Святий Петро (Могила)

21 грудня 1596 р. — 01 січня 1647 р.

 

Святитель Петро народився 21 грудня 1596 р. в Яссах, у сім`ї молдавського правителя (господаря) Симеона Могили та угорської княжни Маргарет (Маргіт). У традиціях знатних родин XVI-XVII ст. польська геральдика виводила походження родини Могил від знаменитого римлянина Муція Сцеволи, нащадки якого перейшли з Риму до Греції, а звідти — в Молдову. За іншою легендою, румунського походження, предком Могил був молдавський дворянин Пуриг, який допоміг у битві молдавському господарю Стефану IV, отримав від нього щедру винагороду й ім`я Могила (пагорб, могила). Прямим предком святого вважається великий виночерпій (чашник), потім член княжої ради при господарі Стефані Великому Козьма Могила. Дід, Іоан Могила, був його онуком, керував Молдавською державою за господаря Олександра. Мав трьох синів: Єремію, Георгія та Симеона.

Симеон, батько святого, був хотинським пиркалабом, гетьманом сучавським, а згодом — господарем Валахії (1601-1602) та Молдови (1606-1607). У фамільному гербі Могил містяться герби і Молдови, і Валахії. Загинув Симеон Могила у жовтні 1607 р. від отруєння у боротьбі за молдавський престол. Залишив 6 синів: Михайла, Гавриїла, Петра, Павла, Івана, Мойсея.

Могили мали постійну підтримку польського короля, посвоячилися з польськими й українськими родинами — Потоцькими, Вишневецькими, Ко-рецькими, Пржерембськими тощо. Мали право набувати маєтки на Поділлі й Київщині. Визнаючи політичну зверхність Польщі, залишалися вірними Православній вірі. Мали тісні зв`язки з Львівським православним братством.

Єремія й Симеон побудували Львівську братську церкву Успіння Пресвятої Богородиці (її називають «Волоською»). Упродовж багатьох років підтримували братство грошовими внесками. Дочка Єремії, двоюрідна сестра св. Петра (Могили) Раїна, дружина Михайла Вишневецького, заснувала кілька православних монастирів в Україні, зокрема Густинський під Прилуками. її сестра Анна, дружина краківського воєводи Станіслава Потоцького, була членом Львівського братства.

Після смерті Симеона Могили його сім`я переселилася з тодішньої молдавської столиці Ясс (нині — Румунія) на землі Західної України, що були під владою Речі Посполитої. Більшість дослідників, грунтуючись на зв`язках Могил з Львівським братством, схиляються до думки, що майбутній митрополит навчався у Львівській братській школі. Окрім того, перших професорів до своєї майбутньої Лаврської школи він запросить саме зі Львова, а Іван Борецький (майбутній київський митрополит Иов), котрий був у ті часи дидаскалом й ректором Львівської братської школи, став покровителем й духовним наставником юнака; навіть ставши митрополитом, залишався ним до кінця свого життя.

Треба зважити, що саме Львів наприкінці XVI — початку XVII ст. був центром освіти України. Його освітні впливи сягали й молдавсько-валаських православних земель. Щодо подальшої освіти святителя, думки дослідників розходяться: одні вважають, що це — Сорбонна або єзуїтський коледж Ла Флеш, інші — що це Замойська академія (ум. Замоетя, що на межі етнічних українських та польських земель) або інші навчальні заклади Речі Посполитої. Достеменно відомо те, що майбутній митрополит досконало володів українською, молдавською, польською, грецькою мовами, латиною, здобув добру світську й релігійну освіту. Маючи видатні здібності, він став одним з найвизначніших організаторів і реформаторів освіти й церковного життя в Україні.

