Роздуми на шляху до Пасхи

Після першого тижня посту, коли читається канон Андрія Критського і ми проходимо через усі можливі моменти Старого Заповіту, людського падіння, людської надії, Божого впливу, настає неділя, що називається Торжеством Православ’я. І так легко нам відчути, що це день нашого торжества, що це день, коли ми, православні, з Божого боку, і, оскільки православні, то в особливому становищі, тому що Православ’я як чистота вчення Христового, як довершений образ духовного життя восторжествувало хоча б у нашому житті. І ось від цього уявлення нам потрібно відразу відсторонитися. Торжество Православ’я, по суті, не торжество православних над інославними, навіть не торжество над людською затьмареністю, це торжество Боже над нами самими. І як ми повинні бути вдячні Богу за те, що Він нас покликав таких, які ми є: у напівтемряві, напівсліпих, марнолюбних, які блукають манівцями, часом до Нього прихиляються, а потім знову зраджують, не розуміють величі ні Його, ні нас самих, ні ближнього нашого. Нас, які забули чи забувають ту дивну мить присутності Бога, тому що Він до нас наблизився, як відповідь на те, що ми тужимо за Ним, навіть не розуміючи, за чим або ким ми тужимо, а часом - тому що Він приходить до нас, щоб розбудити, відродити. І ось настає момент, коли бачимо, як Бог протягом всієї історії людства пробивався крізь пітьму, нечутливість, зраду і знаходив серед людей вірних послідовників Собі, які давали Йому притулок на землі, по-зрадницькі врученій для панування Його супротивникові – сатані.

Коли я згадував про митаря і фарисея, говорив про те, що храм - це дім Божий, місце, де Бог господар, місце, де Він живе і куди ми допускаємося з Його милості. Це одна з разючих речей, яку ми перестали відчувати, яку ранні християни, ймовірно, переживали дуже сильно, глибоко: що на землі, на якій Богу немає місця, у суспільстві людському, де Він небажаний, звідкіля Він виключений, є якісь люди, які дають Йому притулок. Земля, на якій ми живемо, уся віддана людській сваволі, але окремі місця на ній, - храми, - усе-таки Йому належать, це місця притулку для вигнаного Бога. І тут між Богом і нами є дивовижне єднання. Якісь люди, що залишилися Йому вірні, не побоялися стати на Його бік, хочуть, щоб Він став цілковито Хазяїном життя і Зодчим Всесвіту - у цьому житті, на землі дають Йому притулок. Людська віра дає Богу місце в людському суспільстві і на землі. Хіба це не дивовижно? Хіба це не може нас наповнити глибоким розчуленням, благоговінням - і жахом? Бог – мандрівник, Бог - вигнанець, і є в Нього місце притулку, яке Йому пропонує людська віра. І Торжество Православ’я в цьому контексті - це Божа перемога над людськими живими душами.

Але яка перемога? Коли ми думаємо про перемоги, які отримують володарі світу, ці перемоги призводять до поневолення переможених, підкоряють їх, роблять підвладними. Перемога Божа, навпаки, звільняє від рабства, - залежності від наших власних пристрастей, від рабства нашій слабкості, немочі, від рабства страху. Закон Христовий - закон волі; Христос - Визволитель; перемога Христова - наша свобода. І Торжество Православ’я - це день, коли ми зі здивуванням можемо думати про те, що Бог будь-кого, хто до Нього звернеться, може зробити свободною, самобутньою особою, укоріненою у Божественній волі. Ось початок посту.

Недарма піст в перекладі з деяких західних мов називається словом, що у наших церковних піснеспівах позначається як весна духовна. Це початок життя, це момент, коли життя пробивається, починає міцніти і доходить до свого торжества у Воскресінні Христовому. Але - Боже! - якою ціною! Це не поступове розкриття свободи, не поступове зростання. Торжество Православ’я, яке проголосило нам Божу перемогу, вказує також на те, якою ціною ця перемога здобута. Бог став людиною, Він прилучився до тварності, став людиною в грішному світі і набув добровільно залежності від усіх трагічних, руйнівних наслідків людської відчуженості від Бога, тобто усіх наслідків гріха, - не від гріха, а саме від його наслідків. І ці наслідки - не тільки голод, не тільки втома, не тільки холод, а у сфері людських взаємин – не тільки самотність, покинутість; це - врешті – смерть.

