Дмитрівська церква розташована у північно-західній частині Подолу, на розі вулиць Щекавицької й Кирилівської. Церква побудована і названа на честь Димитрія Ростовського (1651-1709 рр.) - видатного нашого співвітчизника, церковного діяча, богослова, письменника і проповідника.

Димитрій (світське ім`я - Данило) народився у містечку Макарів на Київщині в родині козацького сотника Сави Григоровича Туптала. Навчався в Києво-Могилянській колегії. Прийняв чернецтво у Кирилівському монастирі (1668 р.) з ім`ям Димитрій. Із 1681 р. - ігумен українських православних монастирів (Максаківського, Батуринського, Глухівського), архімандрит чернігівського Єлецького (з 1697 р.) та Новгород-Сіверського Спаського (з 1699 р.) монастирів. Діставши призначення на посаду митрополита сибірського (1701 р.), Димитрій не добрався до Сибіру, бо захворів, і тому повернувся до Москви. Петро І згодом направив його митрополитом до Ростова Великого. Саме тому Данило Туптало увійшов до історії церкви під ім`ям митрополита Димитрія Ростовського. Митрополит ревно займався просвітою духовенства й мирян. Він влаштовував школи для дітей, сам викладав грецькою і латинню. Димитрій - автор великої кількості проповідей, повчань, молитов. Укладач відомої "Книги житій святих" -"Четьї-Мінеї", перше і друге видання якої надруковані в Києво-Печерській лаврі. Митрополит Димитрій був канонізований у 1757 р.

Ділянка Подолу під Дмитрівською церквою у минулому була частиною церковної садиби, до якої належав ще один храм -на честь рівноапостольних Константина і Єлени. Цей храм до наших днів не зберігся (його розібрали в 1930-х рр.).

Св. Константин Великий - перший римський імператор-християнин. Він правив у першій половині IV ст. н. е., заснував на березі Босфорської протоки столицю Східно-Римської імперії м. Константинополь (тепер Стамбул). Закликаючи своїх підданих до віротерпимості, він взяв під свою опіку християн, які раніше жорстоко переслідувались язичниками, дозволив їм будувати храми, займати високі посади при дворі, тобто стверджував християнство як державну релігію.

Згідно з переказами, до такої діяльності його спонукало знамення Господнє: перед вирішальною битвою з ворожим військом він побачив на небі хрест з написом "Цим переможеш". Константин пообіцяв у разі перемоги обов`язково змінити своє ставлення до християн. Битву він виграв і слово дотримав.

Мати імператора Константина Єлена, якій вже було 80 років, вирушила до Єрусалима і знайшла там хрест, на якому був розп`ятий Ісус Христос. Часточки хреста, які віруючими були розвезені по різних країнах, вважаються чудотворними. Цариця Єлена сприяла поширенню християнської віри і, як і син її, була канонізована.

Дерев`яна церква Константина і Єлени (Цареконстантинівська) споруджена раніше Дмитрівської. Історичні джерела свідчать, що стояла вона "на земле, составлявшей в начале XVII века часть владений Киевской католической епархии. Богданом Хмельницким земля эта была возвращена мещанам, которые и поставили здесь Цареконстантиновскую церковь" [22, с, 199]. її зображення є на найбільш ранньому з відомих іконографічних документів, що стосуються цієї церкви, - плані Києва 1695 р.: "На плане изображен ее восточный фасад с высокой центральной башней... с апсидой и прирубом с главой. С севера и юга к церкви примыкают крылечки. Поверхность стен церкви обшита гонтом" [2, с. 84].

Густо заселеному і хаотично забудованому на той час Подолу великої шкоди завдавали часті пожежі. Внаслідок пожежі, що відбулась у 1726 р., Цареконстантинівська церква згоріла. Проте з часом, як повідомляється в "Географическом описании города Киева" 1784 р., київським бургомістром Гордієм Минцевичем було споруджено кам`яний храм Святих рівноапостольних царів Константина і Єлени.