Життям, освітою, вихованням юнака опікувалися коронний канцлер й великий гетьман коронний Речі Посполитої Станіслав Жолкевський, аж до своєї трагічної загибелі в битві у східній Молдавії під Цецорою (1620), в якій брав участь і Могила. І хоча останній був уже повнолітнім, за нового протектора йому став польний гетьман литовський Карл Ходкевич. Могила брав участь також у битві під Хотином (серпень-жовтень 1621), де, вірогідно, відбулося його знайомство з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Вперше до Києва майбутній митрополит приїхав саме в рік смерті Сагайдачного (1622), потім постійно жив тут (1624-1627). Очевидно саме під час знаменитої Хотинської війни, де завдяки насамперед Війську Запорізькому армія Речі Посполитої завдала тяжкої поразки турецько-татарсько-ногайським силам на чолі з самим султаном Османом II, майбутній митрополит чудом уникнув смерті. Це прискорило його рішення цілком присвятити себе служінню Господу. До 1626 р. він уже полишив світ і прийняв чернечий постриг під іменем Петра (світське ім`я святого, на жаль, і досі невідоме). 16 вересня 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври. З листопада 1632 р. став митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси.

14 березня 1633 р. він отримав привілей на митрополію від новообраного й коронованого короля Владислава IV, якого знав особисто, а на початку квітня того саме року — благословення («сакру») від Патріярха Константинопольського Кирила Лукаріса й титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону». 28 квітня 1633 р. у Львівській братській церкві Успіння Пресвятої Богородиці відбулася хіротонія нового вдадики, яку провели Львівський єпископ Єремія (Тисаров-ський) як екзарх Патріярха Константинопольського, єпископ Луцький та Острозький Ісакій (Борискевич), єпископ Холмський та Белзький Паїсій (Іполітович), єпископ Туровський та Пінський Ав-раамій (Лецида-Стагонський). 7 липня новий митрополит в`їхав у Київ, де його урочисто зустрічали кияни. Студенти Братського Колегіуму, що на території Києво-Братського Богоявленського монастиря, виголосили на його честь панегірик під назвою «Mnemosyne slawy, prac і trudow przeswi-etnego w Bogu j. m. o. Piotra Mohily» (K., 1633), a лаврські друкарі — «Евфонію веселобрмячу». Обрання спочатку архімандритом Києво-Печерської лаври, а потім митрополитом Київським було здійснене за підтримки тієї частини православної шляхти й духовенства, яка, вірогідно, була ознайомлена з намірами святого й програмою виведення Української Православної Церкви з того становища, в якому вона перебувала після Берестейської унії й невизнання її польським урядом. Найсуттєвішу підтримку він. отримав від свого духовного наставника митрополита Иова (Борецького). Величезною заслугою святого було те, що він добився від новообраного короля Речі Посполитої Владислава IV легалізації УПЦ, яка формально перебувала поза законом з часів прийняття частиною її владик Берестейської унії в 1596 р. В результаті вальний сейм Речі Посполитої прийняв «Пункти заспокоєння народу руського» (1632). За цими «Пунктами» українцям та білорусам поверталися втрачені після Берестейського собору права й надавалася легальна можливість обирати свою ієрархію, визнану й затверджену урядом.

Висока церковна посада була щаблем, за допомогою якого святий здійснював в Україні свою церковну й культурну діяльність. Розуміючи, що в умовах бездержавності українського народу, дискримінації православ`я і православних з боку панівних кіл Речі Посполитої й католицької Церкви, УПЦ опинилася у стані кризи, він зайнявся реформуванням Церкви. Внаслідок його енергійних заходів Українська Православна Церква зміцнилася організаційно, посилилася внутрішньоцерковна дисципліна, значно зріс рівень освіти православного духовенства. Це дало УПЦ силу вистояти під тиском ворожих їй сил, мало вагомий вплив на зміцнення національної свідомості українців й піднесення їх суспільного й державного життя. У цій діяльності святий спирався на досвід своїх попередників — князя Костянтина II Івановича Острозького, гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, митрополита Иова (Борецького), архімандрита Єлисея (Плетенецького) й інших діячів культурно-національного руху в Україні, причому відкинув непослідовність декотрих з них, хитання між католицтвом й московською ортодоксією, зумів рішуче здолати побоювання впливів європейської культури. Саме він палко сприйняв давню ідею українських православних про створення Київського Патріярхату. Вся його діяльність була спрямована на посилення УПЦ й поступове здобуття нею афтокефалії.

