1. Ревність завзята; дух покірний; любов милосердна, або, краще сказати, вона є саме милосердя; надія довготерпелива. Ревність запалює; дух робить лагідним; надія очікує; любов зв’язує і не дає розсіюватися тому, що є в нас прекрасного, хоча по природі ми й розсіяні. З любов’ю буває одне із трьох: вона або, перебуваючи в серці, постійна; або, похитнувшись, відновлюється; або, відійшовши, повертається. Вона подібна до рослин, які, якщо насильно зігнути їх руками і потім залишити на волі, знову розгинаються і приходять у попереднє положення, чим і виявляють в собі ту властивість, що насильством можна їх нагнути, але не випрямити. Правда, що порок по природі нам зручний і прагнення до поганого сильне; це потік, який падає зі стромовини; це очерет, який при вітрі легко займається від іскри, увесь стає полум’ям і знищується разом зі своїм породженням, бо вогонь є породження речовини, знищує його, як порок — порочних, але і сам зникає разом з тим, що його живило. Але якби хто-небудь придбав навичку до чого-небудь доброго і засвоїв це, то для нього вже тяжче буде впасти, ніж як було спочатку зробитися добрим; тому що всяке добро, утверджене часом і розумом, обертається в природу; як і ця любов, яка в нас і з якої ми звершуємо служіння любові істинній, і улюбленій і обраній нами в керівництво для всього життя.

2. Отже, де ж ті, що старанно спостерігають за нашими ділами (чи добре, чи зле вони йдуть), ті, які спостерігають не для того, щоб розсудити, але щоб засудити, і спостерігають не тому, що беруть участь, а тому, що радіють злу, добре обмовляють, а зле виставляють на ганьбу і в ранах ближнього шукають вибачення власним порокам? Якби судили вони справедливо! За прислів’ям, і жовч була б іноді придатна, якби побоювання ворогів могло зробити нас більш обережними. Але тепер вони судять з ворожістю і злістю, що затьмарює розум, а тому й осуд їх не має жодної правдоподібності. Отже, де вони, що однаково ненавидять Божество і нас? Із усіх наших злостраждань славніші ті, які терпимо заради Бога. Де ці поблажливі судді власних справ і суворі мучителі чужих, щоб і в цьому сказати неправду істині? Де ви, які самі покриті глибокими ранами, а нам докоряєте за кожний багряний знак, самі зазнаєте падінь, а нас осміюєте і за спотикання, самі потопаєте в бруді і раді побачити на нас пляму, самі сліпі від колод в очах, а нам ставите за провину мати скалку, яка не завдає великого болю, поки вона в оці, і яку неважко вийняти з ока або здути з нього?3. Будьте тепер причасниками наших таємниць, вас закликаємо у свій сонм, і ненависні (яка самовпевненість або яка сміливість!) віддаємо себе на суд ворогам, щоб вам залишитися посоромленими чи переможеними, коли сама недуга наша (що може бути дивніше за це?) переконає вас у нашому здоров’ї. Бо не у вченні про Божество було в нас різнодумство, але ми подвизалися за благочестя, і сперечалися не про те, якому з нечестивих учень треба віддати перевагу: чи тому, яким скорочується Божество, чи тому, яким відсікається від Божої сутності або один Дух, або з Духом і Син, — сперечалися, кажу, не про те, чи прийняти одну або подвійну міру нечестя. Але такі (стисло кажучи) нинішні недуги, бо нині покладають «сходження в серці своєму» (Пс. 83, 6), але не сповідання, а зречення, не богослов’я, а богохульства; нині всі один більше другого витрачають багатство нечестя, начебто вони не нечестя бояться, але того, щоб не стати помірнішими і людинолюбнішими за інших. 4. А ми робимо не так. Навпаки, у вченні про Божество (якщо небагато буде сказати це) ми стільки ж однодумні і згідні, скільки і Божество Саме з Собою. Ми стали «єдиними устами і єдиним голосом» (Бут. 11, 1), але не для такої мети, для якої в давнину ті, що творили стовп; вони були однодумцями на зло, а ми користуємося однодумністю для всього доброго, щоб одностайно і єдиними вустами славити Отця, і Сина, і Святого Духа, щоб про нас можна було сказати «воістину з нами є Бог» (1 Кор. 14, 25), який з’єднує з’єднуючих, і прославляє тих, що прославляють Його, і не тільки можна було сказати це, але і повірити цьому.

