Почув річ предивну від блаженних тих старців, які, кажуть, чули від свідків тих того чуда, яке сталося за ігуменства Пименового2 в Печерському святому монастирі. Був муж один досконалий у всякому добродійстві, на ім`я Онисифор, пресвітер саном. І прозорливості дару сподобився від Бога, аби бачити у кожній людині гріх. Багато діянь його оповідають, але тут одне оповім.
Був у того блаженного Онисифора син духовний, чорноризець один, друг по любові [Христовій], який не істинно наслідував життя того святого: постником облудно вважався і за любителя чистоти себе видавав, таємно ж їв і пив, і нечисто жив. [І] так провадив літа свої. Це ж втаїлося від духовного того мужа, і ніхто з братії того не взнав. Одного ж дня, здоровим бувши, раптово помер. І не міг жоден до тіла його наблизитися через сморід, який ішов від нього. Охопив же всіх страх, і ледве його винесли [Із келії], і не могли відспівати через сморід. Поклали його окремо і, ставши віддалік, спів звичайний здійснили. Деякі ж, затиснувши ніздрі свої [та] внісши його до печери, поклали [там]. І настільки засмердівся, що і безсловесні тікали від тої печери.
Часто ж і крик чувся [звідти] гіркий, ніби хтось мучив того.
І явився святий Антоній пресвітеру Онисифору, грізно кажучи: "Чому таке сотворив єси? Такого поганого і нечистото, і беззаконного, і многогрішного тут поклав, якого ще ніколи не клали, аж осквернив святе місце сіє." Збудившись від видіння [Онисифор] укляк на колінах, молячись Богу, [і] кажучи: "Господи, для чого приховав од мене справи людини цієї?" І прийшов янгол, мовлячи йому: "На показ усім, хто грішить і не касться було це, аби, побачивши, покаялися". І, це сказавши, невидимим став. Тоді пресвітер, пішовши, звістив про все ігумена Пимена.
І знову наступної ночі теж побачив: "Викинь його, - каже [Антоній], - швидко геть на поживу псам, не достойний бо перебувати тут". Пресвітер же знову до молитви повернувся, і був до нього голос: "Якщо хочеш - допоможи йому!"
Порадившись із ігуменом, [вирішила братія], аби неволею привели когось, винесли того геть і кинули у воду. Волею бо ніхто не міг [і] наблизитися до гори, де була печера.
Знову ж явився їм святий Антоній, кажучи: "Змилуємося над душею брата нього, оскільки не можу порушити обітниці своєї, якою вам обіцяв, що всякий, покладений тут, помилуваний буде, якщо і грішним є. Отці [ж], котрі є зі мною в печері, не гірші од [тих], котрі до Закону і по Законі вгодили Богу. Молився бо я Господу Богу моєму і Пречистій Його Матері, аби жоден із цього монастиря засуджений не був до мук. Господь же каже мені, як чув я голос Його: "Я є [Той], Хто говорив Аврааму: задля двадцяти праведників не погублю града цього3, - то наскільки [швидше] ж задля тебе і тих, які є з тобою, помилую і спасу грішника: якщо тут помре - у спокої буде". Це почувши від святого, Онисифор все бачене й чуте звістив ігумену і всій братії, з-поміж якої я знайшов одного, який оповів мені цю річ про тих перших чорноризців. Пимен же ігумен, дуже спантеличеним бувши з приводу страшної цієї справи, зі сльозами молив Бога про спасіння душі братової. І було йому явлення певне від Бога, і так [було] сказано: "Оскільки тут чимало грішних покладено було, [і] всі прощені були задля святих печерників, котрі вгодили Мені, то й цього окаянного душу помилував [Я] задля Антонія та Феодосія, рабів Моїх, і задля молитв святих чорноризців, які [є] з ними. І це знаменням буде: сморід бо зміниться на пахощі".
І, це все почувши, виповнився ігумен радістю, скликав усю братію, оповів їм видіння й пішов із ними до печери побачити того [брата]. І почули всі пахощі від тіла його, поганого ж смороду та криків не було чути. Всі, насолодившись пахощами, прославили Бога і святих угідників його Антонія та Феодосія за спасіння братове.
