ТРЕТЯ   ДОБА(Продовження)РОЗД.    VIII. БОРОТЬБА І ЗАСОБИ БОРОТЬБИ ПРАВОСЛАВНИХ В ПОЛЬЩІ ЗА ПРАВА СВОЄЇ ЦЕРКВИ В ПЕРШУ ЧВЕРТЬ ВІКУПО УНІЇ 1596 РОКУ.

Положення Православної Церкви в Польщі, після проголошення церковної унії 1596 року, яка признана була державною владою на місце вікового в українськім народі православія, можна прирівняти до положення Вселенської Церкви Христової в перші три століття християнства. Православна Церква в Польщі стала тепер недозволеною. Церква втратила свої горожанські права; „старожитні" права „грецької релігії" перейшли в Польщі до уніятів; єпископи, що зостались вірні православію, — Львівський Гедеон Балабан і Перемиський Михаїл Копистенський, — стали в очах польського уряду не єпископи, бо були суспендовані уні-ятським собором в Бересті, а якщо король Сигизмунд III не застосовував до них репресій для припинення їхніх церковно-ієрархічних і церковно-адміністраційних чинностей, то пояснення цього історики вбачають в тому, що королі давали по звичаю єпископам грамоти на катедри „до їх живота", тобто до смерти; порушення цього звичаю в данім випадку було б небезпечним загостренням і без того тяжкої ситуації, яка повстала з унією 1596 р. Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів не могли відбутися леґально, бо польський король, польська державна влада не визнавали тепер самої Православної Церкви в Польщі. Так розпочалась для цієї Церкви доба переслідувань, доба мучеництва, в часі якої були й „падші", як в перші віки були відступники від православної віри батьків.
 
Українці й білоруси в тій давній Польщі повинні були витримати непосильну, здавалось, боротьбу з небезпечним ворогом, який замірився позбавити їх віри прадідів, цього найбільшого свідоцтва в ті часи їх окремішности, ознаки їх національної при-належности, а одночасно єдиної втіхи кожного страдника в хвилинах тяжких спроб життя. І вони вступили в цей нерівний бій. Не зважаючи на великий занепад церковного життя в XVI віці, спричинений, як ми бачили, найбільше політикою тієї ж польської державної влади, — в Українсько-Білоруській Православній Церкві прокинулись внутрішні сили, що вже в часі Берестейського церковного собору 1596 р. розпочали боротьбу за свою віру й народність та повели її далі, впродовж двох століть, до самого падіння Польщі, як держави. Під натиском озброєного в усі роди тодішньої зброї ворога „хитався з неотесаною навіть іноді дубиною в руках мужик" (порівнання автора тогочасного твору „Ключ царства небесного"), маліла в числі Українська Православна Церква, але треба ствердити, що на українських і білоруських землях під тодішньою Польщею православіє ані на мить не перервало свого історичного буття. „Головною помилкою ініціято-рів унії, каже проф. В. Антонович, —було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису устрою Православної Церкви —соборність, непризнання сліпого послушенства ієрархам в справах віри, відсутність централізації в самій ієрархії... Таким чином нерозуміння чи неґація соборної засади в Церкві були найхарактернішим явищем нової спроби, що викликало безперестанні заяви протесту. Міцно стоячи на цій засаді, православні витримували двовікову тяжку боротьбу за свободу свого релігійного сумління. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими сільськими громадами,... всі стани українського народу спіраються в боротьбі за віру на засаді соборного устрою Церкви і в ній знаходять головну підтримку і невичерпану силу" (Архив Юго-западной Россіи. ч. 1. т. IV. Пре-дисловіе. Стор. 2-3).В історії боротьби з унією від 1596 року й до кінця цієї третьої доби історії нашої Церкви (1686 р.) є визначні, в постійному ході її, події, які будуть служити нам віхами в оповіданні про неї. І першою такою подією являється відновлення української православної ієрархії в половині 1620 року, майже через 25 років після Берестейського собору, коли проголошена була унія. Отже, перший етап боротьби — час від 1596 до 1620 рр.1.   Боротьба за права Православної Церкви на політичному теремі, — на сеймах і сеймиках.Як було сказано вище (розд. VII), на Берестейському православному соборі в жовтні 1596 р. було передбачено, що король Сигизмунд III не задовольнить жодних просьб православних, а підтримає цілком уніятів, — тому рішено було доходити прав
Православної Церкви на сеймі, що мав зібратися 10 лютого 1597 р. Сеймова боротьба православної української шляхти проти унії і за порушені права Православної Церкви і є найбільш характерним засобом протиунійної боротьби в цьому часі. А тому що перед сеймами питання, які мали бути предметом їх нарад і рішень, обмірковувались звичайно на повітових сеймиках, де давались інструкції послам, — то сеймики теж стали тереном боротьби православної шляхти і православних братств за порушені права православних горожан Польщі.На сеймиках в грудні 1596 р. обговорювалась соборна грамота, розіслана від православного Берестейського собору, основний зміст якої зводився до того, щоб посли на майбутньому коронному сеймі у Варшаві домагались політичного засудження унії та заміни апостатів митрополита і єпископів новими православними митрополитом і єпископами. Неоднаково віднеслися сеймики, з огляду на склад їх, до цієї Берестейської соборної грамоти. Були сеймики, що своїм послам дали інструкції цілком в дусі постанов Берестейського православного собору, але де-які, напр., Волковийський, Новогрудський і Вітебський, винесли постанови сприятливі унії. Найбільше, здається, було на сеймиках ухвал, аби посли домагалися встановлення на сеймі „процедури й екзекуції" Варшавської конфедерації 1573 р. (див. розд. І, 4), якою гарантувалась релігійна свобода в Речіпосполітій; сеймові конституції в розвиток Варшавської конфедерації 1573 р. давали б права самоуправи і Православній Церкві, через що поставлені були б перепони унійним планам впровадження унії насильством. Цього роду ухвали особливо перепроваджувала на сеймиках протестантська шляхта, на чолі з Віденським воєводою Хри-стофором Радивилом, яка, підтримуючи православних, мала й свій інтерес щодо встановлення в Польщі толеранційних законів. На головному Литовському з'їзді в Слонимі, який звичайно збирався перед сеймом для узгіднення і об'єднання постанов окремих сеймиків, справа порушення прав Православної Церкви Берестейською церковною унією була включена в загальну інструкцію, яку з'їзд дав литовським послам на сейм 1597 р.Надії православних на сейм 1597 р. були одначе марні. Цей сейм тісно пов'язав себе з історією Берестейського собору, але не як захисник засад релігійної свободи і зневаженого права, а як прихильник насильства в питаннях віри, застосованого в інтересах Риму й Польщі.Князь Константин Острозький на сеймі 1597 р., в засіданні сенату 22 лютого, виступив з обвинуваченням короля Сигизмунда III, що він порушує закони, порушує стародавні права людей православної віри, зрадниками якої явились владики, а король їм про-теґує. Православні посли кілька разів пробували поставити на обговорення сеймом питання про положення Православної віри в державі, а врешті заявили, що не будуть займатися жодними спра-
