4.   Внутрішнє життя Православної Церкви на українське- білоруських землях під Польщею у XVIII в.: церковне управління, православні манастирі та їх роля в житті парафій, стан духовенства, духовна освіта.Тяжкий стан Православної Церкви в Польщі XVIII в. з боку формально-правного, коли првославним ступнево відбірались та обмежувались права, виборені в попередні часи XVII ст., а ще більше стан фактичного безправста в переслідуваннях різного роду на місцях з боку католиків і уніятів, — не міг, очевидно, не відбиватися й на внутрішньому житті Церкви, яке не могло в таких умовах нормально розвиватись, а тим більше процвітати.Великий розстрій в це життя було внесено, як ми вже знаємо, через позбавлення православних ієрархічного очолення на великих просторах Західньої й Правобережної України. З явним переходом на унію тайних до того часу уніятів єпископів: Львівського — йосифа Шумлянського й Перемиського — Інокентія Винницького — та з захопленням Луцької катедри уніятами в 1712 році, православні українці на українських землях під Польщею не мали єпископа на місці аж до падіння Польщі в кінці XVIII в. До першого поділу Польщі в 1772 р. в її межах був тоді єдиний православний єпископ в Могилеві на Білорусі, до якого могли звертатися за духовною опікою й православні з українських земель, хоч було це й тяжко за великою віддаллю від Могилева. Адміністрація одначе православними манастирями й парафіями, поза Білоруською єпархією, в Польщі не належала до Могилевського ар-хипастиря. Навіть і в межах Білоруської єпархії більшість мана-стирів підлягала не Білоруському архиєрееві, а Київському митрополитові.Київському митрополитові, згідно з договором „Вічного миру" 1686 р. Москви з Польщею, мали б підлягати в порядку церковного управління всі православні єпархії й манастирі, що залишались в Польщі пісдя підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові. Але доля Київського митрополита, як обласного митрополита, скоро виявилась сумною, як про це була у нас мова вище (розд. І, 1). В межах Польщі залишалась, одна-
че, і після захоплення уніятами Перемиської, Львівської і Луцько-Острозької єпархій, крім Білоруської єпархії, ще єпархія митрополича, Київська. Була це частина Київської митрополичої єпархії, яка так і звалася тоді „заграничною" частиною Київської єпархії, а манастирі православні в Польщі, підлеглі Київському митрополитові, „заграничними" манастирями. Київська митрополича єпархія і в часах, коли Київ був ще під Польщею, не була по території її одноцілою, була розкидана в польсько-литовській державі, з київського півдня й на півночі до білоруської Віленщини включно; особливо торкалося це підлеглости манастирів не місцевому єпископові, а митрополитові. Управління цими розкиданими частинами митрополичої єпархії, коли сам митрополит і його Київська консисторія, з відходом Києва під Московщину, знаходилась за границями Польсько-Литовської держави, стало справою досить трудною, приймаючи до того ж вороже відношення поляків до православія. Отже, виникає звідсіля в церковному управлінні Православної Церкви в Польщі у XVIII в, свого роду хаотичний стан, коли православні змушені шукати собі поради в церковних справах та полагодження цих справ, звертаючись то до Києва, до митрополита, то до Могилівського чи Білоруського єпископа, то врешті до єпископа Переяславського за Дніпром, який став відати православними парафіями в Польщі особливо після того, як Мотилів з православною катедрою відійшов по першому поділі Польщі в 1772 р. до Росії. Звертались навіть до сусідніх архиє-реїв на південь в Молдавії та Волощині. В р. 1780 на Поділлі з'явився грецький презремський митрополит Євсевій, який проголосив себе уповноваженим від польського короля на управління православними і захист їх від уніятів. Тутешнє православне духовенство і миряни охоче признали ієрархічний авторитет Євсевія, і він візитував парафії, правив архиєрейські служби, поставляв священиків і дияконів, розпоряджаючись ніби як в своїй єпархії. Припинилось це його управління, коли Синод Рос. Церкви, довідавшись про чинності митр. Євсевія, завідомив рос. уряд, а цей зробив представлення у Варшаві про видалення Євсевія-грека з Польщі (Коялович М. Ор. сії., стор. 172-179).