Православна ієрархія 1632 року відрізнялася від ієрархії 1620 року. По-перше, вона була обрана тільки православними депутатами сейму, а не собором світських та духовних представників. По-друге, новообрані владики були шляхетського походження. Власне, друга обставина й визначила обрання митрополитом 36-річного Петра Могили, воєводича, сина молдавського господаря, який родичався з найзнатнішими в Речі Посполитій родами Вишневецьких, Потоцьких, Корецьких та інших. Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині.2 Незважаючи на те, що ще жив митрополит Ісайя Копинський, Церкві необхідні були молоді, енергійні, маючі широкі зв`язки в державі люди, які б могли дійсно її боронити.

Без сумніву, діяльність митрополита Петра Могили є однією з найяскравіших сторінок в історії православної церкви. Основивши церковне життя, її науку й структуру засобами західно-європейської теологічної науки, він повернув Церкву, за виразом Д.Дорошенка, «обличчям до Заходу». Не змінюючи суті православної теології, Петро Могила зрефор-

2Терновский Ф. Могила Петр, Киевский митрополит (биографический очерк) Киевская старина. 1882. №4. С. 1-14.

`Тарнавский С. Исследование о подчиении Киевской митрополии Московскому патриархату. С.ЗО.

мував її, освіжив, дав їй нове трактування, якого «вона держиться й до сього дня (Катахізіс) ».`

Діяльність митрополита була надзвичайно різноплановою. Він багато зробив для піднесення братств, особливо Київського Богоявленського, значно розширивши його володіння та поповнивши монастир новими храмами. Ще будучи тільки архимандритом Києво-Печерської Лаври (призначений указом Сигизмунда III від 29 листопада 1627 року,2 Петро Могила надав Братському монастирю в користування на три роки із лаврських вотчин дві волості (Вишенську й Гнідин) та два села (Проців і Рівне), по можливості допомагав грошима.

Ставши митрополитом, подарував хутір Позняки, побудував нову двохповерхову Конгреційну церкву, відібрав від греко-католиків Трьохсвятительський храм разом з угіддями, а по смерті заповів значну частину рухомого й нерухомого майна.3 Зібравши при кафедрі видатних учених, він зумів реформувати Братську школу на зразок західно-європейських колегій і перетворити її на «вогнище» православної науки усього європейського сходу та Балкан.

Отримуючи з Михайлівського, Пустинно-Микільського монастирів, Печорської Лаври, митрополит поновив та перебудував храми Софійський, Василівський, Спаса на Берестові та ряд інших. З руїн Десятинної церкви Петро Могила звелів побудувати нову кам`яну, а під час робіт знайшов домовину Володимира Великого та переніс його голову до Печерського монастиря.4 Нижню щелепу київського князя він подарував російському царю Михайлу Федоровичу, котрий в свою чергу передав її до московського Успенського собору. Кисть руки Петро Могила поклав у Со-

фійський собор в Києві.1 Приведені були до порядку печери Київської Лаври, її монастир зростав, за часів Петра Могили в ньому було до 800 ченців.2

Крім того, Петро Могила першим канонізував всіх Печорських угодників, мощі яких спочивали в печерах: в Ближніх — 73, в Дальніх — 45. Російська Православна Церква тільки через 120 років (1762 р.) внесла їх імена до святих.3 В зв`язку з цими заходами було надруковано у 1643 році «Правило молебне до Преподобних Отців наших Печорських і всіх Святих, в Малій Росії просіявших».4

Велику увагу митрополит приділяв справі організації церковного життя. Наставивши своїх постійних та тимчасових візитарів й намісників, він надав їм право проводити суди. Для єпархального управління залишалися кліроси. Ним була заснована нова установа для судових розправ між членами кліру — митрополича Консисторія. Парафіянам «під клятвою» заборонялося звертатися до інших судів із скаргами на священників.5 Домігшись титулу Екзарха Константинопольського патріарха, митрополит вважав за непотрібне втручатися останньому у внутрішні справи Київської митрополії.