вами на сеймі, доки не будуть мати православних владик з видаленням з катедр єпископів-апостатів.Король відповів, що унія переведена після згоди на неї самих же українців, а просьба про видалення єпископів, які прийняли унію, не може бути задоволена, бо тільки частина послів звернулась з цим до короля, а не ціла „ізба посольська". Тоді ж,7 березня, король затребував від князя К. К. Острозького, щоб на сеймовий суд представлений був протосинкел-екзарх Нікифор, який був предсідником на Берестейському православному соборі. Засудивши екзарха Нікифора, сейм 1597 р., цілком став по стороні уніятів. Погрози православних послів зірвати сейм не злякали короля, бо політичні обставини в тім часі були такого роду, що Сигизмунд III не дуже потрібував сесії сейму. Вимога православних послів, щоб були легалізовані постанови Берестейського православного собору, попала врешті тільки в реєстр „приватних" просьб від воєвідств до короля, які представив йому сейм. Але й там вона не була навіть розглянена, а віднесена до справ, розгляд яких король залишив до наступного сейму. 25 березня сейм 1597 р. був закритий, а 28 березня, наказом королівського декрету, екзарх Царгородського. патріярха Нікифор був ув'язнений і вивезений до Магдебурзької фортеці.Так Сигизмунд III з латино-унійною частиною сейму, яка знаходилась під впливом католицького духовенства та красномовства єзуїта Петра Скарги, закріпили на сеймі 1597 р. права уніятської церкви в Польщі, поставивши в безправне становище Православну Церкву, хоч прямого закону про це й не було постановлено, а виникало таке становище з непризнання ні королем, ні сеймом постанов Берестейського православного собору.Не вважаючи на те, що сейм 1597 р. зовсім не виправдав надій на нього православної шляхти, вона й далі продовжує вести сеймову боротьбу за свободу й відновлення старожитних прав Православної Церкви: не було жодного сейму, на якому православні посли не виступали б і не домагались „заспокоєння грецької віри", не вносили б скарг на насильства, переслідування, без-правства в судах у відношенні до православних. На тлі цієї боротьби за релігійну свободу й маєткові права Церкви на політичному терені наступило зближення поміж православною та протстант-ською шляхтами в Польщі.2.    Акт конфедерації православних з протестантами 18 травня 1599 р.Року 1599 у Вільні відбувся з'їзд православної і протестантської шляхти. Була думка утворити навіть релігійну унію єванге-лицьких віровизнань зі східнім православієм. Але з боку православного духовенства було заявлено, що в питаннях віри воно не може ні в чому поступитися, як і погоджуватися, без відома і благословення царгородського патріярха. Тому справа обмежи-
лась політичним союзом православних з протестантами. 18 травня 1599 р. цей союз скріплений був актом конфедерації.В акті цієї конфедерації був стверджений найперше сумний стан утисків і насильств над іншими віровизнаннями в Польщі з боку латинського духовенства і де-яких католиків-мирян. Давні фундуші, права і привілеї Православної Церкви знехтовані; генеральна конфедерація!573 р. (Варшавська) про свободу віри в державі, хоч і стверджена вона королівською присягою, — осміяна; церкви, манастирі, збори (протестантські) відбираються, спустошуються, руйнуються з доконанням грабунків, зневаження святинь, кровопролиття і вбивств; священики й пастори переслідуються: їх ображають, виганяють, позбавляють майна, б'ють; православних священиків змушують до послушенства владикам, які відпали від східніх патріярхів; людям грецької релігії не дозволяють мати зносин з патріярхами. В містах чинять насильства над міщанами зза того, що вони не католики; не допускають їх до цехів, ремества, торгівлі; позбавляють права бути свідками в судах; утискують при вступленні до шлюбу; навіть шляхта нека-толицької віри, по закону рівна з католицькою, буває гноблена, позбавляється чести й хліба в Речіпосполітій, коли її не допускають до урядових становищ в державі, а в приватних справах чинять перешкоди та різні утруднення. Католицькі духовні підбурюють людей до знищення православія і протестантизму в Польщі. З огляду на таке положення різновірців, — говорить далі акт конфедерації, — вони заключають між собою оборонний союз для захисту релігійної свободи, захисту своїх святинь і духовенства. Православні й протестанти зобов'язуються енергійно підтримувати себе взаємно, — „грек других греків і євангеликів, а єванге-лик других євангеликів і греків" та домагатися своїх прав і покарання винних на сеймах, сеймиках, в установах громадських, перед королем. Свободу совісти, богослуження, церковні маєтки протестанти й православні повинні захищати без страху й не жаліючи свого труду й засобів.Акт конфедерації закінчується постановою, щоб для взаємної підтримки евангелики обов'язково бували присутніми на православних церковних соборах, а православна шляхта на протестантських. Для зносин і спільних дій було обрано на з'їзді у Вільні в кількості 121 чоловіка генеральних? провізорів чи опікунів для охорони церков і зборів; в складі опікунів з боку православних був і князь К. К. Острозький.Спільні дії на терені сейму православних і протестантів поволі почали захитувати тверді позиції католицької реакції, з якою тримав Сигизмунд III. Незадоволення релігійною політикою короля, в зв'язку, до того ж, з політичними ускладненнями назовні (боротьба з Швецією, Московська смута на початку XVII в.), починає ширитись і посеред самих католиків. Православні й протестанти зривають сейми 1601 і 1603 рр., не маючи задоволення
своїх постулятів в ділянці релігійного життя. Шляхта, незадово-лена королем, розпочинає „рокош" (бунт), який проявляється в ряді з'їздів 1606-07 рр. (Стенжиця, Люблин, Сандомир, Єнджеєв). На цих з'їздах, опозиційних королю і католицькій реакції, видне місце займали питання релігійної політики короля, релігійні переслідування католицькою партією правосланвих і дисидентів, що загрожувало внутрішньому спокою й порядку в державі.Між інш. на Люблинський з'їзд рокошан надіслав послання Перемиський владика Михаїл Копистенський. В посланні владика Михаїл писав, що досі православні терплять насильства не тільки у „вольностях і маєтностях", але і в ісповіданні своєї віри; уніят-ський митрополит Потій добився привілею від короля, що хто не виявить покорности латинській церкві, не може бути владикою ні священиком; перемиські пани силою підпорядковують священиків владі уніятського митрополита; сам Потій запечатує церкви, забороняє правити в них по давньому чину та чинить багато іншого насильства, від якого Перемиський православний владика ніде не знаходить оборони, а тому й просить заступництва Люблинського з'їзду перед королем за пригнічених людей грецької віри. На рокошевих з'їздах приймались постанови і вироблялись проекти конституцій в справах релігійної свободи й привернення прав Православної Церкви; ці проекти мали б обговорюватись на сеймах.3.     Що дала в часі до 1620 р. сеймова боротьба за порушені права Української Православної Церкви.Коли б підсумувати ті здобутки, осягнення яких вдалося православним на політичному ґрунті сеймової боротьби, в безправному положенні їхньої Церкви за час від 1596 до 1620 р., то можна звести їх до слідуючого.1. Сигизмунд III змушений був відібрати Київо-Печерський манастир від уніятського митрополита Іпатія Потія, якому був він наданий одночасно з поставленням Потія на київського митрополита. Правда, фактично Київо-Печерський манастир не перейшов до уніятів, бо православні не допустили до цього, боронячи навіть збройне цю давню свою святиню. Характерно, що Сигизмунд III перед тим, як передати Печерський манастир православним, звернувся до римського папи і просив його згоди на відібрання права на манастир з його маєтностями від м. Потія. Доля давньої, з XI віку, української релігійної й культурної святині, трудами й коштом українського православного народу збудованої, мала б залежати, виходить, від Риму... Грамотою від 22 лютого 1605 року король, на праві подавання, надав Київо-Печерський манастир православному архимандритові Єлісею Плетенець-кому, за якого просив князь К. К. Острозький, як вибраного на архимандрита (обірали Київо-Печерського архимандрита звичаєм10
