Праця, що, під назвою „НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ У ВІКАХ Х-ХХ", оце виходить друком в першій своїй частині, від X до кінця XVI віку, розпочата була автором в р. 1942. Це був час другої світової війни, коли ще, здається, нікому не приходила на думку поразка німців в їх блискавичному поході через всю Україну аж до ріки Волги. І хоч „визвольні" заміри нового окупанта широких просторів Українських земель ставали ясними, проте запевнення німців, що „тепер іде війна, що у війні конечні суворі обмеження свобод людности на всіх ділянках життя, а що по війні український народ одержить все по заслузі", — ці запевнення тоді ще не втратили були зовсім кредиту. В ту пору св. п. Владика Митрополит Полікарп, коли функції його, як Адміністратора Святої Автокефальної Православної Церкви на визволених українських землях, а з тим і цілої Адміністратури, секретарем якої тоді я був, все німцями ущуплювались і урізувались, — запропонував мені занятись написанням курсу „Історії Української Православної Церкви".
На думку покійного Владики Адміністратора, належало — в очікуванні слушного часу, коли прийде по війні розцвіт національно-церковного життя на визволеній Україні — уже тепер підготовляти до друку церковну літературу, потрібну особливо для української молоді, яка виросла в умовах антирелігійного виховання. Історія Української Православної Церкви в плані, наміченому мною, з чим погодився і Владика Митрополит, мала б відповідати курсу для середньо-шкільної молоді.
Відворот зі Сходу німецьких армій, що розпочався на весні 1943 року, збільшений, в зв'язку з цим, терор німців в Україні: масові арешти в липні того ж року української інтелігенції на Волині (в тім числі і мене) німецьким Гестапо, трьохмісячне ув'язнення, а далі, по випущенні з в'язниці, виїзд в листопаді 1943 р. на Захід, — все це припинило розпочату працю писання історії нашої Церкви. Натомість, перебування в 1944-45 (до травня) рр. в Празі Чеській дало мені можливість збірання матеріялів для моєї праці в багатому сло-вянському відділі університетської біблотеки при так зв. Климентинах.
На жаль, значна частина там зібраного матеріялу залишилась в Празі, як в Празі ж загинули щоденники, ведені мною впродовж 1927-39 рр. В них при багатстві взагалі матеріялу з українського національно-культурного й політичного життя на Волині під Польщею, найбільш, одначе, було записів з українського церковно-православного руху в Польщі, близьку й дуже активну участь в якому я брав від 1927 року.
Умови дальшого еміграційного життя в Німеччині далеко не були сприятливими для продовження праці над історією Української Православної Церкви зза відсутности найпотрібніших історичних джерел та історичної літератури. Ширення ж ворогами нашої Церкви злісних і небезпечних чуток про колябо-рацію ієрархії УАПЦеркви, зокрема митрополита Полікарпа, з німцями, спричинилось до необхідности скорого написання в 1946 році мною праці під наголовком: „Українська Православна Церква в часі другої світової війни — 1939-1945 рр." Мюнхен, стор. 71. Ця праця була видрукована на циклостилі і всього у 120 примірниках. В передмові до неї я писав: „В жахливі часи другої світової війни український народ, як то не раз бувало в його історії, опинився між двох сил в зударі їх між собою, між молотом і ковадлом. Загальну долю народу поділила і його Православна Церква. Що пережила Українська Православна Церква в Західній Україні під совєтською владою (рр. 1939-41) і що в цілій Україні під німецько-гітлерівською владою (рр. 1941-43), подано в цій праці. Джерелом для неї послужили архівні документи Української Автокефальної Православної Церкви, Архипастирські послання, листування Архипа-стирів і церковних діячів, українська преса тих часів, записи і усні спогади учасників і самовидців тодішнього українського церковного життя. Розуміється, що праця не претендує на повноту фактів з пережитого церковно-національного життя, але, на підставі поданих в ній документів і фактів, сміє претендувати на повну правдивість в освітленні цього життя, якою дійсно тернистою, а часами й хресною дорогою проходило воно"... Ця моя книжка стає мені у великій помочі тепер при опрацюванні п'ятої доби історії Української Православної Церкви.
В 1945 році, з благословення Св. Синоду УАПЦеркви, Богословсько-Нау-ковий Інститут при Синоді, директором якого Інституту я тоді був, видав „Коротку історію Православної Церкви", в якій друга ЇЇ частина, „Українська Православна Церква", була укладена мною. Думка ж про продовження праці над ширшою історією Української Православної Церкви не покидала мене й далі, до чого спонукували і спостереження над життям УАПЦеркви на чужині. Було відрадним, що українська еміграція в Західній Європі сильно пройнята була тепер духом побожности, дбала по таборах і поза таборами про будову і оздобу своїх церковок, духовну втіху на чужині черпала в святочних відправах богослужбових, в захованні традицій церковно-побутових. Але, поруч з цим, і сумні рефлексії збуджувались де-якими проявами в ході церковного життя. Про них довелось писати мені 1947 р. у брошурі „Проблеми церковно-релігійної свідомости в лоні УПЦеркви на еміграції". Там констатував я малий і низький рівень церковно-релігійної свідомости православних емігрантів, що являвся наслідком браку знання ширшими масами православних українців історії своєї Рідної Церкви.
