Історія християнства на українських землях відкривається побожним народнім переказом про проповідь Христової віри на території України св. апостола Андрія Первозванного.

Св. апостол Андрій, син Іони з міста Віфсаїди в Палестині, спочатку був учеником пророка Божого і Хрестителя Іоана. Але, коли одного разу проходив Ісус Христос, а Іоан, вказавши на нього, промовив: „Це Агнець Божий, що бере гріх світу", Андрій почувши це, залишив Хрестителя і перший пішов слідом за Христом. Тому й названо апостола Андрія Первозванним в історії Христової Церкви. Св. апостол Андрій, після Зшестя на апостолів Духа Святого, проповідував Христа більше як 35 років. Проповідував він посеред поганських народів на Сході, — по багатьох містах Малої Азії, в Грузії, Абхазії, в Еладі (Греції), Македонії, Скифії і взагалі по берегах Чорного моря та в низині Дуная. Скінчив свій многотрудний апостольський подвиг св. .Андрій Первозванний біля 70 року по Христі, в м. Патрах (Ахайя), будучи замучений на хресті, до якого був не прибитий цвяхами, а привязаний, щоб довше мучився. Пам`ять його святкується Православною Церквою ЗО листопада (за нов. ст. 13 грудня).

Народній наш переказ, записаний в Київському Початковому Літопису (в т. зв. Лаврентієву списку), оповідає, як св. апостол Андрій, проповідуючи Христову віру на побережжі Чорного моря, прийшов до Корсуня (Крим) та тут довідався, що неподалеку знаходиться Дніпрове гирло. Дніпром вже йшов тоді великий водяний шлях до моря Варяжського (Балтійського), звідкіля до варягів, а від них вниз, на південь Европи до Риму. Бажаючи побувати в Римі, св. Апостол від Дніпрового гирла подорожував на човнах з учнями Дніпром угору. В дорозі довелось їм заночувати на березі під горою. Гори ці були ті самі, на яких потім повстав Київ. Вставши рано, Апостол показав ученикам на гори й сказав: „Чи бачите оці гори? Дивіться, бо на цих горах засяє благодать Божа, побудоване буде тут велике місто, і Бог воздвигне на них багато церков". Після того св. апостол Андрій зійшов на ті гори, благословив їх, помолився та поставив на одній з них хреста.

Побожний цей літописний переказ, навязуючи початки християнства на українських землях до часів апостольських, свідчить про розвинене національне почуття наших прадідів, які не хотіли бути „нічим меншим" від інших народів в Церкві Христовій, бо й вони прийняли християнство через благословення своєї землі безпосередньо св. апостолом. Цю якраз думку висловив Київський собор 1621 року, в добу тяжкої боротьби православних українців з унією, яку силою впроваджувала польська державна влада. „Св. апостол Андрій, — постановляв собор, — перший архиєпископ Константинопольський, патріярх Вселенський і апостол Український; на Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східніх народів, бо і в ній проповідував апостол."

Це побожне вірування в апостольське благословення св. Андрієм Первозванним гір Київських, хоч церковні історики не раз підходили до цього передання з гострим ножем критики, пережило століття та стало підставою почитання в нашім народі св. апостола Андрія Первозванного, як Основоположника Української Православної Церкви. Та й ціле східне словянство, посеред якого світло Христової віри поволі поширилось з Києва, по схрещенні його, прийняло це передання про св. Андрія Первозванного, як Апостола Христового на горах Київських.

Давні передісторичні часи словянських племен, з яких витворилась українська народність (первісна назва „Русь"), овіяні, як і у кожного народу, густою млою. Основними тими племенами на півдні теперішньої української території були уличі й тиверці, які сиділи по річках Бугу (південному) та Дніпру, над долішнім Дністром, прилягаючи до Дунаю. Далі напівніч були поляни, що на сході перейшли за Дніпро й заняли оселі над Сулою, Пслом і Ворсклою. На північ від полян сиділи з західнього боку воли-няни, давніше ім`я яких було дуліби, а на схід від них в доріччях Припяті жили деревляни, сьгоднішні поліщуки.

З цих територій найраніше проповідь християнства мала місце на півдні; там тіверці й уличі жили в сусідстві з грецькими колоніями на північному березі Чорного моря, а серед греків тих колоній в Криму історики стверджують існування правильної християнської організації, на чолі з єпископом, вже в IV віці, бо єпископ від церкви в Корсуні (Крим) брав участь в другому Вселенському соборі (381 р.). При постійних торговельних зносинах цих християн-греків з словянськими племенами тиверців, уличів і полян, землі, населені якими, називали тоді греки Скифією (римляни — Сарматією), — мали греки безумовно й культурні впливи релігійні, так що від них ті українські племена запізнавалися з християнством.