Факт підпорядкуваня православних на Поділлі захожому ми-троп. Євсевію свідчить, оскільки важливою була потреба православних під Польщею в не-уніятському єпископові на місці. З другого боку, самі поляки дуже підозріло ставились до зносин українців і білорусів з заграничними архиєреями, чинили в цих зносинах всякі утруднення. Тому нічого дивного не було в тім, що православні, залишившись після першого поділу Польщі зовсім без свого єпископа в межах Польщі, коли до того ж уніяти посилили в 70-их рр. свою акцію навернення, — православні почали старання про поставлення для них окремого єпископа, який мав би місце свого перебування в самій Польщі. Могилівський архи-єпископ Юрій Кониський вже в часі переходу під Росію східньої Білорусі з Могилевом подавав Синоду проект, щоб всі православ-
ні церкви й манастирі, які залишаються під Польщею, передати під опіку і в управління Слуцького архимандрита, якого належить поставити в єпископа-вікарія Київського митрополита. Цей проект Синодом був зустрінутий доброзичливо, але здійснення його затягнулось, з огляду особливо на протиакцію католиків, на чолі з папським нунцієм Салюццо, і уніятів, що бачили в появі православного єпископа в межах Польщі велику небезпеку для унії. Рос. уряд скористав з випадку, коли Польща і папа звернулись до нього з просьбою відновити в Полоцьку, який відійшов до Росії теж в 1772 р., уніятську архиєпископську катедру. Уряд годився на просьбу, але під умовою відкриття в Польщі православної архиєрейської катедри. Католиьцке й уніятське духовенство кинулось з протестами і впливами на короля, щоб король не давав привілея дизунитському єпископу, тільки ж ці протести не осягли цілі.27 березня 1795 р. виданий був височайший указ Синодові про утворення в областях Польщі православного єпископства у виді коадюторства (вікаріятства) Київської митрополії, з іменуванням єпископа Переяславським і Боришпольським та Слуцького Св.-Троїцького манастиря архимандритом. Київським митрополитом був тоді митроп. Самуїл Миславський. На цю катедру, на підставі рекомендації архиєпископа Кониського, був призначений Синодом слуцький архимандрит Віктор Садковський. Віктор Сад-ковський, родом київлянин, вихованець Київської Академії, довший час, з 1758 р. проходив своє служіння в Православній Церкві в Польщі, будучи учителем і префектом Могилівської Дух. Семінарії, при архиєпископові Юрії Кониському, капеляном при рос. посольській церкві у Варшаві. В листопаді 1783 р. митрополитом Самуїлом Миславським він переведений був до Слуцька на становище архимандрита Слуцького манастиря з призначенням намісни-ком-адміністратором православних манастирів і церков в межах Польщі. 9 червня 1785 р. архимандрит Садковський висвячений був у Києві в єпископа Переяславського і Боришпольського, вікарія Київського митрополита (Переяславська катедра в р. 1785 знову стала вікарною при Київській митрополії), 14 грудня 1785 р. єпископ Віктор Садковський прибув до Слуцька і, відкривши при собі консисторію, розпочав управління розлеглою і невпорядко-ваною церковно-православною в межах польсько-литовської держави провінцією. Щоб польський уряд не робив перешкод в управлінні новопоставленому єпископові, доручено було рос. послу у Варшаві Штакельбергу повідомити польський уряд про призначення Синодом нового єпископа, з просьбою видати єпископові, на підставі трактату 1768 р., привілей на управління Церквою. Справа видачі привілея відтягувалась, скільки можливо, що в'язало свободу єпископа у виконанні ним архипастирських обов'язків, особливо щодо візитацій ним манастирів і парафій. Врешті, після вимог посла Штакельберга, привілей був даний восени
