Архів парафії
Збудуємо храм разом!
Вклади свою цеглину в новий храм Божий !
Наш банер
Рекомендуємо
Наш телеграм канал.
Ікони з дерева
У вступі до „Нарису історії Української Православної Церкви" ми поставили своїм завданням „дати українському православному народові, в нелегких еміграційних умовах життя, посильну історію національної його Церкви" (т. І, стор. 17). Це завдання зобов'язує нас не оминути історичної долі Православної Церкви та її значення в житті українського народу і на найменших українських землях, як зелена Буковина та Закарпатська Україна, доля яких, положених на узбіччі суцільно українських територій великих, була й політичне досить відокремлена від життя там-тих територій. Але незаперечним фактом є, що джерелом християнства й для цих україно-словянських племен, які були прадідами українців Буковини й Закарпаття, був Схід, а не Захід, Візантія, а не Рим. Отже не можемо не констатувати, що український народ в цілості від початків християнства посеред нього і далі віками належав до Східньої Православної Церкви. Як і скрізь на українських землях, так і на Буковині й на Закарпатській Україні, церковно-релігійне життя православних українців зазнавало впродовж віків минулих сильних впливів політичних обставин, посеред яких проходило їхнє історичне життя.1. Відомості про церковно-організаційне життя Православної Церкви на Буковині з давніх часів до окупації Буковини Румунією р. 1918.Про раннє християнство на Буковині, схрещення там народу, перше духовенство і кому воно підлягало, — ми не маємо певних відомостей, хоч самі православні буковинці і вважають, що Христова віра прийшла до них з Києва в часах Володимира Великого і що духовенство тоді залежало безпосередньо від Київського митрополита. Але ж словянські племена на півдні, уличі й тиверці, що сиділи по річках Бугу (південному), Дніпру, над долішнім Дністром, прилягаючи до Дунаю, запізнавались з християнством через грецьких колоністів та ґотів значно раніше, ніж X століття; уличів же і тиверців треба вважати предками українців на Буковині. В часах пізніших Буковину вважають підлеглою Галицькому князівству за часів Ростиславичів, з яких особливо був славний Ярослав Осмрмисл, син Володимирка; про цього Ярослава в „Слові про похід Ігоря" співав співець, що цей князь Галицький „сидить високо на своїм золотокованім престолі, підперши гори угорські своїми залізними полками, заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота". Отже, як думають, що і в церковному відношенні православна Буковина підлягала тоді Галичині, як і за династії в Галицько-Волинській державі Романовичів (після смерти Ярослава Осмомисла, р. 1187); тільки галицькі митрополити були зовсім короткий час (див. про це т. І цієї праці,
стор. 103-106), а православне населення Буковини могло мати духовну опіку з боку галицьких єпископів в юрисдикції Царгород-ської патряірхії,У кожному разі до початку XV віку нема даних про існування окремої Буковинської єпископії. Поява її зв'язана з утворенням в другій .половині XIV віку (р. 1360) окремої Молдавської держави, в складі якої була й Буковина, коли Галичиною заволоділа в половині XIV стол., з кінцем династії Романовичів, католицька Польща. Молдава була другим незалежним князівством румунським за сотку ж літ перед тим повстало перше незалежне румунське князівство Волоське або Волощина. До того румуни знаходились під владою болгарською; певно, що й охрещення їх сталося тоді ж, як і болгар, в IX в. З політичною залежністю сполучувалась і церковна залежність румунів від болгар. З політичним унезалежненням від болгар, румунські волоські воєводи шукають увільнення й від болгарських єпископів та звертаються до Царгороду. Так повстали тоді у румунів митрополія угро-волось-ка р. 1355 та митрполія в Західній Волощини (катедра в Севери-ні) р. 1370, обидві як звичайні грецькі єпархії Царгородської пат-ріярхії. Коли не до вподоби була румунам ця залежність церковна від Царгороду, то вони вертались до болгарської Охридської архиєпископії, а потім знову до Царгороду. Така нестійність церковної юрисдикції мала місце і в новоутвореній державі Молдаві, господарі якої, не бажаючи безпосередньої залежности церковної від Царгороду, звертаються в тих часах то до Охриди, то до Галицької митрополії (була відновлена на короткий час при королі Казимирі Великому).Р. 1401 молдавський воєвода Олександер Добрий засновує молдавську митрополію з осідком митрополита в м. Сучаві, де була й столиця молдавських воєвод. Близько того ж часу відкриті були єпархії в Романі й Радівцях; остання властиво й була Буковинською, бо в її склад входила майже ціла Буковина, за виїмком сучавської округи і кількох манастирів, що безпосередньо належали до митрополичої єпархії в Сучаві. Коли р. 1439 сталася Флорентійська унія, то на цьому ґрунті повстав розрив румунських митрополитів з Царгородом, бо ж господарі Молдави й Волощини твердо держалися православія. Тоді нових митрополитів до Молдави й Волощини почали ставити (за порадою господарям Марка Ефеського, борця проти унії) Охридські архи?<писко-ли. Відновлення зв'язків з Царгородом наступило на початку XVI віку, коли Волощина, а потім і Молдава, завойовані були турками. Залежність одначе від Царгорода була в тих часах номінальною, обмежувалась благословенням патріярха при вступі на ка-тедри митрополитів, яких обірало духовенство і бояри, підтверджував вибори господар Молдави, відповідно Волощини, а поставляли власні єпископи. Але ж такий стан не залишився; з часом, особливо ж з початку XVIII стол. після невдалого Прутсько-
го походу рос. царя Петра І, в Молдаві-Волощині посилився турецький режиїм з використанням турками на становищах господарів греків-фанаріотів, які і через Церкву почали денаціоналізацію й деморалізацію румунів у вищих верствах; появились грецькі школи, греки на архиерейських катедрах; розпочалось погречен-ня Православної Церкви.В часі посилення цього елінізаційного наступу греків-фанаріотів в Молдаві й Волощині Буковина, яку в складі Молдави мала дістати собі Росія (після війни з турками 1768-74 рр.), була уступ-лена Росією Австрії, яка й заняла її своїм військом р. 1774. Протести молдавського воєводи проти нападу були даремні, бо його зверхник, турецький султан, р. 1775 погодився відступити Австрії цю північно-західню частину Молдави. В часі до прилучення Буковини до Австрії на катедрі єпископській в Радівцях, що їй, як сказано вище, підлягала Церква майже цілої Буковини, перебувало єпископів, імена яких відомі документально, 31. Про діяльність їх не заховалось багато відомостей; з походження були вони переважно румуни (молдавських родів); дбали про добробут буковинської єпархії, засновували манастирі, спроваджували з Львова та Києва церковно-богослужбові книги, або й самі переписували їх. З стародавнього молдавського роду Могил було в Радівцях два єпископи — Феофан (1520-1535) і Юрій (1579-1586); останній був дядьком Київського митрополита Петра Могили і після катедри в Радівцях займав катедру митрополита Молдавського і Сучавського. Треба тут пригадати, що митрополити Сучавські (р. 1630 катедра їх була перенесена до м. Яс, де була нова столиця Молдави) немало допомагали Українській Православній Церкві в біді її під Польщею по заведенні унії, як, напр., Сучавський митрополит Анастасій висвятив на єпископа Львівського р. 1607 Єре-мію Тиссаровського, що 10 років (по смерти в 1610 р. єпископа Перемиського Михаїла) був єдиним православним єпископом на всю Православну Церкву в Польщі.В часі прилучення Буковини до Австрії значно більша її частина належала в церковному відношенні до єпархії в Радівцях, катедру якої займав єпископ Досифей Херескул, румун (1750-1789); менша частина австр. Буковини входила в склад Сучавської єпархії і підлягала митрополитові в Ясах, який був канонічним зверх-ником і над єпископом Радовецьким. Австрійський уряд не бажав собі, щоб зверхня церковна влада над його підданими знаходилась за границею, в другій державі, а тому цісар йосиф II видав 24 квітня 1781 р. „патент", згідно з яким всі парафії, церкви й манастирі Православної Церкви в Буковині віддав під владу Радо-вецького єпископа Херескула, а після зносин дипломатичних митрополит Яський зрікся юрисдикції і над єпархією Радовецькою і над частиною Сучавської, що була в межах теперішньої австрійської Буковини. Так єпископ Досифей Херескул став головою всієї Православної Церкви в Буковині під Австрією, титул „єписко-