Слід зазначити, що відомості про дату перебудови Цареконстантинівської церкви, які наводяться в різних друкованих літературних джерелах, протирічать одна одній. Тому цікаво переглянути рукописні архівні першоджерела, зокрема справу "О выдаче священику Цареконстантиновской церкви Григорию Городецкому... на сооруженную вновь церковь усыновительного патента" від 14 липня 1732 р. з архіву Київської духовної консисторії. У тексті документа говориться про те, що "ныне (тобто у 1732 р. - М. Д.)церковь еще не освячена. Тому заслуговує довіри дата завершення будівництва храму - 1734 р., яка вказана на одному з уцілілих креслень споруди (на плані й північному фасаді), виконаному 1841 р. губернським архітектором І. Кедріним у зв`язку з запланованою тоді добудовою споруди. Аналіз цього цінного документа дає змогу зробити висновок, що основний об`єм кам`яної церковної будівлі спочатку мав особливості об`ємно-планувальної структури своєї дерев`яної попередниці, тобто він традиційно повторював риси типового для українського сакрального зодчества епохи бароко тридільного однобаневого дерев`яного храму, і лише з часом до її східного фасаду, з боку гранчастої апсиди, були прибудовані два нових невисоких об`єми - ризниці з південного і паламарні з північного боків апсиди. Характерна для барокових храмів грушоподібна форма бані на масивному восьмигранному барабані, судячи з фотодокументів пізніших періодів, не змінювалася до руйнування церковної будівлі.

Увага, що приділяється незбереженому храму, авторам не видається недоцільною, оскільки Дмитрівська церква була невеликою каплицею всередині Царекопстантинівської кам`яної дзвіниці.

Зображення цієї дзвіниці теж є на згаданому кресленні: вона триярусна, квадратна в плані, завершена високим грушоподібним куполом. До неї примикає одноповерхова кам`яна галерея Приваблює багатий декор фасадів дзвіниці: руст, пілястри з капітелями, фігурні наличники прорізів тощо. Без сумніву, цей іконографічний документ буде практично застосований у разі відновлення пам`ятки.

Яка ж історія створення цієї пам`ятки архітектури, досить цікавої для нас, хоча до теперішнього часу збереглася тільки її нижня частина - перший ярус дзвіниці?

У літературі давно усталилась думка, що автором цієї споруди був знаменитий український зодчий XVIII ст. Іван Григорович-Барський (проте документально до теперішнього часу це не підтверджено). Пояснюються такі погляди, насамперед, очевидною стилістичною близькістю церкви до інших робіт майстра. Не згадується про неї і в загальному списку будов архітектора, наведених ним в епітафії. Дещо різні і дати побудови споруди, які наводяться в різних друкованих виданнях.

Пролити світло на темні плями історії пам`ятки дає змогу вивчення виявлених архівних першоджерел. Зокрема в "Деле о строительстве каменной колокольни при Киево-подольской Цареконстантиновской церкви" є датоване 1756 р. подання священнослужителів церкви та її парафіян - "доброхотных дателей" на розгляд київського митрополита Тимофія Щербацького о "намерении на место стоящей при церкви (Цареконстантинівської. - М. Д.)... старой деревянной весьма обветшалой колокольне на том же месте вновь каменную колокольню ... сего лета начав состроить". З інших документів цієї справи випливає, що в 1758 р. дзвіниця була "строением совершенно по всему окончена". Отже, на основі архівних даних дату побудови дзвіниці слід віднести до 1756-1758 рр.

У згаданому поданні наведено обширний список багатих подільських купців і міщан, а також деяких знатних аристократів, які фінансували будівництво дзвіниці. Наприклад, "будучи в Киеве сиятельнейшая графиня Мавра Егоровна Шувалова" клопотала перед київським митрополитом про відрядження священика церкви Василя Дечинського до Санкт-Петербурга "к придворному Ее Императорского Величества священнику Василию Барановичу" для одержання додаткових коштів на закінчення будівельних робіт, причому немалої на той час суми -"семьсот рублей". Відмітимо, що придворний священик В. Баранович, очевидно, був вихованцем Києво-Могилянської академії. Відомо, що його турбувала тяжка доля вихованців Києво-Подільської бурси - студентського гуртожитку академії для юнаків з найбідніших сімей і сиріт, яким він надавав фінансову допомогу [40, с 24].