Після переїзду, у вересні 1948 р., до Канади, де я два академічних роки (1948-49 і 1949-50) викладав ряд богословських дисциплін і історію Східніх Православних Церков на Теологічному Відділі Колегії св. Андрея у Вінніпегу, я мав спроможність продовжити працю над історією УПЦеркви, особливо в часи літніх вакацій, при матеріяльній підтримці Архиепископа Мстислава. І я робив це, почавши від інавгураційного викладу в Колегії св. Андрея на тему „Проблеми українського православія" (надруковано в календарі „Рідна Нива" за 1949 р.), особливо ж коли прийшов до переконання, що і православним українцям на Американському континенті потрібно мати повну історію їх Рідної Церкви в рідній мові, якої досі не мають. В зв'язку з тим я далі поширив об'єм своєї праці, заплямованої було, як сказано вище, в об'ємі підручника для середніх шкіл. Писав однак без якої-будь певности, що ця праця скоро, чи взагалі коли-небудь, побачить світ. А коли знайшовся в обставинах, що треба було заробляти фізичною працею, мусів і зовсім перервати працю над писанням історії Церкви. З цього приводу Митрополит Полікарп, що увесь час цікавився, як посувається моя робота, писав мені в 1953 р.: „Що у Вас склалися так обставини, що Ви не маєте спроможности далі писати Історію Української Православної Церкви, то для українців — велика втрата, бо, на мій погляд, ніхто тепер, крім Вас, тієї Історії безпристрастно не напише. Наше горе в тому, що ми бідні"...
Коли в серпні 1953 р. дякував я Владиці Архиєпископові Мстиславу і очолюваній ним Консисторії УПЦ в ЗДА за поздоровлення мене з 70-літтям моїх народин, я написав, що найкращим признанням того позитивного, що дано було мені зробити в житті для свого народу, як то описано в „Українському Православному Слові" (за серпень 1953 р.), — було б для мене видання моєї праці по історії Української Православної Церкви. Не знаю, чи в зв'язку з цим моїм побажанням, але в останньому перед смертю листі до мене, 15 жовтня 1953 р., за тиждень до упокоєння, Владика Полікарп написав мені: „Дай Боже, щоб Ви закінчили свою Історію Української Православної Церкви, і щоб вона була надрукована. Отже будемо ждати, чим кінчиться в Америці собор, але Історія Церкви мусить бути надрукованою. Поможи Вам, Боже, її закінчити"...
З ініціятиви Владики Мстислава, в січні 1954 р. справа видання „Нарису історії Української Православної Церкви у віках Х-ХХ" була поставлена на реальний ґрунт. І при випуску тепер в світ першого тому цієї праці почуваю своїм обов'язком висловити глибоку подяку Первоієрархові Української Православної Церкви в ЗДА Митрополитові Іоану, Владиці-Канцлерові Архи-епископу Мстиславу і провідним установам названої Церкви — Митрополи-тальній Раді, Консисторії й Науково-Богословському Інститутові, що спричинились до факту появи друком систематичного викладу її історії від початків християнства в українськім народі до наших днів, праці так потрібної для церковно-історичного усвідомлення церковних громад в добі Відродження Національної Церкви Українського православного народу.
Знаю, що цю працю очікує сувора критика. Бо ж, здається, ще не було такої історичної праці, яка б всіх задовольнила, особливо в ділянці трактування історичних фактів. Історія це не математична і не природознавча наука. Круг неї завжди сплітаються пристрасті; навіть початкові, без хитрощів літописні записи мають вже ту чи іншу долю суб'єктивности. Найкраща ж історія
Української Православної Церкви завжди мала і буде мати пристрасну критику: по-перше — як Українська, тобто з боку національних пристрастей, по-друге — як Православна, тобто з боку конфесійних пристрастей, а то, не дай Боже, і фанатизму. Найбільше ж треба стерегтися, щоб ці пристрасті, чи й фанатизм, не ховалися під покровом ^иа5і-науковости, бо ж востаннє саме на цьому грають відомі перекручування історії Української Православної Церкви від часів самого хрещення нашого народу за князя Володимира Великого, називані „ревізією" історичних поглядів, ніби опертою на „нових джерелах", невідомих самому проф. Михайлові Грушевському.
Автор цієї книжки свідомий дефектів її, що у великій мірі пояснюються далеко ненормальними умовами для науково-історичної праці, при яких вона складалася. Не претендуючи на звання „вченого історика", він керувався в своїй історичній праці основним лише завданням: дати православним українцям можливо популярний і в той же час обоснований на фактах (в чому найперша вимога „науковости" від історії), а не на домислах і припущеннях, систематичний огляд того, що в різних ділянках духового життя і творчости, та при яких історичних умовинах, дала у віках українському народові, а через нього можливо й іншим, його Рідна Православна Церква.
І. Власовський.
Наступна >
Ікони з дерева