Як зазначав Михайло Грушевський, св. Петро (Могила) «зумів вибрати перспективу розвитку народу й країни». Засобом до здійснення своїх намірів він обрав найперше освіту. Ще коли був архімандритом, він заснував у приміщеннях лікарняного монастиря Києво-Печерської лаври так звану Лаврську школу, або Гімназіум.

Професорами і своїми помічниками св. Петро (Могила) запросив Ісайю (Трофимовича-Козловського) й Сильвестра (Косова). Перший став ректором, другий — префектом Лаврської школи. Підписуючи з ними угоду 15.06.1630 у Львівській Братській Успенській церкві, святий виклав своє бачення головних засад навчання молоді — побожність, традиції й вільні науки — й дотримувався їх все життя. Йов (Борецький) в передсмертній духівниці, виконавцем якої призначив св. Петра (Могилу), заповів йому продовжувати духовні й освітні справи, зокрема непорушно тримати школу на території Київського братства.

Ще 11.03.1631, на дев`ятий день після смерті свого духовного наставника Йова (Борецького), святий вступив у Київське братство. 01.12.1631 він підписав з ним «Акт», за яким його було визнано «старшим братом, довічним охоронцем й наставником» об`єднаних шкіл. Угоду підписали також поважні світські та духовні особи: єпископ Луцький та Острозький Ісаакій (Борискевич), єпископ Туровський та Пинський Авраамій (Лецида-Стагонський), представники шляхти О.Виговський та Ф.Виговський, міщан — Філон Стри-биль, Теодор Сущанський-Проскура й ін. Підтримка була дана також Львівським, Луцьким, Вінницьким, Кременецьким, Віленським братствами, з якими підтримувалися тісні зв`язки.

Об`єднані школи — тепер Київський братський колегіум, згодом Києво-Могилянський Колегіум, Києво-Могилянська Академія (з 1658 р.) — почали діяти з 01.09.1632. Основу навчання складали прийняті в школах і університетах Європи «сім вільних наук». Для забезпечення високого рівня навчання св. Петро (Могила) на власні кошти навчав у зарубіжних університетах майбутніх професорів (майбутній архімандрит Києво-Печерської лаври Іннокентій (Гізель), Софроній (Почаський), І. Оксенович-Старушич, Л. Бронкевич й ін.). Утримував Колегіум матеріально: «...на кошт мого родинного майна... я постачав, постачаю і дуже бажаю постачати за допомогою небесною до кінця мого життя школу книгами, учителями, засобами до утримання бідних студентів...», збудував нове шкільне приміщення (спершу учнів розміщував, ймовірно, в будинку Гальшки (Єлизавети) Гулевичівни з церквою свв. Бориса й Гліба (пізніше — Трапезна, або Святодухівська), першу бурсу, відписав на Колегіум лаврські вотчини Вишеньки й Гнідин, власний хутір Позняківщину, за королівським привілеєм провів на територію закладу водогін (1635).

Колегіум в бутність митрополитом св. Петра (Могили), продовжуючи традиції братської школи, став національною всестановою вищою школою. Тут формувалася нова високоосвічена, національно свідома, шляхетна українська інтелектуальна верства, яка сприяла відродженню України і поверненню її в коло вільних держав. «Могилянська Академія стала тим, чим вона була, тільки завдяки тому, що її засновник був людиною багатьох світів», багатьох мов і культур (Ігор Шевченко).

Святий дбав про поширення освіти шляхом заснування т. зв. «училищних колоній Києво-Моги-лянської Академії» — колегіумів: 1636 р. — в Кременці, 1638 р. — у Вінниці, 1639 р. — в Гощі, 1640 р. — у Більську і Яссах, 1646 р. — у Тирговіште.