Петро Могила вів боротьбу із ставропигіями монастирів та братств і старався тримати їх в юрисдикції єпископату, що нерідко викликало невдоволення в останніх. Незважаючи на заборону Константинопольського патріарха, Київський митрополит намагався встановити безпосередню владу над братствами. Петро Могила прагнув здійснити цензуру над усіма виданнями, контролювати господарювання владик та ігуменів у маєтках.6

*Катрій Ю. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк; Рим, 1982. 4.1. С.445; А Ю Й З Р. Т.З. № 34. С.41.

2Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.490.

3Федотов Г. Святне древней Руси. Париж, 1956. С.49.

4Дублянський А. Українські святі. Мюнхен, 1962. С.9.

5Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.491.

6Титов Ф. О заграничншх монастьірях Киевской епархии в ХУП-ХУІІІв.№3. С.462-463.

Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. С.36.

ЩДІА України в м.Києві. Ф.182. Спр. 71. Арк. 1. Оп.2.

3Мухин Н. Киево-Братский училищньїй монастьірь. С.282.

4Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиографи-я.К.,1989.С.299,300.

Не відкидав митрополит й спроб об`єднати дві українські Церкви, цікавився способами їх здійсненя. Підтримував ідею Українського патріархату. Одним із реальних претендентів на патріарший престол був сам Петро Могила.

Великої уваги заслуговує й літературна діяльність митрополита. До найвизначніших його творів відносяться «Православне ісповідання віри» (1644 р.), «Катахизис»(1б45 р.), «Великий Требник» (1646 р.) та багато інших.1

Взагалі XVII вік Іван Огієнко вважав золотою порою української культури, нерозривно зв`язаної з духовним життям. Київ, за його словами, став центром української науки, «її Афинами, став нашим Парижем».2 Свідок тогочасних подій Лазар Баранович писав, що «коли з Києва, розумної голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше».3 Антиохійський патріарх, перебуваючи у 1653 році в Україні, писав про українців, що вони люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки, філософії. «У них там розглядають всякі питання, — писав він, — які потребують досліду».4 «Починаючи з Решкова, по всій козацькій землі, — продовжував патріарх, — всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їх жінок та дочок уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи. Священники навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях. А дітей у них більше ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти».5 Без сумніву, велика заслуга тут була самого Петра Могили, його соратників та учнів.

`Огієнко І. Українська культура. К., 1918. С.39.

2Огієнко І. Українська культура. С.32.

3Письма Лазаря Барановича. Чернигов, 1865. С.117.

`Сборник документов для изучения исторической топогра-фии Києва й его окрестностей. К., 1874. С. 74.

5Алепский П. Путешествие Антиохийского патриарха Ма-кария в Россию в половине XVII в., писанное его сьіном архиди-аконом Павлом Алепским (Перевод с арабского Г.Муркоса). Вьіп.1. От Алеппо до земли казаков. М., 1897. С.2,15; Хрестоматія з історії України. К., 1993. С.113-114.

Відвернувши погляди церковних ієрархів від Москви, митрополит Петро Могила разом з тим відносин з Росією не поривав. Тільки тепер вони носили інший, відмінний від зносин двох попередніх митрополитів, діловий характер. Правда зв`язки Київського митрополита з московським урядом зав`язалися лише у 1640 році, після десятилітньої перерви. До цього Петро Могила, посівши митрополичу кафедру, утримувався від будь-яких контактів. У Києві добре знали про жорстокість та свавілля, якими було проникнуте все російське суспільство, коли навіть «високопоставлених людей б`ють кнутом». Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович прямо писали, що «в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до страти».1

Петро Могила теж неодноразово публічно це визнавав, але разом з тим, намагався у справи Росії не втручатися, заявляючи, що «ми за Москву не відповідаєм, питайте у неї самої».2 Відновлюючи стосунки, митрополит, здавалося, переслідував єдину мету — отримати від царя кошти та іншу допомогу на відновлення храмів (особливо після 1645 року, коли сеймовою конституцією православним поверталася частина церковних будівль).3 Дійсно, митрополит деякий час користувався послугами московських майстрів, яких присилав цар. Зокрема, у 1643 році Петро Могила дякував йому за сусальника.4

Проте, сам Київський митрополит підкреслював, що причиною зносин із Москвою було не отримання милості, а дещо більш вагоме. Піклуючись про православ`я взагалі, знаючи про низький професійний, освітній рівень російського духовенства, він направив до царя намісника Печорського монастиря з проханням відкрити в Москві школу на зразок Києво-Братської, де б навчалися «діти боя-

гОгієнко І. Українська Церква. Т.2. С.161. 2Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московскому патриарху. С. 131. 3АЮ Й З Р. Т.З. № 18. С.27-29. `Там же. № 60. С.65.

