Незалежна Церква у незалежній державі
є канонічно виправданою та історично неминучою.
Визначення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. 

1. УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ДО ХХ СТ.
Внаслідок офіційного прийняття 988 р. християнства, як державної релігії Київської Руси, було утворено Київську Митрополію, як складову частину Константинопольського Патріархату. Але вже невдовзі були зроблені перші спроби перетворити цю Митрополію на автокефальну Церкву. У 1051 р., з повеління князя Ярослава Мудрого, собором єпископів Київської Митрополії самостійно був поставлений у митрополити Іларіон, родом русич. Так само у 1147 р. з повеління князя Ізяслава ІІ собором єпископів Митрополії самостійно, без дозволу Константинопольського Патріарха, був поставлений у митрополити Климент Смолятич. Але ні у першому, ні у другому випадку автокефальність Київської Митрополії, через зовнішні політичні причини, не протрималась довго.
Київська Митрополія продовжувала перебувати в складі Вселенського Патріархату і після того, як у 1448 р. її частина, територіально розташована в Північно-Східній Русі і об’єднана навколо Московського князівства, через поставлення окремого митрополита фактично проголосила свою автокефалію. Тільки у 1589 р. статус Московської Церкви був унормований і вона була піднесена до рівня Патріархату. Київська Митрополія не входила до складу новоутвореного Патріархату. Перебуваючи до 1686 р. в складі Константинопольського Патріархату, Київська Митрополія користувалася найширшими правами автономії. В наслідок Переяславської угоди 1654 р. після політичного приєднання України до Московського царства московський уряд всіляко намагався неканонічно розповсюдити владу Московського Патріарха і на Україну. Представники Української Церкви, у своїй переважній більшості, категорично протестували проти такого підпорядкування, але московська державна влада робила все для того, щоб зламати цей опір. Ця влада постійно вдавалася до брехні, як це було з фальшивими статтями, поданими для підпису гетьману Юрію Хмельницькому, а також до грубих порушень канонів. Так, зокрема, при живому митрополиті для керування Київською митрополією було висвячено в Москві єпископа Мефодія Филимоновича. За порушення юрисдикції Константинопольського Патріарха цей єпископ був проклятий ним, але Московський цар Алєксєй Міхайловіч заступався за нього і виправдовував таке порушення канонів, як втручання в межі чужої юрисдикції, необхідністю «рятувати Православ’я».
У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху, як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський) отримав в Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру і цим фактично, з грубим порушенням канонів, самочинно підпорядкував Київську Митрополію Московському Патріархату. Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська державна влада приклала всі можливі зусилля для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування. Використавши підкуп та тиск, її представники отримали від Константинопольського патріарха Діонісія відповідну грамоту, але Синод Константинопольської Церкви пізніше засудив вчинок цього Патріарха, як незаконний. І до цього часу Константинопольський Патріархат вважає приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату незаконним, що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами та представниками (Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі 1924 р., лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 р., заява архієпископа Скопелоського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.).
Але через політичну могутність Російської імперії та занепад української державності аж до часів повалення монархії в Росії Українська Церква була вимушена підпорядковуватись російській церковній владі. Протягом короткого часу Київська Митрополія, яка була приєднана до Московського Патріархату за умови збереження всіх прав автономії, якими вона користувалася у складі Константинопольського Патріархату, була перетворена на рядову єпархію Російської Православної Церкви. Жодна з умов приєднання не була дотримана. З 1800 по 1966 роки на Київську митрополичу кафедру РПЦ свідомо не поставила жодного етнічного українця. Для приниження Київської Митрополії цар Петро навіть наказав поставити на Київську кафедру не митрополита, як було від часу Хрещення Руси, а архієпископа.