Але є щось, у чому і ми погоджувалися. Не сперечаюся, що й це зле, бо не годилося б давати ні лукавому доступу або приводу, ні злим язиком свободи. Втім, не стільки погано, як уявляється нашим наклепникам. Оскільки нам, як людям, властиво було й згрішити в чому-небудь, то ось наша провина — ми були дуже пастирелюбиві і не вміли вирішити, яке з двох благ важливіше, поки не погодилися вважити рівним те й інше. Така наша провина, за це нехай докоряє або вибачає нам, хто хоче. На це одне можуть спертися єретики. Крім цього, нічого не знайдете, хоча б і дуже бажали. «Мертві мухи псують і роблять смердючою запашну масть мироварника», - говорить дехто (Еккл. 10, 1), але заздрість не може зашкодити добру, хоча й захоче, тому що «істина, як роздумую з Ездрою, велика і сильніша за все» (2 Езд. 4, 35).

5. Таким чином, ми самі припинили й припинятимемо свої незгоди, бо неможливо, щоб батьки немилостиво судили дітей, особливо за допомогою загальносповідуваної Тройці, за Яку піднімають нас на боротьбу і за Яку ми самі будемо вступати в боротьбу. Поручителем же миру я — людина настільки мала для такої справи, бо «Господь смиренним дає благодать», а«нечестивих принижує до землі» (Як. 4, 6; Пс. 146, 6). Але що до цього вам, спільні наші примирителі (бо ви дійсно наші примирники і невільно виявляєте нам таку милість)? Якщо ми згрішимо в чому-небудь великому або в малому, то ви від цього не зробитеся благочестивими. Навпаки, як ми не варті похвали за погане, якщо коли падаємо, то ви залишаєтеся не менш нечестивими, хоча і ми грішимо — навіть ще більше, тому що з нами, падаючими, вчиняєте жорстоко.

Але щоб ви могли бачити нашу в усьому однодумність, а із цього зробити висновок, що ми й завжди будемо однодумними; хоча в цьому, як думаю, запевнило і видиме — і праводушний батько, і благопокірний син, які разом сидять, служать один одному прикрасою і у вас запалили ту іскру благочестя і єдності, яка тільки є; однак нехай переконає в тому і слово. І як ви чули вже одного² (ваше здивування досі оголошує мій слух, а утаємничене в серцях, знаю, ще більше того, що вилилось в повітря); тож почуйте знову і мене, якщо знову бажаєте чути. І якщо кому-небудь із вас видасться недостатніми доказами і проповідуване неодноразово, і ті спокуси, ті кидання камінням, які я вже пережив і готовий ще пережити, вважаючи для себе втратою не страждання, а позбавлення страждань, тим більше коли вже зазнав біди за Христа і придбав від них прекрасний плід — збільшення кількості цих людей. 6. Отже, чого хочете? Чи переконалися ви цим? І мені не потрібно застосовувати нових трудів, не потрібно ще раз богословствувати? Ви пожалійте мою неміч, через яку і це ледь говорю вам? Чи для вас, як для людей, які мають тяжкий слух, потрібно багаторазово повторювати те саме слово, щоб при постійній напрузі голосу сказати нарешті у слухаючі вуха? Мені здається, що ви своїм мовчанням викликаєте слово, тому що мовчання, за прислів’ям, є знак згоди. Отже, прийміть слово обох від єдиного серця і з єдиних вуст.