У наведених архівних матеріалах періоду будівництва дзвіниці немає відомостей про те, що в ній була Дмитрівська церква. Дані про влаштування церкви у дзвіниці відразу ж після завершення її побудови містяться в архівному документі пізніших часів - від 1769 р. Це "доношение" священика Цареконстантинівської церкви Василя Алексеева митрополиту Арсенію, в якому говориться, що "в приходе Цареконстантиновской ... кроме большой каменной церкви, при каменной колокольне и другая каменная церковь, ради отправления ранней в воскресные и праздничные дни литургии... во имя новоявленного святителя Дмитрия Ростовского устроена и освящена, в якой с 1760 года священнослужение совершается..."*. 3 документа випливає, що через тісноту і незручності для віруючих, які збираються в церкві у зимній холод або літню спеку, священик і парафіяни просять дозволу на розбирання дерев`яної відкритої галереї, що примикає до дзвіниці, і на будівництво критої кам`яної. Іконографічні документи пізнішого часу свідчать про те, що кам`яна галерея була побудована, причому з декором на її парадному фасаді, близьким до декору дзвіниці. До наших днів ця галерея не збереглася, оскільки була розібрана у зв`язку з розширенням Дмитрівської церкви і прибудовою до неї додаткового об`єму в XIX ст.

Під час будівництва кам`яної галереї, очевидно, засипали глибокий льох, який існував до того при дзвіниці. Про нього в "доношений" 1769 р. говориться, що "в том погребе и содержать нечего, с чего бы могла быть церкви божией прибыль".

На початку 1780 р. Дмитрівську церкву передали у розпорядження одному недбалому полковому священику, після чого, як стверджували священики, вона стала вкрай занедбаною. У 1793 р. парафіяни звернулись до митрополита Самшла Миславського з "Прошением о дозволении починить Дмитриевскую церковь" з такими словами: "При церкви нашей Цареконстантиновской ... под колокольней стоящая Дмитриевекая церковь, осьмой тому год как ... отведена полковому артиллерийскому священнику Федору Когодовскому... и в таком долговременном оною церковью овладении... брусья под иконостасом и престолом, на коих нижний потолок положен, согнили, от чего иконостас на них стоящий движется, то есть к падению подвержен. А в наружности поделались многие великие и опасные скважины и расселины длинные даже до фундамента досягающие,... крыша и желоба согнили, а в опасаннях (галереї. - М. Д.) течь от испорчения верхней крыши снаружи..."*. Митрополит прийняв рішення влаштувати полкову церкву в трапезній колишнього Богословського монастиря, "где их и лазарет поблизости состоит, поскольку оного полка военнослужащие и офицеры в Цареконстантиновской редко, а иные никогда не были и не бывают", а священику церкви Константина і Єлени Іоанну Костецькому "на починку Дмитриевской церкви... выдать шнурованную книгу для испрашивания милостного подаяния в епархии киевской, но с тем, чтобы имена всех снабдивших церковь подаянием для всегдашнего... помяновения верно записываемы были".

Відразу ж після ремонт)` трапилась нова біда: 15 серпня (за старим стилем. - М. Д.) 1800 р. спалахнула сильна пожежа. "Колокольня каменная о трех этажах с деревянным куполом, белою жестью одетым, в четыре часа по полудню от удара молнии, произошедшего на самый купол в верху под крестом загорелась и... деревянная верхняя часть вся сгорела... все оное горящее опустилось внутрь колокольни в третий этаж, не имевший каменного залома; хотя же и была опасность, дабы колокола падением не разбили каменного залома в другой этаж, в котором состоит церковь малая..., но большие колокола задержаны висящими по прилежному водою заливанию. Покуда же продолжалась опасность, то... из церкви было вынесено все имение церковное, как в утвари, так и в лучших иконах стоящее. Запасные святые дары вынесены священником Богоявленской церкви Иоанном, престол яко малой и легкой взят и вынесен священником Введенской церкви Никифором..." Частина церковного майна зберігалась у будинках парафіян під наглядом поліції.

