Святий Інокентій (Кульчицький)

Між 1680-1682 pp. - 27 листопад, 1731 р

 

Святий Інокентій (світське ім`я — Іван) народився між 1680-1682 pp. Він походив зі старовинного українського шляхетського роду з Галичини, представники якого переселилися на Чернігівщину. Св. Інокентій рано осиротів, тому виховувався у родичів. Одним з них був перекладач Посольського, згодом Малоросіського Приказу у Москві Григорій Кульчицький, який був посланцем від московського уряду до короля Речі Посполитої Яна III Собєського, а 1672 р. їздив у Батурин до гетьмана Дем`яна Многогрішного. Дядьком св. Інокентія був Кульчицький — писар Василя Кочубея, за зв`язки з яким гетьман Іван Мазепа заслав його до Сибіру.

У 1693-1706 роках св. Інокентій навчався в Києво-Могилянській Академії. 1708 р. він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі, потім був висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1710 р. молодого талановитого вченого забрано до Московської Слов`яно-греко-латинської академії, де він викладав граматику, філософію, богослов`я, метафізику. У 1714 році став префектом цього навчального закладу. В Україну більше не повернувся.

1719 року св. Інокентія було переведено до Олександро-Невської лаври і в сані соборного ієромонаха призначено на корабель «Самсон». Служив першим обер-ієромонахом у фінляндському корпусі при мисі Або. Наприкінці 1720 р. він став намісником Олександро-Невської лаври, а 5 березня 1721 року його було хіротоновано на єпископа Переяславського (Залеського) з призначенням головою Пекінської духовної місії. Виїхавши 19.04.1721, він лише в березні 1722 р. дістався Іркутська. На китайському кордоні його не пропустили, оскільки в супровідному листі він значився «великим господином», тоді як право подібного титулування належало лише головній духовній особі Китаю — Кутухті. Залишившись без коштів, св. Інокентій протягом 5 років утримував себе і свій супровід рибальством і невеликими пожертвами від російських купців. Проживав на дачі Селенгинського монастиря (за Байкалом, біля с Красноярське), де разом з братією написав кілька ікон для місцевого храму, зокрема, образи Стражденного Спаса і Скорботної Богоматері, які збереглися навіть після пожежі 1740 р.

14.02.1725 року св. Інокентій отримав наказ виїхати до Іркутська, де на нього чекав урядовий посланець граф С В. Рагузинський, який мав супроводжувати св. Інокентія до Китаю. Проте граф вирішив не ускладнювати стосунки з Кутухтою і відправив замість св. Інокентія його попередника А. Платковського.

Св. Інокентій у січні 1727 р. отримав призначення очолити новостворену Іркутську єпископську кафедру, де пробув ще понад 4 роки. Відкрив при Іркутському Вознесенському монастирі школу для дітей усіх станів, де навчали читати, писати, співу, катехізису. Доклав чимало зусиль для налагодження навчального процесу: утримував школу своїм коштом, розшукав для неї перекладача, турбувався про забезпечення школи підручниками.

Зібрати учнів для новоствореної школи виявилося нелегкою справою, бо місцеве духовенство відмовлялося віддавати дітей для навчання, навіть під загрозою штрафу. Причому з батьків брали письмове зобов`язання, що їхні діти, «пока не выучатся, не отойдут и не убегут без ведома архіерейскаго». Підтримував діяльність спеціяльної монголо-китайської школи, відкритої 1721 р. при Вознесенському монастирі архімандритом А.Платковським. За свідченням сибірських історіографів, св. Інокентій «сделал больше для озарения края грамотностию, чем можно было бы сделать обыкновенному человеку при скудных средствах и в короткое время».

Отримавши єпархію в незадовільному стані (переважна більшість духовенства була неграмотною, священики не знали християнських молитов, серед населення панували пияцтво і розпуста), св. Інокентій намагався виправити становище. Від священиків він вимагав зберігати благочестивість і чистоту, ввів посаду екзаменатора ставлеників, збільшив кількість парафіяльних храмів з 33 до 50. Клопотався перед світською владою про звільнення духовенства від поборів. У своїх проповідях св. Інокентій турбувався про підвищення рівня духовності пастви, також відкрив дві школи при Іркутському Вознесенському монастирі (російську та монгольську), з яких потім виросла Духовна Семінарія. Його стараннями було збудовано й відновлено майже десять храмів, тобто п`ята частина усіх храмів його єпархії.

Характерно, що царська влада й Синод через свою недбалість впродовж усіх 10 років перебування святителя в Сибіру не заплатили йому жодної копійки. Святитель Інокентій жив у злиднях, заробляв собі й своїм школам на прожиття як маляр-іконописець, сам шив для себе одяг та взуття. Він проповідував серед бурятів, тунгусів та інших сибірських народів, внаслідок чого вони стали масово навертатися у християнську віру. Святитель Інокентій часто об`їжджав свою величезну єпархію, вирішуючи масу адміністративних питань, проповідуючи. Під час одного з об`їздів своєї єпархії святитель тяжко захворів, а ранком 27 листопада 1731 р. він спокійно відійшов до Господа. Був похований у чернечій мантії в склепі дерев`яної церкви Тихвінської Божої Матері Вознесенського монастиря в Іркутську. У 1764 р. його мощі було знайдено нетлінними. 1805 року відбулася канонізація святого Інокентія, а 1808 — його мощі було перенесено до срібної раки, виготовленої на кошти сибірського купця М. Мильникова.

Любов населення Іркутського краю до св. Інокентія, поклоніння його мощам, врешті — чудесні зцілення викликали занепокоєння радянської влади. У 1921 р. його мощі всупереч елементарним етичним нормам були перевезені більшовиками до Москви, брехливо оголошені «удивительно и искусно бальзамированными», а невдовзі зникли. Лише нещодавно вони були віднайдені в Ярославльському історико-архітектурному музеї, а 2 вересня 1990 р. урочисто перенесені до Знаменського собору в Іркутську.

В Іркутському обласному художньому музеї зберігається кілька ікон і портретів із зображеннями святого. 26 листопада — день його пам`яті. 9 (22) лютого — день знайдення мощей св. Інокентія, єпископа Іркутського.

 

Література: Амвросий (Орнатский) История Российской иерархии, ч. 1. М., 1807; Громов П. Начало христианства в Иркутске, ч. 1-3. Иркутск, 1868; Модест (епископ Люблинский) Жизнь св. Иннокентия. СПб., 1879; Дублянський А. Українські святі. Мюнхен, 1962; Власовський І. Нарис історії, т. 3 (XVIII-XX ст.). Нью-Йорк - К., 1990.

 

Зоя Хижняк