Складаючи «Антологію... в ползу студеов и всіх благочестивих любомолитвених» (1636), святитель значну частину її присвятив принципам виховання молоді. Розробив концепцію філософії серця, яка мала неабиякий вплив на його вихованців. Послідовниками її були такі вихованці КМА, як св. Димитрій Ростовський (Туптало), Паїсій (Величковський), С.Гамалія, Г.Сковорода і надалі — Памфил Юркевич. Велике значення у справі виховання молоді святитель надавав українській (руській) мові. її студенти вивчали, нею призвичаювалися до знань, писали твори (як «Євхарістеріон, албо вдячність... Петру Могилі»

(31.03.1632). Сам митрополит послуговувався переважно українською мовою: листувався з братствами, писав твори. З 19 творів, котрі, як вважають дослідники, належать його перу, лише «Літос» написаний польською, решта — церковнослов`янською та українською мовами. У передмові до «Служебника» (1629) зазначалося, що в богослужебних книгах слід дотримуватись «орфографії й діалекту слов`янського». Українською мовою складає проповіді: у казанні «Крест Христа Спасителя і каждого человіка» (1632) всі тексти Святого Письма подав українською мовою.

Великої ваги Могила надавав друкарству. Митрополит Іларіон (Огієнко) зазначав: «...Могилян-ська доба — це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці». За його часів з Лаврської друкарні вийшли «Служебник» (1629, 1639), «Номоканон си ест за-коноправилник» (1629), «Анфологіон» (1636), «Євангеліє учительне» (1637), «Тріодіон» (1640), «Краткий Катехізис» (1645), також польськомов- і — «Mnemozyne slawy» (1633), «Exegesis» (1635), «Paterikon» (1635), «Teraturhima» (1638), «Litos albo kamien» (1644), «Требник» (1646) й ін. Святий заснував друкарні також у Валахії (Довге Поле, або Кимполунг у монастирі, 1635), Говора (1637), у Молдові (Ясси, 1641).

Як православний пастир, згодом і святитель, св. Петро (Могила) дбав про піднесення УПІД, зміцнення її авторитету й довіри серед народу, а також про повернення їй гідного місця серед церков інших світових держав. Насамперед, подбав про унормування її правового становища, покращання матеріяльного стану церков й монастирів, поліпшення дисципліни й моралі серед священства й піднесення значення УПЦ як вогнища освіти й науки. Він зайняв рішучу позицію щодо повернення православних церков і майна, відібраних уніатами, у Києві, Луцьку, на Холмщині. Водночас постійно розсилав грамоти православним, закликаючи їх до стійкості при захисті батьківської віри. З цією метою створив спеціяльну молитву «Парафимія» (1634). Відібрані храми відбудовувалися. У Києві — це Св. Софія, церкви Десятинна, Василівська (Трьохсвятительська), Спаса на Берестові, Михайлівська Видубицького монастиря, Успенська (Києво-Печерська лавра). їх реставрували, оздоблювали іконами. Водночас провадили археологічні розкопки, зокрема на території Десятинної церкви.

Святий запровадив сувору дисципліну серед ченців і священиків, вимагав неухильного дотримання православних моральних принципів, запровадив консисторію, завданням якої було слідство і суд над духовенством. Він сам давав добрий приклад всім своїм святим життям. Історичні джерела фіксують навіть чудеса, які творив святитель під час свого служіння Господу на митрополичому престолі...