Відповідно до указу Київської духовної консисторії, що вийшов невдовзі після описаної події, дерев`яну частину дзвіниці, яка згоріла, слід було привести у первісний стан, тобто провести реставрацію, точно відновивши втрачені під час пожежі елементи споруди.

Чи дотримались цих вимог духовних властей, - невідомо. У ті часи поступово мінялись архітектурні смаки суспільства, змінювався стиль у вітчизняному зодчестві від бароко до класицизму. Можна навести багато прикладів, як київські храми і дзвіниці епохи бароко, що мали високі витонченої форми бані, з часом втратили їх, набувши властиві класицизму завершення півсферичної або шпилеподібної форми. Відомо, що на початку XIX ст. ремонтом та реконструкцією Дмитрівської церкви керував київський міський архітектор А. Меленський - відомий представник класицизму. Можливо, не без його участі завершення споруди набуло ампірного характеру (різновид класичного стилю). Це помітно при аналізі креслень 1841 р., особливо якщо порівняти завершення дзвіниці з банею, зображеною поряд з Цареконстантинівською церквою, барокові контури якої збереглися без змін.

Відомо, що висока професійна освіченість А. Меленського не дозволяла йому зневажливо ставитись до найбільш значних архітектурних пам`яток попередніх епох. Під час ремонту він намагався зберегти хоча б частково їх особливості [18, с 18]. Можливо саме тому й збереглись елементи вишуканого барокового декору Дмитрівської церкви?!

Спустошлива пожежа, що відбулася на Подолі влітку 1811р., коли були знищені не тільки дерев`яні будівлі, але й більшість кам`яних, найменшої шкоди завдала Цареконстантинівській церкві й парафіяльним будинкам, які до неї примикали, завдяки тому, що ця ділянка була відгороджена від Подолу глибокою канавою [62, с 7].

На обмірному кресленні 1841 р. зафіксовано бароковий декор фасаду будівлі. Цареконстантинівська церква, як і її дзвіниця, не втратила свого "допожежного" містобудівного значення. Вона зберегла значення висотної домінанти на перехресті двох подільських вуличних магістралей, хоча після пожежі Поділ перепланували за регулярною системою: щоб запобігти в майбутньому виникненню пожеж, замість вузьких і кривих вулиць створили прямокутну мережу широких вулиць, вздовж яких будувались переважно кам`яні споруди.

Цікаві відомості про Цареконстантинівську церкву та її дзвіницю, що стосуються першої половини XIX ст., наведені у спогадах відомого київського історика Миколи Закревського, який був парафіянином цієї церкви: "Автор этого сочинения ("Описания Киева". - М. Д.), проведший счастливое детство свое вблизи этой церкви, может засвидетельствовать, что она с 1813 до 1864 г. нисколько не изменилась, выключая железной кровли, которая прежде была деревянная. Также неподвижность заметна и на колокольне, которая из рук архитектора вышла гораздо понаряднее: два нижние этажа в рустиках, а верхний украшен пилястрами будто бы коринфского ордера. Значительные починки в церкви и колокольне произведены в 1830 г." [22, с. 389].

Значні будівельні роботи з метою розширення Дмитрівського храму і перетворення його в теплу трапезну церкву почались у 1860 р. Гроші для цього будівництва були зібрані частково серед "доброхотных дателей", частково надані причтом. Цеглу закупили в "киевском Приказе общественного призрения", для чого був заставлений один із будинків причту, "состоявших в сем же приходе близь самой церкви"*. Проектні креслення теплого Дмитрівського храму, затверджені Синодом у 1863 р., були виконані, як відомо з архівних джерел, київським єпархіальним архітектором. Оскільки на той час цю посаду обіймав Петро Іванович Спарро, то саме його - відомого київського зодчого - слід вважати автором проекту реконструкції Дмитрівського храму. На будівельні роботи, які виконувались, в основному, у 1863-1865 рр., витратили 4193 руб. сріблом. Уже 5 грудня 1865 р. провели урочисте освячення "новоустроенного храма во имя Святителя Димитрия Ростовского... гораздо просторнейшего и удобовместительнейшего от прежнего, устроенного было под колокольнею".