давнім ченці манастиря і місцева шляхта). Так ця народня святиня увільнилась від притязань на неї уніятського духовенства.2. Сейм 1607 року прийняв конституцію відносно „грецької релігії", згідно з якою духовні становища і церковні маєтки не інакше мають роздаватися, як в згоді з волею їх фундаторів і по давньому звичаю попередніх королів, тобто людям з українсько-білоруської шляхти і грецької релігії, без всяких перешкод і заборон у вільній відправі богослужень по давніх обрядах; церковні маєтки, що були відібрані від Церкви, можна доходити на підставі відновленої конституції 1588 року; церковні братства грецької релігії залишаються при своїх правах і привілеях; припиняються судові позви та кари, які в котрому-будь суді присуджені духовним особам в Короні і Вел. Князівстві Литовськім.Сеймова конституція 1607 р. була наслідком десятирічної боротьби православної шляхти і братств, і саме приняття її свідчить, що польська влада була змушена признати дальше існування в державі Православної Церкви і православних, себто змушена була зійти з позиції, занятої по Берестейськім соборі 1596 р., що, мовляв, нема вже православних, а тільки уніяти, з'єднані з Римом, до яких перейшли і всі права, признані колись Православній Церкві. Правда, сеймова конституція 1607 р., як і тісно пов'язаний з нею королівський привілей 18 червня 1607 р., вживши терміну „грецька релігія", не відрижнили ясно православних від уніятів. Бо ж і уніяти вважали себе ісповідниками „грецької релігії, тільки підпорядкованими римському папі, тоді як православні „грецької релігії" визнавали себе в послушенстві у царгородського патрі-ярха. Уніятський митрополит Потій так і тлумачив, що конституція 1607 р. відноситься до уніятів та поспішив відкрити, на підставі її, уніятське Троїцьке батство у Вільні. Сам король так мав розуміти цю конституцію, коли під час того ж сейму віддав, ЗО травня 1607 р., Луцьку єпископську катедру, що була вільною після смерти Кирила Терлецького, уніятові Малинському зо всіма маєтностями і з підпорядкуванням йому всього духовенства Луцької єпархії. Ця невиразність, явно намірена, конституції 1607 р., якої у відношенні до православних не виконувалось, викликала дальшу гостру боротьбу на сеймі 1609 р. (делегація від Ві-ленського православного братства, інструкції послам Волинської шляхти).3. Сеймова конституція про „грецьку релігію" 1609 р., що виникла, як говориться в ній, з огляду на вимоги людей „грецької релігії" більш основне заспокоїти цю релігію, — відріжнила вже православних від уніятів. В ній сказано, що через накопичення справ відкладається справа спорів і замирення людей грецької віри до будучого сейму. Але, заховуючи в цілості конституцію 1607 р., сейм постановляє, аби „духовні начальники, які прийняли унію з римським костелом, — тим, хто не бажає з'єднуватись з ними, а ці взаємно тим, що знаходяться в унії, — не робили
один другому, ніяким способом і під жодним претекстом, — утисків і дратування, залишаючись в спокої на владицтвах, при ма-настирях, церквах, в церковних маєтках як в Короні, так і в князівстві Литовськім. Хто вчинить що противне цьому, карається штрафом в 10 тисяч злотих по суду, який відбувається в трибуналі". Так в конституції 1609 р. ясно відокремлено „духовних, що в унїі з римським костелом", від тих, що „не бажають з'єднатися з ними", себто православних.4.   Тяжке положення православних на місцях.Осягнення православних в боротьбі на терені сеймовім проти насильно накидуваної унії мало, одначе, помогали людям „грецької віри" на місцях. Як в історії нашої Церкви XVI в. було вже нами стверджено постійне розходження поміж формально-прав-ним і фактичним станом Церкви, так тим більше треба ствердити це тепер, коли по унії треба була вести війну вже й за привернення формально-правного стану. Ревний опікун унії король Сигизмунд III, з його єзуїтсько-католицькою політикою, змушуваний обставинами приймати сеймові конституції про відновлення прав Православної Церкви, не зостановлявся навіть перед тим, щоб змінювати сеймові постанови на шкоду православним. Так, напр., змінена була редакція принятої сеймом 1609 р. конституції, згідно з якою сторони, в разі насильств і спричинення шкод, звертаються до трибуналу, в складі якого не повинно бути суддів—духовних осіб (загальний трибунал); в друкованому ж тексті конституції загальний трибунал змінено на „мішаний суд трибуналу", в якому брали участь чотири світських і чотири духовних (римокатолицького духовенства), що явно сприяло вирішенню справ на користь уніятів.Сваволя, насильство у відношенні до православних на місцях продовжувались. Манастирі і церкви відбірались від православних і віддавались уніятам; православне духовенство переслідувалось різними судовими процесами; православна шляхта фактично обмежувалась в її правах; міщанство не допускалось до членства в магістратах, до торговельних і ремісничих цехів; нема що казати вже про селянство, підвладне неправославному дідичеві, який був повним паном над совістю селянина, часто змушував хлопа до унії насильством, жорстокостями. Безпереривно йдуть скарги православних на утиски, що їх вони терплять, не вважаючи „на свіжу асекурацію, в конституціях описану". Це видно з інструкцій послам на сейм від цілого ряду сеймиків, від цілих воєвідств, особливо від Волинської землі. Православні старші братства, як Ві-ленське, Львівське, безпосередньо до сейму звертаються з жалобами на переслідування релігійні, на порушення сеймових конституцій про „грецьку релігію". Сейм 1618 р. пішов на зустріч домаганням православних послів і розглядав внесені скарги, але знов обмежився конституцією, щоб занятися повним „заспокоєнням
грецької релігії" на найближчому сеймі, а тепер закликував, щоб люди грецької релігії мали спокій, вільно відправляли свої бого-служення, до яких „нікого не можна силувати, чи тягнути судовими процесами". Навіть і така конституція сейму 1618 р. була викликана зовнішніми небезпеками для Польщі, бо на півдні загрожували турки і татари, на півночі перемагали польське військо шведи, на сході польські війська були ще в Московщині, куди королевич Володислав вибрався був здобувати московську корону.Найтяжче у православних на місцях було положення з єпископатом. 10 лютого 1607 р. помер єпископ Львівський Гедеон Балабан; на початку 1610 року помер єпископ Перемиський Ми-хаїл Копистенський. Після його смерти Українська Православна Церква в Польщі залишалась, на протязі 10 років, з одним єпископом Єреміею Тиссаровським, якому вдалось заняти р. 1607 Львівську катедру тільки тому, що він тайно обіцяв королю перейти на унію.а як пізніше, біля 1620 р., до«осив Риму папський нунцій Торрес, то Єремія (в світі Євстафій) Тиссаровський освідчив навіть, що „уніта єсть", з огляду на яке освідчення Сигизмунд III і видав йому королівський привілей на Львівську катедру. Але перед висвяченням в єпископи, яке довершене було над Єремією Сучавським митрополитом (Молдавія) Анастасієм, Єремія Тиссаровський склав урочисту заяву про тверде ісповідання правосла-вія. На Перемиську ж катедру король призначив уніята Афанасія Крупецького, який не знайшов ні одного уніята в цій єпархії. Пе-ремиській землі Крупецький був зовсім незнаний; проти нього безуспішно складала протести королю Перемиська шляхта. На просьби й домагання послів про відновлення православної ієрархії та усунення уніятських єпископів-апостатів не зважали; в сеймових конституціях 1607, 1609 і 1618 рр. нема мови про свобідне обрання й висвячення православних владик; тримати Православну Церкву в дезорганізованому стані було найвигідніше для польської влади.Ця дезорганізація через відсутність церковної ієрархії найтяжче відчувалась в недостатку на місцях пастирів; не було кому святити священиків. Правда, де-яку поміч в хиротоніях подавали східні ієрархи, що приїздили на Україну переважно за милостинею; але ж ця поміч часто бувала сумнівною, бо ж ці мандрівні ієрархи ставили священиків без розбору і перевірки їхньої здат-ности й гідности моральної для пастирського служіння. Тому появились в ці часи до 1620 р. навіть т. зв. „попи наречені", які насмілювались літургісати, не будучи ще висвяченими.5. Роля православних братств в боротьбі з унією. Дальше окатоличення й спольщення православних українських шляхетськихродів.Боротьба української православної шляхти проти унії і за права Православної Церкви на терені сейму у Варшаві мала своє коріння на низах, в тому релігійно-національному піднесенні по
