1. Люб’язний мир, жаданий ділом і словом, який я подав нині людям і одержав натомість, не знаю, чи щирий від усіх і достойний Духа голос, чи тільки народний договір (до більшого нашого осуду!), що порушується перед свідком Богом! Люб’язний мир — мій труд і моя похвала, про який чуємо, що він Божий, що Бог є його Бог, і що сам Бог ним іменується, як в наступних«мир Божий» (Флп. 4, 7), «Бог миру» (2 Кор. 13, 11); «Він є мир наш». (Еф. 2, 14), — і якого ми при всьому цьому не поважаємо! Люб’язний мир — благо, що дуже хвалиться і небагатьма зберігається, — де ти приховувався від нас стільки часу і коли повернешся до нас? Дуже сильно і більше за все інше люблю і цілую тебе, дбайливо зберігаю, коли ти з нами, і з багатьма слізьми і риданнями закликаю, коли залишаєш нас. Не взивали так ні патріарх Яків до Йосифа, проданого братами, а на думку батька, викраденого звіром, ні Давид до свого друга Іонафана, що загинув на війні, а згодом до сина Авессалома. Один, знівечений горем у батьківськім серці, взивав: «звір розтерзав Йосифа» (Бут. 37, 33), звір лютий і неприборканий, і, поклавши перед собою закривавлений одяг сина, обіймав його замість тіла сина, в одному й тому знаходячи і поживу, і полегшення скорботи. Інший то проклинає гори, на яких відбувалася битва, волаючи: «Гори Гельвуйські, нехай не впаде на вас ні дощ, ні роса! Як сокрушився лук Іонафанів і сила його!», то виправдовує батьковбивцю, ніби він нічим не ображав батька, і примиряється з мертвим, можливо й тому сумуючи за сином, що він заніс руку на батька. Таке батьківське серце! З ким на війні воював як з ворогом, того після смерті оплакує як друга. Природа сильніша за все, вона перемагає і ворожнечу.

2. Гідне жалю, що Ківот затриманий іноплемінниками, що Єрусалим зрівняний із землею і зневажається язичниками, що сини Сіона, дорогоцінні і ціновані на вагу золота, відведені в полон, дотепер розсіяні і є народом чужим у світі, який скитається. Гірко і те, що бачимо і чуємо нині: батьківські міста зруйновані, тисячі людей вмирають, земля обтяжена пролитою кров’ю і безліччю грішників, народ іноземний² ходить по чужій області, як по своїй. І не через слабодухість захисників (ніхто не звинуватить їх у цьому; вони ті ж самі, які підкорили ледь не всю вселенну!), але за наші пороки, за нечестиве вчення, що оволоділо нами, за нечестиве вчення про Тройцю, осягли нас усі ці нещастя і верх нещасть. Хто заперечуватиме це, якщо вміє визначити тяжкість нещастя через ті страждання, які ми самі перетерпіли або розділяли з іншими? Але все це мале в порівнянні з тим, що вигнаний мир, викрадена краса Церкви, принижена прадавня гідність; до того порушений порядок, що ми, які зробилися колись із не народу народом, із не язика язиком, зазнаємо тепер небезпеки — із найбільшого народу і язика знову стали не народом і не язиком, чим були спочатку, коли не начальствував над нами ти, коли ми не зібралися ще під єдине ім’я і єдиний чин.

3.  Дійсно, тепер виявляється, що зручніше переносити злостраждання, ніж зберігати благополуччя, тому що і ми, коли починалася проти нас боротьба, зміцнювалися і тісніше з’єднувалися через гоніння, а коли з’єдналися в єдине, тоді ослабли. І хто із благомислячих не оплакуватиме теперішній час? Але хто знайде слово, що дорівняється до горя? У світі живуть розбійники, яких зв’язав злочин. У світі живуть ті, які думають про насильницьку владу, спільники злодійства, змовники заколоту, співучасники перелюбства. У світі живуть і співаки одного хору, і воїни одного загону, і моряки одного корабля. Не говоритиму про спадщини, розділені порівно, про протилежні засоби правління, про спадкоємство суспільного служіння, про поступовість і законний порядок управління. Навіть рідко бачимо, щоб і ця горезвісна софістика або граматика (не торкаюсь філософи, з ревності до якої молоді люди бісяться і божеволіють) віддавалася крамолам, частіше ж вона зберігає мир. Але в нас немає згоди і союзу; ніколи не можемо зійтися в одному, не бачимо навіть і засобів вилікувати таку хворобу; але начебто і вчимо, і вчимося лихій вдачі, а не чесноті; багато трудимося над тим, щоб підпалювати розбрат; про однодумність же мало турбуємося, або і зовсім не опікуємося.

