На початку Покровської вулиці, неподалік від перетину її з Андріївським узвозом, стоїть невелика дзвіниця. Вона була споруджена поряд з церквою в ім`я Св. Миколи Доброго, що не збереглася до нашого часу. Назва в ім`я Св. Миколи Доброго, яка належала церкві, після її зруйнування закріпилася за дзвіницею.
Нині дзвіниця цегляна, прямокутна в плані, триярусна з шатровим завершенням. На рівні другого ярусу південного фасаду до неї примикає аркада-галерея. Шатер із слуховими вікнами з трикутними фронтонами увінчаний цибулиноподібною маківкою.
Судячи з форм шатрового завершення і декору фасадів, храм збудований у традиціях російської архітектури з елементами українського зодчества. Архітектор невідомий, ймовірно, російський майстер, той, що будував на Подолі дзвіницю Індійської церкви.
Історія будівництва і функціонування храму Миколи Доброго на Подолі описана в багатьох путівниках, працях і дослідженнях з історії Києва, зокрема М. Сементовського, М. Закревського, К. Шероцького, Ф. Ернста, М. Захарченка й ін. Проте кращою вважається книга, написана у 1892 р. студентом Київської духовної академії Олександром Георгієвським, -"Историко-археологический очерк, писанный на Евгение-Румянцевскую премию о Киево-Подольской церкви Николая Доброго".
Книга розпочинається з таких слів: "В нижней части города Киева, на Подоле, у самой подошвы Андреевской горы, стоит храм святого спасителя Христова Николая Доброго. Он находится в Покровском переулке (который до 1812 г. представлял собою часть Гнилой улицы) между бывшими зданиями мужеcкой и женской гимназии (бывшими прежде помещениями магистрата и ремесленной управы)" [13, с. 3-7].
Найбільш ранні історичні відомості про церкву Миколи Доброго знаходимо в універсалі, виданому на ім`я полковника Василя Дворецького у 1660 р. Полковник, віддаючи у вічне володіння храму "пляцы киевских бернардинов, иезуитов и армян", згадує "церковь святого Николая Доброго, которую то церковь небожчик - славной памяти Матфей Кушка, величий гетьман войска Запорожского заложивши, побудував".
Отже, фундатором Подільської церкви Миколи Доброго був гетьман Матвій (Самійло) Кушка (Кішка), який жив у кінці XVI - на початку XVII ст. Згідно з легендою, на місці церкви Миколи Доброго ще у ХІ-ХІІ ст. стояла дерев`яна церква.
У легенді про чудо, яке сталося з половчанином і Св. Миколаєм у місті Києві, згадується і церква Св. Миколи. Ці події досить детально описані у книзі О. Георгієвського. Нагадаємо легенду зі вставками, які вживав, посилаючись на оригінал, О. Георгієвський.
Жив собі у Києві чоловік. Був він богобоязливий і праведний, поклонявся Св. Миколаю. У його будинку цілий рік знаходився полонений половчанин. Одного разу хазяїн сказав своєму бранцю, що за викуп відпустить його до рідної домівки. Половчанин, вислухавши таку милостиву пропозицію, пообіцяв привезти величезний викуп із своєї батьківщини, оскільки тут, у Києві, полонений нічого не мав і заплатити йому нічим. Киянин погодився, але тільки за умови, що той поклянеться в церкві перед іконою Св. Миколая. Після того, як вони порозумілися киянин дав все необхідне своєму бранцю в дорогу, посадив його на коня і відпустив, повторюючи в слід: "Брате половчанин, не мози солгати". Той запевнив у чесності даного ним слова і поїхав на батьківщину, глузуючи з наївності та простодушності свого колишнього хазяїна. У половчанина, мусульманина за вірою, реліквії і вчення християнської моралі не викликали ніякої поваги і святості. Приїхавши на батьківщину, він і думати забув про викуп. Проте "по малых днях" з`являється йому "истинный и незамедленный помощник христиан, архиерей Христов Никола". Половчанин спочатку не впізнав його. Тоді святий звернувся до нього: "Друже, что не везешь по себе искупа? Чего ради медлишь?" Мусульманин страшенно здивувався, але вирішив, що це "простое привидение", забув про нього і "впал в непробудное питие". Та досить скоро явився йому з погрозами святий угодник Миколай і "исторже его с коня, потряс им". Тоді половчанин зрозумів, що це не привид. І від того видіння захворів. Невдовзі він видужав і почав думати про те, як би відвезти в Київ обіцяний викуп, однак одними намірами і обмежився "и впал в питие и скотское житие". Тоді було послано йому третє - найсуворіше попередження. Одного дня половчанин поїхав у поле на загальні збори князів і вельмож половецьких і став серед них на коні зі своєю дружиною. Раптом Св. Миколай "явился невидимо для всех остальных... исторг его с коня... и тряс им... Страшно было смотреть на мучения клятвоприступника". Всі присутні зі страху розбіглися, залишивши половчанина "аки мертва", і поспішили повідомити його родичам. Знайшовши половчанина "едва жива", привезли хворого додому, де він пролежав багато днів, не в змозі навіть розмовляти. З часом він прийшов до пам`яті й, одужавши, розповів "роду своєму" все, що з ним трапилося. Вислухавши детальну сповідь, вони почали вимагати від нього виконати свою обітницю. "Аки не повезешь за себя искупа в Русь киевлянину тому, то и отоди от нас, един погибнешь, да и мы с тобою погибнем!" - говорили вони.
