Ми вступаємо сьогодні в страсні дні Господні, в час, коли згустилася темрява і коли піднімається зоря нового світла, зоря вічності, зрозуміла лише тим, хто разом з Христом вступає в цю пітьму. Це – темрява і напівморок, де змішалася правда й неправда, де змішалося все, що лише може бути змішане: Вхід Господній в Єрусалим, такий урочистий, сповнений такої слави, водночас весь побудований на страшному непорозумінні. Жителі єрусалимські зустрічають Спасителя Христа урочисто і радісно, тому що чекають, що він звільнить Свій народ від політичного гніту; і коли з’ясується, що Спаситель прийшов звільнити людей і весь світ від гріха, від неправди, від відсутності любові, від ненависті, тоді від нього відвернуться з гіркотою, розчарованістю, і ті, хто так урочисто його зустрічав, перетворяться на ворогів. І протягом всього тижня, весь час темрява, сутінки чергуються з проблисками світла...

І ми повинні вступити в ці сутінки. Ми повинні не лише з Христом, але разом з усіма тими, хто тоді Його оточував, ввійти в ці дні і знайти своє справжнє місце в цій пітьмі і цих сутінках... Крок за кроком ми можемо слідкувати за тим, що відбувається з Спасителем Христом; але одночасно ми повинні поставити собі запитання: де ми стоїмо, де стою я, особисто? Що в мене спільного з Пречистою Дівою Богородицею, Яка бачить, як Її Син йде на погибель, як згущується навколо Нього ненависть, як кільце оточує Його; як страх і боягузтво, ненависть і неправда поступово готують Йому смерть? І як нам не зрозуміти, що може переживати Божа Мати перед лицем зради Іуди, відречення Петра, втечі учнів, неправдивих свідчень на Сина Її, суда неправедного, осміяння, побиття - і накінець, хресної смерті Спасителя Христа? Як ми на все це відкликаємося? Коли ми почули про це в святому Євангелії, коли ми чули звістку про це в церковній молитві і пісні – з чим виходимо ми з храму? Більшість з нас йде забутися, віддихнути душею, віддихнути тілом, готуючись до наступної служби, або й зовсім ми йдемо в світське життя. А страсний тиждень триває з дня в день, з часу в час, з миттєвості в миттєвість, – немає йому перерви, він, як вогненна ріка, тече, палючим вогнем спалюючи все; одне згорить, і нічого від нього не залишиться, крім попелу і ганебної згадки, а інше встоїть, як золото і срібло... Де ми будемо тоді? Як переживемо ці дні? З чим вийдемо ми кожен раз з храму, і з чим зустрінемо світле Христове воскресіння? Воно – провісник нашої зустрічі в кінці часів, нашої зустрічі після нашої смерті, з Христом, Який нас возлюбив до хреста і Який нам поставив запитання: А ти – чи відізвався на все, що тобі було дано знати про Божественну любов, втілену, розіп’яту, воскреслу? Поставимо собі запитання про те, на кого з апостолів ми можемо бути схожі? Чи на Фому, який говорив своїм апостолам: Підемо з Ним і помремо з Ним, якщо потрібно?.. На Петра, який через страх відрікся від Нього тричі? На Іуду, який Його зрадив? Де ми знаходимося в цьому людському натовпі? Хто ми? Поставимо собі це запитання кожен раз, коли ми йдемо з богослужіння, кожен раз, коли ми будемо на нього приходити; і тоді, можливо, щось прокинеться в нашій душі, щось ворухнеться. Можливо, тоді ця Страсна неділя стане і для нас, як в минулому для багатьох вона ставала, початком: початком нового розуміня, нових переживань і нового життя. Амінь

www.orthodoxia.org.ua