Новозбудована Дмитрівська церква являла собою двоповерхову, прямокутну в плані споруду, що примикала торцевим західним боком до дзвіниці, а з східного була оформлена трьома напівкруглими в плані апсидними виступами. Над східною частиною приміщення з двосхилим дахом височіла невелика баня цибулиноподібного обрису. Рішення фасадів споруди співзвучне фасадам дзвіниці (рисунок віконних наличників, здвоєні пілястри, рустовані кутові частини тощо).

Слід підкреслити, що автору будови - єпархіальному архітекторові Києва П. Спарро - нерідко доводилось реконструювати київські старовинні церковні споруди. Він, відчуваючи їх красу і самобутність, як правило, делікатно намагався згармонізувати з ними нові компоненти, що добудовувались.

У 1860-х рр. ведуться також роботи із впорядкування території церковної садиби, зносяться старі хати і господарські прибудови, споруджується новий будинок для причту і для церковнопарафіяльної школи на ЗО осіб.

Важливою подією в житті парафіян Дмитрівської церкви, що відбулась за 10 років після її освячення, стало влаштування в ній нового розкішного іконостаса. Ось що повідомлялось про це (і про красу інтер`єру храму в цілому) у газеті "Киевские епархиальные ведомости" 1875 р.: "Новый иконостас... изяществом своей фигуры и отделки не может не производить на душу глубокого впечатления. Исполненный в готическом стиле иконостас представляет три пирамиды: среднюю - высшую и две ровных боковых с тремя под ними царскими вратами, так что в храме будто три престола. Изящная резьба, капители, карнизы, пилястры и все поле иконостаса покрыты лучшим золотом - то блестящею гладью, то с прозеленью насыпною, от чего весь иконостас представляется как бы вышитым из золота и производит поражающее впечатление. Все иконы в иконостасе византийского стиля с современным, впрочем, колоритом; поля на иконах великолепной чеканной золотой работы. Иконы, для предохранения, покрыты незаметными прозрачными бельгийскими стеклами. Прибавьте ко всему этому новой масляной краскою покраску свода храма, начинающуюся из-за иконостаса довольно светлым полем, потом постепенно переходящим к западу в темно-голубой небесный цвет, - покраску стен под сероватый мрамор, хоры... у западной стены, паникадило в 36 свечей последнего изящного фасона, подсвечники, лампады... и вы можете получить понятие о том впечатлении, которое производит постройка храма".

Іконостас виконували майстри Володимирської губернії з села Боголюбова Семен Іванів і його син Сергій Семенів Шорохови. Вони були буквально обласкані київським митрополитом, який видав їм особливий похвальний лист, в якому говорилось, що "работы: столярная, резная, позолотная и живописная исполнены ими весьма искусно и в стиле, соответствующем благолепию храма Божьего". За рекомендацією митрополита цими майстрами були зроблені "новые иконостасы в теплую церковь Киево-Подольского Успенского собора и в новый храм Пустынного Николая за Днепром, на Десне".

У наступний період, аж до середини 1900 р., будь-які суттєві будівельні заходи у приміщенні теплої Дмитрівської церкви не проводились. Проте вже у 1906-1907 рр. були виконані роботи з пристосування першого ярусу дзвіниці під каплицю на честь Св. Василія Великого. Кошти на них (до 5000 руб.) виділив київський купець Степан Пташевський, який бажав таким чином увічнити пам`ять про свого сина-гімназиста Василя, що трагічно загинув (втопився в Дніпрі). С. Пташевський запросив проектувати каплицю "інженер-техніка" П. Лебедева, який заявив, що "устройство часовни для колокольни совершенно безопасно, так как не требует ломки капитальных стен и основных сводов, а коснется лишь нижнего свода... служащего не для украшения здания, а для устройства пола во втором етаже".