Коли інші не дотримують згоди, тоді їх розбрат не приводить ні до чого доброго. А деяким краще бути в розбраті, ніж в однодумності. Тому що хто з розумних похвалить союз, укладений на злу справу?4. Але якби в нас хто запитав: що ми шануємо і чому поклоняємося, відповідь готова: ми шануємо любов. Бо згідно з висловллюванням Святого Духа, Бог наш «Бог є любов» (1 Ін. 4, 8), і найменування це благоугодніше Богові за всяке інше ім’я. А що головне в Законі і Пророках? І на це не дозволяє євангелист (див.: Мф. 22, 40) дати іншу відповідь, крім попередньої. Чому ж ми, шанувальники любові, так ненавидимо і самі ненависні? Чому ми, шанувальники миру, немилосердно і непримиренно ворогуємо? Чому ми, засновані на камені, хитаємося, затверджені на наріжному камені — розпадаємося, покликані до світла — затьмарюємося? Чому ми, служителі Слова, довели себе до такого мовчання або безмовності, або заціпеніння, або… не знаю, як назвати ще.

І в їжі, і уві сні, і в ганебних ділах є, як кажуть, міра ситості: все, не одне скорботне, але й найприємніше викликає нарешті відразу, бо все з одного переходить і перетворюється в інше. Але в нас немає кінця взаємним нападам один проти одного, не тільки між різнодумними і незгодними у вченні про віру (це було б менш сумно, вибачалося б ревністю, одним через похвальні якості, поки вона в межах), але і між однодумними, в яких у тому самому ті самі супротивники. Це все більш сумно і жалюгідно. 5.І яка цьому причина? Можливо, владолюбство або користолюбство, або заздрість, або ненависть, або зарозумілість, або інша яка пристрасть, яких не бачимо і у найбільших безбожниках.

Дуже дивна мінливість в думках. Коли нас хочуть вловити, тоді ми благочестиві і православні, неправдиво вдаємося до істини, начебто стоїмо за віру, і в тому одному (у порівнянні з гіршим) чинимо похвально (хоча це саме по собі й мерзенне), що, соромлячись пороку, переходимо на бік того, що шанованіше, а саме благочестя. Тобі (хоч хто б ти був, який дійшов до такого стану) можна сказати: божевільна і непостійна людина, творіння лукавого — винахідника зла, або (справедливіше сказати) найнерозумніший з людей! Учора він був для тебе благочестивим, як же нині став нечестивим, хоча нічого не додав і не зменшив ні словом, ні ділом, але стоїть в тому ж, як і тим же дихає повітрям, тими ж очима й на те ж дивиться сонце; а якщо хочеш запитати його про числа і міри; то і на це буде відповідати не нове, але те ж, що й раніше? Однак нині в тебе блудник, хто вчора був Йосифом. Бо й до цього доходить любов до сперечання, подібна до полум’я, що пробігає по соломі й обіймає все довколишнє. Нині Іуда, або Каїафа, хто вчора був Ілля, або Іоан, або інший хто подвизався в рядах Христових, обв’язаний тим же поясом, вдягнений у ту ж темну або чорну ризу, яка (і за моїм статутом, і роздумом) вимагає суворості життя. Вчора блідість обличчя — прекрасний колір для мужів високих, або скромність і спокій голосу, або статечність і тихість ходи, що ми називали любомудрієм, а нині називаємо це марнославством. Ту ж владу над духами і хворобами приписуємо то Ісусу, то Вельзевулу; і в цьому випадку неправдивими користуємося вагами, але керуємося бажанням сперечатися і дратуватися. 6. Як та сама земля, для здорового і нестраждаючого жодною недугою, нерухлива, а в кого кружляння в очах або хто сам крутиться, для того рухається, і як стан того, хто бачить, переноситься на видимі предмети, або, якщо угодно, як одна і та ж відстань стовпів уявляється більшою тому, хто дивиться поблизу, і меншою тому, хто здаля, бо повітря зменшує відстань і зір зближає предмети великого обсягу, так і ми легко обманюємося через ворожнечу і складаємо неоднакові поняття про ті самі особи, коли вони нам друзі, і коли ні. У нас час легко робить багатьох святими, а багатьох, проти будь-якої ймовірності, — безбожниками. Або правильніше сказати, він усіх робить жалюгідними не тільки тому, що на нас дивляться як на поганий зразок, тоді як порок властивий кожному, хоча б і ніхто не залучав, але і тому, що ми з готовністю прощаємо всім і все, тільки б зійтися в одному.