церковних громадах, міських і сільських, яке прокинулось з великою силою, піднялось на небувалу височінь, побачивши, до чого зміряють унійні заходи польської влади, і на собі відчувши засоби впровадження унії. Церковно-громадська діяльність в Українській Православній Церкві, як ми вже й вище про це говорили (розд. IV), проходила в братських організаціях. Після Берестейської унії число православних братств не тільки не зменшується, а збільшується. Братства виникають по містах, як в Києві (1615 рік), в Луцьку (1619 р.), і містечках; густою сіткою покривають вони землі з українською і білоруською людністю, охоплюючи своїми союзами й населення сільське. Первісний вузько корпоративний характер братських організацій з переважно міщанським складом уступає місце всестановому характеру братств з широкими їхніми завданнями. В склад братств вступають членами, на правах старших братчиків, українські православні шляхтичі, що збільшує матеріяльні засоби братств, а ще важливіше — братства, маючи в свому складі людей родовитих і багатих, набірають політичної ваги й значення, чого не мали раніше в обмеженому міщанському складі. „Ми (шляхта) в містах взагалі не мешкаємо, та нечасто, з огляду на віддаль, і буваємо, а тому доручаємо нагляд і покладаємо працю на молодих панів-братій наших, з тим, щоб вони у всьому посилалися на нас, як на старших, — і ми, як старші молодшим, повинні їм помагати, заступатися за них на кожному місці і в кожній справі", — так говорить одна умова волинських панів з їх міщанськими співбратами. Навіть найвизначніші православні магнати, як князь К. К. Острозький, не по-горджували співбратерством з кожемяками, шевцями, пекарями і т. п., такий був настрій в перших часах після унії.І братства в першій половині XVII віку розвинули широку діяльність, про що будемо говорити ще в іншому місці. Що ж до боротьби з унією, то братства, як всецерковний громадський голос, складали протестації проти неправних дій уніятів, їхніх протекторів і прихильників до судових актових книг, процесувались за церковне майно, подавали потрібні матеріяли на сеймики для інструкцій сеймовим послам, складали петиції, як ми згадували вже, до самого сейму. Братства в справах оборони Церкви були в зносинах поміж собою та постачали з своїх друкарень потрібну протиунійну літературу.Роля братств в боротьбі з унією і в обороні православія все збільшувалась, коли верхи українського суспільства не втримувались при вірі прадідів, покидали Православну Церкву, покидаю-чи одночасно й свою націю. Ми бачили, що в українській православній шляхті ще в другій половині XVI в. почались відступ-лення від православія. Берестейська унія до де-якої міри стримуюче вплинула в перших часах на зріст відпадання від Православної Церкви посеред шляхти; ще були навіть випадки повернення до віри батьків з різновір'я. Те покоління українсько-православ-
ної шляхти, при якому з'явилась церковна унія, залишилось, беручи загально, вірним своїй Православній Церкві, не вважаючи на різні заходи польського уряду, якому ревно допомагали своєю роботою по „наверненню" оо. єзуїти. До князя К. К. Острозького, чільного оборонця Православної Церкви і Екзарха Вселенського Патріярха, надіслав р. 1605 послання сам папа, пробуючи нахилити його до унії, але ці просьби були даремні. Немало представників шляхти брали активну участь в братських ділах, боронили інтереси православія на політичному полі, підтримували Православну Церкву матеріяльно, будували манастирі.Одначе робить своє і урядово-адміністративна польська політика, і єзуїтська пропаганда по школах, в церковних проповідях, в приватних зносинах. Король обдаровує чинами, посадами, сенаторськими кріслами, багатими староствами, всякими бенефіціями виключно католиків, особливо тих, що на католицтво переходять з православія. Православні шляхетські роди, бідніючи, часто не витримують і піддаються єзуїтській пропаганді, скріпленій надією на матеріяльні блага. По єзуїтських школах молодь української і білоруської шляхти окатоличується і польщиться.Знаменитий оборонець і репрезентант православної віри, наділений царгородським патріярхом правами екзарха Вселенської патріярхії, князь Константан Константинович Острозький помер 24 лютого 1608 року, а син його Януш ще за життя батька перейшов на католицтво; внука ж його Ан«а Алоїза Ходкевичева, що в Острозі, замість славної Острозької православної академії діда, багато уфундувала єзуїтську колегію, проявила взагалі стільки фанатизму в переслідуванні православія і ширенні католицтва, що оо. єзуїти вважали її „святою". Поки живий був князь К. К. Острозький, в його князівських володіння», що обіймали 35 міст і містечок та біля' 700 сіл, — значну частину Волині, де-які частини Київщини й Поділля, — існувало більш 600 православних церков і кілька манастирів, а поруч з ними усього два костели і жодної уніятської церкви. Не пройшло й ЗО літ після його смер-ти, як внука князя Анна Алоїза Ходкевичева в різних місцевостях поставила багато костелів та впровадила мусовий звичай, — щоб усі православні священики в унаслідованих нею володіннях Острозького дому приїздили до Острога на католицьке свято Божого Тіла; наслідник же другої частини маєтків князя Острозького, князь Володислав Домінік Заславський — видав розпорядження, щоб усі православні священики в його володіннях переходили на унію, а ослушників його волі наказував старостам і урядникам карати. Це було природне застосування ]из раїгопаїиз, що заключалось у формулі: „си]из ге&іо, пи]из геН^іо". Бо ж сам Си-гизмунд III, коли обіцяв митр. Михайлові Рогозі і другим апоста-там не обертати на костели православних церков і манастирів, сказав, що „в маєтностях шляхетських того учинити не можемо... Чиє подавання, тому і послушання попів" (Орест Ле-
вицький. Архів Юго-Западной Россіи... ч. 1, т. VI. Предисловіе, стор. 51-52).Втрату для Церкви й нації українських і білоруських аристократичних родів так оплакував Мелетій Смотрицький у відомому „Треносі, або ламенті" (плачі) Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви (видання 1610 р. Віденського братства), творі, що його наказав знищити Сигизмунд III: „Де тепер той безцінний камень, блискучий як світильник, котрий Я (Церква Православна) між іншими перлами, як сонце між зорями, носила в короні на голові моїй, — де дім князів Острозьких, що сяяв більш за всіх інших світлом блискучим своєї старожитної віри? Де ж і інші дорогі й неоціненні камені тієї ж корони — доми князів Слуцьких, Заславських, Вишневецьких, Збаразьких, Чарторий-ських, Сангушок, Пронських, Ружинських, Соломирецьких, Голов-чинських, Масальських, Лукомських, Крушинських, Горських, Со-колинських і інших, яких всіх довго було б вичисляти? Де давні, родовиті, сильні, славні по всьому світі доброю славою, могутністю і відвагою народу руського — Ходкевичі, Тишкевичі, Хреб-товичі, Тризни, Горностаї, Мишки, Гойські, Сімашки, Сапіги, Во-ловичі, Гулевичі, Ярмолинські, Калиновські, Загоровські, Кердеї, Боговитини, Скумини, Корсаки, Войни, Зеновичі, Дорогостайські, Галецькі, Паци, Потії та інші?"Перелік цей включає прізвища майже всіх більших власників на Волині й Київщині. Заслуговує на увагу, що вищі панські українські роди переходили просто на католицтво, рідко на унію; католицький прозелетізм робив великі спустошення в українськім народі посеред провідної його верстви, бо ж, зрікаючись своєї Православної Церкви, ця верства разом з тим польщилась, пропадала для своєї нації.6.   Боротьба з унією на літературному полі; церковно-полемічна література двох родів до 1620 р. Іван Вишенський. „Апокрисис"Філалета.Церковно-релігійна боротьба круг Берестейської церковної унії, яку повели православна шляхта, братства на терені політичному в сеймі, сеймиках, а також протестами і позовами в судах, поведена була також і на літературному полі, в творах полемічних. В Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, — отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше поміж католиками і протестантами) була сильно розвинена. Ми бачили раніше, що полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в р. 1577. Досвідчені в полемиці з протестантами, оо. єзуїти, з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко ведуть друкованим словом, у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цьому часі Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського уній-