па Радівців" змінив на титул „єпископа Буковини" і, на підставі цісарської постанови з дня 12 грудня 1781 р., переніс свою катед-ру до м. Чернівців. 13 лютого 1782 р. розпочалось урядування єпископа Буковинського та його консисторії в Чернівцях в ново-збудованій для єпископа резиденції. Та зовсім коротко Буковинська Православна Церква з єпископом на чолі була незалежною; вже в наступному 1783 р. з 4 липня цісар Йосиф II підпорядкував її Карловицькій митрополії (з 1848 р. — патріярхія), яка знаходилась в Австрії і в складі якої були області з давньою в них сло-вянською людністю, а рівно ж з масами переселенців з Сербії, втікачів від ярма турецького (при сербських патріярхах Арсенії Чор-ноєвичі р. 1691 і Арсенії Іовановичі р. 1738). Мала вона незалежність з 1710 р. з осередком в Карловицях Сремських (Славонія); національне була це Сербська Православна церква в Австрії. Впродовж 90 років Буковинська єпархія знаходилась в юрисдикції Кар-ловиць. В р. 1873 була вона, за стараннями єпископа Гакмана, піднесена до стану митрополії і отримала незалежність, як Буковин-сько-Далматинська митрополія в складі єпархії Буковинської і двох невеликих єпархій Далмації.В такому стані церковної автокефалії знаходилась Буковинська митрополія до кінця Першої світової війни і розпаду Австро-угорської імперії в 1918 р., після чого вона змушена була увійти в склад Румунської Православної Церкви.2. Буковинські православні манастирі; релігійне та церковно-культурне їх значення. Утворення з манастирських маєтків церковно-релігійного фонду.В час, як Буковина підпала під владу Австрії, було в ній до ЗО православних манастирів і скитів, як: Солка, Воронець, Молдо-виця, Драго мирна, Путна, Сучевиця, Гомор, Гореча, Радівці і др. Фундовані вони були в минулих часах молдавськими воєводами, боярами, ієрархами та щедро обдаровувані маєтками; якщо порівняти кількість їх з кількістю парафій на Буковині (за австрійських часів 241), то не можемо не ствердити, що й на цьому кутнику української землі, як скрізь на Україні в тих часах, в церковно-релігійному житті народу манастирі і ченці відогравали велику ролю.Одним з найстарших манастирів на Буковині був манастир Су-чавський, з часів воєводи молдавського Олександра Доброго, з кінця XIV в. Тут знаходились найбільші святощі Буковини — мощі св. великомученика Івана Нового Сучавського, який почитається патроном Буковини. Св. Іван Новий був трапезунтський купець, що багато подорожував, як купці в тих часах, по великих містах. Подорожуючи одного разу кораблем, св. Іван диспутував на кораблі про віру християнську, захищаючи її єдине правильність. Коли прибули по Чорному морю до Білгороду приморського (Акерману)» управитель того міста, араб-поганин, що був великим воро-
гом християн, наказав схопити св. Івана, по доносу одного з диспутантів на кораблі, і всадив його до в'язниці, де його почали мучити за Христа. Св. Іван був нетюхитний в свому ісповіданні православної віри, не вважаючи на тяжкі фізичні муки, коли його били палками з колючками і рвали тіло; врешті прив'язали великого страдника до хвоста дикого коня і пустили по вулицях міста. Мученицька кончина св. Івана Нового була в 1330 р. За життя свого відріжнявся він, як говориться в тропарі на честь святого, „милостинями, частими молитвами і сльозами". Християни в Біл-городі поховали великомученика, а Бог прославив тіло його нетлінням і чудами. Через 70 років молдавський воєвода Олександер Добрий переніс мощі св. Івана Нового до Сучави; положено було їх в церкві Мирівців, на передмістю Сучави, а коли ця церква, з невідомих причин, була знищена, то мощі св. Івана Сучавсько-го перенесено було до манастиря в Сучаві і положено в митрополичій церкві св. Юрія Переможця. Р. 1685 польський король Ян Собєський, який багато прикладав старань до того, щоб підсилити унію, а ослабити православіє, забрав з собою мощі православного святого Івана Сучавського, коли повертався до Польщі з війни з турками. Св. мощі ці спочатку зложено було в м. Стрию в Галичині, а через кілька років перевезено до Жовкви, в манастир оо. базиліян. Тут вони перебували аж до року 1783, коли (з 1772-73 р.) почались вже поділи Польщі, і Галичина дісталась Австрії. Тоді, на просьбу міста Сучави і єпископа Херескула, австрійський цісар Йосиф II дозволив вернути мощі св. Івана Сучавського з Жовкви до Сучави. Пам'ять його святкується Церквою 15/2 червня. В цей день щороку відбувався в Сучаві величавий відпуст, на який тисячі вірних зо всієї Буковини прибувало на прощу помолитися і поклонитися св. мощам Івана Нового Сучавського, глибоко почитуваного всією Буковиною.По де-яких більших манастирях Буковини переписувались вдавнину церковні книги, були школи. Під цим церковно-культурним оглядом найбільше вславився манастир в Путні, заснований в другій половині XV в. В ньому існувала Богословська школа, що багато за своє існування підготовила священиків, були з її вихованців і єпископи, як, напр., єпископ Буковини Ісайя Балошес-кул. Розв'язана була ця школа при манастирі в Путні австрійським урядом в р. 1818, коли на зміну її була утворена нижча духовна школа в Чернівцях, перетворена потім в Богословський Інститут. Другий більший манастир був заснований в Драгомирні митрополитом Сучавським Анастасієм Крімкою; церква в ньому в ім'я свв. пророків Ілії та Еноха і св. Іоана Богослова побудована була р. 1602 з грубих дубових брусів та обведена муром. В Сучевиці був найбільший жіночий манастир, який заснував біля 1580 р. єпископ Радівців Юрій Могила, а розбудував брат еп. Юрія, Симеон Могила, батько митрополита Петра Могили.311
В тих часах, коли Буковина була прилучена до Австрії, в Евро-пі панувала в державному житті народів доба так зв. „освіченого абсолютизму", представниками якого в другій половині XVIII віку були особливо Фридрих II Пруський, йосиф II Австрійський і Катерина II в Росії. В житті Церкви цей „освічений абсолютизм" проявився заведенням системи „державної церковности", при якій Церква підпорядкована була в свому внутрішньому житті й управлінні у великій мірі світській державній владі, яка робила Церкву знаряддям державної політики. В історії манастирів ця система залишила глибокий слід актами закриття манастирів та секуляризації їх маєтностей, як зрештою й багатьох церковних, не манас-тирських, маєтностй. Ми вже знаємо, що Катерина II перевела секуляризацію манастирських і церковних маєтків на Московщині р. 1764, а на Україні р. 1786, про які акти секуляризації видний ієрарх Рос. Церкви писав: „Рабунок церковних маєтків і закриття величезної кількости манастирів з роздачею у володіння придворним фаворитам було другим, після скасування патріяршества, етапом поневолення Церкви державою, з рук якої від цього часу Церква повинна була вичікувати підтримки своїм установам — освітнім, адміністративним, місійним" (Митроп. Антоній. Є п. Н й -кон. Жизнеописаніе... Ор. сії., стор. 53 т. І).Секуляризація церковних маєтностей з закриттям кількох малих манастирів і скитів була переведена в Буковині Йосифом II Австрійським в рр. 1782 і 1875, але з удержавленням цих маєтків. Вони не 'Пішли на роздачу „придворним фаворитам", як у православної монархині Катерини II в Росії, а з них утворено було церковно-релігійний фонд, який мав служити для церковно-релігійних потреб Буковинської Православної Церкви. Цей фонд складався з лісів, орного поля, рибних ставків, купілевих заведень і т. п.; поверхня його рівнялась майже 1/4 поверхні цілої Буковини, обіймала понад 200 тисяч гектарів. Розпорядження цим фондом було в руках власного його заряду в Чернівцях, під наглядом австрійської влади; після ж сполучення Буковини в р. 1787 адміністраційно з Галичиною, адміністрування фондом перейшло до Львова. Коли ж Буковина стала в році 1849 окремим воєвідством з власним самоврядуванням, то І адміністрація церковно-релігійним фондом Буковини перейшла непостійно до Чернівців. В історії Буковинської православної єпархії, потім митрополії, церковно-релігійний фонд, всі прибутки якого від експльоатації маєтностей його поступали до релігійної каси, відограв величезну ролю. Звідсіля утримувались релігійні установи, як манастирі, катедри, -парафії, культурні установи, як кілька середніх шкіл, Богословський Інститут в Чернівцях (1824 р.) з клерикальним Семінаром при ньому (на 25 студентів), Богословський факультет при університеті в Чернівцях (1875), в який факультет було перетворено Богословський Інститут. Коштами церковно-релігійного фонду була побудована імпозантна Митрополича Резиденція в Чернівцях (дозвіл уряду на бу-