Спорядившись у дорогу, половчанин відбув до Киева. Приїхавши у місто, він пішов до церкви Св. Миколи і "видя образ на иконе святого Николы, он пал перед ним на колени и обратился к угоднику Божию с такой молитвою: Не мучи меня, господин Никола!" Із церкви половчанин пішов до будинку свого колишнього господаря і, вручаючи викуп, "рассказал ему все бывшее с ним и святым Николою". Киянин, вражений оповіддю "о прославленном чудеси, пал на колени перед церковью святого Николы, перед образом своего помощника и заступника, многие слезы проливая, хваля милосердие его". Дослідник рукопису "Сказание о чуде над половчанином" Філарет Чернігівський датував його XV ст. Проте він зазначив, що оповіді, записані в рукопису, датуються XI ст. Отже, на думку Філарета Чернігівського, вже в XI ст. у Києві існувала церква Св. Миколи.
Л. Похилевич у книзі "Монастыри и церкви г. Киева" пише, що, як відомо, у Києві в домонгольський період існувало багато церков в ім`я Св. Миколи. Він наводить цитату з одного рукопису, датованого XVII ст.: "Теди Добрик (так звали киянина, у якого в полоні був половчанин. - Л. Т.) привел пленника к церкви, которая до сего часу стоит на потоке, под горою в Киеве". Напевно, розмірковує Л. Похилевич, "поток" - це струмок, що протікав з-під Андріївської гори до Самсонівського фонтана, "от чего и улица называлась Доброникольским потоком". Від споруди церкви Св. Миколи, яка існувала над "потоком" у XI ст. і згадується в "чуде над половчанином", не залишилось ніяких слідів. Отже, Л. Похилевич вважає, що вона була дерев`яна і згоріла під час пожежі 1124 р. [50]. За свідченнями літописців, у цьому році "погорело Подолие все и сама гора".
На цьому місці наприкінці XVI ст. гетьманом України Самій-лом Кішкою було збудовано церкву Св. Миколи.
Самійло Кішка-один із представників давнього роду Кішок, яким належала вся колишня Брацлавщина. Народна пам`ять знає його не лише як героя козацького бунту у турецькій каторзі та визволителя невільників-козаків, а й як видатного українського політика. Він намагався повернути козацтву забрані від нього під час лубенського погрому землі. Отже, відомий український гетьман стає фундатором подільської церкви на честь Миколая Чудотворця [16].
День Св. Миколая на Україні святкується 19 грудня за новим стилем (6 грудня за старим). Немає на нашій землі жодної християнської хати, де не було б на стіні образа спасителя Миколая. Немає душі праведної, яка б не шанувала цього великого святителя. Українці люблять його і звертаються до нього зі своїми потребами, бо серцем чують і знають, що він колись, за свого життя, був добродієм для християн, і сьогодні він може подати нам руку допомоги в нашій біді [36].