Крім греків, другими посередниками в ширенні проповіді християнства посеред названих племен були германські ґоти, які появились на Дністрі й на Дунаї на початку III віку, еміґруючи з півночі, від гирла Висли. Тиверці та уличі, що були під владою ґо-тів, могли чути проповідь Христової віри від тих місіонерів, що проповідували посеред ґотів, а готський єпископ (митроп. Фео-філ) був присутній на 1 Вселенському соборі (325).

Пізнаючи віру Христову в тих давніх часах, чи то за посередництвом грецьких колоністів, чи то за посередництвом ґотів, українські племена на півдні основним джерелом християнства все одно мали, як бачимо, Візантію, Царгород, що був осередком східнього християнства.

Що трокається північних українських земель, то проповідь Христової віри шириться там значно пізніше, ніж на півдні, близькім до Візантії, але джерелом проповіді і там була Візантія. Сліди християнства на Волині до X віку, про які свідчать забутки старого церковного будівництва (т. зв. „Стара катедра" за містом Володимиром-Волинським) та предмети християнського культу (натільні бронзові і камяні хрестики, знайдені при розкопах), вказують на хоистиянський словяно-грецький обряд, появу якого на землях Волині де-котрі історики зв`язують з місійною працею св. Мефодія і його учеників, які в IX віці широко розповсюдили Христову віру у Велико-Моравії, Панонії й Чехії.

Більш докладні відомості про ширення християнства на українських землях починаються від історичних часів заснування Київської держави. Христову віру приймали найперше норманські варяги, з яких вийшли князі на Україні-Русі та які складали княжі дружини. Можливо, що перші християни між варягами були вже за Аскольда, Дира і князя Олега, тобто в другій половині ІХ-го і на початку X віку; про Аскольда, який, за літописним оповіданням, ходив з Диром р. 860 на самий Царгород, заховалось пере-дання, що він прийняв християнство з ім`ям Миколая, чому й на могилі його поставлено було церкву на честь Святителя Миколая Чудотворця. Церква та не раз була знищувана і знову будована; востаннє побудована була вона на початку XIX віку. „Аскольдова Могила" з церквою св. Миколая і невеликим цвинтарем навколо неї в Києві, положена на горі, понад Дніпровими берегами, була одною з історичних пам`яток давнього Києва, яку завжди відвідували прочани. Року 1935 большевицька влада, зруйнувавши й церкву й цвинтар, знищила давню „Аскольдову Могилу" ...

Цілком певно, що християни були в Києві в часи київського князя Ігоря, який княжив після Олега. Бо в умові князя Ігоря з греками від 944 року говориться про „Русь охрещену" і „Русь неохрещену", поганську в дружині Ігоря. Дві ці частини дружини дають зобовязання додержувати мир з греками та складають окремо присягу в тому, спочатку в Царгороді, а потім і в Києві, де „Русь християнську, — оповідає літопис, — водили присягати до церкви св. Ілії... Се бо, кінчає літопис, є соборна церква, бо багато було варягів християн".

З цього історичного документу бачимо, що християнство в часах кн. Ігоря значно поширилось в Києві. Християни мали вже публічну („сборну" в протилежність „домовій"), а може й головну („сборну" в розумінні "соборну") церкву, посеред інших церков у Києві. Християни складають присягу в додержанні договору державного і міжнароднього значіння; отже християнська релігія не тільки що толерується, а поставляється нарівні з державною релігією в Києві, якою було тоді ще поганство. І тому не безпідставним є припущення, що й сам князь Ігор, хоч присягав за поганським звичаєм, був внутрішнім християнином. Очевидно, що християнство ширилось тоді вже не тільки посеред варягів, але й посеред словянського населення, принаймні у вищих його суспільних шарах. Інакше князь не відважився б надавати такого значення християнській вірі частини своїх дружинників, як ніби вірі державній.

Княгиня Ольга, дружина князя Ігоря, яка правила Київською державою після смерти Ігоря, в малолітство сина свого Святослава, сама приняла християнство з ім`ям у св. хрещенні Єлени. Про схрещення кн. Ольги оповідає наш Початковий літопис під р. 955, з якого оповідання бачимо, що княгиня Ольга приняла св. хрещення в Царгороді від самого Царгородського патріярха, а хрещеним батьком її був візантійський імператор Константин Порфірородний. На тій підставі що сам Константин Порфірородний, описуючи прийняття кн. Ольги при візантійському дворі в Царгороді, куди вона подорожувала р. 957, зовсім не згадує про її схрещення, — де-які історики вважають оповідання літопису про схрещення княгині в Царгороді за леґенду, пізніше створену. У кожному разі, хоч би літописне оповідання й не зовсім відповідало фактам (властиво щодо хрещеного батька княгині), хоч би, далі, хрещення кн. Ольги було й не в самому Царгороді, а в Києві, — найголовнішим буде тут той безсумнівний факт, що княгиня Ольга прийняла християнську віру з Царгороду, а не з Заходу.