дову з дня 16. XI. 1860 р.), яка складається з трьох монументальних будинків: Головного з митрополичою домовою церквою в ім'я св. Івана Сучавського, митрополичими покоями, бюрами Консисторії, Адміністрації Релігійного фонду, залями для Єпархіяльних зібрань і т. п.; Духовного Семінара з Богословською Трьохсвятительською церквою, з авдиторіями Богословського факултета, Богословською бібліотекою, з інтернатом для студентів — бурсіє-рів, що утримувались на кошт релігійного фонду (від 40 до 50 душ щороку); Пресвітерії, де знаходилась дяківська школа, єпархіальний музей та фабрика свічок. На кошти релігійного фонду побудована була Катедральна Церква в Чернівцях (1844-1864 рр.); розбудовувались манастирі, як р. 1865 був розбудований манастир в Путні, в рр. 1830-40 манастир в Драгомирні, біля 1830 р. відновлені після пожару будинки Сучевицького жіночого манастиря, р. 1866 відновлено манастир в Суча'ві, закритий було р. 17823. Склад вірних Буковинської Православної Церкви. Національне питання в її житті і національна боротьба з ширенням освіти і пробудженням національної свідомости; здобутки буковинських українців в цій боротьбі перед окупацією Буковини румунамив 1918 р.Православна людність Буковини, з національної точки погляду, ніколи, як видно, не була одноцілою. Відома в історії народів річ, що окупанти якої-будь землі завжди стараються оснувати своє насильство якимсь „правом" на ту землю, — чи то історичним, чи культурним, чи навіть велінням Божого Провидіння. Румуни в своїх посягненнях на володіння Буковиною теж натягають різні історичні права та підстави, між ними й те, що українці Буковини, давні „русини", називали себе колись, як і румуни, „волохами", „волоської віри", що означало тоді в тих краях „православної віри". Коли б на цій підставі українців-русинів, автохтонів Буковини від часів там їхніх предків словян уличіів, тіверців, зачисляти до румунів, то українців під давньою Польщею треба б уважати за „греків", бо вони казали про себе і писались „віри грецької". Проф. С. Смаль-Стоцький писав: „Коли ми говоримо про русинів і про волохів, як про народності, то тим ніяк не хочемо твердити, що у них в часі прилучення Буковини до Австрії були вже розвинені свідомість й почуття народности, а означає це тільки те, що найбільші маси мешканців Буковини уживали в бесіді мови руської або волоської. Релігія тоді становила головну різницю між людьми, а що так русини, як і волохи, були православними, а для православних витворилася тут здавна назва „волохи", то і русини і волохи не почували релігійної різниці поміж собою, уважали себе за одну громаду, один нарід, бо навіть називали себе одним ім'ям волохів, котре слово мало тоді (а почасти ще й тепер) очевидно релігійне, а зовсім не етнографічне значення" (Буковинська Русь. 1897, стор. 21).
Австрійські генерали Сплені і Енценберґ в своїх справоздан-нях 1781 р. до Генеральної Команди, після заняття Буковини, стверджують, що на 23 тисячі родин, які замешкують Буковину, лише 6 тисяч родин правдивими були волохами, прочі родини русинські, тобто українські. Тодішній єпископ Буковини Херескул, сам румун, в урядовому акті 1781 р до генерала Енценберґа писав: „На Буковині більше як половина людей говорять по-руську і уживають в церквах старо-словянських книжок, що спроваджуються з Києва". Подібна статистика вірних Буковинської єпархії щодо її національности подається через яких 36 років і пізніше, коли Кар-ловецький митрополит, якому та єпархія підлягала, пише єпископові Буковини Данилу Влаховичу (1789-1822): „Нехай кандидати Вашої діецезії, які походять з тої частини, де більше половини населення є українці і говорять тільки тою мовою, вчаться де-яких предметів в мові словянські'й". Пізніший єпископ Буковини Евге-ній Гакман (1835-1873) в своїм посланні з року 1865 в боротьбі проти прилучення Буковинської єпархії до румунської митрополії в Семигороді писав: „Діецезія (Буковина) складається з половини віруючих русинів, а з половини румунів". На підставі австрійського перепису з років 1900 і 1910 Буковину замешкувало в р. 1900 — 298.798 українців і 229.018 румунів; в р. 1910 — 305.101 українців, а 273.254 румунів. (І. М. Пігуляк. Українська Православна Церква в Рзгмунському ярмі і Буковинці в Канаді. 1927, стор. 25).Отже про національний склад вірних Православної Буковини можна сказати, що в ньому давно вже існує рівновага поміж українською і румунською народностями, тоді, як священиків, за урядовим шематизмом Буковинської митроплії 1937 р., було 135 українців і 225 румунів, — так далеко пішла румунізація Православної Церкви в Буковині після окупації Буковини Румунією, як розпалась Австрія по Першій світовій війні. Коли Буковина від Молда-ви переходила під владу Автсрії, то в ній, за свідоцтвом самих буковинців, не було жадної національної свідомости як серед духовенства, так і серед простого народу тим більше. І це в однаковій мірі відноситься як до русинів, так і до волохів, чи румунів. Щодо освіти, то нижче духовенство „не відріжнялося нічим від звичайних людей, хіба тим, що де-які знали читати, або й писати, а були й такі, що й того не знали... Що ж тоді можна було вимагати від простого народу, що не мав жодного права, а мусів робити панщину дідичам-боярам, платити їм ще й данину, а вони обходилися з ним, як з худобою" (І. Пігуляк. Ор. сії., стор. 5). Очевидно, що серед діди'Чів-бояр, якими були виключно може румуни-волохи, була освіта, за якою сини їх виїздили до Львова, Києва, або й до Західньої Европи, але ж національної свідомости було замало й посеред тих вищих верств суспільства, коли греки так розпаношились в Молдаві й Волощині з елініза-цією в Православній там Церкві і через Церкву. І тільки з кінця XVIII та на початку XIX в. стає на тверді ноги національне відро-
дження румунів (в Церкві широка національно-румунська діяльність молдавського митрополита Веніямина Костакі).Очевидно, що національне відродження румунів, провідну ро-лю в якому вела Трансильванія, яка була під Австрією, досягало й румунів на Буковині, тим більше, Ідо з переходом її від Молда-ви теж під Австрію, країну освіченого абсолютизму, — уряд останньої повідкривав школи в десятьох повітах Буковини з румунською викладовою мовою, в Чернівцях і Сучаві головні школи німецькі, а для українців, навіть в чисто українських повітах, зовсім не дано було тоді рідної школи.Таким чином, після прилучення Буковини до Австрії, відразу утворився для румунів на Буковині сприятливий ґрунт не тільки для їх власного відродження, але й для асиміляторських цілей відносно українців, які, мовляв, ті ж „волохи", тільки говорять по-українськи. Тому, коли р. 1787 австрійський уряд Буковину прилучив, як окрему округу, до Галичини, то це страшенно не подобалося румунським проводарям, бо ж українська Буковина діставала для себе опертя в українській Галичині, що цілком поважно загрожувало румунізаційним планам на Буковині. І від того часу розпочалась національна боротьба між українцями Буковини, які все більше, за допомогою Галичини, починають національне усві-домлюватисп, і буковинськими волохами. Ця боротьба, то слабше, то сильніше, тягнеться через ціле XIX стол., з переходом і до XX віку. На терені церковному румуни, користаючи з відданости українців Буковини православній вірі предків, — одній з ними „волоській" православній вірі, — мутять простий український народ залякуваннями, що наближенням до Галичини з її українством його хочуть перетягти на унію. В той же час підіймається акція за утворення одної румунської митрополії під Австрією, до якої мала бути прилучена й Буковинська єпархія, що знаходилась в юрисдикції сербського митрополита в Карловицях. На терені ж парламенту румунські депутати стали домагатися відділення Буковини від Галичини та прилучення її до румунських країв Угорщини. З цими румунізаційними планами й заходами румунів щодо Буковини боролись тепер свідомі буковинські українці успішно. Буковину, правда, було в 1849 р. відділено від Галичини, але не прилучено до румунського Семигороду, як бажали румуни; стала вона окремим воєвідством з самоуправою.На церковному полі національна боротьба свідомих елементів з українського духовенства і врних Буковини значно утруднювалась тим, що во«и, впродовж століття, не мали майже по сво-му боці церковних ієрархів на Буковинській катедрі, хоч більшість їх і була українського походження; немало було також і посеред духовенства зрумунізованих священиків. Найвизначнішим на Бу-коинській катедрі ієрархом в XIX в. був владика Евгеній Гакман, який займав цю катедру 38 років (1835-1873). Походив єпископ Гакман з української селянської родини с. Васловівці, Заставнець-