Підтримавши пропозицію купця С. Пташевського, причт і церковний староста звернулись до митрополита: "Устройство часовни поможет образовать для прихода источник доходов на удовлетворение просветительных и благотворительных нужд... как-то: на поддержание церковноприходской школы, на выдачу пособий сиротам и т. п.... Цареконстантиновский приход в настоящее время населен по преимуществу беднейшим народом: извощиками, сапожниками, столярами, торговками, рабочими и т. п. Все лучшие помещения в приходе заняты евреями. Здесь их главный район жительства в Киеве и они мало-помалу вытесняют старожилых торговых мещан, которые в прежнее время представляли большую силу в приходе. С уходом этой силы из прихода оскудели и материальные средства его, а между тем возросшее рабочее поселение... безусловно требует организации и развития приходской благотворительности. Начало такой организации и может положить устройство часовни. Часовня будет находиться на бойкой дороге, по которой днем и ночью движутся тысячи людей: из города и пригородных сел на близлежащий Житний базар. Многие из них охотно... будут заходить в часовню, ставить здесь свечи и бросать копейки в кружки... Со временем при этой часовне может возникнуть часовенное братство, которое и упрочит дело благотворительности".

6 травня 1907 р. відбулось урочисте відкриття каплиці Св. Василія Великого - "изящного сооружения... восточная стена которого украшена прекрасным иконостасом в два яруса...Иконостас сплошь позолочен, иконы украшены богатой чеканкой с эмалью, под иконостасом 5 больших серебропозлащенных лампад. Посредине часовни к потолку приделано позлащенное паникадило в 12 свечей. Потолок и стены украшены живописью. Пол часовни керамиковый…вход в часовню украшен железным фронтоном с иконой”.

У ті часи на першому поверсі Дмитрівської церкви були розміщені церковнопарафіяльна школа і квартира вчителя. У 1916 р. через вкрай незадовільний технічний стан будівлі піднімалось питання про капітальний ремонт і перетворення її повністю в церковнопарафіяльну школу « с тем, чтобы в ней по воскресным и праздничным дням устраивались религиозно-нравственные беседы и чтения». У після революційний час церковна громада була ліквідована і стан церковних будівель ставав дедалі занедбанішим. У 1930-ті рр., у період варварського ставлення держави до пам’яток історії та культури, Цареконстантинівську церкву було зруйновано, розібрано два верхніх яруси дзвіниці та баню Дмитрівської церкви. Будівля колишнього Дмитрівського храму довгий час використовувалась як складське приміщення, але в 1948 р., після ремонту його фасадів і даху коштом церковної громади, у храмі поновились богослужіння.

У1963 р. будівлю було внесено до Українського республіканського реестру архітектурних пам`яток. Восени 1965 р. релігійну громаду Дмитрівської церкви ліквідували, а в її приміщенні обладнали спортивний зал сусідньої школи. Нещодавно будівля знову була передана церковній громаді.

Зараз споруда Дмитрівської церкви являє собою одноповерхову, прямокутну в плані трьохапсидну однобаневу церковну будівлю під двосхилим дахом. Вона складається з частин різних часів: до первісної, квадратної в плані західної її частини, добудовано зі сходу прямокутний в плані об`єм, витягнутий вздовж осі схід-захід. Фасади західної частини будівлі оздоблені здвоєними пілястрами з витонченими ліпними коринфськими капітелями, накладеними на один широкий рустований пілястр. Над кожною парою вікон, обрамлених фігурними наличниками, розташовані ліпні картуші з пальметами, стилізованими розетками й раковинами. Цокольна частина фасадів (основа пілястрів) декорована фільонками зі зрізаними кутами. Фасади прибудованої (східної) частини споруди такі самі, як і західної, проте деталі декору виконані сухо, рисунок і пропорції не відповідають західним, віконні прорізи більші за розміром. Ця частина будівлі має неглибокий підвал (цокольний поверх), перекритий напівкруглим склепінням з розпалубками.Будівля, якій властиві у західній частині форми українського бароко, є важливим композиційним елементом забудови північно-західної частини Подолу і, безумовно, цінною пам`яткою архітектури, достойною відтворення у первісному вигляді.