Специфічним періодом в історії православ’я на землях Речі Посполитої є час правління Владислава IV. У цей період Православна Церква, що діяла поряд із визнанням уніатським, яке швидко розвивалося, повернула собі, щоправда лише на короткий час, свій розквіт. Цьому сприяли як зміна політики польської влади щодо православних після смерті Сигизмунда III, так і діяльність керівника тогочасної Православної Церкви в Польщі митрополита Петра Могили. Однак цей період ще недостатньо досліджений в історичній науці. Якщо історія православ’я в Речі Посполитій до 1632 року детально висвітлена в праці Казимира Ходиніцького „Православна Церква і Річ Посполита” (Варшава, 1934), а пізніший період — у дослідженні Антонія Міроновича — „Православ’я та Унія за часів панування Яна Казимира” (Бялосток, 1996), то для 1632—1648 років є лише дисертація Януша Дзенгелевського „Про толеранцію для підкорених. Релігійна політика Речі Посполитої в період панування Владислава IV” (Варшава, 1986). Зміст моєї книжки визначили дві важливі події: смерть Сигизмунда III у квітні 1632 року та смерть православного митрополита Петра Могили. Ці дві події значно вплинули на долю Православної Церкви в Речі Посполитій. Відсутність королівської влади після смерті Сигизмунда III надала православним можливість розпочати посилені спроби для повернення всіх прав їхній Церкві. Завдяки тому, що ці намагання зустріли прихильне ставлення нового володаря, православ’я знову стало повністю легалізованим релігійним визнанням і отримало можливість відбудувати свою давню ієрархічну структуру. Так розпочався короткий період розквіту не-уніатської Церкви в Польщі, настанню якого Церква завдячувала старанням видатної особистості — митрополита Петра Могили. На жаль, Могила не мав рівного собі наступника, бо коли він помер на початку 1647 року, керована ним Церква почала поступово занепадати. Це збіглося із зростанням незадоволення козаків, що переросло у повстання під проводом Хмельницького. Тому і період з 1647 року належить уже до іншої епохи в історії православ’я в Речі Посполитій.

У цій праці вжито деякі терміни, які можуть викликати застереження щодо способу їх трактування. Щоб уникнути подібних застережень, пояснюю, що лише до православ’я належать назви „неуніати” та „дизуніати”. Натомість уніати можуть мати назву „греко-католики” або „католики грецького обряду”. Щодо православних, як і стосовно уніатів, можуть бути вжиті такі терміни як „Грецька Церква”, „Східна Церква”, „Руська Церква”. Назва „владика” може означати як єпископа православного, так і уніатського, як подібно до традицій обох цих визнань їм властива назва „монастир” (власне монастир грецького обряду) і „архімандрит” та „ігумен” (керівники монастирів). Поруч з латинськими відповідниками назв святинь і братств використано також термінологію, яка використовується в Православній Церкві, наприклад, Об’явлення Господнього — Богоявленський, св. Михайла — Михайлівський.

Історія православ’я в Речі Посполитій віддавна викликала інтерес як у російських та українських, так і у польських істориків. Для досліджуваного періоду основне значення мають праці російських істориків — митрополита Макарія і Стефана Голубєва. Заслуга цих істориків полягає у нагромадженні багатого фактографічного матеріалу. З іншої позиції розглядав історію Православної Церкви український історик Михайло Грушевський, котрий аналізував її в поєднанні з історією козацтва та політично-суспільними змінами на українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

Серед польських істориків, які досліджують історію польської Церкви, заслуговують на увагу праці Януша Еолійського, Людоміра Беньковського, Антонія Міроновича та Маріана Бендзи. Окреме місце займає праця Яна Дзенгелевського „Про толеранцію для підкорених...”. У цій праці детально показано конкретні чинники, які вплинули на формування взаємних стосунків між Річчю Посполитою і Православною Церквою у 1632—1648 роках. Ситуація православ’я показана в ній на тлі юридичного статусу визнавців протестантизму.

Джерела, придатні для дослідження історії православ’я в Польщі, походять переважно ще з XIX століття. Серед інших у цій праці використано тексти, вміщені у VI томі в І частині „Архива Юго-Западной России” (Київ, 1883), виданого російською Археографічною Комісією в Києві. Власне цей том повністю присвячено міжконфесійним стосункам. Доробок Київської Археографічної Комісії доповнили матеріали, зібрані археографічними комісіями Петербурга і Вільна. Видання усіх трьох осередків містять багате зібрання документів про історію Церкви на руських землях Речі Посполитої. Серед цих документів є акти про заснування Церкви, витяги із земських та міських книг, які належать до справ Православної Церкви, успадковані документи, королівські укази, постанови комісії у справах поділу церковних об’єктів у 1635—1645 років, розпорядження старост і органів міської влади щодо питань вірування.

Для висвітлення суперечки, яка велася в сеймі Речі Посполитої в 1632—1633 роках і пізніше щодо легалізації Православної Церкви, особливо корисний щоденник Альбрехта Станіслава Радзівілла0, інформацію якого доповнюють щоденники сейму, зібрані в „Приложениях” до 1-го тому праці Стефана Голубєва „Киевский митроплит Петр Могила й его сподвижники” (Київ, 1883). Дослідженню юридичного становища Православної Церкви допомагають також і положення конституцій сейму, надруковані в III та IV томах видавництва „Vоlumina Legym” (Санкт-Петербург, 1859).

Книга складається з п’яти розділів. Перший розділ присвячений висвітленню (у загальних рисах) ситуації, в якій знаходилася Православна Церква в Польщі безпосередньо після оголошення Берестейської унії. Завдяки цьому можна було чіткіше показати причини, які вплинули на зміну ставлення владних структур Речі Посполитої до неуніатів після 1631 року. Для православ’я особливо важливими були роки 1632—1633, коли діям православних за повернення їх Церкві усіх прав сприяли тогочасні сейми: конвокаційний, елекційний і коронаційний. Тим подіям присвячено другий розділ. Результатом діяльності православних стала повна легалізація Православної Церкви та визнання її ієрархії. З того часу православ’я могло вже розвиватися в нових, більш сприятливих політичних умовах. Власне третій розділ містить узагальнену характеристику становища Православної Церкви в 1632—1646 роках. У цьому періоді значний вплив на функціонування Православної Церкви мав Петро Могила, діяльності якого присвячений окремий розділ моєї книги.