Річ в тім, що католицькі історики старанно вишукують та зараз же довільно освітлюють всякі дрібні факти, щоб доказати постійні „взаємини України з Римом та змагання українських церковних і державних мужів відірватись від Греції, а наблизитись до західнього світу". Ці „змагання" починають звичайно вже від княгині Ольги, яка, мовляв, „нав`язала була контакт з Апостольською Столицею за посередництвом цісаря Оттона І в справі хрещення України".

Як пише проф. Е. Вінтер (сам теж католик), — „Римська імперія німецької народности й Латинська церква стояли тоді в подібному зв`язку, як Візантійське царство з Візантійською церквою. Кожний новий релігійний здобуток Латинської церкви рівночасно означав приєднання або підпорядковання до імперії й навпаки". Отже німецький король (опісля імператор) Оттон І р. 961 послав до Києва місію на чолі з єпископом Адальбертом. Ця місія була ніби в наслідок просьби про це самої княгині Ольги через посольство її до Оттона І, послане р. 959, як записано про це в Німецькій Хроніці т. зв. „продовжателя Реґінона". Оттон І казав висвятити Адальберта, бенедиктинця з манастиря св. Максима в Трієрі, на єпископа Руси, — остільки був певний в успіху його місії, в наслідок якої Русь вступила б у зв`язок з імперією. Але ж ця місія, як свідчать самі західні літописці, не пояснюючи ближче причини, мусіла без жодних успіхів залишити Київ, при чому декого з оточення Адальберта було навіть забито. „Понеже Адаль-берт нічого з того не осягнув, задля чого він був посланий до русів, признавши всі свої заходи безуспішними, він вернувся додому", а по кількох роках став єпископом в Магдебурзі.

Коли цей „епізод" називають нав`язанням княгинею Ольгою „контакту з Апостольською столицею", то як могла княгиня приготувати таку „зустріч" єп. Адальберту й місії його, висланцям Риму і цісаря Оттона І?

Як перша українська княгиня-християнка, кн. Ольга була канонізована (признана святою) нашою Православною Церквою; пам`ять її святкується 11 липня за ст. ст. (це день її упокоєння в 969 році).

Нема сумніву, що християнство за часів св. княгині Ольги ширилось завдяки прихильности до нової віри княгині, як за життя ще кн. Ігоря, так і в час її правління в Києві. Якщо св. княгиня Ольга не охрестила У країни-Руси, то, очевидно, тому не сприяли ще політичні й суспільні обставини державного життя в Київській державі. Бо ж не тільки характеристика літописця, а й усі відомі нам факти з життя і правління державою св. княгині Ольги свідчать, що була вона „наймудріща серед людей".

Син Ігоря і Ольги, князь Святослав дивився на християнство з погляду тодішнього нашого військового лицарства. Войовничій його вдачі, яка тягнула його ціле життя до походів та воєн, не відповідала релігія миру, любови, всепрощення. „Як я можу прийняти іншу віру? Моя дружина мене засміє", — відповідав Святослав на вмовлення матері приняти християнство.

Але, з другого боку, він не переслідував християн і християнства. Як пише літопис, за часів князя Святослава — „аще кто хотяше креститися, не браняху, но ругахуся тому". Святослав і його дружина не забороняли приймати християнство, а тільки презирливо відносились до християн і до прихильників християнства.

Так можна сказати, що і в часи Святослава християни кори-стали з повної свободи віри. І то тим більше, що Святослав, коли виріс, постійно майже був в походах, а посаджений ним в Києві, після смерти княгині Ольги, старший син Ярополк теж не виявляв ворожих настроїв проти християнства. Отже впродовж піввіку, від князя Ігоря, християнство на Укарїні-Русі, особливо ж в самому Києві, могло ширитися разом з поширенням зносин торговельних, політичних з Візантією, завдяки навіть самим військовим походам, що знайомили вояків із закордонним християнським світом (Візантія, Болгарія). Ґрунт для схрещення цілої країни підготовлявся невпинно від князя Ігоря до Великого Володимира.