Народився Миколай близько 280 р. у м. Патарі в Малій Азії, за часів царювання римського імператора Валеріана. Його батьки, Феофоан та Нонна, були багатими християнами. Миколай вже змалку був набожним, любив бути на самоті в роздумах про Бога. Роздавши свою спадщину бідним людям, Миколай вирушив до Палестини поклонитися святим місцям, після чого повернувся в м. Патар. Єпископом тут був його дядько, який і порадив Миколаєві стати священиком. Своїми молитвами він утихомирював бурю на морі, рятував хворих і без ліку робив добрі справи. За таке доброчесне життя Мико-лай отримав сан архієпископа міста Мир у Лікії, проте носив простий одяг, їв один раз на день, не прагнув до розкоші, пив лише воду, не досипав ночей, молячись. Мав велике і дуже добре серце, і воно було відкрите для всіх, хто з вірою просив його допомоги. У грудні 345 р. великий святитель помер. Тіло його поховане у соборному храмі м. Мир, потім його мощі було перенесено в м. Барі, що на півдні Італії.
У Київській Русі свято перенесення мощей святителя Миколая з Мир до Барі встановлено за київського митрополита Іоанна II і київського князя Володимира. У своїх піснях на честь Св. Миколая християни співають: "На висоту чеснот підніс ти себе і славним чудотворцем у Мирах явився, почиваючи тілом у Барі, духом ти всюди одвідуєш вірних своїх і всіх із біди визволяєш, достатньо честь приймаючи, між святителями прославлений угодник Христовий". День Св. Миколая -веселе народне свято, під час якого господарі варили пиво та скликали гостей. А по обіді запрягали найкращі коні в "козирки" і з веселими піснями, вигуками їздили навколо села - "бо треба знати, чи глибокий сніг цього року випав" [34, с 61-64].
Образ Миколая Чудотворця був особливо популярний серед бідного і простого народу України як "скорый помощник и молитвенник, заступник всех страждущих". Миколай - милостивий і добрий. На Русі він більше відомий на ім`я "Николы-батюшки". У російській приказці мовиться: "Нет за нас поборника супротив Николы Святителя". Каліки-парафіяни, які сиділи на папертях київських храмів, співали в давнину: "Егда кто Николая любит, Егда кто Николаю служит, Тому святой Николай На весь век помогает..." Проте найголовнішою чеснотою Св. Миколая вважається те, що він є покровителем полонених, тому військовополонені козаки у давнину в своїх молитвах зверталися до нього. За легендою, гетьман Самійло Кішка, перебуваючи у турецькій неволі, звертався з молитвою до цього святого і просив його про звільнення, обіцяючи побудувати великий храм на його честь. Звільнившись з неволі, він вирішив одразу виконати свою обітницю і збудував церкву. Місцем майбутнього будівництва гетьман вибрав київський Поділ. Проте тоді на Подолі вже були церкви - Миколи Притиска, Миколи Набережного, а також монастир Миколи Пустинного. С. Кішка мав дати і назву, на честь якого саме Миколи буде будуватися нова церква. На згадку про ту добру милість угодника божого, що принесла гетьману свободу, назвав її "доброю", тобто церквою Миколи Доброго.
Тит Геврик у статті "Втрачені архітектурні пам`ятки Києва" висловлює іншу точку зору стосовно церкви Миколи Доброго. Поряд із церквою стояв шпиталь, де подавали добру милість хворим, тому і церква отримала назву Миколи Доброго [12, с 32].
Всі споруди, зведені С. Кішкою, дерев`яні. Це церква, дзвіниця, шпиталь для бідних. Недалеко знаходився цвинтар. Дерев`яну церкву, збудовану за часів С. Кішки, зображено на плані Києва 1695 р. Вона п`ятибанева, з трьома вівтарними абсидами, її особливою гордістю вважалися дві чудотворні ікони -Миколи Чудотворця і Божої Матері Одигітрії. Ікони мали великі розміри і відрізнялися "превосходным рисунком". С. Кішка подарував у вічне користування церкви землі: "пляц, на котором стояли храм, звоница, шпиталь, цвинтер" [13].
Новий період в історії церкви збігся з початком XVIII ст. У перші роки століття комплекс споруд Добромикільської церкви згорів від спалаху блискавки. Слід було шукати потрібні матеріали і зводити нову церкву. її фундатором і будівничим став священик Симеон Ширипа, який згодом отримав сан протоієрея. Він жертвував на храм і його оздоблення значні кошти. Багато заможних подільських парафіян зробили пожертви на її будівництво. Цегляна церква була зведена у 1716 р., після її освячення почалося будівництво дзвіниці.