1786 р., після чого єпископ Садковський, з дозволу рос. уряду, присягнув на вірність Річіпосполитій 7 травня 1787 р.Страхи латинського й уніятського духовенства за стан і успіхи унії з появою в польсько-литовських областях православного єпископа мали свою підставу. З організаційною діяльністю єпископа Віктора Садковського, об'їздом ним парафій на українсько-білоруських землях, — почався посеред уніятів рух в користь пра-вославія і повернення до віри батьків. „Історик чотирохлітнього (1788-92) польського сейму ксьондз В. Калінка з жалем констатує факт успішної діяльности Садковського в справі повернення уніятів до православної віри. В Київському і Брацлавському воєвід-ствах унія за короткий час втратила 193 церкви (перейшли до православних); немало уніятських священиків, не вважаючи на суворість закона, що мав би карати відступників вигнанням за межі Польщі, добровільно переходили на православіє; при цім кн. Кса-верій Любомирський в своїй Смілянщині передав православним значну частину уніятських парафій, а в князя Антонія Яблонов-ського вся Чигиринщина перейшла на православіє" (В. Біднов. Ор. сії., стор. 450). Енергійна діяльність єпископа Садковського, що в часі совпала з підготовкою і початком визначного в історії Польщі 4-літнього сейму, викликала до особи єпископа і положення православія в Польщі велику увагу цього сейму; з другого боку, в таборі латино-уніятському розпочата була велика інтрига проти православного єпископа, яка привела до арешту в 1789 р. і до 3-річного ув'язнення єпископа Віктора Садковського. Але про ці події буде мова в іншому розділі.У внутрішньому житті Православної Церкви в Польщі, впродовж всього XVIII в., велику ролю відогравали православні мана-стирі. В складі цих манастирів, підлеглих Київському митрополитові, знаходились 1) манастирі, що здавна, в ХУ-ХУИ вв. існували в Київській митрополичій єпархії, розкиненій на території Поль-сько-Литовської держави; 2) б. ставропігійні манастирі в різних єпархіях, що були колись під царгородським патріярхом, а від часів митроп. Петра Могили знаходилась під наглядом Київського митрополита, як екзарха царгородського патріярха; 3) манастирі так званої митрополичої ставропігії, цебто ті, що безпосередньо підлягали Київському митрополитові, а не місцевому єпархіяльно-му архиєреєві. Все це були тепер „заграничні" манастирі Київської єпархії. Таких манастирів, що уціліли від унії і залишились не-змінно православними в ХУІІ-ХУІІІ вв. до кінця приналежности їх Київській єпархії, було в Речіпосполитій 36. Ділились вони на групи: Віденське старшинство, або група литовських манастирів на чолі з Св.-Духовським Віденським манастирем, під наглядом якого було 7 мужеських манастирів і 2 жіночих; С л у ц ь -ка архимандрія, на чолі з Слуцьким Св.-Троїцьким манастирем, якому підлягало 5 мужеських манастирів і один жіночий; група білоруських манастирів — 5 мужеських і 2 жіночих, — тут підлеглости старшим манастирям не було; група підля-
ських манастирів: Берестейський св. Симеона, Берестейський Рождественський, Яблочинський св. Онуфрієвський, Більський Миколаївський, Дрогичинський Св. Троїцький і Дрогочинський Пре-ображенський; манастирі Київської України — Мотронин-ський Св. Троїцький, Пустиянр-Медведівський Миколаївський, Пу-стинно-Жаботинський Онуфріївський, Ле'бединський Юріївський, Чигиринський Св. Троїцький, Лебединський Миколаївський. При де-яких манастирях були ще скити.„Заграничні" ці манастирі, за винятком Віденського, Слуцько-го, почасти Пінського і де-яких українських, не імпонували зовнішнім своїм видом. Навколо церкви, рідко мурованої, стояли невеликі келії братії, неподалеку знаходились господарські забудо-вання; все це було огорожене переважно деревяним парканом, іноді тином. Були манастирі зовсім бідні, в яких невелика числом була і братія. Виникла в цих, тяжких для православія в Польщі часах, і така незвичайна практика, що манастирі підшукували собі ігуменів, які могли б допомогати в потребах манастиреві з власних своїх засобів, бо ж не стало вже впливових православних українських і білоруських шляхетських родів, в минулому щедрих офіродавців на церкви і манастирі. В манастирях були настоятелі ігумени, яких обірала бртія і братчики, де було при манастирі братство; тільки Віденський і Слуцький манастирі мали архиман-дритів, яких призначав Київський митрополит, можливо й з кандидатів, про яких просили братія і братство. Слуцький манастир був ще в патронатстві кн. Радивила, тому „номінат" на архиман-дрита від нього мав діставати „презенту", а до митрополита Ради-вил надсилав свою згоду на певного кандидата, після чого відбувалось в Києві поставлення на архимандрію того номіната. Київ-скі ченці з вихованців Київської Академії дуже неохоче йшли на ігумнства в „заграничні" манастирі, бо були ті манастирі більше бідні, за православіє треба було там боротись, отже ігумени з „київських" старались не засиджуватись в „заграничних" манастирях, дивлячись на перебування там, як на заслання. Тільки Віденська і Слуцька архимандрії були винятком, бо тамті церковні становища були часто кроком до єпископства.