2. БОРОТЬБА ЗА АВТОКЕФАЛІЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ У ПЕРІОД ДО ІІ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
У 1917 р. зі зміною державного устрою в Росії, а потім і проголошенням Україною незалежності, відразу гостро постало питання про скасування неканонічної підпорядкованості Української Церкви Російській. На Всеукраїнському соборі 1918 р. було поставлено питання про автокефалію, але промосковська більшість делегатів заблокувала його розв’язання. Зважаючи на те, що в межах України Православна Церква продовжувала мати статус державної 1 січня 1919 р. Директорія (уряд) Української Народної Республіки видала «Закон про автокефалію Української Православної Церкви». З цього часу починається фактичний відлік боротьби Української Церкви за свою автокефалію. РПЦ намагалася зберегти свою духовну владу над Україною, а тому на її Помісному соборі у 1918 рр. Українській Церкві було надано обмежену автономію. Ця автономія не була скасована, але фактично діяла короткий час і про неї, як і про багато інших рішень цього Собору, просто забули. Ієрархія і частина духовенства РПЦ, які несли своє служіння в Україні, не бажали відмовитися від традиційної для російського православ’я взаємозаміни понять «православний» і «росіянин», а тому не для захисту канонічного устрою Церкви, а з національно-шовіністичних мотивів всіма силами боролися проти українізації церковного життя. Через нерозуміння ієрархами та частиною духовенства РПЦ потреб своєї української пастви остання пішла на розрив з ними. В жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, на якому остаточно сформувалася Українська Автокефальна Православна Церква.
У 1930 р. під тиском органів держбезпеки УАПЦ «самоліквідувалася», а незначна частина її парафій, оформлена в грудні того ж року в Українську Православну Церкву, проіснувала до 1937 року, коли була остаточно розгромлена. Практично всі ієрархи УАПЦ загинули від рук більшовицького режиму. Владика Іван Теодорович, який на початку 20-х рр. виїхав в Америку та очолював Церкву в еміграції, з огляду на нетрадиційне посвячення ієрархії УАПЦ на Соборі 1921 р. вирішив за краще прийняти традиційну посвяту. Єпископ Йосиф Оксіюк, після повернення із заслання в повоєнний час, до самої своєї смерті на початку 90-х рр. працював, як мирянин, в журналі Українського екзархату РПЦ «Православний вісник». Таким чином ієрархія УАПЦ формації 1921 р. наступників не залишила.
Частина Української Церкви, яка не пішла на звільнення з-під юрисдикції Московського Патріархату, була в пер. пол. 20-х рр. оформлена в Український екзархат РПЦ. Як і УАПЦ, вона була розгромлена в роки великого терору, і перед початком ІІ Світової війни в підрадянській Україні не було жодного діючого єпископа та всього кілька відкритих храмів.
Зовсім інша ситуація складалася в тій частині України, яка після радянсько-польської війни 1920 р. опинилася в складі Польщі. Тут значна частина ієрархів, духовенства та переважна частина вірних Православної Церкви виступила за автокефалію. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана в 1924 р. Константинопольською Церквою-Матір’ю. При цьому у відповідному «Томосі» вказувалося на неканонічність підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, а новоутворена автокефальна Церква визнавалася спадкоємницею цієї Митрополії. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана Східними Патріархами та іншими Помісними Церквами. Таким чином частина Української Церкви, яка знаходилась в Польській державі, була визнана автокефальною провідними Помісними Церквами Вселенського Православ’я.
У вересні 1939 р. українські землі Польщі опинилися під владою СРСР. Радянська влада вважала за необхідне якнайшвидше підпорядкувати частину Автокефальної Православної Церкви в Польщі Московській патріархії. З цією метою в якості Екзарха Західних України і Білорусії з Москви до Луцька був направлений один з ієрархів РПЦ – архієпископ, а згодом митрополит Миколай (Ярушевич). Московською патріархією для підпорядкування підвладної СРСР частини АПЦ в Польщі вважалося достатнім визнання її ієрархами над собою юрисдикції РПЦ. Порушуючи канони та обов’язок послуху своєму Предстоятелю деякі ієрархи визнали над собою юрисдикцію Московської патріархії, але архієпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський) категорично виступили проти неканонічної зміни юрисдикції і залишилися вірними своєму Предстоятелю – митрополиту Діонісію.

3. УАПЦ (ФОРМАЦІЇ 1942 Р.)
