Церква Миколи Притиска розташована в заповідній частині Подолу, в центрі невеликого майдану на перехресті вулиць Хоривої і Притисько-Микільської. Є дві версії походження назви церкви. За першою, на "притыке" – дніпровському причалі для човнів і торгових суден – стояла ікона Св. Миколи, а перед нею – карнавка для збирання коштів на будівництво храму на честь цього святого. За другою версією, назва церкви пов`язана з курйозним випадком: грабіжник, який однієї ночі заліз до церкви, був притиснутий іконою Св. Миколи, що зірвалася з кріплення. Цю подію визнали чудодійною, і ікону, а потім і церкву стали називати Миколи Притиска.

Будівництво кам`яної церкви, яка збереглася до наших часів, було розпочато на місці однойменної старої дерев`яної церкви середини XVI ст. Донедавна датою будівництва кам`яного храму вважався 1631 р., і тому його визнавали найстародавніщою культовою спорудою Подолу. В основі такого датування лежали загальні відомості про подільські церкви від 1784 р. Щодо церкви Миколи Притиска у них повідомляється: "... на месте деревянной церкви состроена каменная в 1631 году о трех приделах... иждивением прихожанина Петра, по прозвищу Железного Гроша"*.

Ці дані традиційно використовувались і наводились як вірогідні більшістю дослідників історії Києва та його архітектури. Однак деякі автори висловлювали сумніви щодо будівництва кам`яного тридільного храму в зазначений період.

"Сучасну муровану церкву побудовано... за традицією 1631 року, а насправді наприкінці XVII ст.", – зауважує Ф. Ернст [31, с. 614]. М. Петров за малюнком, виконаним у 1651 р. художником А. ван Вестерфельдом, зовнішній вигляд найдревнішого з відомих храмів у панорамі Подолу коментує так: "...эта церковь изображена в виде дома с двухскатною кришею, над которою возвьішается одна глава...", а стосовно церкви, зображеної на плані Києва 1695 р., той же автор відмічає: "Притиско-Николаевская церковь изображена убогою, деревянною, об одном куполе, с такою же колокольнею" [45, с. 191-192].

Дійсно, на плані (карті) 1695 р. церква Миколи Притиска зображена дерев`яною у вигляді традиційного для української архітектури одноверхого тридільного храму з однією апсидою на східному фасаді. У пояснювальній записці зазначається, що план виконаний полковником московсько-стрілецького полку, який входив до складу київського гарнізону, Іваном Ушаковим. Автор плану ставив перед собою основну мету "... где можно учинить оборонные крепости Києву... от приходу неприятельских людей..." [9, с. 51-59]. Порівняльний аналіз відтворених на карті споруд, а також вивчення графічного зображення планів інших населених пунктів, виконаних московськими креслярами, дає змогу зробити висновок, що церква Миколи Притиска у 1695 p., дійсно, була ще дерев`яною. На карті Києва цього року всі споруди в графічному зображенні можна поділити на три групи: горизонтально заштриховані, вертикально заштриховані та незаштриховані.

Горизонтальне штрихування, зазвичай, імітує відкриті зруби простих житлових і господарчих будівель. Вертикальне мають більш значні дерев`яні міські споруди, у тому числі й церковні, обшиті дошками. А незаштрихованими показано кам`яні, в основному, давноруські культові споруди: Михайлівський Золотоверхий і Софійський собори Верхнього міста, Успенський собор і Троїцька надбрамна церква Києво-Печерського монастиря, Успенський собор Подолу тощо.

Отже, кам`яний храм Миколи Притиска на місці дерев`яного, вертикально заштрихованого на плані Києва 1695 p., не міг з`явитися раніше, ніж був виготовлений сам план.

Ще одним переконливим доказом будівництва кам`яного храму Миколи Притиска не у 1631 p., а значно пізніше, є архівний документ 1737 р. – відомість про збережене в подільських церквах стародавнє начиння, яка свідчить, що "в церкви Николая Притиского в приделе Козьмьі и Дамиана антиминс Варлаама Ясинского старинный имеется" [19, с. 68-69]. Можна зробити висновок, що у 1737 р. у храмі, крім головного (центрального) Миколаївського приділу, вже існував бічний (південний) приділ на честь Св. Козьми і Даміана.

Крім того, цей документ дає змогу встановити час забудови Козьмодаміанівського приділу. Справа у тому, що антимінсом називається особливе ритуальне покривало, яке розстеляють на церковному престолі при його освяченні. Престол і антимінс освячуються на честь певного святого або церковного свята. Зазвичай, на антимінсі вишивається ім`я того ієрарха, при якому освячувався престол.

