Походження назви храму обумовлено його місцезнаходженням на березі Дніпра. Згідно з народним повір`ям, храм на честь Миколи Чудотворця було зведено ще у XI ст. поблизу того місця, де втопилося немовля.

Легенда розповідає про подружжя, яке вирушило у Вишгород на поклін мощам Св. Бориса і Гліба та поверталося на човні Дніпром до Києва. Під час подорожі жінка задрімала і випустила маля у воду. З відчаю батьки звернулися з молитвою про допомогу до Св. Миколи, "большую веру в него имея". I чудо здійснилося! Дитя невдовзі знайшли батьки живим та неушкодженим у Софійському соборі біля ікони Св. Миколи Мокрого. Протягом століть ікону Св. Миколи Мокрого визнавали як головну святиню Софійського собору та найдавнішу чудотворну ікону на Русі.

Відомостей про форму давньоруської церкви і матеріали, з яких вона була зведена , не залишилося. Достовірні писемні джерела свідчать, що вже в середині XVI ст. існувала дерев`яна парафіяльна церква Миколи Набережного. Після пожежі 1677 р. храм був зруйнований і на його місці коштом київського війта Ждана Федоровича будується нова дерев`яна церква [58, с 153]. На плані Києва 1695 р. церкву Миколи Набережного зображено дерев`яною однобаневою з однією вівтарною апсидою, спрямованою до сходу сонця.

Архівні документи свідчать, що з часом, наприкінці 1750-х рр., храм сильно занепав і тоді коштом козаків Київського та Ніжинського полків було здійснено капітальний ремонт. Доречно навести фрагмент архівного документа про матеріал і будову храму: "Репорация же... церкви имеет быть такова: верхи два, алтарный и средний весьма дряхлые вновь строить и белым железом побить... всю церковь кругом жельовницами пожуховать, також и опасание кругом жельовницами и гонтом покрыть надобно" Підтримка церкви з боку "доброхотов" була конче потрібною, оскільки на той час її приход становив лише незначну кількість дворів подільських мешканців, що розташовувалися поблизу і страждали від частих пожеж та повенів, до того ж нерідко йшли в найми на заїжджі двори. В одному з рапортів причту церкви в Київську духовну консисторію є скарга, що "ныне оный приход против прочих Киевоподольских приходов в оскудение пришел, потому что ныне достаточных прихожанских дворов не более 15 имеется... да бобылей 11 и то более мизернейших". У 1769 р. згідно з розпорядженням Київської духовної консисторії до церкви Миколи Набережного приписується частина дворів, які раніше належали двом сусіднім багатолюдним приходам - Преображенському й Іллінському. Внаслідок цього в приході церкви з`являються заможні парафіяни, які порушують питання будівництва нового храму замість старого, який прийшов у занепад і не задовольняв нових потреб. Незважаючи на розпочате у 1770-х рр. спорудження нового кам`яного храму, старий дерев`яний ще деякий час продовжував існувати.

Початок будівництва нового храму датується 1772 р. (саме цей рік зазначено в найбільш ранніх літературних джерелах) [58, с 153], а закінчення - 1782 р., коли церква була відбудована "вчерне". Оздоблювальні роботи в інтер`єрі тривали кілька років. Автором споруди був талановитий український зодчий Іван Григорович-Барський.

2 вересня 1782 р. священик церкви Федір Лубенський у своєму "доношений" в Київську консисторію сповіщає, що "церковь... в один престол святителя Николая совершенно сооружена, только следует зделать в оную иконостас новый, на зделку которого немалой денежной суммы надобно, но оной при церкве и малейше нет, почему без освящения долгое время оставаться будет. Из здешних же жителей некоторые доброхоты сыскиваются на зделание нового иконостаса денег дать с тем условием, чтобы в той церкви был и другой иконостас". Після огляду збудованого храму консисторські чиновники визнали за можливе влаштування другого престолу. "Тот придел, в котором намеренны престол состроить, есть способен и пространен к поставленню в нем другого престола и есть прегражден от большего престола так точно, как из левой стороны для пономарни каменною стенною…".