рські і простого чину грецькій та слов`янській грамоті». При згоді обіцяв направити вчителів.1 Інколи Петро Могила допомагав московському уряду вирішувати й деякі державні справи. Наприклад, царем було даровано митрополиту «соболів на 150 рублів» за те, що «посла госудоревого Богдашку Дубровського оберігав, коли він їхав із Молдаванських земель через Київ».2

Разом з тим, Петро Могила і його оточення з презирством ставилися до російського невігластва. Займаючи провідні місця в українському суспільстві, Речі Посполитій, усьому православному Сході, у них й подумки не виникало бажання підпорядкувати Київську митрополію Московському патріарху, тим більше, що король постійно допомагав їм розширювати церковні володіння, повертаючи колишні храми разом із маєтками та дозволяючи будувати нові. Петро Могила, Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Ісайя Козловський, Йосип Горбацький, Оксентій Старупгич, а також вихованці митрополита — Лазар Баранович, Антон Радивиговський, Інокентій Гізель та інші зуміли підняти Українську Православну Церкву на такий рівень, що вона могла успішно оборонятися від римо-католицької експансії. А це було головним завданням часу.

На превеликий жаль, реформаторська діяльність Петра Могили мала й негативні наслідки для українського народу, його православної церкви, які проявили себе дещо пізніше. Дбаючи про православ`я взагалі й виходячи за межі інтересів самої лишень української церкви, діячі Могилянського осередку були позбавлені почуття українського патріотизму, мало сприяли розвиткові національної свідомості. Як результат — податливість українських церковних діячів на різні концепції: москвофільську та полонофільську.

Могилянська школа, виховуючи своїх учнів шляхтичами, віддаляла тим самим їх від народу. Поклавши за основу всієї науки латинь, народній мові місця не знайшлося. Навіть церковно-слов`янська мова відійшла на другий план. Право-

*А Ю й З Р. Т.З. N233. С.39. 2 Там же. №35. С.50.

славна еліта слідом за митрополитом писала свої твори виключно польською та грецькою мовами. Це привело до відірваності вищої православної ієрархії від народу, викликало непорозуміння, а подекуди й відкриту ворожість між ними. Сучасник Гаврило Доменецький у 1706 році згадував, що при заснуванні Київської Колегії «від невчених попів і від козаків велике обурення йшло» на що латинську й польську школу заводите, її до цього у нас не бувало, а спасалися? Було хотіли самого Петра Могилу та вчителів до смерті побити, ледве їх умовили».1

Аристократи від народження, вони мало цікавилися життям низів, не розуміли їх, нерідко ставали посередниками між урядом та невдоволеними. Під час козацького повстання 1638 року православне духовенство, як і українська шляхта, підтримало дії польської влади. Зокрема, воєвода Адам Кисіль звертався до Петра Могили з проханням посприяти у заспокоєнні повсталих, на що митрополит погодився і вислав від себе ченців. З подібними проханнями зверталися король та інші урядові чиновники Речі Посполитої.2

До своїх підлеглих духовні православні владики ставилися подібно світській шляхті. Дрібне духовенство платило великі побори, єпископські намісники обкладали селян оброками, «стригли овець так, що зачіпали за живе, і шерсть знову рости не могла».3 Навіть польська влада змушена була звернути увагу на нелегке становище білого духовенства. Сеймова конституція 1647 року постановила, «щоби владики руські священників до робіт не примушували та ніяких поборів не видумували».4 Великих утисків сільське духовенство зазнавало й від панів (землевласників), переважно католиків, перебуваючи у повній від них залежності. Священники дорого платили патронам за своє

`Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриарху. С.ЗІ.

2Кулиш П. Падение шляхетского господства в Украйне Вес-тник Юго-Западной й Западной России. 1863. N2 4. С.152.

3Письма Лазаря Барановича. №11. С. 77.

`Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.621.