Високовчені пастирі, в першу чергу, ті, що закінчували Колегіум, поповнювали число служителів Церкви, ставали відомими богословами: Ісайя (Трофимович-Козловський), Софроній (Почаський), Сильвестр (Косів), Иосиф (Кононович-Гор-бацький), Іннокентій (Гізель) та ін. Важливим чинником духовного відродження та єднання українського народу святий вважав українізацію богослужіння. Згідно з Святим Письмом, мова кожного народу — то дар Божий, й виголошення літургічного чину чужою мовою є збиткуванням над віруючими. Святий Петро (Могила) був автором цінних богослужбових книг («Служебник», «Требник» та ін.), причому він писав і світські книги («Літописець»). Значна частина його книг, призначених для богослужіння, містить так багато українських слів, що дає підставу дослідникам вважати їх написаними українською мовою. Служби й проповіді, що відправлялись українською мовою, збирали багато віруючих, українське православ`я наповнилося громадсько-політичним змістом. Визнаючи спільність Православної віри українців (русинів) з росіянами (московитами), святий не ототожнював її з політичним союзом Руси-України з Московською державою або з залежністю УПЦ від Московського Патріярхату. Так діяли і послідовники святого — київські митрополити Сильвестр (Ко-сів), Дионісій (Балабан), Иосиф (Нелюбович-Тукальський), архімандрити Києво-Печерської лаври Иосиф (Тризна), Інокентій (Гізель) та інші владики й священики.

Святий митрополит упорядкував Устав церкви й уніфікував обрядовість. 1629 р. він перевидав у Львові «Номоканон» («Кормчу») з розгорнутою власною передмовою, того самого року — «Літургіон». Ці праці слугували осмисленню Канону, літургії, православної догматики й сприяли наближенню її до народу, отже були націотворчим чинником.

Капітальним твором православної віри став твір св. Петра (Могили) та Ісайї (Трофимовича-Козловського) «Православне сповідання віри» («Катехізис»), схвалений на Київському соборі (1640), згодом — на Помісному Соборі в Яссах (1642) і затверджений чотирма Вселенськими Патріярхами: Партенієм Константинопольським, Йоаникієм Олександрійським, Макарієм Антіохійським, Паїсієм Єрусалимським 11.03.1643. Цей твір став основою віровчення для всього православного світу. Один з примірників зберігається у Паризькій національній бібліотеці. 1645 р. святитель видав «Катехізис» польською та українською мовами («Малий Катехізис»), який 1662 р. виданий грецькою мовою в Голландії, 1691 р. — румунською мовою в Румунії, 1696 р. — церковнослов`янською мовою у Москві. Протягом XVII-XVIII ст. у світі здійснено 25 його видань.

16.12.1646 з Лаврської друкарні вийшов твір святого «Ехологіон, альбо Молитвослов, или Требник», відомий більше під назвою «Великий Требник Петра Могили», або «Требник». Має він 1760 сторінок великого формату, прикрашений гравюрами майстра Іллі. У ньому викладені молитви й обряди, даються літургічні й канонічні пояснення. Він поширився у всіх слов`янських крашах і в Молдові, лежить в основі сучасних православних требників. З огляду на історичне значення цього твору, він був нещодавно перевиданий в Україні Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України. І «Катехізис», і «Требник», як вважають дослідники, були спільною працею вчених, натхненником яких був святий митрополит. До таких творів належать і «Litos albo kamien z procy prawdy cerkwie swietey prawoslawney Ruskiey...» (К., 1644), який поєднував у собі і літургічну цінність, й захищав УПЦ від апологетів католицької (римокатолицької й греко-католицької) Церкви.

Отже, стараннями святителя і його сподвижників занепад УПЦ було припинено. Вона подолала кризу й почала відроджуватися. Досягнення у підготовці національної еліти, зміцненні церковної дисципліни й ієрархії, на думку святого, повинні були слугувати згуртуванню українського суспільства, а відтак — виведенню України з-під влади Польщі й відтворенню її державності. Як зазначав німецький вчений Е. Вінтер, «бувши людиною західної орієнтації, він схилявся до співробітництва з Польщею. Але права українського народу та його духовне й культурне самоврядування охороняв пильно».