кого повіту; середню школу та богословіє покінчив у Чернівцях, а потім студіював у Відні, де був вчителем румунської мови архи-князя Фердинанда. „Ставши єпископом, — пише прот. Іван Ткачук, — владика Гакман ніколи не цурався свого українського рр-ду. Свою матір в селянській одежі ставив на почесне місце, разом з найбільшими достойниками. Проте, будучи вихованим в румунському окруженні, працював більше на користь румунів, як українців. Так, напр., за його стараннями, були засновані та удержувані на кошт релігійного фонду румунська гімназія та реальна школа в Чернівцях. В Богословському Інституті, замість латинської мови, за його стараннями була впроваджена румунська. Для українців єпископ Гакман нічого особливого не зробив, хіба що не переслідував української мови та українських священиків. Проте румуни не злюбили його, а саме через те, що він спротивився їхнім планам прилучити Буковинську єпархію до румунської митрополії в Семигороді". (Церковно-релігійне життя Православної Церкви на Буковині. Ню-Йорк. 1954. Манускрипт, стор. 14-15).На нашу думку, цього останнього, так важливого факту, про який оповідає далі шановний о. автор, одного досить, щоб признати немалі заслуги єпископа Гакмана на полі національно-церковної боротьби українців з румунським в ній наступом. Очевидно, що за інтенціями владики Гакмана собор духовенства Буковинської єпархії в 1861 р. виніс постанову, наперекір румунським заходам, домагатися самостійности та піднесення до ступеня митрополії Буковинської єпархії. Сам владика Гакман в р. 1864 на Синоді в Карловицях, погоджуючись з думкою про об'єднання в одній, для всіх православних в Австрії, Церкві Православній, — рішучо виступив проти прилучення Буковинської єпархії до румунської митрополії в Семигороді. А коли румунські провідники почали за це чернити єпископа Гакмана в пресі, на вічах, зібраннях, то він відповів на ці напади посланням, в якому розкриває та висвітлює націоналістичні змагання та заміри буковинських румунів, щоб зрумунізувати церкву, а за нею й ту частину Буковини, де замешкують українці (І. Пі гул як. Ор. сії., стор. 8). В наслідок цієї боротьби австрійський уряд не пішов по лінії домагань румунів, а урядовим актом з р. 1873 утворив з Буковинської єпархії незалежну митрополію, долучивши до неї невеличку церкву в Далмації. Єпископ Гакман був іменований першим Архие-пископом Чернівців і Митрополитом Буковини й Далмації, але не був ще інтронізований, як в березні!873 р. упокоївся.Другою заслугою владики Гакмана було те, що в ході боротьби проти прилучення Буковинської єпархії до румунської митрополії „він дає товчок до заложення товариства „Руська Бесіда", яке то т-во мало б згуртувати довкола себе вже тоді свідомих українців та розпочати боротьбу проти румунів, що старалися посягнути на церковні 'Права українців, чим малося силою українського руху, силою українського елементу приборкати ворохоб-
ню румунів" (І. Пі гул як, стор. 9). Т-во „Руська Бесіда" було засновано в Чернівцях р. 1870, за почином катедрального проповідника о. Василь Продана та диякона Василя Дроня. Мимо того, що в діяльності т-ва „Руська Бесіда" траплялись часи, коли його провідники проймались москвофільством та знаходились під впливом галицьких москвофілів, це Т-во за більш як 40 років свого існування відограло велику ролю в історії українства на Буковині, гуртуючи біля себе найсвідоміші українські сили — учителів, священиків, політиків, особливо з 1885 року, коли управа Т-ва перейшла в руки молодшого покоління, яке щиро стало до праці над усвідомленням і просвітою українського простого народу, борючись з румунами за рівноправність обох народностей на Буковині. До Т-ва належали тоді такі впливові люди, як оо. Сидір і Григорій Воробкевичі, Єрофей і Юстин Пігуляки, Юрій Федько-вич, оо. Василь Ілясевич, Михайло Коморошан, д-р Степан Смаль-Стоцький, Василько, шкільний інспектор Омелян Попович і др.На церковно-релігійному полі національна боротьба була найдовшою, головно з тої причини, що саме в цю важливу добу відродження на митрополичій катедрі Буковини сиділи завзяті руму-нізатори — митрополити Сильвестр Андрієвич-Морар (1880-1895) і Володимир Репта (1902-1925), обидва українського роду, а при них консисторські радники-румуни, що не допускали українців на вищі церковні становища. Треба тут зазначити, що Буковинського митрополита з свого вибору призначав австрійський імператор. В боротьбі за рівноправність в церковному житті українців і румунів, крім „Руської Бесіди", активну брало участь також „Товариство українських православних священиків", яке під проводом о. проф. Дениса Єреміїва, а потім о. Феофіла Драчинського, послом Васильком втягнутого до громадської праці, ревно обстоювало права православних українців Буковини. В 1907 р. було організоване ще одно товариство „Православна Академія", першим головою якого був студент Петро Катеринюк, пізніше катехит в Кіц-манській гімназії. В „Православній Академії" об'єднались всі українські студенти-богослови для церковно-громадської й культурно-освітньої праці, головним чином посеред української молоді Буковини.Оглядаючи пройдений шлях національно-церковної боротьби в православній Буковині за час від прилучення Буковини до Австрії в 1775 р. й до розвалу Австро-Угорської держави в наслідок Першої світової війни 1914-18 рр., буковинські українці констатують такі головні здобутки українського національно-церковного руху в боротьбі з націоналізмом в церкві православних румунів:1. Унезалежнена була Буковина в церковному відношенні і піднесена до стану самостійної православної митрополії, катедру якої (а до того — Буковинської єпископи) могли займати й українці; в Консисторії стали засідати радниками в останніх часах майже на половину й українці. —- 2. Владика й Консисторія урядували в
обох краєвих мовах, українській та румунській, де-коли ще й по-німецьки; листок розпорядків мав рівнорядний текст в обох краєвих мовах; церковний журнал „Канделя" друкувався в обох мовах. — 3. До Духовного Семінара приймали по половині кандидатів українців і румунів (по 25); у Семінарії й Дяківській школі урядували й учили в обох мовах; богослуження відправлялись в мовах румунській і старо-словя«ській; проповіді були там в обох краєвих мовах. — 4. Богословське українське т-во „Православна Академія" мало належне приміщення в семінарському будинку та могло свобідно розвиватися. --- 5. На Богословському факультеті університету в Чернівцях (богословіє на факультеті, крім вихованців Духовного Семінара, студіювало понад 200 приватних студентів) викладали професори румуни для українських слухачів бодай по-німецьки, але на вперте домагання українців була утворена катедра Пастирського Богословія, побіч румунської, з українською викладовою мовою (проф. д-р о. Єреміїв); катедра церков-но-словянської мови (проф. д-р о. Козак) теж була ведена в укр. мові. — 6. Науку релігії по школах катехити зтгравила провадили в рідній мові учнів, хоч би навіть в чисто німецьких школах. — 7. Між катедральним духовенством були й українці; на святочних богослуженнях в катедрі були відправи, співи й проповіді на половину, або на переміну в одній і другій мові. В православних церквах Чернівців богослуження відбувалось мішано по-румунськи й по-словянськи. — 8. Всі українські парафії північно-західньої Буковини були обсаджені священиками тільки українцями; богослуження відбувалось в мові церковно-словянській. — 9. Прото-єреями (протопопи чи благочинні) українських деканатів були тільки українці. — 10. Всі українські священики урядували й вели метрики по-українськи (давніше по-німецьки). (І. П і г у л я к . Ор. сії., стор. 12-13).Всі ці здобутки цілком натурально мали завершитися поділом Буковинської Православної Митрополії на Українську і Румунську, з окремими Консисторіями і своїми ієрархами, на що австрійський уряд врешті погодився під кінець 1917 р., іменуючи тоді ж на єпископа для українців архимандрита Тита Тимінського, а для румунів архимандрита Іполіта Воробкевича. „Врочистою і незабутньою була та хвилина, коли єпископ-номінат Тимінський перебирав службу в Митрополичій резиденції в Чернівцях. Тоді прийшла від українців делегація, на чолі з довголітнім церковним діячем і послом до австрійського парламенту Єрофеєм Пігуляком, щоб з тої нагоди скласти побажання свойому Ієрархові. В кожного з присутніх появились сльози радости в очах, коли промовляв Єрофей Пігуляк, а єпископ-номінат Тимінський також був дуже схвильований, коли у відповідь подав програму своєї праці на будуче"... „Та недовго трівала ця радість посла Пігуляка й усіх православних українців на Буковині, бо розвал старої Австрії звалив і величаву будову цілого українського народу на Буковині.