Одною з причин, чому православні манастирі в Польщі залишалися під владою Київського митрополита, було те, що давні фундушеві записи на ці манастирі були обумовлені фундаторами їх тим, щоб манастир знаходився під зверхництвом Київського митрополита; ця ж правна підстава існування манастиря відогра-вала велику ролю в судах у випадку захоплення манастиря, чи маєтку його уніятами. Тому й київські митрополити, коли передавали управління деякими манастирями заграничним білоруським ар-хиєреям, то робили це в порядку часового доручення, як з тих же головно мотивів і православна єпископія в Польщі, утворена в 1785 р., була відкрита як вікаріятство Київського митрополита. При Київській же консисторії існувало т. зв. „генеральне повєття" (окремий „стіл"), яке відало заграничними манастирями і церква-
ми; що до останніх, то число їх за кордоном в Польщі точно не було відоме навіть київським архипастирям, як про це видно з донесення Синодові київського архиєпископа Варлаама Вонатови-ча від 4 червня 1726 р. („Памятники православія й русской народ-ности в Западной Россії в ХУІІ-ХУШ вв.". Т. І. Акти по исторії за-граничних монастирей Кієвской єпархії ХУІІ-ХУШ вв. Ч. І. Ізд. Кі-евской Дух. Академії под редакцієй проф, свящ. Ф .Тітова. Кіев. 1905. Вступна ст. проф. Тітова.).Велике значення „заграничних" манастирів для православної людности на українських і білоруських землях під Польщею XVIII віку можна означити в словах: ці манастирі були під ту пору духовними осередками, духовними фортецями для простого право-слвного народу, українського і білоруського, оазами посеред польсько-католицького і уніятського світу. Відпочивав в них душею український православний народ, коли так рідко були вже там православні парафіяльні церкви, не було їх іноді в просторі 100 кільометрів, або стояли закритими в маєтності польського дідича. Манастирі сповнювали тоді функції парафіяльних храмів для селян, позбавлених власної церкви: сюди йшли вони молитись, говіти, виконувати треби.Манастирі стали мати й певні, приписані до них, парафії, а старші манастирі приймали широку участь в церковному управлінні, при відсутності на місці, як вже була мова про це, належної церковної ієрархії. Так, в управлінні Слуцької архимандрії було у XVIII в. три протопопи: Слуцька, що в 1771 р. мала 77 парафіяльних церков, Петриківська, яка мала 10 церков, і Мозирська — 9 церков. Пінський Богоявленський манастир відав трьома протопо-піями; Пінська — 7 церков, Туровська — 7 церков і Давидгоро-децька — 13 церков. Були духовні соборики священиків. В Слуць-ку відбувались вони щорічно в Неділю Всіх Святих, коли священики отримували св. миро. В Слуцькій архимандрії існувало Духовне Правління, головою якого був Слуцький протопоп, але з наказу Слуцького архимандрита Духовне Правління могло судити й самого цього протопопа, свого голову. Не знаємо випадку, щоб Київський митрополит об'їздив з візитацією підлеглі йому загра-ничні манастирі й парафії в Польщі. Генеральні ревізії міг переводити Слуцький архимандрит, — треба думати, як намісник митрополита; такі ревізії переводив в кінці 1760 р. архимандрит До-сифей Галяховський.При кожному майже з заграничних манастирів існувало церковне братство. Але посеред світських братств майже не 0уло тепер осіб, визначних по освіті чи по ролі їх в громадському житті, як було то в братствах минулого віку. Склад братств, поза братствами при манастирях мійських, де переважно більш свідоме міщанство, — творили люди посполиті, селянство, яке не було в стані вести широку діяльність. Проте, завмірання традицій широкої діяльности давніх православних братств знаходить своє пояснення не тільки в зубожінні їх інтелектуальними силами і ма-