Але що таке смерть? Звідкіля вона може з’явитися? Єдине джерело вічного, невмираючого життя - це Бог. Як нам говорить Святе Писання, смерть увійшла в світ через гріх. Тільки тому людина стала смертною, що вона відійшла від Бога. І Сам Бог, Який став людиною, обирає шлях повного спілкування, повної спільності долі з нами, людьми. Він не народжується смертним, Він не помирає від Своєї смертності. Церковна пісня нам говорить: О Життя вічне, як Ти вмираєш ? О Світло вічне, як Ти згасаєш ?.. Святий Максим Сповідник каже про те, що й у людськості Своїй Христос був безсмертним, тому що не може вмерти людина, яка поєдина з Богом... Що ж відбувається? Відбувається щось страшніше, ніж наша смерть. Христос добровільно розділив з нами долю. Він стоїть перед людьми незворушний, безкомпромісний заодно з Богом; а людство, яке не тільки не може, але й не хоче знати шляхів Божих, пожертвувати усталеними поглядами заради того, щоб вибрати тільки Божу дорогу, Його відкидає; Христос повинен умерти за людським містом, тому що Він відкинутий відпалим від Бога людством. Але Він ні на мить не відвертається і не від’єднується від людини, від людськості. І для того, щоб розділити до останку людську долю, відкинутий людьми, розіпнутий ними, Він повинен прилучитися до останнього жаху людської долі - богозалишеності, чи, вірніше, втрати Бога. Боже Мій! Боже Мій! Навіщо Ти Мене залишив?.. У цей момент у Своїй людськості - не в Божестві Своєму, - у Своїй людській свідомості Христос прилучається до всієї обезбоженості відпалого від Бога світу, і від усієї цієї нашої обезбоженості, нашого сирітства, нашої втрати Бога вмирає на хресті... Це - Торжество Православ’я. Це торжество Божественної істини на землі, але не на словах, не в літургічних формах, а в якихось дуже страшних сутностях. І коли ми святкуємо Торжество Православ’я, ми повинні пам’ятати, що це Боже торжество над усім тим, що хибне, неістинне, гріховне, що це вступ світла в пітьму земну; але за яку ціну!.. І знов-таки, ми починаємо піст з усвідомлення трепетного, священного жаху. Якби тільки могли пережити це якоюсь достатньою мірою, то свято Торжества Православ’я могло б бути для нас справді початком весни духовної, нового життя в нас, відродженням.

Протягом наступних тижнів перед нами постануть зразки того, що може вчинити Божественна благодать з людиною, коли тільки вона стане послідовником Христа, Його учнем. Ми будемо згадувати свт. Григорія Паламу, преп. Іоанна Лествичника, Марію Єгипетську, - людей, які справді повірили Христу і захотіли піти за Ним не тільки у мріях і бажаннях, але й відважились ніби піти проти себе самих, перемогли себе за ім’я Христове - Христовою благодаттю, але і власною рішучістю.

І потім ми дійдемо до Страсних днів, і знову перед нами минатиме образ за образом. Протягом перших трьох днів перед нами пройде все Євангеліє. Євангельські читання будуть такими великими, що ті місця і події, які при звичайному читанні протягом року такі далекі один від одного, що не зустрічаються в нашій свідомості й у нашому серці, раптом виявляться поряд, освітлюючи один одного змістом.

А потім декілька картин.

Зрадництво Іудине... З яким жахом ми думаємо про Іуду! Учень Христовий зрадив, віддав Його на смерть. А чи замислювалися коли-небудь над тим, які ми? як ми з дня на день зраджуємо Христа?.. Звичайно, не на словах, а в іншому. Якщо через хрещення ми так з’єдналися з Христом, так з Ним стали єдині, що, за Його словом, Він живе в нас і ми в Ньому, то щоразу, коли ми себе спотворюємо, опоганюємо, робимо далекими Христу, ми Його зраджуємо. І тому коли будемо чути розповідь про зрадництво Іуди, давайте дивитися на це зрадництво так, як людина дивиться на себе в дзеркало. Так, він це зробив. А ми, а я особисто - скільки разів зраджував Христа?.. І як по-різному можна це робити - у думці, на словах, поведінкою, життям, внутрішнім ніби відторгненням... Давайте задумаємося над цим і сьогодні, коли ми спробуємо помовчати перед обличчям своєї совісті, і коли у Велику Середу будемо згадувати цю страшну подію: учень зрадив, віддав свого Вчителя на смерть... Я, віруючий в Нього, якоюсь мірою люблячий Його, певною мірою відданий Йому, навіть не через небезпеку, а з легкої спокуси відвертаюся від Нього, ніби думаючи: вийди з моєї свідомості, вийди хоч на мить з мого життя; як блудний син сказав своєму батькові: помри, щоб мені жити вільним без тебе...

А потім Таємна вечеря і Христове розп’яття. Хрест, на якому вмирає Життя. Заради нас помирає нашою смертю Той, Хто безсмертний, Хто вбитий моєю смертністю; а моя смертність вся вкорінена в моїй гріховності. Дарма, що навколо можуть бути тисячі однаково грішних людей. Якщо був би один тільки грішник, його гріховність - моя гріховність, що народжує смерть, убила би втіленого Божого Сина...

І Хрест. Розіп’ятий Христос говорив: Прости їм, Отче, вони не знають, що діють!.. А чи знаємо ми, що коїмо, чи розуміємо, що діється? Коли думаємо про Христа, то цього не усвідомлюємо, не можемо уявити. Але хіба не розуміємо, що робимо з іншою людиною, якщо перенесемося думкою до тих, хто нас оточує, хто несе руйнівні, згубні, болісні наслідки нашого впливу? Хіба, порівнявши у такий спосіб, не можемо зрозуміти те, що ми чинимо із Христом?..