Раніше небезпечним вважалося сказати одне зайве слово, а нині злословимо людей найбільш благочестивих. Раніше не дозволялось «розголошувати про добровільні приношення і закликати сповідання» (Ам. 4, 5); тобто, як я розумію, народне схвалення, а нині і про невимовні таємниці допускають судити людей осквернених, кидаючи «святеє псам і перли перед свиньми» (Мф. 7, 6). І цього недостатньо; ми насичуємо свій слух взаємними образами один одного. Ми не можемо розсудити навіть того, що не безпечно довіряти зброю ворогу і слово проти християнина тим, що ненавидять християн. Бо в чому нині докоряли ми, у тому завтра докорятимуть нам. Ворог ласкаво слухає твої слова не тому, що хвалить, а тому, що збирає зі злим наміром, щоб при нагоді виблювати свою отруту на тих, хто виказав йому довіру.

7. Для чого ж терпимо це, браття, і чи довго терпітимемо? Коли протверезимося від захвату, знімемо з очей луску, подивимось на світло істини? Яка це темрява, який бій серед нічного мороку, яка буря, що не дозволяє розрізнити в лице друзів і супротивників? Для чого ми стали «посміховиськом для сусідів наших, наругою й соромом для тих, що оточують нас» (Пс. 78, 4)? Що за ревність про зло? Від чого таке нескінченне виснаження самих себе? Або, краще сказати, ми не виснажуємо себе, але, що буває з тим, хто біснується, у самій недузі черпаємо для себе сили і радіємо своєму виснаженню. Ніде немає в нас ні слова, ні друга, ні соратника, ні лікаря, який вміє зцілити або відсікати страждаючий член, ні ангела-заступника, ні Бога; і понад усе ми самі для себе загороджуємо Боже людинолюбство. «Чому Ти, Господи, стоїш далеко і не являєш Себе в час скорботи?» (Пс. 9, 22)? І«доки, Господи, будеш відвертати від нас лице Твоє» (Пс. 88, 47)? І «коли відвідаєш нас»? (Притч. 29, 13, слов’янський переклад). До чого дійде це й де зупиниться?

Боюся, чи не є сьогодення уже димом очікуваного вогню, чи невдовзі після цього прийде антихрист і скористається нашими падіннями і немочами, щоб утвердити своє панування. Бо, звісно, він нападе не на здорових і не на об’єднаних любов’ю, а потрібно, щоб царство саме в собі розділилося, щоб кріпкий у нас розум піддався спокусі і був зв’язаний, щоб сосуди були розкрадені і ми потерпіли те саме, що (як бачимо) терпить тепер ворог від Христа (див.: Мф. 12, 26-29).

8. Про це я плачу, говорить Єремія в Плачі своєму (Плач, 1, 15), шукаю «очам моїм — джерело сліз» (Єр. 9, 1), які б задовольнили моє горе, закликаю «премудрих жінок» вчинити і розділити зі мною плач (Єр. 9, 17). І «Утроба моя! Утроба моя! тужить в глибині серця мого», бентежаться почуття (Єр. 4, 19), не знаю, як і якими словами полегшити свою скорботу! Тому і давнє віддається мовчанню, і нове — осміянню. Бо ворогам обертається на забаву і те, що викликає в мене сльози. Через це не мало втратили в нас церкви, а придбали видовища, придбали в такому місті, яке і божественне, поряд із іншим, намагається перетворювати на забаву, яке скоріше осміє гідне похвали, ніж залишить без осміяння смішне. Тому дивно буде, якщо воно не висміє і мене, який говорить це нині, мене — стороннього проповідника, який учить, що не над усім треба сміятися, але що є речі, які вимагають уважного роздуму. І що кажу: висміє? Здивуєшся, якщо не піддасть мене навіть покаранню за те, що хочу зробити добро.

