приступити до затвердження постанов сейму. Православні не дозволяли цього, вимагаючи, щоб раніше було «задоволене», згідно з пактами-конвентами, «грецьку релігію». Вони поступилися лише тоді, коли король обіцяв, що їх права будуть збережені. Завдяки цьому могла відбутися спільна сесія обох сеймових палат. 12 березня православні посли знову відмовилися піти на дальші спільні засідання Однак їх позиція вже змінилася. За намовою Лещинського вони погодилися зачекати з реалізацією «Пунктів задоволення» до наступного сейму взамін за негайне виконання деяких умов православно-уніатської угоди. Тимчасово регулювати становище Православної Церкви мав спеціальний диплом, для опрацювання якого посольська палата призначила Єжи Оссолінського та Якуба Собеського. Далі текст диплома був запропонований всім послам, але не був ними схвалений. Однак, коли посольська депутація, яка підтримувала позицію православних у сенаті, замість обіцянки поступок принесла декларацію єпископів, що без згоди Папи Римського, крім гарантування православним безпеки, ніхто не міг від них чогось більшого довідатися, навіть погрожуючи зірванням сейму. Православні посли покинули палату з погрозами, що вийдуть з сейму з демонстрацією.

Непохитність православних послів, котрі постійно декларували, що скоріше вони зірвуть сейм, ніж дозволять, щоб Православна Церква і надалі була позбавлена належних їй прав, полегшила Владиславу прийняття дуже важливих рішень у цій справі. Уже 12 березня він призначив Петра Могилу Київським митрополитом, даючи йому таку владу над православними, яку Юзеф Вельямін Рутський мав над уніатами. 1 березня таке ж призначення, тим разом на мстиславську єпархію, прийняв Юзеф Бобрикович. Цього дня після жвавої дискусії в палаті — бо знову православні посли повторили свій протест — було дозволено, щоб король видав православним спеціальний «Диплом», який мав потім бути затверджений сеймовою конституцією. Виданий монархом документ мав гарантувати вирішення православного питання на наступному звичайному сеймі на умовах, узгоджених під час елекції. До схвалення такого способу розв’язання конфлікту Владислав IV намагався схилити і нунція. Намовляв Вісконті до цього і Єжи Оссолінський та отець Валеріан Магні, але — безрезультатно. Незважаючи на це, король ще того ж дня видав «Диплом», внаслідок чого православні погодилися на пролонгацію сейму.

Це, однак, не поклало край суперечкам. 15 березня, після прочитання «Диплому» та проекту конституції, яка мала підтвердити до наступного сейму юридичну силу цього документа, дійшло до поважної суперечки. Примас Венжик, полоцький єпископ Станіслав Лубенський і пенянський староста Михайло Война внесли протест проти схвалення цього «Диплому» конституцією. У відповідь православні пригрозили не допустити до прийняття сеймом будь-яких постанов. Щоб вийти з незручної ситуації, король знову звернувся до думки теологів і каноників. З чотирьох опитаних отець Магні і ректор Краківської Академії Якуб Найманович ствердили, що пропоноване розв’язання питання нічим не ображає сумління католиків. Ці заяви та наполегливі декларації православних про їх готовність зірвати сейм, схилили тих, хто протестував, до висловлення згоди на ухвалення конституції, яка затверджує «Диплом». Для демонстрування своєї лояльності сенатори, найповажніші католицькі посли та присутні в Кракові уніатські духовні особи 16 березня подали заяву до міського уряду про те, що на виданий королем без згоди Апостольської Столиці документ погодитися не хочуть і не можуть . Ще в останній день сейму (17 березня) не обійшлося без проблем. Литовський канцлер Альбрехт Станіслав Радзівілл та коронний підканцлер Томаш Замойський не хотіли поставити печатку на «Дипломі», говорячи, що так диктує їм їх сумління. Уступили вони лише тоді, коли Владислав IV пригрозив, що «якщо печатка в Короні або В. Кн. Литовському не при ділі, то він віддасть її єретикові».

З моменту покладання печатки «Диплом» став правним документом, обов’язковим до часу найближчого сейму, коли він мусив бути замінений на «Пункти задоволення». Цим документом православні отримали:

1) юридичне визнання церковної ієрархії;

2) затвердження своїх святинь, братств, шкіл, друкарень та дозвіл на будівництво і закладання нових;

3) запевнення про вислання комісії, котра мала поділити церкви та монастирі в королівських містах пропорційно до числа віруючих;

4) повну свободу культу.

