Світ був створений Всеблагим Господом прекрасним та досконалим, але зіпсований гріхопадінням перших людей потребував спасіння. Але втіленням, стражданнями, смертю та Воскресінням Господа нашого Ісуса Христа – врятований. Досконалість світу до гріхопадіння і майбутнього світу, що чекає на праведників після другого пришестя Господа відображається у Святій Православні Церкві, її структурі та ієрархії. Важливу роль в Православні Церкві відіграє інститут дияконства. Структура Церкви була встановлена ще святими апостолами (тому ІІ Вселенський Собор у Символі Віри називає її „апостольською”) і фактично існує у тому ж вигляді по сьогоднішній день.

Інститут дияконства виникнувши в перші роки християнства перетерпів деякі незначні зміни, зрештою набувши свого сучасного вигляду. Особливим періодом формування системи дияконських обов’язків та прав припадає на перші віки існування Церкви Христової, тобто на період Древньої Церкви.

Так як Старозавітна Церква була прообразом Церкви Новозавітної в ній ми знаходимо прообраз дияконського служіння – служіння левитів. Хоча їх обов’язки лише зовнішнім чином передували служінню дияконському. Але сучасний інститут дияконства можна вважати прямим спадкоємцем служіння левитського.

Тема даної роботи „Дияконське служіння в Древній Церкві” має на меті розглянути походження та розвиток дияконства від його виникнення до встановлення у сучасному вигляді. Окремо нами буде розглянуте служіння левитів у Старозавітній Церкві. Також в рамках дослідження теми роботи буде висвітлено існування, функціонування та зникнення інституту дияконис. Ця проблема є особливо цікавою з точки зору сучасності коли в європейському та американському суспільстві гостро піднімається питання жіночого священства. Більше того ряд протестантських формацій дійшли до того, що допустили існування „жінок єпископів”. Часто як підгрyнтя, цих помилкових дій вони використовують саме існування дияконис в Древній Церкві. Проте аргументи прихильників священства жінок є хибними і ніяким чином не можуть базуватися на правилах, що стосувалися дияконис, адже вони ніколи не брали участі у священнодіях.

Еволюція дияконського служіння особливо яскравим чином проглядається у IV столітті, коли змінюється статус Церкви: із Церкви мучеників, вигнанців, переслідуваних та пригноблених, вона поступово перетворюється, на офіційний Церковний важливий інститут держави та суспільства. Перетворюється характер життя Церкви. Якщо суть внутрішнього служіння Церкви – спасіння людини – ніколи не змінювалась то нові історичні обставини вимагали від неї реорганізації і певним чином формалізації обов`язків і правил.

Відповідно оформляється система дияконського служіння як в богослужбовій так і в суспільній практиці Церкви. В даній роботі цей етап в історії Церкви буде розглянутий на прикладі житія Іоанна Золотоустого, а саме періоду його безпосереднього дияконського служіння.