Таке наше становище; і мене засмучує не те, що церкви в нас відняли (людина з обмеженим розумом посумувала б, можливо, і про це); не те, що золото тече до інших; не те, що злі язики (вони роблять свою справу) говорять зле, тому що не навчилися говорити добре. Не небезпечно те, щоб Бога можна було описати місцем або зробити продажним і щоб Він став надбанням тільки багатих. Притім ті, які говорять про мене добре або зле, не мінять мене (подібно до того, як ті, що домішують або мира до бруду, або бруд до мира, через таке змішання поєднують якості бруду і мира) так, щоб я засмучувався хулою, як той, хто внутрішньо змінився. Інакше дорого заплатив би я хвалителям, якби своїми похвалами вони зробили мене кращим. Не так виходить на ділі: сварять мене чи дивуються мені — в обох випадках залишаюся таким, яким був. Порожня ж людина мудрує,говорить Іов (Іов. 11, 12). Як піна прибивається до каменя, як вітри до сосни або до іншого густого і високого дерева, так і до мене — людські слова, і я майже так любомудрствую сам в собі. Якщо обвинувач неправдивий, то звинувачення падає не стільки на мене, скільки на його слова, хоча й хулить він моє ім’я. А якщо він справедливий, то звинувачуватиму краще себе, а не того, хто говорить про мене. Тому що я сам причина того, що він говорить, а не той, хто говорить, є причиною того, що я такий. Тому слова його, як нічого не значущі, залишивши без уваги, звернуся до себе і з його лихослів’я візьму ще ту одну вигоду, що житиму обережніше. Але лихослів’я має і третю дуже важливу й величну користь, саме ту, що нас хулять разом з Богом. Бо одні і ті ж і заперечують Божество, й ображають Богослова.

9. Отже, не це страшно, хоча і багато хто вважає страшним, але те, що, хоч скільки б хто був твердий у душі і щирий у благочесті, не хочуть навіть і вірити, що він вірний, нелицемірно доброчесний і вільний від удавання. Навпаки, один у нас явно поганий, в іншому правдивість — тільки личина і прикраса, що обманює зовнішністю. 10. Хоча не всі здаються чорними, тому що є чорні, не всі нешляхетними, неблаговидними, немужніми, нестриманими, бо багато таких, а навпаки, чи засуджуємо, чи хвалимо кого, виголошуємо про кожного особливий, а не загальний вирок; однак звинувачення в лихій вдачі зручно поширюємо на всіх й робимо загальним обвинуваченням цілого, не тільки тому, що багато, але й тому, що їх деякі злочестиві.

Але набагато страшніше цього те, що звинувачення не зупиняється тільки на нас, а поширюється навіть на високе і високоповажне наше таїнство³. Тому що з нашими суддями буває те ж, що майже і з усіма бажаючими судити про чужі справи; одні з них доволі поблажливі і людинолюбні, а другі дуже жорстокі і немилосердні. І перші тільки нам докоряють в пороках, залишаючи без докору наше вчення. Інші ж, особливо коли зустрічають багато поганих людей між удостоєними предстоятельства, звинувачують сам закон, нібито він учить злочестю.

11. Отже, що ж, браття, чи довго це буде? Невже ніколи не уцнотливимося, не протверезимося, не посоромимося? Не кажучи про інше, побережемося принаймні від ворожих язиків, які і неправдою достатньо шкодять. Невже не відстанемо від сильної звички сперечатися? Дотепер не зрозуміємо, які предмети і якою мірою доступні нашому дослідженню і які не під силу нам? Невже не розрізнимо, які дослідження можливі в цей час, при земній злитості речей, що затьмарють думку, і які треба віддати майбутньому, тамтешній свободі, щоб задовольнитися поки деякими, а для інших очиститися наперед, оскільки сподіваємося згодом досягти досконалості і придбати бажане? Невже не відокремимо самі для себе того, про що зовсім не треба ставити питань, про що потрібно запитувати помірковано, в чому, як не шкідливому для нашого вчення, справедливе воно чи ні, можна уступати бажаючим до суперечок, що слід надавати тільки вірі, а що і розуму і за що потрібно боротися із усією ревністю, втім, словами, а не зброєю! Бо підняти на кого-небудь і руку — зовсім поза звичаями нашого двору, і ми відкидаємо це, надаючи нашим ненависникам.

