Древня Церква є основою всього шляху розвитку який пройшла Православна Церква протягом двох тисячоліть свого існування. Саме в Древній Церкві формуються головні закони та інститути життя Церкви. Один з головних інститутів являється дияконство. При цьому слід зауважити , що предтечею дияконства Церкви Новозавітної було служіння левітів у Старозавітній Церкві. Левити як Богообраний рід здійснювали особливі обов`язки при скинії, а потім в Єрусалимському храмі. Якщо в часи Мойсея та часи формування Ізраїльської держави основним їх заняттям був догляд скинією під час її пересування, то в часи Давидові, а особливо після побудування храму левити зосереджують своє служіння безпосередньо в приношеннях жертв, пісне співах, підтримання , порядку в храмі та серед людей. Також на них покладають певні бюрократичні функції. Слід наголосити, що як Старозавітня Церква існувала в середовищі Боговибраного народу так і левити здійснювали своє служіння виходячи з ознаки походження та належності до окремого коліна. Новозавітня ж Церква повинна спасти всі народи „де немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні не обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного...” (Кол. 3:11). Отже дияконське служіння в ній належить вже не по крові а за покликанням.
Виникнення Церкви Новозавітної її структуризація в апостольські часи безпосередньо і є початком дияконського служіння. Саме виникнення дияконського служіння викликане зростанням числа християн, а саме тертям між християнами, що походили з юдеїв з Єрусалиму та так званими елліністами, тобто євреї розселення. Святі апостоли навчені Святим Духом Який є головною Силою будівництва та розвитку Церкви, вирішили цю проблему шляхом обрання семи дияконів, чисельно наслідуючи структуру звичну для єврейського суспільства. Таким чином первинно на апостолів були покладені обов`язки, а саме з внутрішньо-соціальним життям Церкви. Безпосередньо перші диякони займались роздаванням Євхаристій них хлібів, вина та води під час агап.
З розвитком богослужіння диякони відіграють все більшу роль в структурі Церковного служіння особливо слід зазначити їх наближеність до єпископів, що іноді навіть ставало причиною внутрішньо-церковних конфліктів. Коли окремі диякони почали бачити себе ”попереду” пресвітерів
Важливим елементом дияконського служіння стає піклування про людей які потребували особливої уваги: сироти, вдови, бідні, хворі. Таким чином диякони всесторонньо брали участь у житті Церкви – служінні Богу і людям.
В перші ІІІ століття Церква прожила в умовах гоніння прикрасившись сонмом святих мучеників першим з яких оди з „семи” апостол архидиякон Стефан. Багато дияконів сподобилися подвигів ісповідництва та мучеництва. Як було зазначено вище особливою сторінкою історії Древньої Церкви є інститут дияконис. Який ймовірно виник лише в ІІІ столітті. Скоріше за все потреба в дияконисах з’являється через особливості Церковного життя, що стосувалося жінок. Так диякониси брали участь у хрещенні жінок, здійснювали нагляд за жінками в храмах, були присутні при приватних розмовах між жінками та священиком. Тобто диякониси були своєрідним моральним інститутом який стояв на сторожі внутрішньо-церковного благочестя. При цьому власне участь у богослужінні було мінімальне, а головне неможе бути й мови про здійснення дияконисами священнодій без керівництва й участі священиків (чоловіків). Таким чином будь-які думки про жіноче „священство” являються помилковими.
Таким чином інститут дияконства, що мав праобраз у Старозавітній Церкві безпосередньо виник у часи апостолів. Пройшов значну генезу у Древню Церкву і остаточно оформився і продовжує існувати в наш час виконуючи покладене на нього служіння в Святій Православній Церкві.