Журюся, що не можу, зійшовши на одну з високих гір, голосом, відповідним до бажання, перед усією вселенною, як серед загального видовища, виголосити, щоб чули всі, які неблагочестиво думають: «Сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Нащо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4, 3). Для чого вводите не одне просте Боже єство, але або три, які між собою роз’єднані і розірвані, навіть (не дивно буде сказати) взаємно протиборчі, то через надмірності, то через брак або, хоча й одне, але убоге, яке знаходиться в тісних рамках і не має властивості бути началом чого-небудь великого, бо Воно не може або не хоче цього, і не прагне з двох причин: або із заздрості, або зі страху; із заздрості, щоб не перевершити чого-небудь рівночесного, зі страху, щоб не сталося ворожнечі й протиборства? А тим часом наскільки Бог досточесніший за тварин, настільки пристойніше першій Причині бути началом Божества, а не тварин, настільки пристойніше за допомогою Божества сходити Їй до тварин, а не навпаки, заради тварин творитися Божеству, як думають голови надто допитливі і пишномовні³. 7.Тому що коли, сповідуючи достойність Сина і Духа, будемо або визнавати Їх безначальними, або зводити до іншого начала⁴, то воістину небезпечно, щоб або не збезчестити тим Бога, або не допустити чого-небудь богопротивного. Якщо ж (скільки не підносиш Сина і Духа) не ставиш Їх вище за Отця, то не усуваєш Їх від Причини, а навпаки, до Неї зводиш і благе народження, і дивне сходження.

Запитаю тебе, любителю ненародження і безначалля: хто більше безчестить Бога, чи той, хто вважає Його началом такого Сина і такого Духа, якими ти визнаєш їх, чи хто визнає Його началом не такого Сина і не такого Духа, але подібних Йому за єством і рівних у славі, якими визнає Їх наше вчення? Але для тебе багато, дуже багато честі, мати в себе сина, навіть тим більше, чим досконаліше уподібнюється він у всьому батькові і служить точним зразком батька. І не так охоче погодився б ти стати господарем тисячі рабів, як батьком одного сина. Невже ж для Бога є що-небудь вище честі бути Отцем Сина, Який служить збільшенню, а не зменшенню Його слави, так само як і бути винуватцем Духа? Хіба не знаєш, що, визнаючи Начало (розумію Начало Сина і Духа) початком тварин, не шануєш самого Начала і безчестиш вихідців із Начала? Не шануєш Начала, бо вважаєш Його Началом чогось такого, що мале і не гідне Божества. Безчестиш і Тих, Які виходять з Начала, бо робиш Їх малими і не тільки творінням, але навіть чимсь таким, що менше шановане за саме творіння, якщо Вони існують тільки для творіння, а раніше не існували, як і мистецького начиння не буває раніше за митців, навіть зовсім не існувало б, якби Богові (начебто для Нього не достатньо тільки захотіти) не стало угодно створити що-небудь через Них. Бо все, що буває для чого-небудь іншого, менше шанується за те, для чого воно існує 8. Але я, вводячи начало Божества не тимчасове, нерозлучне і безмежне, шаную і Начало, як і Тих, Які походять з Начала. Перше, тому що Він начало Тих, Які виходять, і останніх, тому що Вони так, такими і з такого виходять Начала, не відокремлені від Нього ні часом, ні єством, ні достойним Їм поклонінням, є з Ним єдине — але (хоча і незвичайний такий образ висловлення) роздільно, розділені з Ним, але з’єднані, не менш достойно, Які уявляються і пізнаються, як у взаємному між Собою співвідношенні, так і Кожний Сам по Собі, — досконала Тройця із Трьох досконалих. Бо Божество виступило з одиничності через багатство, переступило подвійність, бо Воно вище матерії і форми, з яких складаються тіла, і визначилося троїчністю (першим, що перевищує склад подвійності), через досконалість, щоб і не бути малим, і не розлитися до безкінечності. Перше показувало б не любов до спілкування, останнє — безладдя; одне було б зовсім у дусі юдейства, інше — язичництва і багатобожжя.