У червні 1941 р. вибухнула радянсько-німецька війна. Значна частина території України була швидко окупована німецькою армією. На окупованій території було створено рейхскомісаріат «Україна». 18 серпня 1941 р. в Почаєві, таємно від Церкви, відбувся «Обласний собор єпископів Православної Церкви в Україні» у складі 4 єпископів, який ухвалює неканонічне рішення про вихід з юрисдикції Православної Церкви в Польщі та перехід в юрисдикцію Московської патріархії, внаслідок чого утворюється так звана «Автономна Церква». Митрополит Діонісій, Предстоятель Православної Церкви в Польщі, засудив «собор» в Почаєві, а дії єпископів, спрямовані на розрив зі своїм законним Предстоятелем, кваліфікував як розкол. Німецька окупаційна влада заборонила митрополиту Діонісію будь-яку адміністративну та духовну діяльність за межами так званого Генерал-Губернаторства, утвореного на території окупованої Польщі. Тому, з огляду на загрозу поширення розколу та фактичну неможливість здійснювати функції Предстоятеля в Україні, 24 грудня того ж року митрополит Діонісій призначив архієпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви в Україні, а також благословив архієпископам Полікарпу та Олександру висвячувати нових єпископів для України.
10 лютого 1942 р. на прохання групи віруючих та духовенства УАПЦ формації 1921-30 рр. Собор єпископів у Пінську прийняв їх в юрисдикцію Православної Автокефальної Церкви в Україні. Московська патріархія, вивезена більшовиками в Ульяновськ, не могла змиритися з втратою своєї влади над Церквою України, а тому вирішила спрямувати свій удар на главу цієї Церкви – владику Полікарпа (Сікорського). Хоча він ніколи не належав до РПЦ, Архієрейський собор цієї Церкви 28 березня 1942 р. неканонічно заочно «засудив його до позбавлення сану». На основі цього рішення РПЦ не визнавала ієрархію УАПЦ в діаспорі, в той час як Константинопольський Патріархат визнає цю ієрархію канонічною. 9-17 травня 1942 р. в Києві відбувся Архієрейський собор Православної Автокефальної Церкви в Україні, на якому вирішено висвятити нових єпископів, серед яких був висвячений і єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник) – у майбутньому Патріарх Київський і всієї України. Собор також вирішив вважати, до скликання Всеукраїнського церковного собору, Митрополита Діонісія Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу. Таким чином Українська Православна Церква фактично відновила свою автокефалію, а канонічний зв’язок з митрополитом Діонісієм визнавався і ним, і Українською Церквою тимчасовим, до скликання повноцінного Помісного собору, засобом збереження канонічної єдності УПЦ з Вселенським Православ’ям. Нажаль через військові дії такий Собор не міг бути зібраний в той час.
Протягом 1943 – 44 рр. радянські війська поступово повернули під владу СРСР всі окуповані Німеччиною землі. Знаючи з досвіду УАПЦ 20-30-х рр. про ставлення більшовицької влади до української ієрархії, а також через позицію німецької влади, єпископат УАПЦ до 1944 р. практично в повному складі опинився у вигнанні за межами України. Тут у Варшаві 11 березня – 8 квітня 1944 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, на якому до Всеукраїнського помісного собору найвищім органом Церкви визнавався Собор єпископів. Очолив цей Собор Митрополит-Адміністратор з титулом «Місцеблюститель Київського Митрополичого Престолу». З відома Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонісія Митрополитом-Адміністратором УАПЦ був обраний владика Полікарп. Таким чином помісний статус УАПЦ, проголошений Архієрейським собором, був визнаний кіріархом – Предстоятелем Польської Православної Церкви, від якого походила лінія апостольського преємства ієрархії УАПЦ. 
Після розгрому Німеччини єпископат УАПЦ на чолі з Місцеблюстителем митрополитом Полікарпом опинилися в різних кутках Заходу – від Європи до Америки, але продовжував зберігати формальну юрисдикційну єдність, як Українська Автокефальна Православна Церква в Діаспорі. Саме до ієрархії цієї Церкви приєднався митрополит Іван Теодорович, який був Предстоятелем УПЦ в США. Останнім Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу УАПЦ в Діаспорі був митрополит Мстислав (Скрипник).