І тому я, грішний єпископ Симон, тужу і печалюсь, і плачу, аби також покладеним бути в божественній тій землі і малу радість прийняти мені, [не дивлячись] на численні мої гріхи, задля молитв святих отців.
Про Ісуса Христа, Господа нашого, Йому ж слава нині [і повсякчас, і у віки вічні. Амінь].
Примітки
1. Ця оповідь, судячи з посилань св. Симона, записана ним зі слів людей, які чули про те від очевидців, а також одного безпосереднього учасника подій. В друкованому церковнослов`янському Патерику цю оповідь введено до житія прп. Антонія та вельми скорочено. Головну увагу тут приділено інформації про обітницю прп. Антонія, про яку говориться так: "Найголовніше ж таку благонадійну обітницю, значнішу од всього [іншого] спадку, залишив на місці тому святому: обіцяв молитвами своїми просити, [аби], як сам, покаяння виповнений, покладений на місці тому, вийшовши з тіла, й про Помилування звіщений, так [того] сподобляться й усі, що будуть ховатися тут та мають любов до нього, в покаянні відійти і помилувані бути. Покаяння ж кожного з покладених тут, на місці цьому святому, що мають до преподобного Антонія любов, якщо й добре доконане не було, так, що грішником називався він, бо лише захотів і почав істинно утримуватися від зла, й не лінитися творити благе, але не зміг надалі бездоганно здійснити те через свою смерть; відкрив преподобний, що отримав благодать від Господа, Котрий являвся йому, аби доповнити те, і [той] помилування сподобився, Повчав же учнів своїх так: "Молю вас, брати, дотримуймось воздержання і не пінімося; маємо Помічника в тому. Чув [я] Господа, Який говорив; "Антонію! Якщо хто тут покладений буде - помилуваний буде, [навіть] якщо грішником виявиться". Це означає: якщо воздержанням своїм і нелінивістю хто й не дотримає належного за гріхи покаяння, проте і такий тут, молитвами його, задля любові своєї до нього, не лише сповіщений буде про увільнення од вічних мук, але й темних небесних не боятиметься митарств, і на небесах благу частку отримає" 146, лист. 15-15 об.. Як приклад справдження цієї обітниці й наведено оповідь про прп. Онисифора та грішного брата 146, лист, 17 об.- 19 об.. Звичайно таке писання вельми сприяло великим пожертвуванням на адресу монастиря від різних можновладців, які бажали бути тут похованими. Та, наразі, у нас нема причини вбачати у такій гіпертрофії первісного патерикового тексту виключно меркантильне підґрунтя. Адже, зрештою, обітниця прп. Антонія справді була, хоча з аутентичного тексту випливає, що стосувалася вона власне братїї, чи в усякому разі, насельників монастиря, а не кожного, хто міг із тих чи інших причин бути похованим на території обителі. Проте й вищеприведена інтерпретація також видається достатньо правомірною, особливо, якщо пригадати схожі мотиви, які бачимо в оповіді про обкування раки прп. Феодосія Печерського. Ця сентенція, серед інших, привернула "особливу увагу" російських "справщиків", які оголосили її антицерковною. Печеряни все ж пробували боронитися. Ось що писав тоді, спираючись на давній Патерик, якого Д. Абрамович вважав списком із Касіянівської II редакції (в Лаврі після страшної пожежі 1718 року не лишилося більш давніх манускриптів), старець Києво-Печерської лаври ієромонах Веніамін: "Ті ж, хто сумніваються, мусять по-справжньому зрозуміти сипу слів, обіцянки і силу молитов прл. Антонія, які пов`язані з тою обіцянкою..." Цит. за: 1, с. 126-127. Втім, представників Синоду сипа молитви "якогосьтам" святого обходила найменше. Вони мали на руках розпорядження людей більш впливових...
2. Ігумен Пимен обіймав цю посаду з 1132 по 1141 рік.
3. Насправді мова йшла про п`ятдесят праведників. Порівн.: «Господь же сказав; "Коли знайду в Содомі, в місті п`ятдесят праведників, помилую все місто задля них"» Бут. XVIII, 26.