теріяльними засобами, з причини відступлення від переслідуваного в Польщі православія багатьох родів української православної шляхти, але й в узьких поглядах на цю діяльність посеред ігуменів Києва, бо їхні погляди мали своє джерело в оскудінні й нерозумінні духа старожитних українських братств й посеред представників вищої церковної влади. Так, Київський митрополит Тимофій Щербацький в грамоті історичному Віденському Св. Духов-ському братству 15. IX. 1748 року писав, щоб братство не вмішувалось в розпорядження манастирським добром і не вимишляло церковних церемоній, але „єдиного тільки звона набоженства прислухувалося" (ІЬісІет, стор. ЬХІІ). Мимо того, братства, як і се-стрицтва, що також існували при декотрих заграничних манасти-рях, були й тепер живим цементом, що єднав духовенство й чернецтво з народом, тим більше, що і в складі ченців тепер переважало селянство, так що манастирі можна назвати народніми: безрідні, вбогі, хворі шукали тут собі притулку.Заграничні манастирі були школою благочестя для народу. По вбогих сільських церковках не могло бути таких богослужень, як по манасгирях, особливо багатших і більших по числу братії. Головно ж, при більших манастирях були „казнодії", проповідники, часто з вихованців Київської Академії. Український народ надзвичайно любив послухати доброго проповідника; за сотки верстов йшли до манастиря почути відомого проповідника Слова Божого. Ця любов до церковного казання була в українському народі історичною; в часи посиленого наступу на православіє з боку латинства, унії, коли йшла пропаганда й по костелах в панських маєтках й поза костелами, бідний переслідуваний народ жадав почути слово від свого духовного учителя і в своїй рідній мові, яке вияснило б йому правду, втішило, скріпило на дусі. „Народ зело (дуже) простий і вбогий, але вельми побожний; коли станеш повчати їх, то слідом тії ж слова в голос промовляють", — писав слуцький архимандрит Досифей Галяховський в свому звіті митрополитові Арсенію Могилянському про навіщення ним „біднішого з бідніших" Яблочинського манастиря на Підляшші. До манастиря ж, як ми бачили, ішов народ за благословенням, збіраючись зі зброєю в руках боронити свою віру і свою народність; особливо це треба сказати про українські манастирі, коли в половині XVIII в. Мотронинський Св. Троїцький манастир на Київщині з „царем схизматицьким", як казали поляки, ігуменом Мель-хиседеком став осередком народнього руху по захисту рідної Церкви і чести народньої.Інститут заграничних манастирів Київської єпархії був пов'язаний в його долі з політичними подіями в дальшій історії Польщі. Коли по першому поділі Польщі в 1772 р. Білорусія відійшла до Росії, а за нею і Білоруський чи Могилівський єпископ, то частина білоруських манастирів залшилась в Могилівській єпархії, а друга частина була підпорядкована Псковському єпископові. З утворенням в 1785 р. православного єпископства в Польщі, як ві-
каріятства Київського митрополита, управління заграничними ма-настирями було в руках цього єпископа-вікарія. Коли наступив другий поділ Польщі в 1793 р., по якому до Росії відійшли Київщина, Поділля і значна частина Волині, то всі православні мана-стирі і церкви на цих землях були причислені до новоутвореної тоді єпархії „Мінської, Ізяславської і Брацлавської", але вже в наступному 1794 р., замісць цієї однієї, було утворено Синодом три єпархії: Мінська, Брацлавська (Подільська) і Житомирська (Волинська); манастирі відійшли тоді територіяльно до одної з цих трьох, а інститут „заграничних" манастирів Київської єпархії перестав існувати.