Оскільки "зделание для двоих престолов новых иконостасов" затягнулося ще на значний період, храм був освячений лише 4 січня 1789 р. За наказом митрополита Самуїла антимінс старої дерев`яної церкви було замінено на новий. Другий престол, улаштований з південного боку від головного, освятили в ім`я святих Жон Мироносиць.

Відомо, що під час благоустрою нового кам`яного храму Божа служба відправлялася в старій дерев`яній церкві, розібраній лише наприкінці XVIII ст.

У 1792 р. поблизу храму (на південний схід від нього) була збудована дерев`яна дзвіниця з теплою під нею церквою з престолом святих великомучеників Іоанна-воїна і Пантелеймона-цілителя. Цю прямокутну в плані споруду з закругленою східною частиною зображено на плані Києва 1803 р,, який дає уявлення про конфігурацію головного кам`яного храму та територію церковної садиби. Згідно з цим планом, тогочасній споруді були притаманні ті ж основні риси, що збереглися до наших часів.

Основний храмовий об`єм є хрещатим у плані, рамена хреста завершуються напівкруглими апсидами, які доходять до 2/3 висоти стіни, вони перекриті напівкуполами, а прямокутні частини рамен хреста піднімаються далі й завершують трикутними фронтонами входи до церкви, які були влаштовані з трьох сторін (захід, південь, північ). Щодо двох невеликих квадратних камер, які примикають з півдня і півночі до вівтарної апсиди, то за даними архівних джерел вони не були первісними, а добудовані наприкінці XVIII ст. як церковні ризниця і паламарня.

Деякі текстові документи свідчать, що наприкінці XVIII ст. поблизу церкви Миколи Набережного знаходилися дерев`яні будівлі, які належали церковнопарафіяльній школі, та будинок настоятеля храму Матвія Россовського, точно визначити місцезнаходження яких нині, на жаль, неможливо. Ці дерев`яні споруди і дзвіниця, як і всі дерев`яні забудови Подолу, що оточували церковну садибу, згоріли під час спустошливої пожежі 9 липня 1811р.

Великі збитки пожежа завдала також кам`яній будівлі церкви Миколи Набережного, від якої "остались одни стены, внутри же все сгорело" [22, с. 577]. Церква "лишилась всего верхнего украшения... была в таком положении, что богослужение в ней никак продолжать было не можно" [62, с. 13]. Проте вдалося винести з церкви і врятувати від вогню найдавнішу храмову ікону Св. Миколи, шановану в народі як чудотворну. Внаслідок перепланування вулиць Подолу, яке було виконане після пожежі за чітко розробленою регулярною системою, напрям вулиць і конфігурація кварталів суттєво змінилися: церква Миколи Набережного виявилася під кутом до нових прокладених вулиць.

Забудова Подолу здійснювалася повільно, і багато його храмів після пожежі роками стояли напівзруйновані та недіючі. Зокрема, Покровська церква була освячена для богослужіння лише у 1817р., Іллінська -у 1818р., а Микільсько-Притиська -у 1820 р. Цікаво, що освячення церкви Миколи Набережного відбулося ще в жовтні 1812 р.* після влаштування в храмі іконостаса, купленого в Києво-Печерській лаврі (знаходився в церкві Зачаття Анни на Дальніх печерах)**. Цьому сприяли чималі пожертвування парафіян та енергійність настоятеля храму.

Вже у грудні 1815 р. був "исправлен и отделан теплый (южный) придел бывший прежде во имя Святых Жен Мироносиц". Нині цей бічний вівтар освячено в ім`я святих Іоанна-воїна і Пантелеймона-цілителя [22, с 577].

На початку 1820-х рр. на церковному цвинтарі збудували дерев`яну дзвіницю та невеликий дерев`яний дім для церковного причту. Дзвіницю, яка в середині 1840-х рр. була в занедбаному стані, розібрали.

За проектом, який зберігся, ця споруда мала модні для свого часу ампірні форми. Підпис під кресленням свідчить, що автором забудови був видатний київський зодчий Іван Степанович Кедрін. "В 1832 году возникла мысль у прихожан устроить особую каменную теплую церковь с колокольнею; однако же она не скоро осуществилась. Собираемые суммы денег были употреблены... на украшение живописными священными изображениями стен храма Св. Николая. Расписывание церкви, производившееся киевскими живописцами, окончено в 1837 году. Из живописцев чаще других упоминается Синельник", - повідомляє М. Закревський [22, с. 578].