Серед обіцянок, вміщених у «Пунктах задоволення», на коронаційному сеймі були виконані лише деякі. Передусім, православним не повернули значну частину бенефіцій. Однак те, що православним послам вдалося досягнути, було надзвичайно істотним. Завдяки «Диплому», затвердженому сеймом, Владислав IV міг навіть ці здобутки збільшити. Уже в день закінчення засідань сейму він вручив призначення православним єпископам: луцькому та перемиському. Незабаром він підтвердив також привілеї окремих православних братств, видав мандати, в яких наказувалося передати православним у королівських містах деякі церкви, а також затвердив відкриття кількох нових православних церков і монастирів. Ці дії, які були проявом королівської прихильності, дозволяли надіятися, що, згідно із зобов’язанням Владислава, черговий сейм остаточно схвалить у цілому «Пункти задоволення».

Те, що сповнювало православних оптимізмом, непокоїло уніатів.

Вони не були у захопленні від перспективи втілення в життя «Пунктів», тому і намагалися за будь-які ціну цьому протистояти. З цією метою вони почали вчащати до Римської курії, щоб переконати її у необхідності дотримання попередньої лінії поведінки щодо Уніатського Костелу. Вони старалися дійти до кожної особи, яка хоч щось значила в Римі, писали до Папи, державного секретаря, протекторів та секретарів Конгрегації, а також до відомих теологів. Не заощаджували кошти на дорогі посольства. Одразу після коронаційного сейму до Риму був посланий коад’ютор уніатського митрополита, пінський єпископ Рафал Корсак, щоб передати найсвіжішу інформацію про останні події на сеймі і в державі та при нагоді висловити свою оцінку. Через кілька місяців його слідами поїхав луцький єпископ Єремій Почаровський, котрий у разі реалізації «Пунктів задоволення» мав дуже багато втратити (він міг втратити єпископат).

Православні самостійно не мали можливості протистояти діям уніатів у Римі. Такі заходи в інтересах православ’я здійснив Владислав IV. Маючи на меті «задоволення грецької релігії», згідно з власними концепціями, він хотів одночасно вважатися добрим сином Католицького Костелу. Тому він посилав до Риму листи з обітницями розширення католицизму. Діяв і через нунція, котрий, намагаючись витлумачити свою діяльність, розповсюджував у Римі королівські аргументи про необхідність поступок для православ’я. У депеші від 16 березня 1633 року Вісконті писав, що Владислав IV видав «Диплом» з побоювань, що сейм розійдеться без прийняття постанов, що могло б потягнути за собою дуже небезпечні наслідки для держави і унії. Ще більш переконливо обґрунтовував концепцію та тогочасну діяльність короля отець Магні, який залишався на службі в Конгрегації Поширення Віри. У листі від 21 березня 1633 року до секретаря тієї ж Конгрегації кардинала Франческа Ігнолі він доводив, що поступки православним врятували Річ Посполиту та унію. То завдяки їм міг відбутися сейм, не сталися козацькі бунти і існували всі шанси виграти смоленську війну. Магні обґрунтовував, що виконання Владиславом IV присяги, даної православним, є важливим також з огляду на Москву і Швецію. Якби цього не сталося, король мусив би розпрощатися назавжди з надією отримати трон у тих державах. Незабаром Магні поїхав до Риму, щоб особисто переконувати в правильності політики короля і підготувати ґрунт для королівського посольства.

Посольство польського короля прибуло до Риму 20 листопада 1633 року. Обов’язки посла виконував надвірний коронний казначей Єжи Оссолінський, який особисто висловлювався за вирішення уніатсько-православного конфлікту шляхом порозуміння, яке б поважало права Православної Церкви. Так і тепер королівська інструкція радила йому провести розмови в справі погодження способів вирішення цього конфлікту. Проте, незважаючи на зусилля Оссолінського і Валеріана Магні, Конгрегація, в складі якої були 4 кардинали, 4 прелати та 4 теологи, а також спеціально скликана з метою вивчення умов угоди в «Пунктах задоволення», знову висловилася негативно щодо можливості дати на неї згоду, а тим більше — визнала, що всі католики, особливо нунцій і прелати обох католицьких обрядів, повинні твердо протестувати і не допустити до вирішення конфлікту на такій основі. Оссолінський зміг лише переконати Папу, аби той затримав опублікування цієї постанови і не відкидав королівського «Диплому». Майбутнє православ’я в Речі Посполитій залежало тепер від доброї волі Владислава та його позиції щодо думки Риму.