Стан православного духовенства в Польщі XVIII в. був досить жалюгідний. Ми вже оповіли (IV, 2) про те приниження й всякого роду знущання, які були уділом священиків православних та їхніх родин під гнетом безправя й свавільства вибуялої й фанатичної шляхти, панів і підпанків. При такому соціяльному положенні православного духовенства трудно сподіватись, щоб кадри його в тодішній Польщі поповнялись людьми освіченими, та й хто дбав би про освіту дітей духовенства, про підготовку кандидатів духовного стану? Не було православних магнатів, заникла українська й білоруська православна шляхта, а зоставшись без помочі шляхетської, підупали зовсім і міщанські братства Так, турботи про забезпечення Православної Церкви на землях під Польщею освіченим духовенством покладались би на саме духовенство, вбоге й переслідуване та позбавлене православних владик на місці по всіх українських землях під Польщею XVIII стол. Рідко де були тепер на цих землях українські православні друкарні, видавництва, школи. Отже нема нічого дивного в тім, що православне духовенство під Польщею стало зовсім малоосвічене, що було тільки на руку, в наступі на православіє, войовничо настроєним латинству і унії. „Оскільки низько стояла тоді освіта серед пра-вослвного духовенства, — пише історик, — видно з того, що немало його представників зовсім не вміло писти. Нам доводилося бачити де-які документи кінця XVIII в., на яких менша частина духовних осіб поклала свої підписи, а більша обмежувалась тим, що ставила хрестики. При відсутності добре зорганізованих і як слід поставлених духовних шкіл, не було нічого дивного, що у XVIII ст. кандидати на священиків не тільки не вміли писати, але дуже часто були за слабі в науці читання й співу, так що єпископи не завжди відважувались висвячувати таких кандидатів, уникаючи сміху людського й гріху перед Богом. Серед взагалі мало-освіченого духовенства тільки де-які особи, переважно протопопи та ігумени манастирів, відрізнялись своєю вищою освітою, яку здобували в Київській Академії" (Д-р Євген Сакович. Духовна освіта в ПРавославній Церкві в Польщі в другій половині XVIII в. „Церква і Нарід" ч. 6 за 1938 р.).Які ж були всеж таки осередки духовної освіти для православних Польщі у XVIII столітті? Розуміється, що для Правобіч-
ної України під Польщею таким осередком найперше був Київ з давньою Київською Академією. Але помимо вбогого матеріяльно-го стану православного духовенства під Польщею, щоб мало воно спроможність давати довголітню науку своїм дітям за границею в Київській Академії, це джерело освіти було не так легко доступне й з тої причини, що знаходилось воно за границею Польщі. Ми ж знаємо, як ще від часу сеймової конституції 1676 р. „про невиїзд за кардон людей греко-руської віри" утруднювалась православним подоріж поза межі Польщі, що було одним з засобів в релігійній боротьбі унії з православієм. Також за кордоном, хоч і зараз за Дніпром, знаходилась духовна семінарія в Переяславі на Полтавщині, заснована в 1738 р. і утримувана на скромні датки самого духовенства; з південної Київщини сюди вигідніше було віддавати дітей в науку, тим більше, що й Переяславський єпископ з половини XVIII в. був офіційним архиєреєм православних церков Правобічної України. В самій Польщі, на Білорусі, залишались, по-перше, рештки славної колись Віденської братської школи при Св.-Духовському братському манастирі, для українських земель дуже далекої. Крім того, в Могилеві заснована була в 1759 р. єпископом Юрієм Кониським духовна семінарія. Спочатку вона не мала повного курсу, і значення її обмежувалось по суті границями тільки Білоруської єпархії. Крім того, через 12-13 років ця семінарія опинилась разом з катедрою Могилівського архипастиря в межах Росії з першим поділом Польщі, і зв'язок її з Польщею був порваний.Більше значення мала духовна школа в Слуцьку, при Слуць-кому Св.-Троїцькому манастирі. Слуцьк з давніх часів був центром осівти на Білорусі. Єзуїти мали там свою гімназію:, кальвіни — семінарію. Єпископ Кониський вважав було, що навіть православна молодь могла б отримувати загальну освіту в кальвінській семінарії, а Слуцька архимандрія, для підготовки кандидатів свя-щенства, удержувала б своїм коштом професорів богословія і грецької мови. Отже в Слуцькому манастирі існувала і православна духовна школа, програма якої, як думають, була вищою за науку в звичайних початкових школах, щось відповідне курсу нижчих кляс семінарій; цікаво, що викладались там латинська і російська мови. Слуцький архимандрит Досифей