Наведена дата настінного розпису інтер`єру храму найбільш рання з тих, що згадуються в літературі. Відомостей про розписи XVIII ст., значною мірою знищені пожежею 1811 р., не залишилося.

Виконане у 1841 р. архітектором І. Кедріним креслення храму (північний фасад і план) показує, що на той час до західної частини основного об`єму споруди був прибудований восьмигранний у плані тамбур-притвор. На цей час у південно- і північно-західній частинах храму з метою збільшення корисної площі планувалося влаштування двох квадратних камер, які були аналогічні тим, що знаходилися в південно- і північно-східній частинах споруди. Проте цей проект не був здійснений.

У1852 р. інтер`єр храму зазнав змін, зокрема було поновлено старі та виконано нові настінні розписи. Замість старого іконостаса, який передали в одну сільську церкву, влаштували новий [22, с 278]. В оформленні інтер`єру брав участь художникО. Сенчило-Стефановський, який згадується в творах письменника М. Лескова [30, с 411].

Порівняння іконостаса, зображеного на проектному кресленні 1851 р., з нині існуючим показує, що зберігся лише нижній ярус іконостаса середини XIX ст.

Внаслідок своєрідного місцезнаходження церкви Миколи Набережного виникали деякі труднощі з улаштуванням теплої церкви з дзвіницею. Зокрема, висувалась пропозиція "устроить новую церковь... значительно расширив и выдвинув теплый предел с южной стороны". Проте добудова церкви з одного боку для збереження загальної симетрії вимагала прибудови з другого боку, але це було неможливо "по совершенной близости... здания к черте улицы". Пропонувався також варіант, за яким для будівництва нової церкви передбачалося зруйнувати західну прибудову діючої холодної церкви, що являла собою окремий шестикутник, який прилягав до напівкруглої частини церкви, а оскільки півкруги були з різних боків споруди, то відокремлення шестикутника "не нарушит симметрии церкви".

Згідно з цією пропозицією, київський архітектор М. Іконніков склав проект споруди, який відіслали до Петербурга на затвердження. Проте розглянутий в Головному управлінні шляхів сполучення і громадських будівель проект М. Іконнікова не було схвалено. Замість нього із канцелярії Синоду до Києва відправили "к исполнению" типовий проект у псевдо-російському стилі. Відповідно до проекту, будівництво передбачалося, як і раніше, з західного боку Набережно-Миколаївської церкви, проте без розбирання тамбура.

11 травня 1861 р. відбулися урочисті закладини теплого храму церкви Миколи Набережного, "в основание которой положены новые серебряные монеты"**.

"При рытии рвов для фундамента найдено множество костей человеческих, что подало повод некоторым думать, что на этом месте, вблизи церкви, было в старину кладбище", - повідомляє М. Закревський. При влаштуванні у 2000 р. бювета в південно-східній частині від церкви Миколи Набережного теж знайшли велику кількість кісток.

"В 1862 году вся важнейшая работа, как то возведение стен и глав церкви, и покрытие оной кровлею, была окончена; иконостас установлен в один ярус...". Церква була освячена 31 жовтня (за старим стилем. - М. Д.) 1863 р. в ім`я Благовіщення Пресвятої Богородиці [22, с. 578].

Отже, спорудження теплої церкви тривало два будівельні сезони 1862-1863 рр. Аналіз іконографічних досліджень свідчить, що до нашого часу екстер`єр храму не зазнав суттєвих змін. Це цегляна, тинькована, одноповерхова будівля, прямокутна в плані, з напівкруглою апсидою на східному боці. Дах двосхилий. Шатрова дзвіниця височить над західною частиною храму. Вона восьмигранна, з слуховими віконцями на кожній грані й з арочними прорізами біля основи. Східну частину споруди завершує цибулиноподібна маківка на невисокому барабані. Поздовжні південні та північні фасади членуються великими віконними прорізами (по чотири на кожному) з півциркульними перемичками.