12. Призначимо собі не тільки ту межу благочестя, щоб поклонятися Отцю, і Синові, і Святому Духові, єдиному в трьох Божеству і єдиній Силі, — поклонятися, не надаючи переваги Одному, недошановуючи Іншого⁴ (висловлюся так, щоб і мені наслідувати тих, що трохи мудрують про це), тому що одне неможливе, а інше нечестиве, — поклонятися, не розсікаючи єдиної величі новиною імен; бо ніщо не буває більше або менше себе самого, але, утвердившись на такій межі, будемо однодумні й у всьому іншому, як шанувальники єдиної Тройці, які тримаються єдиного майже догмата і єдиного тіла; відсічемо ж і знищимо, як спільну недугу, зайві і некорисні питання, що нині пустили стільки паростків і гілок. Тому що, не кажучи про що-небудь віддалене, хіба ще не задовольнили мене; лукавий дух Монтана проти Духа Святого, зухвалість Навата або нечиста чистота, що затягує багатьох благоліпністю висловів; донині триває шаленство фригіян⁵, тих, які посвячують, і тих, які посвячуються ледь не давніми обрядами; божевілля галатів⁶, багатіючих багатьма іменами нечестя; Савеллієве скорочення; Арієве розділення і підрозділ нинішніх хитрословів, що виник з нього, які тією самою мірою мають перевагу, в якій балакучий язик краще неповороткого? Навіть і ми маємо між собою майже таку ж різницю, — ми, які маємо здоровий глузд про головне і стоїмо за одне і те ж проти тих самих. 13. Я розумію братні чвари⁷, що недавно почалися в нас, якими безчеститься Бог і людина, — Бог, нібито зовсім не для нас народився і не прицвяхований до хреста, а отже, не похований і не воскреслий, як уявилося деяким поганим христолюбцям, але шанований тільки в тому, в чому шана обертається в нечестя, і через це, що розсікається на двох синів; а також і людина, нібито не зовсім сприйнята і вшанована, але відкинута й усунута найважливішою її частиною, тоді як в єстві людському найважливіше — образ Божий і сила розуму. Але людству, оскільки з’єдналося з ним Божество, належало розділитися; людям, у всьому іншому розумним, потрібно було припуститися помилки стосовно розуму і на приниження Божої благодаті і нашого спасіння стверджувати, що я не весь спасенний, хоча весь упав і засуджений за непослух первозданного і через хитрування супротивника!

І не цим тільки порушується наша однодумність. Навпаки, ми, спасенні Богом, ведемо боротьбу за людей, і стільки в нас затьмареного духу, що витрачаємо його на догоду марнославства інших, заводимо домашню ворожнечу за чужі престоли, в одному ділі допускаємо дві дуже важливі помилки: у марнославцях розпалюємо пристрасть до марнославства, а самі знаходимо в цьому опору своїй пристрасті, як люди, які, падаючи зі стромовини, хапаються за найближчий камінь або хоч трохи міцний кущ. 14. Тим часом належало нам своїм усуненням від справи і їх знесилити, в такому випадку виявили б їм більше благодіяння, ніж нині, борючись за них. Тепер же дуже жалюгідні і заступники, і ті, які користуються їхнім заступництвом; і мені здається, що знову вже ділиться на дві ворожі частини світ, який ледь тільки-но примирився, і то з труднощами, не раптом, не без пролиття великої крові. А хто залишається у світі і не схиляється ні на той, ні на той бік, то терпить зло від обох сторін: або нехтують його, або нападають на нього. І оскільки до останніх належу і я, який повстає проти цього, для чого прийняв і цю кафедру — предмет змагання і заздрості, то не дивно, що й мене після усіх моїх трудів і зусиль обидві сторони бажали б витіснити і усунути звідси, щоб, коли вже не буде між ними стіни і перешкоди, ближче зійтися їм і з усією люттю напасти один на одного.

Усе це припинити і зупинити може тільки Бог, Який все зв’язує; але можуть і люди, які ревнують за добро і знають ціну однодумності, яка бере початок від Тройці (тому що їй і за єством властивіша єдність і внутрішній мир), яка засвоєна ангельськими і божественними Силами, які перебувають в мирі з Богом і між собою, яка поширюється на все творіння (тому що їй служить прикрасою спокій), що зручно оселяється і в нас, як в душі, коли в ній чесноти супроводжують одна одну й одна з одною спілкуються, так і в тілі, коли в ньому і члени, і стихії мають взаємну стрункість, від чого в першому випадку виникає те, що є і називається краса, а в другому — здоров’я.