Прихід румунів в 1918 р. 11 листопада на Буковину знищив всі наші здобутки на полі церковнім та змів із лиця в протягу чотирьох років Українську Церкву та все, що було українського та старословянського в наших церквах"... (П р о т . І. Ткачук, стор. 26а, — І.М.Пігуляк, стор. 11-12). Ці події руїни національно-церковного життя православних українців Буковини румунським наїздником, який забув, що з ним в Церкві виробляли в минулому греки-фанаріоти та пішов їх слідами, пройдуть перед нами вже в п'ятій добі Історії Української Православної Церкви.4. Раннє християнство на Закарпатській Україні в східнім православнім обряді. Українці Закарпаття під чужою владою. Роля православної віри як об'єднуючого їх з другими українцями національного зв'язку, церковна залежність їх від православного владики в Перемишлі. Князь Федор Коріятович.Україно-словянське плем'я „білих хорватів" вважається предками українців Закарпаття; замешкувало воно на підгір'ї поміж ріками Тисою і Попрадом, в сусідстві з другими словянським князівствами т. зв. Панонії. Ширення християнства в Панонії розпочалось з місійною діяльністю в другій половині IX віку свв. братів Кирила і Мефодія, що прибули до Моравії й Панонії з Греції, на просьбу велико-моравського князя Ростислава. До того там пробували заводити християнство в чужій мові німецькі латинські місіонери. Проповідь християнства свв. братами і богослуження в мові словянській відразу приєднали до Церки Христової словян-ські тут племена, між ними і білих хорватів на Закарпатті, які християнську віру 'в східнім православнім обряді могли приймати від двох сусідів: від словаків і від болгарів. Коли мадяри прийшли до Панонії, то білі хорвати були вже християнами і мали своє сло-вянське письмо в церковних книгах.В часах Володимирової держави, коли збірав Володимир „землі Руські" і ходив походом на „городи Червенські" (в теперішню Галичину), прилучаючи їх до Руси, то, як думають, увійшла тоді до Київської держави й Закарпатська Україна, але після смер-ти Володимира Великого, як почалися міжусобиці між його синами, і тесть Святополка Окаянного Болеслав Хоробрий польський, занявши городи Червенські в Галичині, відрізав Закарпатську Україну, то угорський король Стефан зайняв її і прилучив до Угорщини на довгі століття. Лише в часах Галицько-Волинської держави, за князів Льва І Даниловича і Юрія І Львовича, Закарпатська Україна, а певніше — частина її, належала до Галицько-Волинської держави, бо в однім документі з 1299 р, наджупан Бе-режської столиці Григорій називає себе „урядником Льва, князя руського".„Чи була Закарпатська Україна колись одноцільною політичною1 областю, — пише проф. М. Грушевський, — не знаємо; але з ранніх часів ХП-ХІП в. бачимо ці закарпатські землі вже поділе-
ні на столиці, або комітети, великі округи, на котрі поділена була, ціла Угорщина. Цей поділ на столиці роз'єднав ще більше і без того розкидану українську закарпатську територію, бо, подробивши її на часті, зв'язав кожну з них з сусідніми неукраїнськими територіями угорськими, словацькими, румунськими. Майже не зустрічаємо фактів, де ця Закарпатська Україна виступала б разом і одностайно . .. Одиноким проявом національним і заразом єдиним національним зв'язком була тут віра, як і в сусідній Галичині" (Ілюстр. Історія України. Ор. сіі., стор. 437, 438).Хоч відомостей про церковне життя на Закарпатті з тих давніх століть маємо дуже мало, одначе до упадку Галицько-Волин-ської державно'сти (1340 р.), коли розпочалась боротьба за Галичину Литви з Польщею та Угорщиною, свободі православної віри на українському Закарпатті під Угорщиною не було загрози, бо ж і сама Угорщина почала латинізуватися допіру в XIV столітті, з приходом, стараннями Риму, на престіл Угорщини неаполітанської династії Анжу. Без сумніву, церковно-релігійне життя українського православного Закарпаття в тих часах, як і пізніше, мало тісніші зв'язки з релігійним життям православної Галичини. Не маючи своєї організованої Православної Церкви на чолі з ієрархією, українці Закарпаття довший час були під зверхністю українського православного владики в Перемишлі, де єпархія була заснована на початку XIII стол. Перемиські єпископи висвячували священиків для Закарпаття, а в управлінні церковним життям на місці брали уділ визначні манастирі. Взагалі манастирі на Закарпатті були центрами релігійного життя народу. Посеред них особливо були славні два манастирі: Грушівський манастир св. Михайла в Мармароській столиці і Мукачівський манастир св. Ми-колая в Бережській столиці. Історію Грушівського манастиря ведуть ще з часів до-татарських, а р. 1391 Царгородський патріярх Антоній надав йому права ставропігії, з тим, що ігумени його мали зверхні права управління, замість відсутніх владик, церквами і духовенством в столицях Мармароській і Угочській. Заснування Мукачівського манастиря зв'язувано було в народі з ім'ям князя Федора Коріятовича (напис 1661 р. на церкві манастиря: „Феодор Коріято'вич князем бил, за отпущеніє гріхов монастир зробил"...), але манастир був значно старший. Князь Федор Коріятович не був його першим фундатором, одначе історична особа князя дійсно має великі заслуги в історії українського Закарпаття взагалі і його православія зокрема.Литовсько-український князь Федор Коріятович був син Ко-ріята Гедиминовича, брата велик. кн. литовського Ольґерда. Оль-ґерд, садовивши литовських князів на українських землях, Поділля віддав синам Коріята. По смерти старших Коріятовичів, князем на Поділлі був найменший Федор. Коли ж вел. кк. литовський Ві-товт почав касувати ці українсько-литовські князівства, прийшла черга й на Поділля. Федор пробував було боронитися за допо-
могою волохів і угрів, але Вітовт напав на Поділля, коли Федора не було, захопив міста і посадив в них своїх намісників (1394). Федор Коріятович удався знову по поміч до Угорського короля, але помочі військової не дістав, натомість, з наказу короля Сигиз-мунда, було його принято з його військовою дружиною на Закарпатську Україну, де дістав він в свою державу князівство Мука-чів і Маковицю, яким і володів до смерти. Був він поставлений Бережським наджупаном та не переставав титулуватися і „князем Поділля". В тім часі, завдяки князю Федору, переселилось, тікаючи від розрухи, з причин польсько-литовської війни, за Карпати до 40 тисяч українців, чим значно була посилена українська людність Закарпаття. Федор Коріятович відновив манастир на Чернечій горі біля Мукачева, дарував манастиреві села Бобовище та Лавку і дав цьому вогнищу православної віри постійне забезпечення, підтверджене королями; дружина ж його, княгиня Домініка, заснувала жіночий манастир на горі Сороки. В українськім народі Закарпаття залишилась світлою пам'ять князя Федора Корія-товича та овіяна була вона побожними легендами; поховано було князя в Мукачівському манастирі, який довго залишався в руках православним.5. Латинізація Угорщини. Латинізація й мадяризація української шляхти. Наступ латинського духовенства на Православну Церкву на Закарпатті. Поява українського єпископства. Народне християнство українського народу заборолом проти латиншення й вина-родовлювання українців на Закарпатті.