місце (т.зв. «презент»), вносили їм річні оброки, відбували різноманітні повинності, навіть панщину.1

Свавілля католицької шляхти, католиків-фанатів не знали меж. Приводом жорстокої розправи над православними могла послужити будь-яка подія, дійство, навіть церковний дзвін православних храмів. Так, в травні 1634 року на свято Тіла Господнього, католики, здійснюючи церковну процесію напали на братський монастир в м.Луцьку. Причиною послужив церковний дзвін, що лунав із-за стін православного монастиря. Розцінивши його як глум над святом, католики вирішили помститися. 29 травня 1634 року студенти єзуїтської колегії монастир розгромили, пограбували (розбили дві скрині з грошима та викрали їх), а учнів, старців та священників жорстоко побили. Якомусь пану Яну Сколимському «аж кістку із голови» добули.2

Погром продовжувався й наступний день.3 Пасивність луцьких властей змусила православних самим захищатися. 31 травня того ж року вони у відповідь напали на католицьке духовенство, їх дома та костьоли.4 Однак, це не зупинило католиків. 21 серпня вони знову здійснили напад на монастир. Учителю Босинському відрубали палець на правій руці, а одного з наближених до єпископа Олександра Пузини шляхтича замучили до смерті.5 Такі випадки були непоодинокими.

Непоправимої шкоди українському народові завдали й постійні змагання православних та греко-католицьких владик за церковні бенефіції, що виливалося в конкретну боротьбу між їхніми парафіянами, сіяли між ними ненависть та непримиренність. Ми уже згадували про силове вирішення проблеми кафедрального Софійського собору в м.Києві православним митрополитом Петром Могилою. В такому ж

`Каманин Й. Участив южно-русского населення в восстании Богдана Хмельницкого А Ю З Р. Ч.З, т.4. К., 1914. С.С1. 2А Ю З Р. 4.1, т.6. №ССХХІУ. С.681-682. 3Там же. №ССХУІ. С.683. 4Там же. №ССXXVII. С.684. 5Там же. №ССXXVIII. С.687.

дусі вирішувалося питання приналежності церковних храмів і на місцях.

Аналогічною була поведінка й греко-католиків. Прикладом може послужити судова справа між волинськими єпископами: Луцьким православним Олександром Пузиною та Володимирським греко-католицьким Йосифом Баковецьким, в яку змушений був втрутитися сам король Володислав IV. Уніати, підбурені своїм владикою, у 1647 році силою захопили православні храми — Кобринський Різдвобогородицький храм та Лемешівську церкву. Православних при цьому жорстоко побили, перепало й греко -католикам.1

Миряни, ставши жертвою такого-ось поділу, змушені були нерідко покидати насиджені місця. Не маючи змоги більше терпіти економічне, національне та релігійне пригноблення, вони стали шукати собі притулку в сусідній православній Росії, сподіваючись на її допомогу. В результаті, з кінця 30-х років XVII століття відновився перехід українського населення на малозаселені землі Російської держави.

Масовому переходу сприяв і колишній митрополит Ісайя Копинський, який захищаючи православ`я, до кінця життя був переконаний у правильності своїх поступив. Петро Могила, ставши митрополитом, насильно вивіз Ієайю Копинського із Михайлівського монастиря в м.Києві та перевіз до Печерського. Там його протримали до тих пір, поки він не відмовився від митрополичої кафедри на користь Петра Могили. Після відречення Ісайя Копинський став намісником Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. У 1635 році екс-митрополит переїхав на Полісся, де прожив до кінця своїх днів (помер у жовтні 1640 року).2 Звідти він підтримував тісні зв`язки з полтавськими монастирями.

Ісайя Копинський до смерті залишився особистим ворогом Петра Могили, їх не змогли примирити навіть старання короля Володислава IV. Король, щоби згладити протиріччя,

1ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.191. Арк. 1-3. 2Сеник С. Українська церква в XVII столітті. С.37.