І юрба навколо Хреста. Мовчання помираючого Ісуса переривається кількома вигуками. Поруч - Божа Матір, Яка жодним словом не суперечить волі Божій про смерть Її Сина, і мовчазний учень, любов’ю настільки поєднаний із Христом, що може прийняти Його мученицьку смерть, не захищаючи Його, а віддаючи свою волю в Його руки. А навколо фарисеї, книжники, які засудили Христа, вони насміхаються над Ним: “Ти говорив, що Ти Син Божий - доведи! Якщо Ти Син Божий, зійди тепер з хреста!.. Ти говорив, що Бог про Тебе піклується, що Ти для Нього щось значиш - доведи!..”. І строката східна юрба. Люди, які прийшли з цікавості подивитися, як помирає людина. (Такі і тепер буває, для когось це видовище, від якого здригнеться якимось хвилюванням серце, але не більше...) Люди, які з надією чекають: а раптом Він зійде з хреста, і тоді безпечно бути Його учнями: Він уже переможець, Його вороги подолані... А інші думають: тільки б Він не зійшов з хреста; тому що як Він зійде, то мені неминуче треба буде слідувати за Його вченням, прийняти цю страшну заповідь про любов до останку, про хресну любов... Немає більше тієї любові, як хто покладе душу свою за друзів своїх ... Справжнє море пристрастей і, можливо, таке ж море байдужості. Воїни, що ділять Його одяг, просто виконують наказ про розп’яття засудженого: хто Він - це не їхня справа...

Подумаємо: де в цій юрбі можемо знайти себе? Чи якщо перенестися ще раніше, у Преторію, коли воїни взяли Христа, щоб поглумитися над Ним, закривали Йому очі, били по обличчю і говорили: “Відгадай, хто Тебе вдарив?”. Це нас жахає, але разом з тим скільки разів я (мабуть, і ви) ніби рукою закривали очі Христа для того, щоб діяти беззаконно: “Закрий очі, не дивися, дай мені вчинити зі своєї волі, я потім покаюся...”. Який це обман, яка жалюгідна, але моторошна неправда! “Закрий очі, перестань мене бачити”. Але якщо Бог мене не бачить, то мене вже немає!

А потім труна, зішесття в пекло, - Бог, що заповнює Собою усе; і Воскресіння Христове. Так, ми можемо завжди радіти Воскресінню, тому що у Воскресінні є перемога, але є й обітниця. Поки ми живі, ми можемо стати в ряди тих, для кого Воскресіння Христове вже є їхнім відродженням, початком нового життя. Подумайте про Апостолів: вони розбіглися, крім Іоанна, ніхто не залишився біля Христа. І коли Христа повели на суд, Іоанн увійшов у двір архієреїв, тому що був прийнятий як друг господаря дому, де тепер повинні були судити Христа і винести йому смертний вирок. Увійшов і Петро, його провів Іоанн. І Петро, який вихвалявся: “Якщо й інші Тебе зречуться, я не зречуся, я з Тобою на смерть піду!” - тричі від Нього відрікся.

Якщо він так вчинив, то що ж я можу сказати? Мені не загрожує смерть, але скільки разів я життям, мовчанням відрікався від Христа?! Як це страшно і прикро, як боляче про це думати. Коли людину любиш найпростішою, дружньою чи іншою любов’ю, як соромно буває, що часом відрікаєшся від неї мовчанням. Про неї кажуть погане, а я мовчу; людина в небезпеці, а я нічого не роблю. “З Тобою я готовий і вмерти”, - а коли до справи дійшло, тричі відрікся Петро. Однак Петро принаймні розплакався, коли погляд Христа впав на нього; а ми день у день зраджуємо Христа, відрікаємося не словом, а життям від того, що ми Його учні. І коли Його погляд падає на нас з ікони, торкається нас з Євангельського читання, хіба серце наше розколюється, хіба сльози виступають на очах, хіба плач пронизує нас?..

Ось над чим потрібно замислюватися протягом посту і Страсної седмиці. І коли будемо стояти на службах Страсної, де ми будемо, ким будемо? З ким ми будемо в цій юрбі: з тими, хто сподівається, що Христос переможе замість мене, і мені без зусиль і страху все буде дано? Чи ми сподіваємося, що Він не переможе, і тоді я вільний, - вільний жити за своєю волею, тобто за волею супротивника Христового? чи я байдуже можу дивитися на це розп’яття? чи я з Іоанном стою пронизаний жахом? чи, я як Божа Мати, Яка віддає Христа з Його хресною смертю ради мого спасіння? чи, як учні, я втік? чи, як Петро, відрікся? Де я в цій Страсній?..

Я не вважаю, що хтось із нас може рішуче змінитися, але невже ми не подолаємо хоч трохи себе, якщо будемо вживатися в цей Великий піст, якщо під час посту бачитимемо Хрест, який нагадує ціну того, що може здійснити над нами Господь, коли воскресіння Лазаря нам вже обіцянка. Адже ми знаємо, якою ціною ця обіцянка може бути виконана...