ного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніятів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інш. Цієї літератури, писаної й ширеної освіченим (між інш., Іпатій Потій вчився в кальвінській школі кн. Радивила, потім в Краківській академії, до 33 року життя був протестантом), випробованим в дискусіях супротивником, не можна було замовчати, бо ж вона, за словами сучасників, „сіяла развращеніе", не протиставши якому, ,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія"... Так повстає православна полеміка з латино-уні-ятами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII віку.Вже в часі до 1620 р. повстає ця українська церковно-полемічна література двох родів. Перший рід її — це твори, що не мають науково-богословського характеру, прості, близькі народ-ньому розумінню, а ще більше народньому серцю. Оскільки прості православні люди не стільки розумом, скільки серцем відчули неправду й несправедливість, нанесену унією їхній вірі, їхній прадідівській Церкві, — то ці твори були відповіддю на ображене релігійне почуття народу. Писали їх люди не вчені, але начитані в Св. Письмі, в церковно-богослужбових книгах, в тодішніх збірниках мішаного релігійно-морального змісту. На латино-уні-ятські напади вони відповідали не науково-богословськими трактатами, бо відкрито визнавали, що „риторського наказанія і ремесла не причасні і хитро-діялектичних засобів чужі", — але силою свого переконання в правдивості віри батьків, глибокою відданістю традиціям православія в українськім народі, перенесенням часто предмету спору з области умово-спекулятивної в область моральних поглядів і відносин, що відповідало й народнім поглядам на речі. Ось тому ці твори були так близькі й дорогі масам українського православного народу та осягали свою ціль — охоронити православних від навернення їх на унію.Посеред полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського. Справжнє прізвище його залишилось невідомим; Вишенським же чернець Іван прозваний в історії з тої причини, що походив він з Судової Вишні (місто в Галичині) і листи та послання свої підписував „Іоанн, мніх (монах) з Вишні". Родився він між 1545-50 роками; походив, правдоподібно, з міщанської родини. Є певні здогади, що Вишенський довший час перебував на Волині, зокрема в Острозі, при дворі князя К. К. Острозького, де, якщо й не вчився в Острозькій школі, набув знання з Св. Письма та знайомився з іншою церковною літературою; бував також в Луцьку, в Жидичинському манастирі. Аскетичні нахили Івана Вишенського привели його на Афон (на півдні Македонії на Балканах), який славився манасти-рями і суворим чернечим життям в них. Трудно встановити, коли саме постригся там в ченці Іван Вишенський, але було це задовго до Берестейської унії 1596 року.Широкий відгомін подій в житті рідного народу, зв'язаних з впровадженням церковної унії 1596 р., донісся й до св. гори Афонської. В тій боротьбі, яка на рідних землях повстала проти приневолення народу до унії з Римом, прийняв участь палкими своїми полемічними листми з Афону й чернець Іван Вишенський. Як сильно його послання запалювали серця, яке глибоке вражін-ня робили на сучасників, наче той голос біблійного пророка з Святої гори, свідчать про це благання православної України — і безпосередньо, і через патріярха Мелетія Олександрійського — до Івана Вишенського, щоб прибув на Україну і став в рядах оборонців православної віри, як відомий вже і сильний своїм авторитетом в народі. Дійсно, Вишенський, по довгих ваганнях, залишив св. гору Афонську й прибув в р. 1605 на Україну. Кілька місяців прожив він в Угорницькім манастирі у свого друга, теж знаменитого ченця того часу, Іова Княгиницького; потім пробував у Львові, де не зійшовся у поглядах з львівськими братчиками, чому відійшов до Уніва на весну 1606 р., а літом був у Маняв-ському скиті Княгиницького, звідкіля під кінець того ж 1606 р. повернувся на Афон, де й проживав вже до смерти.Є оправдані, судячи по певних думках Вишенського в його посланнях, здогади істориків, що суворому аскетові з Афону не подобались на батьківщині нові течії і в православному церковному житті, скеровані до ширення освіти, джерело якої не обмежувалось тільки старою „начитанністю" в церковних книгах. Властива Вишенському найперше моральна оцінка всього у житті вела його до крайностей реакційних поглядів, як, напр., „Чи не ліпше тобі вивчити часословець, псалтир, октоїх, апостол і євангеліє і бути простим боговгодником і життя вічне отримати, аніж достигнути Аристотеля і Платона і філософом мудрим в житті цім зватися, а — піти в геєнну, — розсуди! Мені ж видиться, що ліпше єсть ані аза не знати, тільки б до Христа дотиснутися". . . Життя Української Православної Церкви, у відношенні духовної освіти, як зобачимо те в іншому розділі, не пішло дорогою цих вузько консервативних поглядів, бо ж краще бути і мудрим філософом і разом з тим глибоко віруючим християнином, а можна й „ні аза не знати" та одночасно бути чужим Христові і взагалі моральним ідеалам.Поза цими помилковими поглядами на розум, даний людині Богом, та на освіту, на ґрунті яких поглядів Іван Вишенський, як думають, і розійшовся з провідниками тодішнього церковного життя в братствах Української Церкви, його послання, за словами історика М. Грушевського, „захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства. Своїми по-
зитивними сторонами він являється предтечею Сковороди і Шевченка. В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам єпископам-уніятам, що покинули стару церкву"... („З історії релігійної думки на Україні". Стор. 70). Ці палкі докори старця Івана Вишенського в його посланнях (дійшло їх до нас біля 20), особливо ж в „Посланні до єпископів" („вельможним їх милости панам арцибіскупові Михайлові, біскупам: Потієві, Кирилові, Леонтієві, Діонисієві та Григоркові"), цілком стверджують характеристику епископів-апостатів і причини переходу їх на унію, про що подано нами в розд. VII, 3 про Берестейську церковну унію.Як каже про Івана Вишенського один з українських істориків, — „наш афонит належав до тих, кому не треба було доказувати демократичних ідей, бо він носив їх в своїй крові і нервах"   (Александра Єфименко.  Исторія украинскаго народа.  1906, стр. 239). На церковному ґрунті цей демократизм не міг миритися з церковним абсолютизмом, найяскравішим виразом якого в історії християнської  церкви  є  папство,  що  стало  в  супереч  з ідеєю й засадами соборности в устрої Церкви. Стремління до церковного абсолютизму, при якому повстає в житті Церкви різкий поділ на групу правлячих з повними правами і маси безправних підлеглих цій групі  (нижче духовенство і вірні), бачить Вишен-ський і в тих єпископів, що пішли на унію з Римом з його доктриною папського монархізму і церковно-ієрархічного абсолютизму. Він показує в своїх посланнях практичні наслідки церковного абсолютизму в житті Української Церкви; робить це в доступній для широких мас, образній формі, засуджуючи єпископів-уніятів. Першим таким наслідком є розвинення на ґрунті абсолюти-стичної влади  в Церкві  особистих  матеріяльних  інтересів  владних в Церкві, які зовсім нівечать ідею пастирства, пастирського служення в Церкві. Подає  це  в таких  образх Іван Вишенський: „Владики,  архимандрити,  ігумени  в  манастирях  фольварки  собі з святих міст починили, і самі з слуговинами і приятелями в них тілесно й скотськи перебувають; на містах святих лежачи, гроші збірають з доходів,  на богомольців Христових наданих; дівкам своїм віно готують, синів зодягають, жінок прикрашають, барви справують,   приятелів   збогачують,   карети   справляють,   роскоші свої поганські сповняють. А в монастирях не видно тих рік і потоків чернечої безупинної молитви, які б текли до круга небесного, нема й іночеського чину по закону церковному, та замісць безсонниці, співу й молитви й урочистости духовної, — пси виють, галасують і лікують"...Другий практичний вислід абсолютизму в церковнім житті — це погорда ієрархії до мирян з нижчих у відношенні соціяль-ному станів. „Як же ви, — звертається Вишенський до єпископів-уніятів, — духовними й вірними зватися можете, коли брата свого, в єдиній купелі хрещення вірою від єдиної матері благо-