Дзвіниця у XVIII ст. була цегляна, триярусна, з восьмигранним шатром, з люкарнами в гранях та рельєфними гуртами у вигляді полувалів, увінчана невеликою банею на восьмигранному підбаннику. її автор невідомий, але, судячи з її архітектурних форм, це був російський зодчий. Дзвіниця прямокутна в плані, у першому ярусі була розташована брама та невеликі приміщення для причту, другий поверх займала холодна надбрамна церква в ім`я Симеона Стовпника, освячена на честь небесного покровителя фундатора Симеона Ширипи. Третій ярус - дзвоновий. З трьох сторін дзвіницю обнесено дерев`яними галереями, з яких одна вела до помешкань церковних служителів, друга - до церкви, а третя - на дзвоновий поверх.
Однак С. Ширипі не вдалося довести все задумане до кінця. Тільки він закінчив будівництво дзвіниці, як пожежа 1718 р. "истребила Подол, повредив и новую Добро-Никольскую церковь с колокольней".
Після страшної пожежі фундатор відразу розпочинає ремонт будівель, проте за життя він так і не встиг привести споруди до належного стану. Тому, помираючи у 1736 р. на смертнім одрі, Симеон Ширипа взяв клятву зі свого сина і наступника Михайла Ширипи про те, що він "о той церкви - Снмеоновской, во имя его ангела, неотменно бы побеспокоился, дабы она тщением его пристройкой и благолепной была украшена и архипасторским благословением божественной литургией освящена" [13].
Перед М. Ширипою одразу ж постало безліч проблем з відновлення зруйнованого комплексу. Річ у тім, що головний храм в ім`я Св. Миколая, збудований Симеоном Ширипою, технічно був недосконалим: "как внутри ея стен между кирпичами, так и между противоположными стенами не было железных связей. С течением времени в них стали образовываться трещины и расселины". У 1738 р. "явилась опасность падения храма". Оскільки парафіяни храму не мали коштів на відновлення церкви, вони звернулися з проханням про допомогу до митрополита Рафаїла Заборовського. Відомий митрополит видав "открытую благословляющую грамоту" для збирання коштів на ремонт. Слід зазначити, що церкву Миколи Доброго, яку збудували за часів Симеона Ширипи, звели "во русском вкусе, такою была и звоница". В храмі молилися в основному "русские купцы, проживающие на Подоле". Як розповідали старожили, навколо церкви Миколи Доброго завжди можна було побачити "русских купцов в дорогих одеждах", "слышалась крепкая русская брань". Наступним ктитором собору став Сидір Іванов, коштомякого проводився черговий капітальний ремонт храму. Споруда простояла 16 років, однак з часом почала знову "нахилятися". Гостро постала потреба у реставрації храму. Знатні великоросійські купці Василь Іванович Царевитніков і Федір Сергійович Царевитніков, отримавши благословення Тимофія Щербацького, 11 січня 1766 р. поїхали у торгових справах до різних міст Росії і повсюди "искали милостивое подаяние на реставрацию своей (подольской) приходской церкви". Збір коштів проводився і в м. Києві від київських "доброхотов". У досить непривабливому стані лишався другий ярус дзвіниці Симеонівської церкви. За її ремонт взявся онук Симеона Ширипи, священик Гаврило, який згадував: "Взялся я за репарацию церкви в честь Божию и его угодника преподобного Симеона Столпника, в честь памяти своего деда, знаменитого строителя Добро-Никольской церкви". Протягом 1778-1781 рр. зібрав він від різних "доброхотов" понад 1500 рублів. Ремонт дзвіниці здійснювався під керівництвом "мурованных дел мастера" київського архітектора Івана Григоровича-Барського. Були проведені такі роботи: "для большей светлости все окна в церкви колокольни увеличили в размерах. Прежде эта церковь была очень тесна: много места занимал стоящий как раз по середине храма и поддерживающий собою своды большой каменный столб, теперь же этот столб был удален, а вместо него своды и стены были скреплены железными связями. От времени в стенах и сводах образовались небольшие трещины, из которых иногда и кирпичи выпадали. Штукатурка, как снаружи, так и внутри, совсем облетела, а деревянная крыша во многих местах насквозь прогнила" [13]. Як зазначав священик Добромикільської церкви Гаврило, всі пошкодження було ліквідовано, а також заново зроблена покрівля і отинькована вся дзвіниця. 27 серпня 1781 р. з благословення священика Гаврила церкву було урочисто відкрито для парафіян. З часом у храмі виявили деякі незручності. Насамперед помітили, що сходи дуже круті і тісні, "так что по ней старым и малым весьма опасен и неспособен ход... Равным образом и тела мертвые возносимы через нее с немалою трудностию" [13]. Новий ктитор Добромикільської церкви Трохим Петровський фінансує наступне будівництво і ремонтні роботи на території церкви, зокрема побудовано нові кам`яні сходи "отличные и светлые", зроблено огорожу навколо всього храму, а також виконано ремонтні роботи господарських споруд, що розташовувалися на території церкви.