Не зважаючи на орієнтовану на Московську патріархію позицію т. зв. Автономної Церкви, після повернення в Україну радянської влади її, як і рештки УАПЦ, було ліквідовано. З традиційної для Московського Патріархату позиції сили духовенство і парафії приєднувались до відновленого Українського екзархату РПЦ, на чолі якого з 12 лютого 1944 р. був поставлений з титулом «Митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх всієї України» Іоан (Соколов). Росіянин за походженням, цей ієрарх був наближеним до новообраного з дозволу більшовицької влади у вересні 1943 року Московського патріарха Сергія. Без скликання будь-яких соборів та без інших, непотрібних РПЦ «формальностей», він приєднував до Екзархату парафії, а священиків УАПЦ ще й пересвячував, як нібито неканонічних. Умови більшовицької влади не дозволяли будь-якого активного опору діям Московської патріархії, а тому до поч. 90-х рр. частина Української Православної Церкви на Батьківщині залишалася у вимушеному підпорядкуванні РПЦ.

4. НОВІТНІЙ ПЕРІОД ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
В травні 1966 року на Київську кафедру був призначений архієпископ, згодом митрополит Філарет (Денисенко). Як Екзарх всієї України, митрополит Філарет фактично очолював Українську Православну Церкву на Батьківщині, але через реалії існування СРСР тільки у 1989 р. його старанням Український екзархат РПЦ отримав перші ознаки справжньої автономії. Згідно визначень Помісного собору Руської Православної Церкви від 7-8 червня 1990 року та Архиєрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня того ж року, Грамотою патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року на ім’я митрополита Київського і всієї України Філарета, Український Екзархат Руської Православної Церкви став незалежною і самостійною в управлінні Українською Православною Церквою. Ще в липні 1990 р. єпископатом УПЦ на Соборі митрополит Філарет був одноголосно обраний Предстоятелем УПЦ, що було пізніше підтверджене найвищім керівним органом УПЦ – Собором, який відбувся 1-3 листопада 1991 р. в Києві. Нажаль при встановленні нового статусу УПЦ не було чітко окреслено розмежування повноважень між Московською патріархією та її установами з одного боку та установами УПЦ – з іншого. Віднесення остаточного рішення щодо статусу та прав УПЦ на майбутній Помісний собор РПЦ, який від 1990 року ще не збирався (хоча мав би збиратися, відповідно до Статуту 1988 р., що п’ять років, тобто у 1995, 2000 та 2005 роках) не сприяло нормальному існуванню УПЦ в складі РПЦ. Фактично межі незалежності та самостійності в управлінні УПЦ в складі Московського Патріархату визначалися особистими якостями Предстоятеля та єпископату Української Православної Церкви.
Одночасно в Україні розгорнувся стихійний рух за повну автокефалію УПЦ. В червні 1990 року в Києві відбувся Собор, який обрав Місцеблюстителя Київського Митрополичого Престолу митрополита Мстислава (Скрипника) Предстоятелем УАПЦ в Україні, а саму Церкву підніс до статусу Патріархату. Після довгих років Українська Автокефальна Православна Церква з вигнання повернулася на Батьківщину.
До того часу, поки Україна перебувала в складі СРСР, ієрархія УПЦ не бачила достатніх передумов для відновлення автокефалії Української Церкви, але коли 24 серпня 1991 р. було проголошено державну незалежність України, такі передумови з’явилися. Згідно історичної традиції та канонічних правил в незалежній державі зі значною частиною населення православного віросповідання утворюється Помісна Православна Церква. Відповідно до цього 1-3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській лаврі відбувся Собор УПЦ, на якому було ухвалено рішення про автокефалію Української Православної Церкви. Підставою для цього було те, що УПЦ здійснює своє служіння в окремій незалежній державі, має достатню кількість єпископату й духовенства, духовні навчальні заклади та монастирі, до православ’я відносять себе понад половини населення держави. У сукупності всі ці фактори роблять УПЦ однією з найбільших Церков Вселенського Православ’я.