даті рівно з собою породженого, — підлішим від себе робите, принижуєте і ні за що бути вміняете, хлопаєте (прозиваєте хлопами), кожемякаєте, сідельникуєте, шевцями на поругання прозиваєте ... Добре, нехай буде хлоп, кожемяка, сідельник, швець, але ж згадайте, що брат вам рівний у всьому єсть". „Те добре знаю, — продовжує з великою іронією Вишенський, — що ви, біскупи, у відповідь на це скажете: ті хлопи прості в своїх кучках і домиках сидять, а ми прецінь на єпископських столах лежимо; ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми прецінь по кількадесять полумисків розмаїтими смаками уфар-бованих пожираємо; ті хлопи бецьким або моравським гермач-ком (свитиною) укриваються, а ми прецінь в атласі, адамашку і в соболіх шубах ходимо; ті хлопи самі собі і панове і слуги, а ми прецінь предстоячих барвяноходців (слуг в лівреях) по кількадесять маємо; перед тими хлопами ніхто славний шапки не здійме, а перед нами й воєводи здіймають та низько кланяються".Заодно з єпископами, що зраджували православну віру прадідів, шукаючи захисту своєї влади і розкошів життя в унії з Римом, докоряє Вишенський і тому українському панству, що зза станових привілеїв та матеріяльних інтересів кидало православну віру і свій народ та переходило в ряди „папежників" латино-поль-ської культури, теж з призирством відносячись до простого народу. „Питаю тебе, — звертається до таких старець з Афону, — чим ти ліпший від хлопа? Альбо ти не хлоп такий же, скажи мені, альбо не тая же матерія, глина і персть, ознайоми мені, альбо ти не тоє тіло і кров, чи ти з каменя витесаний?... А коли показати не можеш, що ти камяний, костяний, чи навіть і золотий, тільки такий же гній і тіло, і кров, як і всякий чоловік, то чим же ти ліпшим можеш показатися над хлопом?"Стоячи на засадах противних церковному абсолютизму, Іван Вишенський не обмежується тільки засудженням негативних сторін абсолютизму в житті Церкви, а вказує в полемічних посланнях і позитивні сторони дотримання засад соборности, згідних з наукою про Церкву, як про тіло Христове, та з наукою про правдивий характер влади духовної в Церкві. „Коли б Христос, — пише Вишенський, — або ученик Його Петро, зовнішню владу носили, то Христос не допустив би Себе вбити, а ще б і слугами Себе оборонив би ... І Петро не зовнішньою владою і силою панував над послідовниками, але владою духовною, себто вірою непохитною, терпінням хрестоносного життя і любов'ю всеруш-ною ... Питаю отже вас, чи годиться суд всякого пастиря слухати, який своє ім'я пастиря згубив і до овчарні не пастирськими дверима, від Бога покликаним і народом вибраним, входить? Питаю отже вас, чому і задля якої причини словесне стадо не має пастирів глядіти? Так знайте ,що не тільки здорові очі можуть доглянути ока гнилого і владу мають, але й само тіло церковне, себто прості християни, по слову Христову, скверно-начальника
осудити  можуть"...  „Всякого  такого,  — закликує Вишенський,— хто на священичеський ступінь не по правилам свв. отець всхо-дить, але плотськия ради похоті, маєтку і панства сам наскакує,— не приймайте і від короля даного, без вашого обрання, іжде-ніть і прокленіть". ..В кінці послання до єпископів Вишенський пише, що противники його грозять тюрмою, биттям і вбивством. Одначе це не настрашить його. Замкнули в тюрмі в Мальбурґу Нікифора, щоб не побачив Кракова, Львова, Варшави і інших міст ,але не можуть заборонити йому оглядати небесні палати. Даремні похвальби ла-тинників, що вони мають силу та власть „православних мучити, катувати, біду творити та знеславляти", бо насильством не зможуть побідити терпіння православних, вистрашити від них їх віру та втягти їх у поганство. Цього „від православних і для життя вічного призначених, східньої Церкви послушних синів, не надійтеся, папа, римські кардинали, арцибіскупи, біскупи та всяке фальшиве священство латинського почту. Не надійтеся, власть світська, королі та всякі наставники, і ти, кожний послушнику папи римського, бо з вами ні в чім погоджуватися православні не хочуть і папі поклонятися не зволять. Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будущині і на віки віків" (У М. Возняка — ор. сії. т. II, стор. 144-45). .Поруч з полемічними творами православно-народнього характеру, найхарактернішими посеред яких були послання ченця Івана Вишенського, появляється вже в перші роки після Берестейського собору ряд полемічних протиунійних творів, які цілком заслужено признаються за праці богословсько-наукового характеру. Бо ж і по літературній формі викладу в них, по наукових способах доказів своїх думок та критиці й відкиненні думок противників, по багацтву різноманітного богословського й церковно-історичного матеріялу, ці праці стоять нарівні з тодішнніми полемічними творами католицьких і протестантських авторів.Наукові твори полемічної української православної літератури могли появитися у нас скоро після Берестейської унії 1596 р., бо ж ще й перед унією з'являлися такі твори проти протестантів; взагалі на полеміці католиків з протестантами, яка йшла в XVI в., знайомились з цим видом літературної праці і православні полемісти в Польщі, які виходили переважно з греко-словянських братських шкіл (Львів, Вільна), а також з Острозької академії. В полеміці з латино-уніятами вони немало користали з полемічної протестантської літератури, звідкіля брали полемічні форми й способи, а рівно ж дані для закидів проти папизму. Але що торкається викладу в православних полемічних творах православної віронауки та науки про устрій Церкви, то православні полемісти залишались вірними традиціям Східньої Вселенської Церкви; від-ступлення могло бути в тих полемічних проти латино-уніятів тво-21
рах, православіє авторів яких викликувало — і не без підстав — поважні сумніви.Посеред полемічних науково-богословського характеру про-тиунійних творів цього часу найвидатнішими були — „Апокрисис" Христофора Філалета ,„Тренос" Мелетія Смотрицького і „Паліно-дія" Захарії Копистенського.Слідом за Берестейським собором 1596 р. уніяти, а на підмогу їм і католики (Петро Скарга), почали видавати й ширити твори, в яких переповідали про самий собор, а головне старались довести правосильність того унійного собору для Православної Церкви та показати спасенність унії для православних, а також її й дочасні користі для українців і білорусів в Польсько-Литов-ській державі. Відповіддю на латино-уніятські твори з боку православних і був „Апокрисис, албо отповідь на книжки о соборі Берестейським", великий твір, що під прибраним ім'ям Христофора Філалета вийшов спочатку в мові польській р. 1597 у Вільні, а потім на початку р. 1598 в тодішній літературній мові українській в Острозі. Щодо авторства цього твору, то тепер найбільш при-нято думати, що під Христфором Філалетом укрився Мартин Брон-ський, людина свіцька, королевський секретар і шляхтич, високо освічений, віровизнання протестантського. Написав Бронський „Апокрисис" з доручення кн. К. К. Острозького; з початку 1598 р. був він послом на сейм з Київщини і знаходився в тісних зносинах з кн. Острозьким.Головним змістом „Апокрисиса", що складається з чотирьох частин, є апологія в ньому засад соборности в устрої Церкви. Не тільки для наступних українських полемічних творів XVII в., але й для православних богословів до нашого часу включно, думки й аргументи „Апокрисиса" на захист соборного устрою Церкви мали й мають свою силу. В обґрунтованні засад соборности в житті Христової Церкви „Апокрисис", як і інші полемічні православні твори XVII в., йшли двома шляхами: шляхом позитивного удовод-нення православної науки про соборний устрій Церкви і шляхом негативним через спростовання засади церковного абсолютизму в Церкві. Позитивне обґрунтовання ідеї соборности дає автор „Апокрисису" в другій частині своєї праці. „Чи то правда, — запитує автор, — що собор є трибунал самих єпископів, і що, опріч них, ніхто інший не має на соборі голосу?" У відповідь на це питання висовується теза, що в житті Церкви церковний собор являється формою живого єднання всієї Церкви. Звідсіль виникає, що в складі собору повинні бути представники усіх частин Церкви, членів Тіла Христового: єпископату, клиру і мирян. Такий склад соборів автор удоводнює фактами з історії Церкви, починаючи від Апостольського собору в Єрусалимі, та свідоцтвами церковних письменників, в тім і католицьких, як папи — Нико-лай І, Пій II. „Що думає дієписець (Петро Скарга), — запитує автор, — про той Апостольський собор, про який оповідається в