У 1787 р. тріщини в стінах і склепіннях Добромикільського храму настільки збільшилися, що єпархіальне керівництво забороняє правити в ньому богослужіння. Служби з основного храму, який визнано аварійним, переносять в малий Симеонівський храм, що знаходився в дзвіниці церкви. Причт і парафіяни, відчуваючи незручності в такій маленькій церкві, звернулися за архипасторською порадою до колишнього митрополита Самуїла. Запрошений архітектор Н. Ясигін оглянув головний собор 3 листопада 1791 р. Він стверджував, що "церковь, не разбирая до основания, исправить можно будет только под смотрением его архитектора" [13]. Архітектор назвав і суму коштів, потрібних на ремонт будівлі, - п`ять тисяч рублів.
У травні 1799 р. церкву відвідав новий губернатор С. Беклемішев. Оглянувши основний Добромикільський собор, він дійшов висновку, що споруда настільки ушкоджена, що ремонтувати її не варто, значно простіше знести і збудувати нову. Звертаючись до парафіян церкви, губернатор запропонував ліквідувати Добромикільську церкву, її прочан з причтом приєднати до сусідньої Покровської церкви, а споруду розібрати за рахунок магістрату і цеглу з неї використати на будівництво Контрактового будинку, оскільки воно вже розпочалося і будівельних матеріалів не вистачало. Місце, де знаходилася церква, рекомендували під облаштування нової площі. Пропозиції губернатора підтримав київський митрополит, і 9 липня 1799 р. представниками від магістрату була створена спеціальна комісія. Оскільки церква могла завалитися у будь-яку хвилину, то завдання комісії полягало у тому, щоб негайно найняти робітників і приступити до її розбирання, визначити й отримати потрібну суму коштів. Всі проблеми, які виникатимуть, узгоджувати зі священиком і ктитором храму.
Вжахнулися парафіяни, почувши про таке розпорядження. Слід зазначити, що комплекс церкви Миколи Доброго вважався своєрідною резиденцією російських купців, які приїжджали до Києва і вели торгівлю на "торговом Подоле". Покровську церкву відвідували українці, що мешкали на Подолі, на прилеглих до Покровського храму вулицях. Між парафіянами цих церков раз у раз виникали конфлікти і непорозуміння. Отже, віруючі Добромикільської церкви категорично виступали проти приєднання до Покровського храму. За два тижні вони зібрали п`ять тисяч карбованців на будівництво нової церкви. Особливою щедрістю відзначився купець Назарій Сухота, який мешкав на Контрактовій площі і був парафіянином церкви. Він пожертвував на нове будівництво двісті тисяч цегли і дві тисячі рублів. Від імені віруючих до магістрату звернувся священик Ієрофей з проханням дозволити будівництво на тому самому місці нової церкви, і 22 травня 1800 р. дозвіл було отримано. 15 червня 1800 р. протоієрей Софійського собору Леванда провів богослужіння при закладанні кам`яної церкви. Архітектурна частина собору була зведена в березні 1802 р., а розмальовування й облаштування інтер`єру тривало до 1807 р.