Галяховський (з 1758 р.) допровадив цю школу до доброго стану, але після нього вона стала підупадати. В 1780 р., напр., мала вона тільки одного вчителя, хоч в ній були кляси піїтики й риторики. З 1785 р., коли, як знаємо, відкрито було православне єпископство в Слуцьку, наступила велика зміна і в положенні Слуцької духовної школи. Єпископ Віктор Садковський дістав указ Рос. Синоду з дорученням закласти в Слуцьку духовну семінарію, на утримання якої з рос. державного скарбу призначено було річно 2000 карбованців, сума, яку тоді звичайно одержували від Синоду всі єпархіяльні семінарії. З 1785 р. Слуцька духовна школа й почала перетворюватися на типову духовну семінарію. На початку 1787-88 шк. року
в ній було вже три вчителі, один з яких був префектом. Але семінарія була бідна на учеників. У вересні 1787 р. налічувалось їх тільки 27. В семінарії не було бурси для семінаристів; замешкували вони приватне, де доведеться; не було й спеціяльних приміщень для кляс; виклади відбувались в манастирських покоях. Слуцькій консисторії при єпископі Вікторі, який ретельно було взявся за розвиток і поліпшення семінарії, доводилось стращати духовенство різними карами за вперте ухилення від обов'язку давати своїм дітям освіту; були навіть такі кари за це. як заборона священикові відправляти служби й треби, або покута на певний час в манастирі. Вступали до семінарії більш-менш акуратно лише діти духовенства з найближчих до Слуцька місцевостей; а з відлеглих протопопій Пінщини — пінської, туровської і давид-городецької — не зголосилось до школи, напр. в 1793 р., ні одного кандидата, хоч дітей духовенства шкільного віку числилось там 21. Впродовж 1789-92 рр., коли єпископ Віктор Садковський був заарештований і відвезений до тюрми у Варшаві, наука в семінарії в Слуцьку не провадилась. Учні розбіглись відразу по домах, де-хто з них подався тоді до Київської Академії. Після другого поділу Польщі в 1793 р., коли утворена була „Мінсько-Ізяслав-сько-Брацлавська єпархія", Слуцька семінарія стала називатись Мінською і була перенесена пізніше до Мінська.Коли вже де-які поліські протопопії скаржились на дальність Слуцької семінарії, щоб возити туди в науку дітей, то тим більше ця натуральна перешкода була причиною, чому, не вважаючи на настирливі й суворі консисторські накази, не було майже семінаристів у Слуцьку з Київщини, Поділля, Волині. Життя вимагало заснування духовної школи для українського духовенства під Польщею на місці. Це зрозумів єпископ Віктор після об'їзду ним українських парафій і манастирів в 1787-88 рр. З його наказу, смі-лянський протопоп Лука Романовський, що скінчив Київську Академію, відкрив в своїй садибіі в містечку Вільшаній в 1788 р. духовну школу, до якої десять священиків його протопопії, склавши умову з учителем Гнатом Уляновським, вихованцем Київської Академії, зобов'язались достарчати в науку своїх дітей. Ця Віль-шанська духовна школа мала характер підготовчої до Слуцької семінарії, щоб українське духовенство не мало клопоту возити менших дітей аж до Слуцька до нижчих кляс. Повідомляючи про відкриття Вільшансьокї школи, єпископ наказував українському духовенству по других протопопіях організовувати подібні школи в своїх протопопіях, або доставляти своїх дітей до Вільшани. Відкрив негайно таку ж школу в протопопії черкаський протопоп; другі стали посилати дітей до Вільшанської школи, інші, що ближче до Києва, повезли до Києва.Що торкається виховання молоді в Слуцькій семінарії, то воно провадилось безумовно в російському дусі. Коли гроші на утримання тої семінарії йшли з рос. скарбу, а підручники в російській мові висилались з Московської синодальної друкарні, то