Діяннях Апостольських і на якому згадуються не тільки апостоли, але й пресвітери, і не тільки пресвітери, але й вся церква і братія, під іменем яких, без сумніву, розуміються всі християни? Св. Лука пише там: „Зволися апостолам і пресвітерам з усією церквою, вибравши мужів од них, послати до Антиохії з Павлом і Варнавою", і нижче, передавши слова послання, надісланого собором, каже: „Апостоли і пресвітери і браття сущим в Антиохії братам радуватися"... (Діян. XV, 22-23). Далі автор наводить, спі-раючись на давніх церковних істориків •— Фодорита, Євсевія, Со-крата, факти участи мирян на соборах з історії вселенських і по-місних соборів, пригадує про участь мирян і в соборах унійних — Ліонському і Флорентійському.Навівши свідоцтва церковних письменників, полеміст каже: „Ці докази такі ясні, що хочеш — не хочеш, а треба признати їх справедливість. Бо хто ж не бачить, що бувають різні дари Божі, і що й між світськими багато є людей побожних, які в простоті не мало можуть збудувати, багато е вчених, особливо в нинішні часи, що бувають більш свідущими за єпископів; кажу про тих єпископів, які, крім титула, шат, пихи і маетности, нічого майже єпископського не мають ,та про яких св. Єроним в правилі говорить: „Не всі єпископи суть єпископами".Далі, в тій же другій частині „Апокрисиса" йде мова про права мирян, на підставі загальної церковної правоздатности, брати участь в обговоренні питань віри. „Згідно з наукою свв отців, — пише автор «Апокрисиса», — треба вірити пастирям, але доти, доки вони самі згідні з правдивою наукою Божественного Писання. Приводиться у свв. отців, що бували випадки, коли де-хто, на підставі Св. Письма, заперечував їм в де-чому в їх творах; дається навіть право відкидати те, що не згідне з правдою (блаж. Авґу-стин: кн. 2 проти Крискенія, 31, п. 19 до Єронима; „Про єдність церкви" 11, лист 3 і 12 до Фортуната і інш.). А тому, хто не хоче зблудити і загинути назавжди, треба слухати духовну владу, але в той час, коли правди Божої вчить; треба не на голі титули дивитись, але на щиру й правовірну науку. А як то без розсудку бути не може, то побожний про віру розсудок і світським людям належить". Якщо позбавити мирян права розбиратись в питаннях віри, а наказувати їм безоглядний послух слідувати за тим, як вірують і чого вчать пастирі, бо пастирів слухати Богом наказано, то можна дійти до того, — виводить автор „Апокрисису", — що, напр., „коли б Луцький владика (Кирил Терлецький) потурчився що, з огляду на його нецноту і нестатечність, не є річчю неможливою, то його вівці були б оправдані перед Господом Богом, якщо б за його прикладом до Магомета пристали".Звідсіля й ясний висновок „Апокрисиса", що коли на Берестейському соборі уніятські владики порушили науку Православної Церкви та ЇЇ традиції, то тим самим паству свою увільнили від послуху їм. Докладно далі удоводнює автор право мирян на участь
у виборчій та судовій діяльності церковних соборів. Відповідаючи „дієписателям" про Берестейський православний собор 1596 р., на якому засуджені були епископи-апостати, автор каже, що ті, хто має право вибірати на духовні становища, мають право, в разі відступництва, і засудити собором тих, що відступили. Право ж участи у виборах на духовні становища удоводнюється практикою Апостольської церкви (вибори з участю „братії" апостола Матфея на місце Юди, вибори дияконів), текстами з творів свв. отців, практикою Вселенської Церкви. А „маючи спір з римлянином, — каже автор „Апокрисиса", — вкажу йому й з римських учителів на св. Авґустина, який, оповідаючи про постановлення де-якого Ередія, пропонує той же спосіб обрання духовних... Пригадаю йому вислови папи Лева І, які знаходяться в грамотах цього папи, частинно ж внесені і в декреталії: „Нехай буде вибраний той, кого бажає духовенство і народ або більшість"; „той, хто має бути владикою над всіма, нехай буде і вибраний усіма"; „нехай одержить становище той, кого побажає і вибірає духовенство і народ"... „Згадаю врешті і про правило папи Николая відносно виборів самого Римського папи, постановлене 500 літ тому, в якому говориться між іншим, що обрання папи повинно бути стверджене загальною згодою народу".Прямим доказом права мирян щодо участи в судовій соборній діяльності являється для полеміста і „грамота Царгородсько-го патріярха Єремії, яку він дав в часі перебування у Вільні Віденському церковному братству і в якій дав цьому братству владу над митрополитом у випадках тяжких погрішностей". Узасадню-ючи права мирян на широку участь в діяльності соборів, автор „Апокрисиса" подає далі формулу, якою розмежовує одначе права мирян і права і повновласті ієрархічних осіб на соборах. „Ці пригадування, — каже він, — я роблю не в намірі удоводнити, що в таких ділах мирські мають рівне право з духовними; так я не думаю, визнаючи, що в цих випадках світські не можуть накладати прокляття, але тільки знати про це; не можуть постановляти рішення, а тільки висловлювати свою згоду; не можуть його оприлюднювати, а тільки бути свідками і дивитись, щоб не було постановлено чого несправедливого і нерозсудливого в поспіху чи гарячності". З цього виникає, що автор „Апокрисиса" признавав за ієрархічними особами спеціяльно-ієрархічні повновласті щодо соборної акції, до яких відносить тут право накладати церковні кари, право формульовання судових рішень на соборі, право проголошення соборних постанов.Третя частина „Апокрисису" присвячена питанню „про монархію або єдиновладство пап римських". Автор доводить брак як теоретичних, так і історичних підстав для застосування в житті й устрою Церкви засади церковного абсолютизму. Єдиною догматичною підставою церковної монархії в світі могла б бути католицька теорія про примат апостола Петра в Церкві, встановле-
ний ніби Самим Господом. Але ж в Св. Письмі, — вказує полеміст, — нема жодних підстав для примату в Церкві апостола Петра. „Св. Письмо Нового Заповіту визнає тільки Єдиного Голову Церкви Христа Господа". Нема й історичних підстав для „церковної монархії", бо ж католицька теорія про історичне главенство пап над Вселенською церквою відкидається незаперечними історичними даними, яких немало автор і наводить в розд. 3-7 „Апокрисиса".Торкається в своїй праці автор „Апокрисиса" і питання релігійної толеранції в державі та застерігає польську католицьку шляхту, щоб порушення в Речіпосполітій Польській прав православних і їх Церкви не привело до втрати прав і поляками: „Стережіться того, аби тією дірою, котра діється в правах, що нам прислуговують, вашим милостям всі свободи не вислизнули ... Ніколи в жодній речіпосполітій всім разом утиснення не докучило; злегка той пожар іде; хто його на чужому не гасить, той посполите на своєму його ґрунті прудко обачуєть".