надав Ісайї Копинському небувалий до цього титул «Архиєпископа Сіверського й Задніпровського».1

У 1638 році екс-митрополит відчутно посилив свою компанію проти Петра Могили. Ісайя Копинський почав активно поширювати чутки, нібито Петро Могила збирався стати прибічником унії та розпочати гоніння проти православ`я. Зокрема, він настирливо доводив, що Петро Могила давно відпав від православної віри і з благословнення папи Римського стає патріархом (козацтво, братства, дрібне духовенство рішуче відклали ідею патріархату). Натомість він оберне православні церкви на костьоли, -Печорський монастир передасть бернардирам, а Михайлівський — Домініканському ордену. Київським митрополитом стане Рафаїл Корсак, наступник греко-католицького владики Йосифа-Вельяміна Рутського. Наслідком такої пропаганди стала еміграція до Росії близько 150 ченців полтавських монастирів. Там їх розподілили по монастирях Нижегородщини та Симбірщини.2 Взагалі, починаючи від 1638 року втеча ченців до Московської держави помітно збільшується: із Густинського монастиря переходить 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського монастиря — 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського — 14 ченців.3

З`являється і нова категорія людей, змушених покидати рідні краї. Це священники від білого духовенства. Зустрічалися випадки їх переселення з частиною своїх парафіян (переважно селян), а іноді й цілої парафії. Втікачі поселялися на Слобожанщині або й дальше на схід, в повітах Курщини та Воронежчини. Як правило, перейшовши кордон, такі біженці посилали до Москви делегатів, серед яких був священник, і просили уряд дозволити їм оселитися, «пожа-

`Грушевський М. Історія України-Руси. Т.8, ч.І. К., 1916. С. 184-185, 192.

2Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. С.356-357; Воссоединение Украйни с Россиею. Документи й материальї в трех томах. Т.1. Украйна накануне освободительной войньї. 1620-1647 годм. М., 1953. № 133. С.222; № 137. С.229.

3Воссоединение Украйни с Россиею. Т.1. № 137. С.227-228.

лувати» їх землею, грішми та допомогти збудувати церкву. Причиною переходу пояснювали «латинське переслідування та розорення».1 Пройшовши ряд формальностей, зв`язаних з російськими православними звичаями (ми їх уже згадували), втікачам надавалося право на поселення.

Переселення в межі Російської держави у великій мірі завдячувалося дуже поширеній серед білого та чорного духовенства Київської митрополії ідеї, що тільки московський цар, під своєю високою рукою і опікою, зможе захистити народ від неволі «лядської» та утисків православної віри. Московський уряд, особливо за життя Філарета, охоче приймав українських біженців, насамперед ченців, які завдяки своїм знанням сприяли розвиткові освіти в Росії.

Взагалі, уряд завжди з готовністю приймав і використовував українців, які добре знали свою справу. Невдовзі вони стали мати там досить високі посади і відігравали вагому роль у суспільному житті країни. Так, Йосиф Курцевич посідав Суздальську архієпископію, І.Сомкович будував Костромську Геннадієвську пустелю. Під час диспуту «про віру з приводу сватовства Вольдемара», москвичі, не маючи змоги своїми силами відповісти лютеранському пастору, звернулися до українського вченого та книг, виданих в Україні.Щей перелік можна продовжити. Зрозуміло, що така позиція Росії на фоні нестерпних умов проживання православних низів у Польщі тільки посилювала думку про московського «царя-захисника» серед значних верств українського народу.

Таким чином, Могилянська доба залишила неоднозначний слід в житті українського народу та його православної церкви. Міжконфесійна ворожнеча, яка охопила практично всю територію Київської митрополії, шляхетський роздор, спричинений великою мірою релігійними протистояннями поглинули суспільство Речі Посполитої та становили серйозну небезпеку внутрішній стабільності держави, позбавляли її уряд можливості проводити активну зовнішню політику.

`Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. 2. С.298. 23йнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т.1. С.28.

Особливо небезпечними для Польщі були зовнішні впливи насамперед сусідньої ворожої Російської держави, з якою значна частина українського православного духовенства та мирян пов`язувала своє національне та релігійне визволення. Для стабілізації внутрішнього життя країни, ліквідації загрозливих для держав руйнівних процесів, необхідні були радикальні зміни, головним чином, при розв`язанні церковної проблеми. Репресивні методи уряду Сигизмунда III наочно довели свою неспроможність.