Престол розміщується в східній, вівтарній частині приділу, і дата освячення престолу та антимінса практично збігається із закінченням спорудження самого приділу.

Оскільки київський митрополит Варлаам Ясинський, який освячував цей приділ, правив у 1690-1707 pp., потрібно вважати, що південний бічний приділ Козьми і Даміана, а також центральний – Миколаївський, як і вся тридільна церква, були побудовані не раніше 1695 р. (коли церква ще не була кам`яною) і не пізніше 22 вересня 1707 р. – дня смерті митрополита.

Цей висновок підтверджується даними досліджень пам`ятки, які проводилися на початку 80-х pp. XX ст. спеціалістами інституту "Укрпроектреставрація" – архітекторами З. Нестеровською і Н. Селівановою у зв`язку з підготовкою проекту реставрації споруди. Зондуваннями була виявлена перев`язка цегляного мурування у місцях з`єднання стін центрального і бічного (південного) приділів будівлі, що свідчить про одночаснісь їх побудови, а також встановлено склад розчину, розмір цеглин найстародавнішої частини храму, яка не перебудовувалася. Вона подібна до інших древніх споруд Києва, що збереглися до наших часів і датуються рубежем XVII-XVIII ст. (трапезна і покійницька Видубицького монастиря, будинок Петра І на Подолі тощо).

На наш погляд, дата побудови храму в 1631 p., є помилковою, а причини, через які ця помилка виникла, можна пояснити певними обставинами. Наприклад тим, що вказаний рік був роком обрання Петра Могили київським митрополитом, який після тривалого панування у Києві католиків та уніатів розгорнув енергійну діяльність по відновленню існуючих та будівництву нових православних храмів, а за традицією до того часу могли віднести й заснування православної церкви Миколи Притиска, справжня дата спорудження якої з будь-яких причин була забута. Не виключено також, що 1631 р. – дата спорудження нової дерев`яної церкви на місці більш древньої, про яку говориться в документі від 1613 р. [57, с. 83].

Цікавим є твердження деяких авторів (не підкріплене, на жаль, джерелами), що в 1631 р. дерев`яну церкву Миколи Притиска було перенесено у Верхнє місто і перейменовано на Зла-тоустівську [22, с. 323].

Відмітимо, що в "Росписи Киева" 1682 р. Златоустівська церква ще не згадується, а заданими В. Новгородцева, який склав свій опис Києва в 1784 p., Златоустівська церква у Верхньому місті була закладена через сто років після згаданої події – у 1731 р. [58, с. 149]. Одна з цих дат, безумовно, помилкова, можливо, причина помилки – останні дві цифри однакові в зазначених датах. Викликають сумніви вказані у згаданій відомості від 1784 р. дані про участь у побудові кам`яного храму "Петра, по прозвищу Железного Гроша". Як відомо, залізних грошей в обігу не існувало. Сировиною для виготовлення монет була мідь або срібло. Походження цієї інтерпретації легко пояснюється такими міркуваннями: у літописі Величка говориться, що у 1704 р. київський бургомістр Тарас Желєзняк-Груша продавав вапно для побудови кам`яного храму в м. Біла Церква*. Заданими досліджень, проведених доктором архітектури Ю. Асєєвим, у той час у Білій Церкві, дійсно, була збудована кам`яна церква – Миколаївська, її планування було таким самим, як і Микільсько-Притиської церкви в Києві. Тому можливе припущення, що Желєзний Грош – це перекручене з часом прізвисько майстра залізних справ на прізвище Груша, який був, можливо, предком Тараса і носив прізвище Желєзника-Груша, і що Петро був родичем Тараса, жив наприкінці XVII – на початку XVIII ст., мав прізвище Желєзник-Груш, і дійсно був фундатором Притисько-Микільської кам`яної церкви. Внаслідок того, що документів із справжнім написанням прізвища Петра не збереглося, а передавалось в усній формі, то поступово піддавалось трансформації.

Що ж являла собою збудована на рубежі XVII–XVIII ст. кам`яна церква Миколи Притиска? Це споруда з двома ярусами і однією банею. В плані вона схематично утворює "латинський хрест" із зрізаними кутами рамен, з прямокутними одноярусними приділами з боків апсидного виступу (північним – Покровським і південним – на честь Св. Козьми і Даміана). Такою ми її бачимо на панорамі Подолу другої половини XVIII ст. (з південно-західного боку), де західний фасад храму вивершує фронтон у стилі бароко. Дзвіниця, ще дерев`яна, як і на карті 1695 p., зображена окремо.