Споруду збудовано в неокласичному стилі за проектом А. Меленського, який на той час був головним архітектором Києва [75, с 196]. Церква цегляна, прямокутна в плані, з гранчастою банею на високому восьмикутному світлому барабані, з великим чотириколонним портиком на вході тосканського ордера з трикутним фронтоном, з невеликими двома вежами, що фланкували західний фасад, перекритий півсферичними куполами, котрі трималися на чотирьох стовпах. Як свідчить Ф. Ернст, у церкві за проектом А. Меленського спорудили "чудовий, овальний у плані іконостас суто класичного стилю, один із найкращих творів Меленського" [31].
О. Фісун у буклеті "Андрій Меленський - головний архітектор Києва" пише: "Щедро міфологізована київська історія давала вихідцю з Москви (Андрію Меленському) багатий матеріал для пізнання духу місця..." [72]. Міфологізований Поділ, напевно, перевершив всі інші райони міста Києва у легендах, оповіданнях, билинах. Тут на невеличкому просторі, обмеженому горами Андріївською і Щекавицькою, руслом ріки Дніпра, розгорнулася вся історія язичницького і християнського Києва.
Під час пожежі 1811 р. повністю згоріла дзвіниця церкви Миколи Доброго, від неї лишилися лише стіни. "Особенно большим горем (для прихожан церкви) были стоплены колокола большой колокольни: семь колоколов меньших, недельный большой, субботний маленький..." Вогонь знищив інтер`єр Симеонівської церкви разом з ризницею, бібліотекою, престолом, жертовником, іконостасом і шістьма унікальними дерев`яними іконами в позолочених ризах. "Сгорели 16 праздничных икон, писанных на дереве и холсте и развешанных по стенам средней части, две плащеницы, большой окованный серебром сундук, меднопозолоченное паникадило, семь медных лампад, семь шитых золотом священнических облачений" [62].
Після пожежі парафіяни прагнули якнайшвидше відновити згорілу дзвіницю. Знайшовся і ктитор, який взявся фінансувати будівництво дзвіниці, ним став Василь Колчанінов. Парафіяни придбали дзвони: один масою 98 пудів, інший - 20 пудів. Розпочалися роботи з відновлення Симеонівської церкви. Спершу роботами керував відомий архітектор А. Меленський, однак тільки тоді, коли до справи підключився священик Іван Сухобрус, вона пішла значно скоріше. Оскільки планувалося, що церква під дзвіницею буде теплою, то на її будівництво потрібні були значно більші кошти, відновлення храму обійшлося у 2500 рублів. З благословення митрополита Євгенія у 1829 р. церква була освячена архімандритом Братського монастиря Смарагдом. Цікаво те, що саме у цей час церкву, яка знаходилася на другому ярусі, перейменували. Престол її освятили не в ім`я Симеона Стовпника, як раніше, а в ім`я великомучениці Варвари, святі мощі якої знаходилися у Михайлівському Золотоверхому монастирі й особливо шанувалися киянами. Так була забута пам`ять знаменитого фундатора Добромикільської церкви - Симеона Ширипи.
Святу Варвару здавна шанує весь християнський світ. Вісімнадцять століть тому у місті Геліополі в сім`ї багатого язичника Діоскора народилася дівчинка на ім`я Варвара. За переказом, вона була надзвичайно вродливою і розумною. Батько не хотів, щоб прості та бідні люди милувалися красою доньки. Тому він тримав красуню в спеціально збудованій башті. З башти вона могла дивитися на світ, споглядати небесні світила, і на неї зійшла небесна благодать, яка відкрила їй справжнього Бога. Тим часом батько вже шукав нареченого для своєї красуні-доньки. Проте вона і слухати не хотіла про весілля. Батько, гадаючи, що його кохана дитина виросла в самоті і тому така відлюдниця, дозволив їй бувати серед людей, а сам поїхав у далеку подорож. У цей час Варвара познайомилася з християнами і прийняла хрещення, а язичницьких богів зреклася. Батько, дізнавшись про це, розлютився і зрікся доньки. Язичники схопили Варвару, тримали її в темряві, морили голодом, а потім піддавали численним тортурам. Проте за ніч Господь зцілював Св. Варвару і робив її ще кращою. Тоді "святу обнажили и повесили на дереве и сторгали тело ее железными когтями и опаляли ребра ее горящими свечами, голову же ее сокрушими молотом!" Так закінчилося земне життя Св. Варвари [34, с. 59]. Саме у Михайлівському соборі багато років зберігалися її мощі. Згідно з легендою, князь Святополк одружився з візантійською принцесою Варварою, дочкою імператора Олексія Комніна, і вона привезла з Константинополя у Київ мощі Св. Варвари. Проте ця легенда не підтверджується документально. В Олексія Комніна насправді не було дочки Варвари, а Святополк був одружений з половецькою княжною. Більш вірогідно, що святі мощі придбано русичами у візантійців на початку XIII ст., невдовзі після розгрому Константинополя хрестоносцями. У 1930 р., коли Варваринський приділ Михайлівського монастиря було знищено, святі мощі Варвари перенесли у Володимирський собор, де вони зберігаються і нині.