Разом з тим через кампанію наклепів на Предстоятеля УПЦ, яка почала розгортатися в пресі, Собор ухвалив рішення про висловлення йому довіри, а також підтвердив його обрання Архієрейським собором УПЦ в 1990 р. Під постановами Собору стоять підписи всіх правлячих архієреїв УПЦ, делегатів від всіх єпархій, духовних навчальних закладів та монастирів. Помісний собор УПЦ – це найвищий орган управління Церквою, а тому всі рішення, які пізніше приймалися всупереч його постановам, є неканонічними та не повинні визнаватися.
У відповідь на рішення Собору керівництво РПЦ вирішило зробити все можливе для того, щоб зберегти адміністративну єдність Московського Патріархату, навіть ціною порушення канонів та розколу Української Церкви. Московською патріархією, разом з відповідними державними службами (колишній Комітет державної безпеки), була розгорнута кампанія дискредитації особи Предстоятеля УПЦ. Розгляд постанов Собору УПЦ свідомо затягувався, а отриманий час Московська патріархія та спецслужби використали для того, щоб організувати в середовищі єпископату та духовенства УПЦ групу розкольників, на яких можна було б спиратися у боротьбі проти автокефалії УПЦ та її Предстоятеля. У кожну єпархію та найбільші монастирі УПЦ було надіслано емісарів з Московської патріархії, які агітували духовенство і віруючих виступити проти автокефалії та вимагати зміни Предстоятеля УПЦ на лояльного Москві. 
Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України в Києві пройшов Міжрелігійний форум. В роботі Форуму взяли участь представники УПЦ та УАПЦ, і вже тоді намітилася позитивна тенденція до зближення цих двох гілок Української Церкви і поєднання їх в одну Помісну Церкву.

5. РОЗКОЛ УПЦ
Спроби керівництва РПЦ та їх помічників розколоти Українську Церкву увінчалися певним успіхом. В січні 1992 р. в середовищі єпископату утворилася група з трьох єпископів, які оголосили про свою відмову від рішень Собору 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ та перестали поминати за богослужінням Предстоятеля УПЦ і виконувати його розпорядження, чим фактично учинили розкол. Про те що такі дії означають розкол, говорить 14-те правило Константинопольського Двократного собору: «Якщо який єпископ, ставлячи приводом вину свого митрополита, і раніше соборного розгляду відступить від спілкування з ним та не буде возносити імені його, за звичаєм, в Божественному тайнодійстві, про такого собор визначив: нехай буде позбавлений сану, якщо буде доведено, що він відступив від свого митрополита і сотворив розкол». Московська патріархія з традиційним для неї поглядом на канони, як на інструмент своєї політики, поспішила підтримати розкольників. Порушуючи статус незалежності в управлінні, наданий УПЦ, патріарх Алексій ІІ вимагав від Предстоятеля УПЦ не вживати жодних канонічних санкцій проти розкольників, чим фактично офіційно підтримав їх дії.
На 30 березня – 4 квітня 1992 р. було призначено Архієрейський собор РПЦ для розгляду документів Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Але замість розгляду питання порядку денного на соборі було піднято питання про особу Предстоятеля УПЦ. Частина єпископів УПЦ, в тому числі і митрополит Харківський Никодим та інші пізніші учасники так званого «Харківського собору», письмово протестувала проти порушення порядку денного, але їх протест залишився без відповіді. На митрополита Філарета чинився тиск з єдиною вимогою – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля. Як свідчать учасники засідання, у разі відмови митрополита Філарета піти з посади Предстоятеля архієреї РПЦ погрожували скасувати статус незалежності і самостійності в управлінні. Через небезпеку вчинення Архієрейським собором РПЦ дій, які погіршили б і так дуже напружену релігійну ситуацію в Україні, митрополит Філарет погодився «заради миру церковного на найближчому Архієрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ», про що усно заявив на засіданні собору.
