Як хочете, щоб робили вам люди, 

так і ви робіть їм

(Лк. 6, 31).

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Ось найдорогоцінніше правило життя, яке слід 
           би вогненними літерами викарбувати всюди, де живуть люди, для постійного нагадування про їхній взаємний обов’язок. Не минає й дня, щоб у нас не було приводу застосувати його на ділі. Та й як можна жити інакше, щоб життя земне було радісним?

Людина за самою своєю  природою є суспільною істотою. Від колиски до моги­ли вона постійно обертається серед подібних до неї людей, входить з ними у безперервне зіткнення. Сім’я, друзі, знайомі, товариші по роботі, службі, нарешті, просто сторонні люди, з якими неминуче стикається людина, – все це створює таку різноманітну і часто вельми заплутану мережу стосунків, що людині важко визначити, як їй правильно поводитися.

До того ж усі люди різні й індивідуальні за своїми характерами. Кожен  має свої персональні особливості: один розумний і освічений, інший маловихований; у одного Христос такий, у другого інший; один викликає пова­гу, інший вселяє байдужість і навіть огиду; один для нас корисний і необхідний, інший сам залежить від нас і чекає допомоги; один прихильно ставиться до нас і опікується нами, інший виявляє явну неприхильність, зловтішається, утискує тощо – нескінченно різноманітне людство. Скільки потрібно терпіння, тактовності, вправності, хитрувань, часто неправди та лицемірства, щоб, зважаючи на вказані особливості, з кожним підтримувати і зберігати свої стосунки.

Вільно чи невільно людині доводиться рахуватися з вимогами часу та обставинами. Вона постійно змінює своє поводження з людьми і настрій. Невже все це нормально? Чи є в таких діях людини щось євангельське, християнське? І невже не можна спростити і звести до єдності всю цю складну плутанину стосунків, побуду­вати їх на твердому і загальному принципі? Не лише можна, а й слід!

До цього закликає всіх нас Господь наш Ісус Христос. Він говорить: “Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм”. Яке просте і абсолютно природне вирішення питання! Яке глибоке знання людської душі, її власти­востей і законів! І в той же час ви відчуваєте, що це можна виконувати. Тут вимоги вищої правди мудро узгоджені з простим житейським розрахунком.

Уявімо собі хоча б на мить, що всі люди стали б жити й діяти за цією заповіддю Христовою і виконувати її неухильно. Як одразу ж змінилося б життя на землі! Як легко і привільно стало б дихати у цій чистій, оновленій моральній атмосфері! Начебто із задушливого, смердючого і темного підвалу ви вийшли на свіже, здорове повітря. Тоді самі  собою зникли б з лиця землі примари, що постійно тримають нас у страхові й напруженості. Війни, вбивства, злочини, насильства, грабунки і всі види зла – все це стало б неможливим. Одне слово, тоді сам собою настав би золотий вік, про який з незапам’ятних часів безплідно мріють люди.

У чому ж таємниця цієї заповіді? І від чого залежить така могутня і благодатна сила цього, по суті, простого християнського принципу? Сила його в тому, що він ґрунтується на спільному для всіх людей началі любові, на якому тримається світ і яке чудовим небесним ароматом духмяніє в усьому вченні Христовому. Ця заповідь є не що інше, як видозмінення і послідовне розкриття іншої, дуже подібної до неї, заповіді Божої: люби ближнього твого, як самого себе. В обох цих заповідях та сама думка: в одній просто сказано “люби ближнього, як самого себе”, а в другій Господь немов додає і пояснює: тому роби і поводься з ним так само, як би ти бажав, щоб інші чинили з тобою.

“Яка свята, ідеальна, але недосяжна мрія! – скажуть деякі люди. – Це може бути можливим тільки на небі, але ніяк не на грішній землі, де все побудоване на взаємній боротьбі та егоїзмі”.

Такі люди забувають, що там, де не вистачає природних сил людини, їх доповнює благодать Божа. І “що неможливе для людини, – гово­рить Господь, – те можливе Богові’’.

Не передрішаючи майбутнього і не бентежачись сумним сьогоденням, нехай кожна людина  мірою своїх сил працює над собою і покладе від себе хоч би один камінь у цю величну споруду священного храму любові. Заповідь Божа звернена не до якогось безособового, абстрактного людства, а до кож­ного з нас зокрема. Кожна людина особисто на собі несе відповідальність за її виконання. Тому, не оглядаючись на інших і не осуджуючи їх,  йдімо неухильно до вказаної нам мети кожен своїм шляхом і намагаймося виконувати цю заповідь у своєму житті. Крапля, що падає постійно, точить камінь. Так і ми постійним і наполегливим зусиллям, з поміччю Божою, можемо поступово зруйнувати у своєму серці штучно створену перепону, яка відділяє нас один від одного. Благодать Божа і наші зусилля допоможуть нам злитися з ближніми у такому доброзичливому почутті, яке ми маємо самі до себе.

Скористаймося для цього кожним випадком, який надає нам життя, а вони численні. Чи побачимо чуже горе – змусимо себе перестраждати його так само глибоко і щиро, як своє власне. Чи зустрінемо людину, що сяє радістю і щастям, – порадіємо разом з нею без заздрості й удаваності, наче ця радість трапилася з нами. Народна мудрість говорить: розділене горе – півгоря, а розділена радість – подвійна радість. Нехай чужа біда буде для нас так само близька, як і своя. Чуже ім’я і гідність повинні бути так само недоторканні, як і наші власні, – і так далі без кінця. Це й означатиме – любити ближнього, як самого себе. І в ім’я цієї любові слід ставитися до людей так, як ви хочете, щоб інші ставилися до вас.

Далеко ще той блаженний час, коли ця свята заповідь Божа увійде в загальну свідомість, у плоть і кров людства. Наша справа сприяти цьому, наскільки від нас залежить, у свій час і на своєму місці. А що буде далі, те знає один Бог. Нехай буде Його свята воля в усьому!

Амінь!