15. Але похвалю і слово Соломона, який узаконює час як «всякої речі під небом; так для війни, і миру» (Еккл. 3, 1, 8). Додам тільки таке. Хоча потрібно спостерігати час війни і миру, а іноді, за законом і словом Соломона, добре вести і війну, однак краще, як тільки можна, схилятися до миру, бо це і вище, і богоугодніше. І ні з чим недоцільно припускати, нібито в приватній справі найкраще однодумність, а в справі суспільній вона не найкорисніша, нібито досконаліше управління в тому домі і місті, в якім якнайменше внутрішніх чвар, а якщо вони і трапляються, то скоріше відновлюється мир і зціляється недуга, але для загального складу Церкви і краще, і пристойніше щось інше. Нібито кожній людині слід намагатися бути в мирі із самою собою, тому що мир і панування над пристрастями для кожного жаданні. Але не так треба поводитися з іншими, а навпаки, подолання ближнього потрібно ставити собі в славу. І хоча Бог велить прощати тим, що згрішили проти нас не тільки сім раз, але й в декілька крат більше (див.: Мф. 18, 22), щоб прощенням інших виблагати і собі прощення, однак ми можемо робити зло і тим, які нас не кривдили, навіть робити охочіше, ніж як приймаємо від інших благодіяння.

Хоча знаємо, яке блаженство приготовлене миротворцям, тільки вони в сонмі тих, які спасаються, називаються «синами Божими» (Мф. 5, 9), однак можемо думати, що самі, навіть ворогуючи, робимо угодне Богові, за нас постраждалого, щоб примирити нас із Собою і припинити внутрішню в нас боротьбу.

16. Ні, друзі і брати, не будемо так думати. Вшануємо дар Примирителя, тобто мир — дар, який, відходячи звідси, Він залишив нам (див.: Ін. 14, 17), як якусь прощальну заставу. Будемо знати одну тільки боротьбу — боротьбу з ворожою силою.«Промовмо, браття, тим, які ненавидять нас» (Іс. 66, 5), тільки б прийняли це. Поступимося в іншому незначному, щоб отримати взамін найважливіше, тобто однодумність. Надамо над собою перемогу, щоб і нам перемогти. Подивіться до статутів змагань і до подвигів борців: у них часто той, хто лежить внизу, здобуває перемогу над тими, які були наверху. І ми наслідуватимемо їх, а не жадібних любителів бенкетів або купців, одні з яких без міри обтяжують себе запропонованою поживою, а інші навантажують корабель і надривають своє черево або потопають раніше, ніж насолодяться своєю ненаситністю, терплячи великі втрати за мале надбання.

Отже, волаю за це і свідчу, і не перестану виконувати слово Писання; «Не вмовкну заради Сиону, і заради Єрусалиму не заспокоюся» (Іс. 62, 1). Зникає душа моя, коли бачу погибель тих, які не «умертвлені мечем і не померли від голоду» (Плач. 4, 9), але уражені честолюбством і владолюбством так, що їх падіння викликає не стільки жаль, скільки ненависть. Якщо ви приймете слова мої, то для вас і для мене буде краще. Але якщо ви висмієте і відкинете їх, давши пристрасті перемогти розум, то мій обов’язок достатньо буде виконаний і перед Богом, і перед людьми, тому що, як думаю, ніхто із найбільш миролюбних не зажадає більшого, ви ж самі побачите наслідки, а я не додам нічого жорстокого, бо щадити дітей вимагає закон батьківської любові. Але нехай буде милосердний і мирний великий Суддя, і нині, і в день винагороди, у Самому Христі Господеві нашому, Якому слава і держава навіки, амінь!

1. У РG. — 22-e. — Рeд. [↩]


2. Народи північні, які ввірвалися у Фракію і спустошили цю область, але були згодом переможені і втихомирені Феодосієм Великим. [↩]


3. Тобто християнську віру. [↩]


4. Слова ϋπεροέβοντες, (недошановуючи) і ύποσέβοντες (не надаючи переваги), за поясненням Іллі, належать Євномію, який означав ними ступені поклоніння трьом Особам Божества. [↩]


5. Оскільки Монтан спочатку посіяв єресь свою у Фригії, то прихильники його називалися фригіянами, або катафригіянами. А в давнину були відомі фригійські жерці Кибели, які скопили себе при посвяті в жрецтво. [↩]


6. Під галатами св. Григорій, ймовірно, розуміє маркелліан. [↩]


7. Св. Григорій Богослов розуміє тут вчення Аполлінарія, називає ж його не єрессю, але братніми чварами, бо сподівався ще навернути його до правої віри, як можна бачити з 77-го його листа до Олімпії. [↩]