Ще на початку XIII в. на всій Угорщині був тільки один латинський манастир, а манастирів грецьких було кілька, бо більшість значна людности держалась грецької віри. Але з повільним занепадом Царгороду, Візантії, слабнуть впливи східньо-візантійської культури, а посилюються впливи Риму. Латинізація Угорщини почала швидкими кроками поступати вперед, коли припинилась в Угорщині народня династія Арпадовичів, а прийшла неаполітанська династія Анжу, з приходом якої, поставленої папською партією, Рим перемагає в Угорщині Візантію. Папа висилає своїх легатів на Угорщину, які керують там політикою королів і державних мужів. Угорські королі з того часу, чи то з дому Анжу з Італії, чи Ягайловичів з Польщі і Чехії, чи Габсбурґів з Австрії, — стають в церковній політиці знаряддям Ватикану. Під рукою тих королів, до Угорщини „впроваджено хмару латинських монахів і віддано їм найкращі землі. Так прийшли на Угорщину Авґустини, Бенедиктини, Камалдумійці, Капуцини, Кармеліти, Ціс-терціти, Круцігери, Домінікани, Францішкани, Мінорити, Мізеріс-кордіяни, Павліни, Піяристи, Премонстранти, Сервіти, Єзуїти та Тринітарії... Всі ці проповідники латинської віри стояли під опікою своїх провінціялів, що залежали впрост від папи. Всі вони були агентами папської політики на Угорщині. Всі ревно поборювали словянську віру східнього обряду серед верств, які мали вплив на державні справи. Вони діставали землі по цілій Угорщині, отже і на Закарпатській Україні, на заснування та удежання своїх манастирів" (Василь Пачовський. Історія Закарпаття. Мюнхен. 1946, стор. 87).Слідом за королівським двором в його широкій опіці над латинськими монашими орденами і духовенством йдуть вищі верстви в Угорщині, магнати і шляхта, своя, угорська, й напливова німецька, польська. Українська православна шляхта відсувається від своїх попередніх впливів, хоч би вони й не були так великими. В стремлінні затриматись наверху в житті державному та суспільному, де сильну ролю в тих часах відогравала Церква, мусить приймати вона латинську віру та, кидаючи свій народ, приставати до панів — угрів. Хоч не в таких розмірах, як в історії українського народу в Польсько-Литовській державі, де сила була українських княжих і боярських шляхетських родів, що окатоличились і ополячились, але, в подібному процесі винародовлювання через віру, на Закарпатті під Угорщиною українські православні шляхтичі, переходячи на католицтво,'змінювали колишні словянські імена і прізвища на ближчі до мадярських, мадяризувались; через кілька поколінь не залишалось вже і сліду їхнього словяно-українського походження.Так помалу українська людність Закарпаття була представлена тільки поневоленим і обтяженим різними тягарами селянством та бідним сільським духовенством при кількох родах дрібної шляхти. Українська людність опинилась в ролі підданих кріпаків, навіть сільське духовенство було з кріпаків же; ,,сільський піп, — як каже проф. М. Грушевський, — мусів відбувати панщину, його відривали від вівтаря для якої-небудь роботи і задавали хлос-ту, як кожному іншому кріпакові". Латинське духовенство почувало себе певним в таких обставинах і в свому наступі на „хлопську" віру могло насильно відбірати проти закону маєтки церковні, дібра та десятини українським ченцям і священикам. Православні манастирі і священики шукали проти насильств правди в королів, але ті скарги їх до королів або зовсім не доходили, або рішення по жалобах були не на користь жалобщиків. Картина подібна до вікової боротьби православних за свої права в Польщі. Угорські католицькі королі були оточені прихильниками віри латинської, які дбали за інтереси грабіжників — латинських оо. духовних. Єдиним, може, винятком був справедливий король Угорщини Матвій Корвін (1458-1490), що, напр., грамотою з р. 1488 наказував латинському Лелеському духовенству повернути манас-тиреві Мукачівському загарбані тим духовенством у манастиря села Бобовище і Лавку, фундовані Мукачівській святині князем Федором Коріятовичем.При кінці XV віку з'являється на Закарпатті українське єпископство. Поява його входила, як би то не здавалось дивним, в по-
літику латинського духовенства й уряду супроти Української Православної Церкви. Справа полягала в тім, щоб, по-перше, ізолювати православне Закарпаття від впливів української православної Галичини, чи принаймні ослабити ці впливи і церковні зв'язки, що тримались особливо через духовну залежність, як про це була мова вище, українського духовенства і вірних Закарпаття від українського православного владики в Перемишлі. По-друге ж, при утворенні українського єпископства на Закарпатті було в плані ла-тинників і угорського уряду поставити цього єпископа в залежність від латинського єпископату (ставив же Львівський арцибіс-куп українських намісників для православних українців Львівської єпархії, позбавленої свого єпископа!), а тим самим 'підготовляти православних Закарпаття до латинізації шляхом повільних змін, в яких простий народ не міг розібратися. Отже р. 1491, за короля Володислава II Ягайловича, було встановлене в Мукачеві для Закарпатської України єпископство, відразу залежне від місцевих латинських впливів. Головна сила зубожілої від грабунків латинських Православної Церкви на Закарпатті була, одначе, в українській простій людності з її глибоким релігійним консерватизмом; українське селянство міцно трималося своєї народньої віри, народ-нього християнства від дідів-прадідів з його святами, пов'язаними з тими святами обрядами, звичаями в родинному й громадському побуті. Побожна творчість народу в церковно-релігійних співах, легендах, в церковному .мистецтві, в славній архитектурі деревяних церковок, пам'яток яких немало залишилось на далекому від центрів українства Закарпатті, — все це єднало українців Угорщини, давніх тубільців тої землі і переселенців за Карпати з інших українських земель в часах історичної там розрухи, єднало з їхніми братами в одній культурі народнього українського християнства від Попрада до Дніпра з Київом і за Дніпром на землях Лівобережної України, єднало і зберігало від заливу латинської культури.6. Закарпаття і Берестейська унія 1596 р. Приняття на Закарпатті унії в половині XVII в. і причини переходу на унію; дальші спротиви і повстання народу проти унії. Мадяризація церкви. Пра-вославіє знаряддям рос. політики на Закарпатті на початку XX віку.Вістки про підготовчу акцію для переведення церковної унії на українських землях під Польщею і протиакція цим замірам з боку православних доходили, без сумніву, до Закарпаття. Доходили листи до українського народу оборонця православія князя Константина Константиновича Острозького, бо ж як прийшло до Берестейського собору в жовтні 1596 р., то до князя Острозького прибув від православного єпископа Мукачівського Амфілохія, як представник Закарпатської України, о. Матвій, архимандрит з Афонського манастиря, що й був на Берестейському православному соборі, заступаючи на ньому православних українців Угор-
щини. Цей же єпископ Мукачівський Амфілохій, через 10 років по соборі Берестейському, знайшов собі притулок у князя Острозького в Степанському манастирі, фундації Острозьких на Волині, коли р. 1606 мусів залишити Мукачів, який припав Габсбур-ґам, ревним католикам, після війни їх з семигородським князем Бочкаєм, кальвіністом. Єпископ Амфілохій Мукачівський допомагав православним в маетностях князя Острозького, висвячуючи до тамошніх церков священиків, коли після Берестя залишилось у православних тільки два єпископи — у Львові й Перемишлі.