Необхідно відзначити, що добровільне залишення ієрархом своєї кафедри, особливо під тиском або через страх за своє життя, згідно канонічних правил вважається тяжким гріхом. Про це говорять 9 правило ІІІ Вселенського собору та 3 правило святителя Кирила Олександрійського. В останньому чітко зазначено, що єпископи, достойні служити, повинні звершувати своє служіння, а недостойні повинні залишати кафедру не через відречення, а через суд. Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. висловив довіру особі Предстоятеля УПЦ та відкинув всі звинувачення на його адресу, а Архієрейський собор РПЦ, не висунувши проти митрополита Філарета жодних офіційних звинувачень, навпаки, подякував йому за багаторічну архіпастирську діяльність і благословив продовжувати архієрейське служіння.
Усвідомлюючи небезпеку для Української Церкви своєї відставки з посади Предстоятеля, а також через неканонічність самого вчинення такої дії, маючи підставою законні рішення Собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 р. митрополит Філарет вирішив залишитися Предстоятелем УПЦ. Зрозумівши, що втрачається влада над УПЦ, Московська патріархія, порушуючи канони та постанови власних Архієрейських соборів, грубо втручається в справи Української Православної Церкви, видаючи постанови Священного Синоду РПЦ щодо порядку управління УПЦ. Останньою з ряду цих постанов митрополит Філарет був нібито «усунутий» з посади Предстоятеля УПЦ, хоча згідно церковних канонів такі дії відбуваються лише внаслідок суду над Предстоятелем того органу, який його обрав, тобто законного Архієрейського собору УПЦ.
Рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим 27 травня 1992 року провів в Харкові так званий «Архієрейський собор». На ньому ті єпископи, які в листопаді 1991 р. не знайшли за Предстоятелем УПЦ жодної провини, з наказу Московської патріархії усунули митрополита Філарета з посади Предстоятеля, а на його місце обрали рекомендованого патріархією Керуючого справами РПЦ Ростовського митрополита Володимира (Сабодана). Московська патріархія підтримала інспіровані нею дії розкольників, а на Архієрейському соборі 11 червня 1992 року без справжнього судочинства, з порушенням канонів заочно «засудила» митрополита Філарета до «позбавлення сану». Принагідно відзначимо, що Російська Православна Церква традиційно відзначається відсутністю правдивого судочинства, що підтверджує навіть той факт, що введений Архієрейським собором РПЦ 2000 року Церковний суд так досі і не розпочав свою діяльність.
В умовах, коли керівництво Російської Церкви організувало та підтримало розкол в УПЦ, зникли навіть формальні причини надалі залишатися у підпорядкуванні цієї Церкви. Разом з тим не було жодних причин надалі підтримувати розділений стан Української Церкви. З метою об’єднання двох гілок Помісної Православної Церкви України в Києві 25-26 червня був скликаний Об’єднавчий собор. На цьому соборі УАПЦ, як спадкоємниця Автокефальної Української Православної Церкви у вигнанні, та УПЦ, як Православна Церква, яка несла своє служіння на Батьківщині, об’єдналися в єдину Церкву, яка отримала назву Українська Православна Церква Київський Патріархат.
Таким чином, підсумовуючи історичний шлях Української Церкви, можемо зробити наступні висновки. УПЦ Київського Патріархату – справжня Помісна Православна Церква українського народу, яка зберігає і проповідує православне віровчення та дотримується у своєму житті канонів і звичаїв Вселенського Православ’я. Вона зберігає спадкоємство від Київської Митрополії та УАПЦ в Діаспорі. Підставою для дій законного Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета були рішення Архієрейського собору УПЦ 6-7 вересня 1991 р. та Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію Української Православної Церкви. Так звана «Українська Православна Церква», яку очолює нині митрополит Володимир (Сабодан) – частина РПЦ, яка спровокувала та підтримує розкол Української Церкви. На Об’єднавчому соборі 1992 р. відбулося не утворення нової релігійної організації, як про це часто говорять противники Київського Патріархату, а відновлення єдності Помісної Православної Української Церкви.