У 1882 р. церковний причт та парафіяни почали клопотати про перебудову їх головної церкви з холодної на теплу. До Київської духовної консисторії було надіслано прохання такого змісту: "Набережно-Николаевская церковь, вследствие увеличения числа православных жителей в приходе и вследствие посещения ее многочисленными богомольцами других приходов, привлекаемых благочинием богослужения с хорошим... хором певчих, не может вмещать всех желающих молиться в ней в праздничные дни; малая же теплая церковь не вмещает и половины богомольцев... и в зимнее время в этой церкви бывает весьма тесно и душно"*. Це клопотання задовольнили. Молодший інженер Київського губернського управління П. Федоров зробив висновок, що церква буде достатньо теплою, якщо змурувати п`ять груб та зробити нові дубові подвійні рами до всіх вікон. Ці роботи були виконані під керівництвом П. Федорова, водночас дещо розширили вхід, який відокремлював притвор від церкви.

Архівні документи свідчать, що в кінці 1890-х рр. у храмі провели капітальні ремонтні роботи. Із рапорту причту в духовну консисторію від 15 лютого 1899 р. випливає, що до цього часу "было совершено полное обновление Набережно-Николаевской церкви; начали с того, что заменили каменный пол деревянным, потом промыли и заново выкрасили масляной краской всю церковь; обновили всю живопись; соорудили новый престол".

Ремонтні роботи виконувались коштом київських купців Василя Фоміна і Григорія Письменного і за їх активної особистої участі (постачання будівельних матеріалів, установлення риштувань тощо), за що вони отримали благословення Синоду з грамотою. У 1914 р. в інтер`єрі церкви Миколи Набережного за проектом Рихарда Іейна встановлено 14 лампочок у різних місцях, але не в панікадилах, де й досі свічки. У цьому ж році в художньо-іконописній майстерні Д. Нівежина складено кошторис на виконання великого обсягу робіт у храмі по відтворенню живопису та іконостаса. Планувалося не тільки перезолотити іконостас, промити і реставрувати живописні, але й покрити різнокольоровими орнаментами з позолотою і алюмінієм пілони бічних арок, рами до ікон і деякі ділянки стін та вікон храму, а також заново написати дві картини над вівтарем. Проте у відповіді на прохання причту і представників парафіян поновити інтер`єр духовна консисторія, посилаючись на особливий "Указ Его Императорского Величества", вимагала надати "отзыв Общества старины и искусства о неимении со стороны общества препятствий...". (У зв`язку з цим цікаво відмітити, що у зазначеному "Указі" йшлося про здійснення контролю за організаціями, які реконструюють культові споруди архітектурної або художньої цінності.) В отриманій відповіді зазначалося: "Представляется установленным, что роспись стен... для юго-западного края и эпохи характерна. Если причт и жертвователи настаивают на замене изображений, то таковая допустима при непременном, однако, условии: 1) предварительного сфотографирования указанных картин с сохранением сих воспроизведений в церковных хранилищах или библиотеке и с передачей по одному екземпляру в музей нашего общества; 2) сохранения в новых стенописных мотивах красок и тонов, соответствующих уничтоженным и остающимся нетронутыми на прочих стенах".

Ці зауваження були враховані. Роботи завершили у 1915 р. За свідченням відомого історика вітчизняної архітектури Г. Лукомського, саме у 1915 р. над нижнім ярусом іконостаса було надбудовано його верхню частину, і саме в цей час іконостас набув вигляду, який зберігся і нині.

Після революції 1917 р. і до 1960 р. церква Миколи Набережного належала релігійній громаді, коштом якої здійснювалися поточні ремонти споруди. Найбільш значні ремонтні роботи з відбудовою аварійних склепінь і даху церкви (заміною струхлявілих частин дерев`яних конструкцій) виконані в післявоєнні часи - у 1948-1949 рр.

5 жовтня 1960 р. постановою РМ УРСР за № 2079 Набережно-миколаївська православна громада була знята з реєстрації, церковні приміщення передані у розпорядження Подільського райвиконкому, а потім - київського культспортторгу. Церковне начиння передали громаді сусідньої Іллінської церкви, цінну літературу-у відділ раритетної книги Державної історичної бібліотеки, ювелірні вироби, меблі й килими – державі.