Як посеред православних, так і посеред уніятів і католиків, „Апокрисис" викликав дуже сильне вражіння. „На силу цього вра-жіння, — пише історик нашої літератури, — складалися наукове знання і освіта Філалета; знав він грецьку й латинську мову, Біблію, твори отців, дії соборів, цитував довгу низку латинських учителів і церковних письменників, широко був начитаний в давній церковній історії й пізнішій західній, був обзнайомлений з серед-ньовіковими західніми богословами, каноністами, літописами, істориками та з них наводив масу цитат, крім того знав і де-яких з пізніших візантійських письменників, — словом своєю ученостю перейшов Скаргу"... (М. Возняк. Ор. сії. т. II. Стор. 210).Мелетій Смотрицький був, здається, найбільшим полемістом в часах релігійної полеміки за панування короля Сигизмнуда III. В світі Максим, син відомого ректора Острозької академії Гера-сима Смотрицького, Мелетій Смотрицький вихованком був спочатку Острозької ж академії .потім студіював філософію у Вілен-ській академії оо. єзуїтів, опісля з молодим князем Соломирець-ким, як домовий його учитель, виїхав р. 1605 за границю, де вчився на університетах — вроцлавськім, липськім, нюренберзькім і інших. Повернувшись біля 1608 р. до Вільни, Смотрицький займався вчительською й літературною працею, був діяльним братчиком Віленського братства, на просьбу членів якого, на чолі з архимандритом Леонтієм Карповичем, прийняв р. 1618 чернечий постриг з іменем Мелетія на 40 році життя. До цього ж часу відноситься уложення ним знаменитої граматики церковно-словянської мови („Граматики Словенскія правильнеє синтагма", вишла р. 1619), що впродовж більше ста років була шкільним підручником по школах усіх словян православної віри. Р. 1610 вийшов знаменитий полемічний твір „Тренос, албо плач Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви з поясненням догматів віри" Феофіла Ортолога, під яким ім'ям укрився, з огляду на гострий тон тво-
ру, Мелетій Смотрицький. Глибокий ліричний характер цієї книги, відзначений вже в її наголовку, був викликаний, при палкій і вражливій вдачі самого автора, такими сумними подіями, як втрата Православною Церквою свого найбільшого в Польщі патрона кн. К. К. Острозького (помер 1608 р.), а за тим і цілого дому Острозьких; втрата інших домів і родів української і білоруської православної шляхти, що перейшли в стан ворогів Українсько-Білоруської Православної Церкви, яку тепер, неначе покинуту дітьми вдову, зобіжають, переслідують, з дібр обдирають і грабують. Якраз Іпатій Потій та його намісник В. Рутський, за допомогою польського уряду, одібрали у православних усі віденські церкви і Св. Троїцький манастир.Гірко, в дусі послань Івана Вишенського, докоряє Мелетій Смотрицький і архипастирству та пастирству, коли воно є таким тільки з імени, а не на ділі, коли це „не пастирі, а хижі вовки, не проводирі, а зголодніли льви, що пожирають овечок без милосердя; за допомогою золота й срібла вдерлися вони до Божого дому — одні з коршем, інші з двору, ці з вояцтва, ті з податкових урядів без приготовання"... „Горе мені, — плаче Церква, — порученій недбалим робітникам, біда мені, переданій в опіку ненаситних ласунів"...За розділами „Треносу" глибоко ліричного характеру з приводу тяжкого положення покинутої ренегатами матері-Церкви, йдуть дальше розділи полемічно-богословського характеру, в яких Смотрицький поборює католицьку науку про верховенство папи, про ізходження Св. Духа і від Сина, про опрісноки і чистилище, про вживання чаші при Євхаристії; малює стан морального підупаду і в церкві римській та в самій папській столиці; закликає відступників від православія покаятись та повернутись до матері-Церкви. Що „Тренос" викликував глибоке вражіння, видно це з наказу Сигизмунда III про знищення цієї книжки, а також з відповідей на „ущіпливий Ламент" латинських полемістив, між ними самого Скарги.„Палинодія или книга оборони кафолическои святои апостоль-скои всходнеи церкви", третій з визначніших полемічних творів науково-богословського і церковно-історичного характеру в першу чверть віку боротьби з унією, не був в тім часі і довго потім надрукований, а тільки в другій половині XIX віку. Одначе в рукопису „Палінодія" була поширена і з неї багато користали пізніші православні письменники. Автором її був архимандрит Захарія Копистенський, родом з Перемиської землі, що приходився племінником єпископові Михаїлові Копистенському; вчився в Львівській братській школі; невідомо, де доповнював свою освіту, але був з широкою богословською і історичною ерудицією. До Києва спровадив його архимандрит Печерський Єлісей Плетенецький, до церковно-освітнього гуртка якого Захарія Копистенський і належав, а після смерти Плетенецького був його наступником на Киї-
во-Печерській  архимандрії; помер на цім становищі 21   березня 1627 року.„Палінодія" архимандрита Копистенського була відповіддю на твір Лева Кревзи, виданий у Вільні, „Оборона єдности церковної" (в мові польській). У величезній цій праці, написаній за широко задуманим планом, автор, відповідно закидам Кревзи і інших ла-тино-уніятських полемістів, показує, що папа ніколи не був владикою ні над царгородськими патріярхами, ні над іншими схід-німи ієрархами; що до Берестейської унії 1596 р. українська церква ніколи не була в унії, чи підпорядкованою, з Римом; що сучасна православна церква на сході не є підупалою в моральному та духовно-освітньому відношенні, як про це твердять латино-уніяти, вказуючи на „схизму", як на причину упадку. Автор „Па-лінодії" не раз покликується у своїх висновках на „Апокрисис", зокрема в питаннях участи, в справах віри та обрання на церковні становища, всіх частин Тіла Церкви — єпископів, духовенства і мирян. Заслуговує на увагу, як архимандрит Копистенський збиває закиди латино-уніятів про неволю грецької церкви під турками: „Докоряє, — каже він, — нам противник турецьким гнетом і що в малій церкві наш патріярх сидить; зважте ж, чи ми того не терпимо так само, маючи „права і вольності" та їх довголітнє уживання? Більш болить нас те, що ми, Русь, від вас, християн костела римського, терпимо те, що греки від поган. Придивіться, як ви православних християн віленських, мінських, перемиських, могилівських, бихівських, пінських, берестейських, полоцьких, вітебських і по інших містах, вигнаних із великих церков, у малі церковці втиснули. Придивіться, як по багатьох повітах бідні міщани, що їм повідбірано по містах церкви, в домах, по полях і лісах набоженство своє християнське відправляють"...В ім'я історичної правди треба сказати, що полемічна література в боротьбі з латино-уніятами, викликана гострими нападами останніх на православіє, коли часто виставлялись на глум святощі душі народньої, — в свою чергу і у православних впадала не раз в лайливий тон, що збуджувало ще більше взаємне подразнення, ненависть, озлоблення. Мелетій Смотрицький так характеризував полемічні праці латино-уніятів: „Твори наших противників остільки наповнені брехливими і лайливими словами, що як би їх звідтіль викинути, то залишився б тільки чистий папір" Православні полемісти скорше усвідомили собі ту шкоду, яку приносить такого роду полеміка, де нема об'ективности, а догматична й історична правда часто стають жертвами для того тільки, щоб більше досадити свому противникові.„Між нами, — писав також Мелетій Смотрицький, — дійшло до такої злоби, що ми не можемо один другому кілька слів сказати, щоб не полаятись. Ми, зі свого боку, якщо подібного допустилися, то дуже жалуємо, бо ж знаємо, що кожний і без лайки може доводити свого, і що істина, яка гідна поваги сама по
собі, повинна й доказуватися гідними її словами. Пошли, Господи, обуздання (стримання) язика нашого!" Побачивши, що переконати літературною полемікою в чому-будь своїх противників латино-уніятів не можна, а продовження її, загострюючи відносини, викликує ще більші переслідування, православні після 1610 року навіть припинюють на де-який час полеміку, а українські й білоруські друкарні перестають друкувати полемічні твори. В цьому факті не без підстав вбачають причину й того, що така капітальна проця полемічно-богословська й церковно-історична, як „Палінодія" архимандрита Захарії Копистенського, не була в цьому часі надрукована.

Наступна >