В об`ємно-просторовому вирішенні споруди відслідковується вплив традицій українського народного зодчества: повторення в кам`яному варіанті форм дерев`яного хрещатого однобаневого храму. Церква належить до найяскравіших зразків кам`яних культових споруд, які знайшли широке розповсюдження у вітчизняному зодчестві в період Гетьманщини, що характеризувався зростанням національної самосвідомості українського народу і формуванням української державності.

Пожежа 1718 p., яка охопила весь Поділ, внаслідок щільності його дерев`яної забудови, завдала великої шкоди церковній будівлі. Після пожежі майже до середини XVIII ст. церква простояла без капітального ремонту. М. Закревський повідомляє, що абияк підправлена церква до 1748 р. прийшла в повне запустіння. Бабинець тріснув, стіни його наполовину розвалились, із купола постійно випадала цегла, над престолом текло, вся церква потріскалась і крізь тріщини проривався сніг, дощ, вітер. Причиною такого стану стало те, що церква не мала старости, і нікому було взяти на себе турботи зі збору пожертвувань, яких могло вистачити на її відновлення, оскільки до цієї парафії належали багаті й знатні київські міщани. Саме цей храм вважався головним у місті [22, с. 586].

Наведені М. Закревським факти про значення церкви Миколи Притиска в житті тогочасного міста можуть підтвердити архівні відомості. Наприклад, у 1740 р. при церкві функціонував шпиталь, а в 1741 р. –церковнопарафіяльна школа*.

Необхідні для капітального ремонту церкви кошти були зібрані до 1752 р. і згідно з угодою, підписаною причтом з майстром Степаном Стобенським, храм відновили: розібрали і перемурували стіни на деяких ділянках аж до фундаменту, укріпили стіни будівлі по периметру двома рядами, а бані – трьома рядами залізних в`язів, виклали карнизи, які завершували стіну і баню, тощо.

Після ремонту північний Покровський приділ храму був перейменований на Дмитрівський на честь святителя Димитрія Ростовського, батько якого – парафіянин Микільсько-Притиської церкви київський сотник Сава Туптало – подарував храму кам`яний будинок. Будинок Сави Туптала знаходився між церквою і Флорівським монастирем у дворі купця Курдюкова.

У1789 р. із західного боку до Микільсько-Притиської церкви була прибудована "каменная с теплою Сретенскою церковью колокольня в два этажа, т. е. погреб и оная теплая церковь..."*, а до 1797 р. розібрана стара дерев`яна дзвіниця і звільнене від неї місце віддано "для построения дома ... оныя церкви настоятелю Йосифу Каменскому безденежно и безвозвратно"**.

Ще в 1758 р. за рішенням міського магістрату з метою запобігання пожежі розширили площу навколо Микільсько-Притиської церкви: розвалили розміщені близько неї благенькі хати, а в інших неподалік розташованих дерев`яних будинках комини змурували з цегли. Проте вжиті заходи не врятували церковну будівлю від пожежі, яка трапилася 9 липня 1811р. Під час пожежі, як уже згадувалось, було знищено більшість подільських будівель,"... от этого храма (Никольско-Притиской церкви) остались только одни голые, и то поврежденные стены без крыши, заваленные всякою домашнею рухлядью, снесенною для спасения... От пламени обгоревшая, эта церковь долгое время испускала из себя густой дым; наконец все, находившееся внутри ея, превратилось в пепел" [22, с. 580]. У вогні цієї пожежі знищено церковний архів із цінними старовинними документами і грамотами.

Після пожежі 1811 р. Микільсько-Притиська церква, як і багато інших кам`яних храмів Подолу, довгі роки залишалась зруйнованою. У 1819 р. київський міський архітектор Андрій Меленський – парафіянин Микільсько-Притиської церкви – склав проект реставрації споруди. 19 жовтня 1820 р. подільський протоієрей І. Маньківський доповідав митрополиту Серапіону, що церква "приведена уже внешнею отделкою в приличный вид: ибо вся оштукатурена, купол покрыт железом и выкрашен пристойно, прочей же церковной деревянной новой крыши окрасить в нынешнее осеннее время неудобно..., а перенесено оно на следующую 1821 года весну"*.