22.12.1646 святитель склав духівницю: «Оскільки нічого певнішого над смерть людині нема, а година в Божих таємницях Самого Бога перебуває... учиняю короткий волі моєї... останній заповіт». Як істинний син Православної Церкви, святий Петро Могила підводить підсумки своєї діяльності й дає настанову на наступні часи. Не обминув увагою він і київські монастирі — Печерський з церквою Спаса на Берестові, Софіївський, Богоявленський, Видубицький, св. Феодосія, а також Мгарський, Густинський, Крехівський. Але найбільшу приязнь і любов виявляє до Колегіуму, який був відомий уже всьому світові як Києво-Могилянський. Святий закріпив за Колегіумом лаврські села Гнідин, Вишеньки, заповів власні вотчини: хутір Позняківщина, села Пологи, Мухоїди, Опачичі та ін., будинки й дворові місця, 81 тис. злотих, родинний срібний посуд, митрополичий одяг й митру, прикрашені родинними коштовностями, свій срібний хрест, сакос і — найбільшу свою цінність — бібліотеку (2131 книгу). Він «слізно» просить берегти його дітище, «Collegium unicum pignus meum» (єдину свою запоруку посейбічного життя) «chcec przy naywyzszey opatrznosci Bozskiey па potomne czasy realisatum ostawic».

Помер святий о четвертій годині в ніч на 01.01.1647, а 19.03.1647 «з великим собором народу християнського, отправивши звичайную вельце знатную церемонію, похований у церкві Успенія Богородиці» Києво-Печерської лаври в лівому крилосі між двома стовпами, як заповідав. Прощальну промову «Поновлений жаль» виголосив студент Києво-Могилянського Колегіуму Й. Кали-мон. Мощі святого були знищені під час варварських археологічних розкопок у 60-х роках XX ст. Вихованець «Могилянки» гетьман Іван Виговський втілив у життя його мрію: за Гадяцьким договором (1658) Колегіум отримав офіційно права вищого навчального закладу і з ім`ям Києво-Могилянська Академія увійшов в історію. Національний університет «Києво-Могилянська Академія», відновлений 1992 p., є гідним пам`ятником великому митрополитові. 12 грудня 1996 р. у 400-ту річницю народження митрополита Петра (Могили) його на Соборі УПЦ Київського Патріярхату, також на Соборі Румунської Православної Церкви було прилучено до лику святих й включено його ім`я до диптихів усіх 15 канонічних Автокефальних Православних Церков для загальноправославного вшанування. Було канонізовано святого Петра (Могилу) і в УПЦ Московського Патріярхату, однак тільки як місцевошанованого святого. Син молдавського та українського народів святий Петро (Могила) є найславетнішим діячем Української Православної Церкви, з волі Божої зміцнив її і провістив її велике майбуття.

Пам`ять святого Петра (Могили) Православна Церква вшановує 1(14) січня.

 

Твори: [Передмова]. В кн.: Номоканон си ест законоправилник, имея по сокращенно правила святых апостол седмы соборов і помістных нікіих. К., 1629; Крест Христа спасителя и каждого человіка на казаню публичном чрез ясновелебного в Бозі его милости господина и отца Петра Могилу... К., 1632; Антологіа, сиріч молитвы и поученія душеполезная... В душевную ползу спу-деов и всіх благочестивых любомолитвеник. К., 1636; Передмова до чителника. В кн.: Евангеліє учителное. К., 1637; [Могила Петро, Трофимович Ісайя] Катихисис сирічь исповеданіе правое -лавныя вірьі... К., 1712; Utos, albo kamien... К., 1644; Требник. Канберра — Мюнхен — Париж, 1988; Література: Голубев СТ. Киевский митрополит Петр Могила, т. 1-2. К., 1883-98; Голубев СТ. История Киевской духовной академии, в. 1. Период домогилянский. К., 1886; Жуковский А. Петро Могила й питання єдності церков. К., 1997; Нічик В.М. Петро Могила. К., 1997.