9. Беру до розгляду і те (а такі мої роздуми, можливо, не зовсім незрілі і прості, але навпаки, дуже ґрунтовні), що для тебе немає небезпеки визнавати Сина народженим, тому що Ненароджений, не будучи тілом і народжуючи, не терпить чого-небудь властивого тілесному і матеріальному. Навіть і загальні поняття про Бога дозволяють приписувати Йому народження. Для чого ж там боятися страху, де немає страху (див.: Пс. 13, 5), і триматися нечестя, як кажуть, з нічого? Навпаки, я побоююся, що спотворимо поняття про Божество, якщо допустимо в Божество творіння. Тому що створений не Бог і співслугуючий нам не Владика, хоча приписують Йому першість між рабами і тваринами, і в цьому одному виявляють поблажливість до Того, Якого ображають. Але той, хто позбавляє належної шани, не стільки вшановує тим, що віддає, скільки безчестить тим, що віднімає, хоча те, що віддається, і має вигляд шани.

10. І якщо уявляєш, що при народженні мають місце пристрасті, то думаю, що вони мають місце і під час творіння. Навіть не знаю, як те, що твориться, може бути створене безпристрасно. Якщо ж (Син) і не народжений, і не створений, то вже договорюй і останнє⁵, ти насмілюєшся сказати майже те ж саме, коли називаєш Його творінням. Для твоєї зухвалості злий цінитель і суддя Божества немає нічого недоступного і недоторканного. Тобі нічим більше прославитися, хіба тим, щоб якнайдалі відсторонити Бога від володарювання, що владолюбці і користолюбці роблять із людьми слабкішими за них.

А я буду повторювати те саме, притім короткий вислів: Тройця воістину є Тройця, браття. Але слово «тройця» означає не перелік нерівних речей (інакше, що перешкоджає, складаючи з того чи іншого числа речей, називати десятком, сотнею, десятком тисяч; тому що речей, означених числом, багато, навіть більше показаного тепер), але сукупність рівних і рівночесних, причому найменування поєднує те, що з’єднане за єством, і не дозволяє, щоб з розпаданням числа зруйнувалося те, що не руйнується.

11. Так ми думаємо і того тримаємося; про взаємне ж відношення і порядок в Тройці залишаємо знати Їй єдиній і тим з очищених, яким сама Тройця благоволить відкрити це або тепер, або згодом. А самі знаємо, що одне і те саме єство Божества, що пізнається в Безначальному, в народженні і сходженні (ніби в розумі, який у нас, у слові і дусі, оскільки чуттєвому уподібнюється духовне, і малому найвище, тоді як жоден образ не досягає цілком до істини). Знаємо, що Воно Саме із Собою згідне, завжди тотожне, безкількісне, нетимчасове, нестворене, неописане, ніколи не було і не буде Саме для Себе недостатнім. Знаємо, що Воно є життя і життє, світла і світло, блага і благо, слави і слава, Істинне і Істина, і Дух істини, святі і витоки святині, кожна (уявляється особливо, оскільки розум розділяє і нероздільне) є Бог і всі три (уявлені разом) також Бог, за тотожністю руху і єства. Знаємо, що Воно нічого не залишило вище за Себе і не перевершило що-небудь інше, тому що і не було нічого такого; знаємо, що Воно нічого після Себе не залишить і не перевершить, тому що й не буде нічого такого; знаємо, що Воно не допускає нічого рівночесного із Собою, тому що жодна із створених істот, службових, співучасників і обмежених, не досягає до Єства, нествореного, владичного, що робить інших Своїми причасниками, і безмежного. Тому що одні із творінь зовсім відлучені від Нього; інші ж трохи наближені до Нього і будуть наближатися, але не за своїм єством, а через причастя до Його єства, і притім тільки тоді, коли добре поневолення Тройці зробиться чимсь вищим рабства; якщо вже не складає свободи і царства те саме, щоб добре пізнавати панування, втім, через низькість розуму не змішувати того, що має між собою відстань. А для кого таке високе рабство, для того чим буде панування? Якщо і пізнання є блаженство (див.: Ін. 17, 3), то яке Те, що пізнається? 12. До цього веде нас велика таємниця! До цього веде віра в Отця, і Сина, і Святого Духа, і до спільного імені! До цього ведуть відродження, зречення від безбожництва і сповідування Божества — цього спільного імені! Для чого безчестити або відокремлювати Єдиного із Трьох — значить безчестити сповідування, тобто і відродження, і Божество, і обожнювання, і надію. Бачите, що дарує нам Дух, сповідуваний Богом, і чого позбавляє відкинутий. Промовчую вже про страх і про гнів, який загрожує тим, що не шанують, і, тим, які безчестять Духа (див.: Мф. 12, 32).