Українське Закарпаття, як і ціла Галичина, ще довго після проголошення на латино-уніятському соборі 1596 р. в Бересті унії, залишається православним, не зважаючи на підтримку унії латинськими монахами і магнатами-католиками. Перша, відома в історії, спроба заведення на Закарпатті унії відноситься до р. 1614, в маєтках місцевого магната Гомоная, фанатичного католика, який мав у своїх володіннях на Закарпатській Україні до 70 православних парафій. Гомонай в р. 1614 закликав до себе уніятського єпископа в Перемишлі Афанасія Крупецького, призначеного на Пере-миську катедру польським королем Сигизмундом III після смерти православного Перемиського владики Михаїла Копистенського. Афанасій Крупецький, прибувши, скликав, супроти волі православного єпископа на Закарпатті Сергія, собор священиків з маєтнос-тей Гомоная. Зібрані, під натиском свого пана-магната, згодилися на унію, але, почувши про це, збунтувалися українські селяни, кинулися з вилами та киями на новоуніятів — попів і монахів, повабили їх і самого Крупецького поранили. Цей же невдалий місіонер, і по 22 роках сидіння його на Перемиській катедрі, успіхи мав такі, що цю катедру поляки в р. 1632 змушені були повернути православним, а сам він вернувся до Перемишля без слави мученика.Одначе й після цієї першої невдачі з унією на Закарпатті заходи коло пропаганди її тут продовжуються далі. Розуміється, що як було то з ширенням унії посеред українців під Польщею, так і тут, на Закарпатті під Угорщиною, не мотиви ідейного порядку мають значення в проповіді чи пропаганді унії, не те, що, мовляв, унія, католицтво, перевищує православіє, як віронаука — є єдино спасенна віра від Христа і апостолів, — ні, відограють тут ролю мотиви іншого, дочасного характеру (головно для духовенства), які й спричинюються врешті до приняття на Закарпатті унії, далеко не без перешкод і боротьби, далеко не однодушне, далеко не без насильств і обману.В пропаганді унії католицьке духовенство і католицькі магнати використовували найперше тяжке матеріяльне й правне положення на Закарпатті українського православного духовенства, що було однакове з положенням кріпака-селянина. Духовенству обі-цювано, що воно з унією дістане права католицьких духовних, звільниться від кріпацьких робіт, тягарів і побоїв, буде матеріяль-
но забезпечене й діставатиме десятину. Церквам буде нарізана земля, будуть вільні від податків, дістануть опіку від католицької ієрархії, магнатів та цісаря. Опріч цієї великої спокуси для тяжко поневоленого духовенства і для православних владик в їх трудних матеріяльних на Закарпатті обставинах, велику ролю в нахилах до унії священства відограло також те, що священство опинилось тут від часів реформації між двох огнів, між католицтвом і протестантством в їх боротьбі поміж собою. Протестанти не були союзниками православних в боротьбі за свободу віри, як то було в Польщі з її католицькою державною владою, а як самі мали де політичну владу в Угорщині, то переслідували православних, кальвінська мадярська шляхта змушувала українців до переходу на протестантство.Протестантський семигородський князь Юрій Раковцій І, до влади якого дістались в східній Угорщині дібра на Закарпатті, увязнив православного єпископа Тарасовича (1634-1648). Цей єпископ, висвячений в єпископи румунським митрополитом в Ясах, бачучи великі знущання мадярських панів над українськими священиками, рішився на унію, в надії поліпшити через унію стан православного духовенства, і розпочав переговори в цій справі з Ягерським католицьким єпископом. Коли про ці переговори довідався Раковцій, то послав свого сотника зо збройною ватагою до Мукачева; сотник увірвався 13 грудня 1646 р. до церкви в час бо-гослуження, арештував єпископа Василя Тарасовича, в ризах попровадив його через ціле місто до в'язниці, де Раковцій і тримав єпископа аж до інтервенції в цій справі католицького цісаря Фер-динанда III. Випустили Тарасовича під умовою, що не буде мати зносин з галицьким духовенством, але потім Раковцій знову ув'язнив його, призначивши на його місце єпископом Софронія Юсь-ку. Звільнений з тюрми, Тарасович зрікся єпископства, був видалений з Мукачева і проживав потім на цісарській пенсії. Таке ,,по-ступовання кальвінського князя прихилило ціле православне священство до унії, щоби в той спосіб православну церкву визволити з вавилонської неволі" (В. П а ч о в с ь к й й. Ор. сії., стор. 108).Одначе духовенство, знаюччи настрої в народі проти унії, потайки переводило унійну акцію. Після переговорів з Ягерським католицьким єпископом, з'їхалося в р. 1648 до Ужгороду 63 священики, де в замку католицького магната Друґета відбули собор в присутності Ягерського єпископа Якушича; згодилися на соборі прийняти унію з Римом під такими умовами: 1) українська церква заховує свій східньо-словянський обряд богослужень; 2) єпископи вибіраються священиками, а не призначаються урядом; вибраний на єпископа дістає підтвердження від римського папи; 3) українська церква в унії користає зо всіх вигід і привілеїв в державі, які має церква католицька. На тім же соборі 1648 р. було вибрано єпископом василіянина Петра Парфенія (1648-1670), який для рукоположення в єпископи був відправлений до православ-
них єпископів румунських в Семигороді, аби приховати, очевидно, перехід на унію. Тільки р. 1652 другий сабор в Ужгороді надіслав петицію до кардинала з просьбою про затвердження Пар-фенія та з поясненням його свячень православними єпископами. В Римі радо прийняли перехід угорських українців на унію; р. 1659 єпископ Парфеній дістав підтвердження на єпископство від римського папи й католицького цісаря.Та ще не наступив після цього кінець православію на українському Закарпатті. Були й духовні, що противились унії та хотіли разом з народом держати стару віру безо всяких змін; з другого боку — вся друга половина XVII в. пройшла в східній Угорщині в політичній боротьбі, зо всякого роду замішаннями, повстаннями, де релігійний момент разом з соціяльними моментами відогравав важливу ролю, так само, як на українських землях під Польщею, починаючи від повстання Богдана Хмельницького. Партія, противна Австрії, тримаючись протестантських визнань, перешкоджала католикам в справах унії на Закарпатті. Так, семиго-родський князь Юрій Раковцій II (1648-1657), що ходив походом на Польщу на початку 1657 р., затвердив, на основі згоди його з Хмельницьким, для Православної Церкви на Закарпатті Мукачівським єпископом, супроти епископа-уніята Парфенія, Йоаникія Зейкана, висвяченого в Молдаві. І так повелося, що на Закарпатті було далі двох єпископів — православний і уніятський, а духовенство вагалося то в той, то в другий бік. Тільки у 80-их рр. XVII стол., як Австрія стала міцніше в східній Угорщині, унія почала певніше поширюватися в західній частині Закарпатської України, в столицях Бережській, Ужській і далі на захід. „Поширювалась, одначе, — як каже проф. М. Г р у ш е в с ь к й й, —- не стільки добрими способами, скільки насильствами, воєнною силою та ріжни-ми тяжкими карами на тих, що верталися на православіє ... Кінець кінцем в XVIII в. унія стала вже тут певно, і західня частина була в руках уніятських мукачівських владик, але в Марамороші, по сусідству з православною Молдавою, держалися ще православні владики до року 1735, і тутешні священики й пізніше брали собі посвячення у владиків православних, молдавських і сербських" (Ілюстр. історія України, стор. 441-442).Р. 1760 мав місце останній бунт на Закарпатті проти унії. Дуже було вимовним, що в часі цього руху виявилося, як багато селянської людности навіть не знали, що вони давно уніяти. Люди говорили, що вони й не відали, що їх держать в унії, тепер же, довідавшись, що це лиха віра, рішили вернутися до старої правдивої віри. „Ім'я унії, — доносив урядові мармароський намісник, — народові ненависне, гірше змії, думають, що під нею криється бо зна що, і хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те, що уніяти назву уніяти відкидають з огидою". Цей рух був викликаний страшним незадоволенням і священства і вірних, які попали в залежність від латинського духовенства з тою унією, а вона