Дуже довго храм був без господаря, майже не охоронявся, хоча значився у списку пам`яток архітектури, які охороняються державою [43, с 94]. Одного разу в приміщення прокралися злодії і винесли декілька ікон з іконостаса, потім хулігани влаштували пожежу, яку, на щастя, вдалось швидко погасити. Церква не опалювалась. Температура і волога в приміщенні залежали від сезонних змін, що, природно, негативно впливало на стан настінних розписів.

У 1986-1988 рр. у зв`язку з пристосуванням церковних приміщень під студію грамзапису були проведені ремонтно-реконструкційні роботи. Влаштували підземне приміщення - перехід від церкви Миколи Набережного до церкви Благовіщення. У цей час провели центральне опалення, законсервували настінні розписи і частково реставрували живопис іконостаса та настінних композицій.

Після набуття Україною незалежності, церкві Миколи Набережного повернули статус діючого храму. До наших днів вона, в основному, зберегла свої первісні архітектурні форми. Церква цегляна, потинькована, однобанева, хрещата в плані, з короткими раменами хреста, які закінчуються низенькими напівкруглими апсидами. До півкруга західної апсиди прибудовано восьмигранний тамбур - головний вхід до храму.

Оскільки рамена хреста основного об`єму будівлі досить короткі, складається враження цілого нерозчленованого єдиного об`єму, а через те, що завершується він тільки одним півсферичним куполом, споруда сприймається як могутній стовпо подібний храм. Купол має глухий ліхтарик, невелику баньку і хрест. Кути основного об`єму фіксують спарені пілястри стилізованого коринфського ордера. Фасади завершені профільованим карнизом і трикутними фронтонами. Невеликі апсиди підкреслюють могутність храму-стовпа. Глухі декоративніші, вікна і двері обрамляють фігурні наличники складного профілю з високо піднятими лучковими сандриками. Стіни апсид членуються лопатками, розкріпованими в карнизі. Вікна основного об`єму споруди мають лучкові перемички, оздоблені трикутними сандриками.

В інтер`єрі всі чотири апсиди перекриті конхами, а бічні рамена хреста - півциркульними склепіннями, які слугують ніби підпружними арками для барабана купола.

Досить оригінальним є вирішення барабана купола. Перед простінками між сильно заглибленими вікнами поставлені спарені колони коринфського ордера, над якими перекинуті арочки. Завдяки цьому барабан має ніби арочне завершення. Фриз архівольта барабана прикрашений ліпними зірками. Тонке прорисовування архітектурних деталей, розкішний декор фасадів надають храму яскравої ошатності і святковості. Пластична виразність купола підсилюється світлотіньовою грою.

Подібні архітектурні вирішення барабанів характерні для багатьох храмів раннього середньовіччя Греції, Сирії й інших країн Близького Сходу, які відвідав старший брат Івана Григоровича-Барського - монах Василь. Там він зробив багато зарисовок, очевидно, не без впливу яких формувався естетичний смак зодчого [31, с 620]. Близькі до форм барабана церкви Миколи Набережного завершення деяких київських церков (Св. Георгія, Св. Ольги, Св. Олександра Невського та ін., які, на жаль, не збереглися до наших днів) [69, с 64]. І в цьому можна помітити місцеву традицію київського культового зодчества. Між іншим, аналогічний композиційний прийом характерний зведеній також І. Григоровичем-Барським некультовій споруді - фонтану "Самсон".

Слід відмітити, що зведений у 1772-1782 рр. храм Миколи Набережного за своїми формами, прийомами декорування фасадів і об`ємно-просторовою композицією близький до інших церков, створених генієм зодчого.