Чому було перейменовано церкву на Варваринську? Існує кілька легенд. За однією, священик Іван Сухобрус замолоду був закоханий у подолянку на ім`я Варвара. Вона померла в юні роки і в пам`ять про своє перше палке кохання священик перейменував церкву у Варваринську. Згідно з другою легендою, у І. Сухобруса була донька Варвара, незвичайної вроди, яка померла юною. В пам`ять про свою любу доньку священик назвав церкву в ім`я Святої великомучениці Варвари.
У1854 р. розпочали настінні розмальовування храму. Дружина І. Сухобруса - Олена після його смерті продовжила облаштування церкви. На розписи інтер`єру вона витратила значну суму власних коштів. Саме в цей час в історії Добромикільської церкви з`являються дві особистості, які відіграли досить помітну роль у подальшій історії храму. Це відомий книговидавець І. Фундуклей та нащадок славнозвісних сибірських мільйонерів П. Демидов. Склади родини Демидових, які привозили на подільський ринок безліч своїх товарів, знаходяться там, де нині розташована вулиця Притисько-Микільська. Пожертви П. Демидова на храм були такі значні, що незабаром інтер`єри Добромикільської церкви та церкви дзвіниці стали найбагатшими і найкращими з усіх храмів Подолу [33, с 113-134].
У 1892 р. комплекс Добромикільської церкви було повністю відремонтовано.Храм имеет такой благолепный вид какой именно и подобает истинному дому божьему и какой трудно встретить в обычной христианской Церкви он свидетельствует об истинно христианском усердии к нему его настоятелей, ктиторов и прихожан. Остается лишь пожелать, чтобы последующие поколения только поддерживали теперешнее благолепие [13].
У 1913 р. у Добромикільській церкві вінчалися 22-річний Михайло Булгаков і його перша дружина Тетяна Лаппа. Вінчав знаменитого у майбутньому письменника священик Олександр Глаголев [26, с. 19-21].
На жаль, у 1935 р. церкву було знесено. Не врятувало її ні "сказочное благолепие", ні найкращий з усіх подільських храмів іконостас. Збереглася лише дзвіниця церкви, яку в 1963 р. було включено до Українського республіканського реєстру архітектурних пам`яток.
11 лютого 1964 р. розпочалися дослідження і реставрація пам`ятки. Завданням на ремонтно-реставраційні роботи передбачалося розроблення проектної документації, усунення пізніх прибудов, які псували вигляд пам`ятки і не мали самостійної історико-художньої цінності, насамперед будинку XIX ст., що знаходився в аварійному стані. Проектом передбачалося пристосувати помешкання дзвіниці для потреб середньої школи № 100, яка знаходилася поряд.
Під час відновлювальних робіт розібрали мурування, що маскували галерею-аркаду першого ярусу в межах східної прибудови, та реставрували галерею, капітелі колон в інтерпретованому І. Григоровичем-Барським коринфському ордері, профільовані бази колон. Укріпили цегляні конструкції дзвіниці, замінили дерев`яні конструкції даху та покрівлі, реставрували фасадний декор пам`ятки, зокрема на стіні, до якої було зроблено прибудову. Було проведено лише косметичний ремонт. Особливо впадає в око незавершена галерея (з одного боку), непропрацьовані капітелі, зруйновані сходи тощо [14, с 190-193].Нині споруда дзвіниці перебуває в незадовільному стані і конче потрібна термінова реставрація. Слід зазначити, що церква має велику парафію і належить греко-католицькій конфесії.