не принесла їм нічого з обіцяних полегшень в тяжкому матеріяль-ному положенні і в пониженні людської гідности. Ширились чутки, що як будуть однодушні, то прийде звільнення від десятин і податків, разом з'старою вірою поверне і народня воля, що сам уряд ніби за давню віру стоїть. Під впливом цих поголосок, люди виправляли кандидатів на священство святитися до православних владик, села залишали попів під умовою, що вони дістануть підтвердження від карловицької православної ієрархії.Цей рух дуже занепокоїв австрійський уряд, який починає дослідження причин такої неохоти до унії. Марія Тереза і Йосиф Й (1780-1790) поважно взялися до піднесення стану уніятської Церкви на Закарпатті (рівно ж в Галичині), яка їхня діяльність знайшла свою оцінку під пером німецького історика в словах: „Добродійна влада Марії Терези та йосифа II записана золотими буквами в історії українського народу, але ще знаменнішою була діяльність обох австрійських володарів для існування й розвитку української уніятської церкви" (Ед. В і н т е р. Ор. сії., стор. 127-128). Не є нашим завданням писати про те, що за XIX століття розвиток української уніятської церкви на Закарпатській Україні дав для зросту національної свідомости і культури українців на Закарпатті. Наведемо тільки, що через сто років після доби освіченого абсолютизму Марії Терези і Йосифа II в Австрії, на початку XX віку, писав молодий Степан Баран, довголітній потім політичний і громадський діяч, посол до сейму у відновленій по 1-ій світовій війні Польщі, сам греко-католик —„Чорним і безвиглядним є положення українців, замешкуючих північно-східню частину Угорщини. Відділені від пня народного організму горами Карпатами, не входили вони ніколи в склад Української держави, тому і не витворили жадної національної традиції і в політиці ділили судьбу мадярської народности. І тепер, лишений всякої опіки зо сторони української інтелігенції (духовенства), якої властиво і нема, бо вся змадяризувалася і відчужилася від свого народа, сильно виставлений на вплив мадяризації, через школи, церкву і уряди, народ блукає в темноті і жиє в страшній нужді, до краплі висисаний жидівськими визискувачами; не диво, що зарібкова еміграція до Північної Америки, головно до Пенсильванії, прибрала там такі великі розміри"... (С. Баран. Многострадальний народ. Огляд історії українського народу. 1906. Скрентон, ПА., стор. 44-45).Та політична акція, яка на користь Росії переводилась посеред українців в Австро-Угорщині („русофільство" чи „москвофільство") особливо інтенсивно в часі перед першою світовою війною, обіймала й Закарпатську Україну. В цій акції, як відомо, головним знаряддям було Православіє. Єпископ Нікон пише: „Вважаючи Галичину, Карпатську Русь і Буковину нерозривною частиною Руського народу, насильством і несправедливо від нього відірваного й обдуреного унією, владика Антоній (Храповицький)
скерував свою духовну опіку на ці області, хоч вони й знаходились в межах іншої держави. Рух на користь Православія, що ніколи не згасав в цих областях впродовж тисячелітнього відділення їх від Росії, особливо яскраво розгорівся на початку XX віку. Мадярський уряд і уніятське духовенство старалися всіма силами подавити православний рух, Ідо охопив найбільше південно-схід-ню частину Карпатської Руси. Рух загрожував стати стихійним і поширитися по всьому краю. Угорський уряд, що раніше був більш-менш терпимий до Православія, став не допускати організації православного життя" („Жизнеописаніе"... Ор. сії., т. II, стор. 326-327). Цілком сприятливе для цього руху тло було, як можна бачити з наведених вище слів С. Барана, в безвиглядному положенні народу, покинутого своєю змадяризованою інтелігенцією і теж присудженому на цілковиту мадяризацію. „Цар прожене панів і жидів, передасть вам землі, як приймете православіє", — таку відповідь ширили посеред темних мас Закарпаття на їх запити, чи прийде довгожданна правда для народу. (В. П а ч о в с ь к й й, стор. 179). А наслідком був голосний політичний процес у Мар-марош Сигеті в січні 1914 р., в якому багато постраждало українського народу ... Правда, еп. Нікон пише, що митрополит Ан-тоній (тоді архиєпископ Волинський), який дістав навіть звання екзарха царгородського патріярха для Галичини і Карпатської Руси, ніби „цікавився цим рухом (православним в тих краях) не з точки погляду політичної", а „виключно з точки погляду релігійної і церковно-народньої", оправдував відгук Росії на стремління до неї тих країв „необхідністю дати їм можливість ісповідувати правдиву віру"... (ІЬісІет, стор. 327). Але при чім же тоді „тисячолітня руськість" тих країв? Чому не йти з єдиною правдивою вірою й до німців, мадярів, поляків і т. д.? Митрополит Євлогій, якого призначено було керувати церковними справами в окупованій Галичині в 1914 р., не криється в цій політичній акції „апос-тольством" єдино правдивої віри.„Чому, — запитує він, — вибір Государя зостановився на мені? Це можна пояснити тільки так: Галиційською справою я займався давно, також, як і архиєпископ Антоній, який, будучи ар-хиєпископом Рос. Церкви, був одночасно і екзархом Вселенського Патріярха в ділах Галичини. Галиційське питання я вивчив ще в часі перебування на Холмщині. Ми з архиєпископом Антонієм вели невелику пропаганду. Владика Антоній в свою Житомирську пастирську школу охоче приймав галичан, підготовляючи таким чином православних місіонерів для Галичини. Коли я був членом Думи, в Петербурзі виникло «Русько-Галиційське Т-во», головою якого був галичанин Вергун; там ми обговорювали питання про національне й релігійне об'єднання галичан з руським народом. Русофільський рух в Галичині і в Карпатській (Угорській) Русі має свою історію. Він розвинувся як противага українському, створеному гр. Голуховським в Австрії, який рух поставив ціллю ві-
дірвати Малоросію від Росії; ним же видумано і саму назву „Україна" та штучно вироблено окрему „галицьку" мову, яка уявляє з себе мішанину слів малоруських з польськими, тобто викривлення справжньої малоросійської говірки"... (Путь моей жизни. Вос-поминанія митрополита Євлогія. УМСА-РКЕЗЗ. Париж, стор. 254).Путь російської політики, за якою змушувана була Православна Церква та її ієрархія йти на службі державі від Петра І, була пройдена до самого кінця Російської імперії.
< Попередня
Розклад богослужінь:
Вечірнє богослужіння
– 17:00;
вівторок - Вечірня з акафістом до Пресвятої Богородиці ради Її чудотворного образу «Всецариця»;
четвер – Вечірня з акафістом до свт. Миколая Чудотворця (перед його святими мощами);
Божественна Літургія – 9:00.
Храм відчинений з 8:00 до 19:00.
Обідня перерва 3 13-00 до 14-00
Зібрано громадою для Української Армії:
762980 грн.
Церковний календар
15 листопада. П'ятниця
Мчч. i сповв. Гурiя, Самона (299–306) i Авива (322). Прп. Паїсiя Величковського (1794). Мчч. Єлпидiя, Маркела i Євстахiя (361–363). Мч. Димитрiя (бл. 307).
Куп’ятицької ікони Божої Матері.
Початок Різдвяного посту.
16 листопада. Субота
Апостола i євангелiста Матфея (60). Прав. Фулвіана, кн. Ефiопського, у св. хрещеннi Матфея (І).
Парафіяльна школа
Публікації
Вітальне слово протоієреєві Сергію Петленку, з нагоди 60-річчя від дня народження
Всечесний отче! Мало хто із нас до кінця розуміє своє покликання і служіння. Тільки Богу відомо наскільки кожного хрест його служіння є тяжким і тернистим. Стоячи перед Вами у цей світлий день ми радіємо, що саме Ви несете цей хрест настоятеля нашої громади, - наголосив о. Григорій у своєму вітальному слові.
Роздуми-реквієм протоієрея Григорія Фої біля домовини отця Валерія Семанцо...
Пауза на карантин, як шлях до перегляду життєвих цінностей
Події в світі під час епідемії, як привід до роздумів про життя людини...
Наше видання
Підготовка до Святих Таїнств Сповіді та Причастя