Настінний розпис церкви Набережного виконувався поетапно, неодноразово поновлювався і доповнювався. Хоча розпис кінця XVIII ст. майже повністю був знищений пожежею 1811 р., про його характер можна судити з окремих фрагментів картини "Страшний суд", У середині 1990-х рр. ці фрагменти були відновлені й законсервовані художником-реставратором М. Романченком. Зображення ангелів і голів грішників з гримасами на обличчях виконані в м’якій соковитій лесувальній манері, близькій до розписів інтер’єрів Троїцької надбрамної. церкви Києво-Печерської лаври Безумовно, ці фрагменти є яскравими взірцями високої майстерності українських митців епохи бароко. На жаль, картину "Страшний суд", яка за старою традицією була розташована над західним входом до храму, не можна відновити повністю, оскільки в минулому з конхи вивалювався тиньк і ці місця доводилось перетирати. Не виключено, що фрагменти первісного розпису ще збереглись на стінах і склепіннях під нашаруваннями, проте для їх виявлення потрібні ретельні зондажні обстеження всієї поверхні стін.

Основна частина розпису - це виконані у 1830-х рр. (групою київських майстрів під керівництвом відомого у ті часи живописця І. Синельника), а також у 1850-х рр. (живописцем О. Сенчило-Стефановським) великі багатофігурні композиції у характерній для класицизму строгій академічній манері з розумінням специфіки монументального мистецтва. Композиції, зазвичай, мають симетричну будову й органічно вписуються у площину стіни. Лики головних персонажів тонко моделюються світлотінню. Високою майстерністю вражає, наприклад, виконана у ніжній пастельній гамі композиція "Вознесіння Богородиці" у південній частині трансепту.

Як уже відмічалось, розпис храму в багатьох місцях був зіпсований розписами, виконаними пізніше. З`явилось не властиве для первісних розписів поєднання відкритих яскравих контрастних кольорів драпірувань і фонів з різко окресленими пастозними тінями, що значною мірою змінило стриманий колорит розпису. Настінний розпис поновлювався у 1882, 1887, 1898 й 1915 рр., а також у післяреволюційний час і, очевидно, не завжди майстрами, що мали професійну підготовку. Мабуть, вже після розширення дверного прорізу між восьмигранним притвором і храмом обабіч притвору були намальовані фігури святих, з північного боку - преподобного Антонія Печерського, з південного - преподобного Феодосія Печерського. Очевидно, в цей же час з`явились близькі до них за стилем живописні композиції на чотирьох гранях притвору на тему "Житіє Св, Миколи Мирлікійського".

У1914-1915 рр., після перетирання тинькованого шару стін у вівтарній частині храму, були намальовані композиції, для яких характерна натуралістична манера трактування образів і оточуючого їх середовища. У зазначені роки також декорувались незайняті ділянки стін і склепінь храму орнаментами з вписаними в них тематичними медальйонами "Агнець", "Ковчег", "Богоматір-Оранта" та ін.

У післяреволюційний час, коли церква не мала достатніх фінансових можливостей, були виконані розписи, які не мали великого художнього значення: "Святий дух" на підкупольному плафоні, "Бог-Отець" на стелі вівтаря і композиція "Притча про женців" у консі західної апсиди, на місці згаданої сцени "Страшний суд".

Ансамбль розписів церкви Миколи Набережного - найкраще збережений взірець релігійного мистецтва епохи бароко і класицизму пізніших часів. Особливістю є властивий українському бароко принцип складного килимового розташування живописних композицій на церковних стінах і склепіннях з канонізованими традиційними біблійними і євангельськими сюжетами.

Чудово гармонує з настінним розписом храму його іконостас. Справжнім шедевром іконописного мистецтва є виконана на дерев`яній дошці темперними фарбами храмова ікона Св. Миколи Мирлікійського, яку дослідники датують першою половиною XVII ст. [49, с 493]. Ікона шанувалась віруючими як чудотворна. Вона була врятована під час пожежі у дерев`яній церкві Миколи Набережного. Вишуканість кольорового вирішення і лінійного ритму, особлива декоративність, увесь мажорний лад твору зближує її з кращими зразками українського народного мистецтва. Спочатку храмова ікона була розміщена у спеціальному кіоті, нині вона розташована у нижньому ярусі іконостаса.Більша частина ікон створена в XIX ст., тільки декілька з розташованих у верхньому ярусі - на початку XX ст. Манера їх живопису з елементами модерну близька до лаврської іконописної школи, зокрема до творів І.Їжакевича.