Після смерті короля Сигизмунда III, переконаного противника православ`я, престол зайняв Володислав IV. Шукаючи підтримки у своїй боротьбі з крайнім деспотизмом і шляхтою, бажаючи спокою в державі, він згодився на значні поступки православним. Новому королю вдалося схилити депутатів парламенту, котрі, фактично, представляли християнські конфесії, до компромісу та прийняти ряд законодавчих актів, за якими Українська Православна Церква офіційно визнавалася державою. Крім того, громадянам країни гарантувалася свобода віросповідання по всій території Речі Посполитої. Основні права та привілеї Української Православної Церкви були зафіксовані в «Статтях заспокоєння», «Дипломі» та інших сеймових постановах і грамотах короля. Законодавчим шляхом між греко-католицьким та православним духовенством було проведено остаточний розподіл церковних володінь, який перегляду більше не підлягав.

Легалізація православ`я була би неможливою, коли б українська громадскість припинила свої змагання за батьківську віру. Козацтво, міщанство, шляхта, духовенство безперервно домагалися від властей свого права вільного сповідання православного обряду. Козацтво відверто погрожувало польському урядові вирішити релігійну проблему силовими методами. Уряд вимушений був рахуватися з потребами православних. Перемога по суті була всенародною. Тому вона на деякий час припинила перехід православних Речі Посполитої на територію Російської держави.

Після довгої боротьби настав час примирення, яке було використане митрополитом Петром Могилою для проведення

реформ в Українській Православній Церкві: оновилася структура церковного управління, впорядкувалися догматичні питання релігії, реформувалася школа тощо. Всі зміни відбувалися під егідою Церкви і мали надзвичайно позитивні наслідки для українського народу. Авторитет православ`я настільки зріс, позиції поравославної церкви настільки зміцнилися, що почалися розмови про заснування окремого українського патріархату. Ідея дуже корисна і потрібна для консолідації народу, проте була від початку нездійсненою. В умовах відсутності української державності створення помісної церкви практично неможливе. Попри все, на кінець 30-х років XVII століття зреформована православна Київська митрополія могла успішно оборонятися від католицької експансії.

Разом з тим, вища православна ієрархія, здобувши великі права та привілеї, почала відриватися від суспільного життя свого народу, замикатися в своїх кастових інтересах і абсолютно не звертати уваги на ті націонали проблеми, що в той час виникли. І це тоді, коли козацтво відкрито стало на шлях збройної боротьби з урядом Польщі (повстання 1637-1638 років). Вище духовенство не тільки не підтримало його, але й виступило посередником між властями та невдоволенжш.

Будучи легалізованим, православ`я, проте, не перестало переслідуватися. Не знали свавілля католицької громади. Приводом для православних погромів могло служити будь-яке дійство чи подія. Не кращим чином складалися відносини між православними та греко-католиками, особливо на місцях. Боротьба, яка торкалася в основному церковних храмів, призводила до ненависті та непримиренності між віруючими обох українських конфесій.

До релігійних утисків додавалося національне та соціальне гноблення. Король продовжував розглядатися як вищий розпорядник «хлібів духовних». Дуже часто він передавав право патронату місцевим органам влади, приватним особам, виключно католикам. Останні, в силу свого права, могли дати згоду на обрання священника православним (т.зв.«презент»), або ж відмовити; землі священників не були звільнені від податків, а саме біле духовенство нерідко змушене було відробляти навіть панщину.

Не кращим було становище православних низів і на землях вищої ієрархії Київської митрополії. Православні владики, шляхтичі за походженням, безжально визискували підвласне їм населення. Не маючи більше змоги терпіти релігійне, національне та соціальне гноблення, православні українці з кінця 30-х років XVII століття відновили масове переселення на малозаселені південно-західні окраїни Російської держави.

Московський уряд, зацікавлений в розширенні кола своїх прихильників на території Речі Посполитої, дозволив утікачам поселятися. Багато з них незабаром зайняли вагоме місце в російському суспільстві, особливо в галузі освіти. Позиція Росії, на фоні нестерпних умов проживання в Польщі, сприяла швидкому розповсюдженню москвофільських настроїв серед православних українців. На кінець 40-х років польсько-католицьке гноблення українського народу досягло свого апогею. Країна опинилася на грані соціального вибуху.