У 1819-1820 pp. виготовили нові криласи, кіоти, горнеє місце з жертовником, кам`яний іконостас у модному стилі класицизму, який пофарбували під мармур у бірюзовий колір, з колонками й капітелями і різними майстерно виконаними карнизами, з вісьмома іконами, намальованими на мідних пластинах. Центральні ворота "с резьбой и сиянием вверху оных", зі вставками, розписаними олійними фарбами, були зроблені, як і двоє бічних дверей, з дерева.

Деякі внутрішні оздоблювальні роботи продовжувались навіть на початку 1830-х pp. Наприклад, влітку і восени 1834 р. Р. Латинський і його син Ф. Латинський позолотили окремі елементи іконостаса**.

Відремонтований у 1820 р. дерев`яний дах церкви до 1829 р. постарів і був замість ґонту вкритий залізною бляхою на кошти, зібрані парафіянами.

На початку XIX ст. Київ, після того, як сюди перевели ярмарки з Дубно, став великим торговельним центром Росії. Віднині "контракти" укладалися на Подолі, завдяки чому збільшувались його кількість жителів і щільність забудови. Оскільки ярмарки відбувалися під час водохресних морозів, духовенство було зацікавлене в облаштуванні та розширенні опалюваних церков. Значною мірою це зумовило вже у 1830 р. реконструкцію західної частини церковної споруди з метою розширення теплої Стрітенської церкви, розміщеної у першому ярусі дзвіниці. Навколо дзвіниці на висоту першого ярусу звели прибудову, а для сполучення з нею на південному, західному і північному фасадах дзвіниці вибили великі арочні прорізи. Навколо церкви поставили нову дерев`яну огорожу, причому площа церковної садиби набагато зменшилась порівняно з площею, яка належала храму на початку XIX ст.

У 1833 р. для здійснення внутрішнього настінного розпису церковний причт і художник Олександр Суховєєв уклали договір, за яким робота мала проводитись з середини травня до початку вересня. Договором обумовлювались чотирнадцять подільські храми тематичних композицій і місця їх розташування на стінах і склепіннях храму. Підтвердженням того, що такі роботи дійсно виконувалися, є збережений запис від 19 червня 1833 р. про падіння з риштувань і смерть одного з помічників Суховєєва*. Деякі композиції того часу збереглися до наших днів.

У другій половині XIX ст. до церковної споруди зробили ряд прибудов, які деякою мірою змінили її вигляд. У 1868 р. з південного боку церкви зводиться невеличка цегляна каплиця, а на початку 80-х pp. XIX ст. за проектом єпархіального архітектора В. Ніколаєва проводяться суттєві ремонтно-реконструктивні роботи щодо перетворення основного приміщення Микільсько-Притиського храму в утеплену церкву, для чого із "межигорского печного кирпича и бельїх изразцов" зводяться чотири печі "с прорытием каналов дымовых по стенам церкви до куполов", у вікна вставляють подвійні рами, біля північного і південного входів будують цегляні тамбури**.

У 1886 р. на клопотання церковного причту до духовної консисторії про те, що "находящаяся [церковь] на важном торговом пункте, обнесенная обветшалою деревянною оградой, давно нуждается в более приличной ограде, которая могла бы обезопасить имущество сей церкви от столь дерзких в наши дни хищений и поруганий...", за проектом В. Ніколаєва була збудована нова огорожа у вигляді опорних цегляних стовпів, цоколю і металевих ґрат, які збереглися до наших часів. Робота виконувалась каменярем Іларіоном Кушніровим та ковалем Яковом Напою на кошти, одержані від продажу чавунних плит церковної підлоги, яка була замінена у той час на дерев`яну***.

У 1887 р. під керівництвом малярного майстра Павла Давиденка всередині церкви перетерли пошкоджені ділянки тинькованого шару, реставрували живописні композиції і покрили олійними фарбами під мармур нерозписані до цього церковні стіни. Арки до карниза склепінь і восьмерик купола оздобили орнаментом візантійського стилю, а стіни ризниці, дзвіниці, хору, притвору окрасили білою олійною фарбою.

У другій половині XIX ст. зводиться верхній ярус дзвіниці, зруйнованої під час пожежі 1811 p., але ще у 1868 р. (за свідченням М. Закревського) вона залишалася недобудованою.