Тож, наскільки можна стисліше викладаю вам наше любомудрство — догматично, а не сперечально, за зразком рибалок, а не Аристотеля, духовно, а не хитросплетено, за статутами Церкви, а не торговища, для користі, а не для марнославства, щоб ви, які проти нас проповідуєте в народних зібраннях і в цьому одному однодумні, пізнали, що ми єдине мислимо, єдиним духом натхненні і дихаємо, і щоб уже не збирали, як голодні, і не розповсюджували наші незначні (не знаю як назвати) падіння або дитячі провини. Тому що верх нещастя — знаходити собі захист не у власній міцності, а в чужому безсиллі. 13. Ось перед вашими поглядами ми подаємо один одному руки! Ось діла Тройці, Яка згідно нами славиться і поклоняєма! І вас нехай зробить це більш поблажливими й православними! О, якби ми були почуті! О, якби цей день зробився урочистим, святим, днем не сперечання, а примирення, не пам’ятником спокуси, а торжеством переможним, щоб наша взаємна однодумність і однодумність майже всієї вселенної, де одні досі перебували здоровими, інші майже повернулися до здоров’я, а інші починають повертатися, і для вас послужила причиною спасіння і оновлення!

Свята, достопоклоняєма і довготерпелива Тройця! Довготерпелива, тому що стільки часу виявляла Своє довготерпіння до тих, що розсікають Тебе! Тройця, Якої служителем і нелицемірним проповідником і я сподобився бути вже з давнього часу! Тройця, Яку всі колись пізнають — або просвічені, або покарані Тобою! Прийми до Своїх шанувальників і цих, що нині ображають Тебе, щоб ми не втратили ні одного, навіть і малого, хоча б мені належало втратити щось із благодаті (не насмілюсь сказати всього, що сказав Апостол (див.: Рим. 9, 3)!

14. Але для вас неприємно це, уболіває язик і мучиться запереченням? Розгляну згодом і ваше заперечення, або розглянуть його ті, у кого більше, ніж у мене часу. Дізнаємося і про прекрасні ваші породження або виродки, коли, жорстким і твердим словом розбивши і розтрощивши «зміїні яйця» (Іс. 59, 5), покажемо, що вони порожні й надуті повітрям, і виявимо, який ховається у них василіск нечестя, — василіск, але вже мертвий, недосконалий, що вже не рухається, помер в муках народження, і раніше, ніж народився, не існував (кажу вашими словами, щоб сказати що-небудь вам бажане), наскільки ненависний у своєму зачатті, настільки ж жалюгідний і при виверженні на світ. А це, наскільки знаю, дарує нам Той, Хто дав владу «наступати на гаспида й василіска» (Пс. 90, 13) і топтати змій і скорпіонів (див.: Лк. 10, 19), Хто розтрощить під ногами нашими незабаром (Рим. 16, 20) і сатану, який через свою колишню світлосяйність, «як блискавка, впав з неба», (Лк. 10, 18), або тому, що згодом він зробився скрученим і перетворився на плазуна, подібно до змія, що бігає, — знищить, щоб і нам трохи заспокоїтися від бід, як нині, так і згодом, коли зовсім відійде від нас і хвороба, і сум, і зітхання у Христі Ісусі Господеві нашому. Йому слава і держава навіки-віків, амінь.

1. У РG. — 23-е. — Ред. [↩]


2.  Батька св. Григорія Богослова. [↩]


3. Таке було богохульне вчення аріан, які стверджували, що Син створений для нас, що через Нього, як через знаряддя, Бог створив нас, і якби Богові не було угодно створити нас, то не було б і Сина. Никіфор, кн. 8, гл. 8. [↩]


4. А не до Отця. [↩]


5. Тобто, що Син не існує. [↩]