Другий кам`яний ярус виконаний, як і перший, у стилі класицизму (арки з півциркульними перемичками на фасадах, півсферична баня); на жаль, його декор – пілястри, наличники арочних прорізів, вивершуючий карниз – здрібнений за формами, сухий за малюнком, що пояснювалось зміною архітектурних смаків суспільства на користь еклектики. Такий самий вигляд мають й інші прибудови другої половини XIX ст. – тамбури, каплиці, які дисонують з основною церковною будівлею. Проте для нашого часу вони є історичним нашаруванням, котре має бути збережене.

У перші роки XX ст. в інтер`єрі храму (на гранях центральних опорних стовпів, трохи нижче живописних композицій 1830 р.) були виконані сюжетні розписи, що за своїм стилем складають єдину групу, відмінну від первісних. Це образи київських князів Св. Бориса, Гліба, Володимира, княгині Ольги, святого митрополита Михаїла тощо. За композицією (зображенням фігур святих на фоні церковної архітектури), характером художніх образів, манерою живопису вони близькі до розписів Володимирського собору в м. Києві, під сильним впливом якого знаходився церковний живопис кінця XIX – початку XX ст. не тільки Києва, але й інших міст Російської імперії.

Композиції живопису XX ст. були об`єднані з композиціями XIX ст. орнаментальним обрамленням, характерним для декоративних розписів церков початку XX ст.*

У 1907-1908 pp. тривають ремонтні роботи і реконструкція Стрітенського приділу під дзвіницею. Збільшують висоту і ширину арочного прогону до головного Миколаївського приділу і всі арочні прогони укріплюють залізними балками. Будують дві нові кахельні печі з пробиттям коминів, здійснюють живописний розпис стін і склепінь. Кам`яний іконостас головного приділу церкви замінюють на дерев`яний.

У такому вигляді храм існував до початку Великої Вітчизняної війни. У воєнні часи постраждала покрівля споруди, був зруйнований верх бані, в стінах і склепіннях з`явилися тріщини. Незважаючи на виконаний церковною громадою у 1947 р. частковий ремонт споруди, її технічний стан погіршувався.

У1956-1958 pp. українськими спеціальними науково-реставраційними виробничими майстернями Держбуду УРСР проводяться капітальні ремонтно-реставраційні роботи. За проектом архітектора М. Александрової завершення храму набуло форми, яку воно мало у XIX ст. У процесі натурного дослідження пам`ятки знайшли залишки багатого декору фасадів, котрі, на превеликий жаль, не були відновлені.

1 січня 1960 р. Микільсько-Притиська церква, на той час діюча, за рішенням Київського міськвиконкому була закрита під приводом зниження чисельності парафіян і до середини 1970-х pp. в ній розташовувався склад Укркниготоргу.

На початку 1980-х pp. пам`ятку знов ремонтували і реставрували; тут планувалося влаштувати театр поезії, проте у 1983 р. сталася аварія: піднялися ґрунтові води і пошкодили фундамент будівлі, внаслідок чого була зруйнована її південно-східна частина.

Оскільки до наших часів всередині храму залишилася лише незначна частина старовинних настінних розписів (на склепіннях північної частини основного об`єму "Вознесіння Христове" – 1830 p., у західній частині центральної нави "Нагірна проповідь" – ХІХ-ХХ ст.), то з ініціативи духовенства під наглядом художника Н. Стороженка розпочали роботи з оформлення інтер`єру церкви живописними тематичними і орнаментальними композиціями. На жаль, роботи здійснювалися без погодження з Управлінням охорони пам`яток, тому композиції, виконані в експресивній "новаторській" живописній манері, різко дисгармонують з автентичними образами настінних розписів храму. Більше того, було знищено орнаментальний декор стін і склепінь Стрітенської церкви (під дзвіницею), а у віконних прорізах апсиди з`явилося зображення Св. Миколая в техніці кольорового вітража, яка властива готичному мистецтву Заходу, але ніяк не пам`яткам православного церковного мистецтва. Те, що трапилося, – приклад вельми негативного, нецивілізованого, недопустимого ставлення до архітектурно-художніх пам`яток, грубого порушення чинного законодавства зі збереження національного культурно-історичного спадку.

Поряд з цим зауважимо, що новий різьблений позолочений іконостас, виконаний у стилі бароко, гармонійно вписався в інтер`єр храму.Після відновлювальних робіт споруду передано у розпорядження Українській православній церкві Київського патріархату. На південному фасаді храму встановлено меморіальну дошку на честь останнього митрополита Української автокефальної православної церкви Івана Павловського, який мав тут кафедру в 1934-1935 pp.