трудно навіть припускати, щоб школа та не провадила русифікації ЇЇ учнів; польська мова була в ній як окремий предмет. В добу Чотирьохлітнього Сейму на таку аномалію в польській державі звернено було увагу, і Пінська конгрегація 1791 р., яка заня-лась справами положення Православної Церкви в Польщі, заня-лась також і справою духовної освіти для православних. Про це скажемо там, де будемо оповідати про Пінську конгрегацію 1791 року.5. Чотирохлітній Сейм (1788-1792) та його зацікавлення положенням Православної Церкви в Польщі. Паніка серед шляхти перед небезпекою хлопського бунту на Україні, ув'язнення єпископа Віктора Садковського і слідча депутація Сейму. Пінська Кон-ґреґація 1791 р. та її постанови про реорганізацію Православної Церкви в Польщі. Відношення Риму й уніятської ієрархії до постанов Конгрегації, принятих Сеймом. Справа єп. Садковського. Другий (1793 р.) і третій (1795 р.) розбори Польщі; відновлення православія на Київщині, Поділлі, Волині.В 1787 р. розпочалась між Росією (в союзі її з Австрією) і Турцією друга війна, яка тягнулась до 1791 р. Користаючи з цього, розпочала також в 1788 р. війну проти Росії Швеція. Поляки відчули в цих обставинах, що Росії тепер не до них, і що вони зможуть в цьому часі подумати й подбати про необхідні реформи, щоб влити нові сили в життя своєї держави, яке йшло до упадку й пережило вже ганьбу першого розбору Польщі сусідами. На політичне пробудження й піднесення в Польщі мав також вплив рух ліберальних освітніх ідей з Заходу та події Великої Французької Революції, що розпочалась в 1789 р. Але поза загальною свідомостю в польській шляхті, що так, як зараз, далі бути не може, — не було однодумности й згоди, що саме треба робити, щоб рятувати підточений державний організм. Ділились на партії навіть самі магнати в поглядах на засоби, якими б можна привернути Польщі втрачене нею значення. Були партії, які і в цей момент продовжували сподіватися підтримки з боку Росії в переведенні реформ, необхідних для скріплення влади в Польській державі. При цьому з Росією належало б, — вважала ця партія (королівська), — заключити союз і помогти їй у війні з Турцією. До сейму, від якого кожна партія багато очікувала, готувались старанно. Для нас важним є підкреслити, що в публіцистичній літературі того часу перед виборами на сеймиках дуже помітний був вплив ліберальних ідей французької освітньої філософії XVIII в., які не мирились з проявами релігійного фанатизму й гнету в Польщі, віками тут вкоріненого Римом. Дуже бурхливо проходили вибори до сейму.Чотирьохлітній сейм відкрився 6 жовтня 1788 р. Знаючи, що з захованням „ІіЬегит уеіо", тобто з вимогою для дійсности постанов тільки одноголосних рішень послів, ні одна партія не зможе провести своїх постанов, сейм відразу був проголошений „генеральною конфедерацією", бо на сеймі сконфедерованім постанови приймались більшістю голосів. Скоро виявилось, що більшість мала поступова партія, яка називала себе патріотичною (провідниками були — брати Потоцькі, Ігнатій і Станислав, кн. Адам Чарторийський і інші). Ця партія була ворожа Росії, і завдяки їй був принятий в сеймі союз з Прусією, король якої в ноті 12 жовтня 1788 р. погоджувався на кардинальні реформи в Польщі та обіцяв свою поміч.Початок Чотирьохлітнього сейму і панівні настрої в Польщі майже не подавали надії на покращання правного стану православних в Польщі. Можна було навіть думати, що цей сейм не займеться зовсім справою православія, бо ж тепер визнавцями його в Польщі залишались найбільше хлопи, нечисленна і бідна частина міщанства та кілька бідної, без жодних впливів, дрібної шляхти, інтереси якої не цікавили сеймових послів. Але несподівано політичні події змусіли поляків дуже багато уваги присвятити питанням Православної Церкви, і Чотирьохлітній Сейм залишив ряд визначних на цей предмет конституцій. Цими подіями були у великих розмірах поширені в 1789 р. чутки про страшну небезпеку хлопського бунту в українських воєвідствах, який нагадає уманську різню, жахи коліївщини 20 років тому назад. На якому тлі повстали ці чутки? В основі, очевидно, — ненависть, з причини соціяльного й релігійного утиску, українського хлопа до польського пана, про яку останній знав і пам'ятав. Сприяючими обставинами для прояву ненависти був перехід російського війська через українські землі під Польщею, для скорочення путі, на південь у новій війні з турками. Пригадали, що й коліївщина була в часі першої російсько-турецької війни, коли російські війська наводнили Україну. Так само закуповували провіянт, фураж, для потреб війська в Польщі, з чим зв'язана була поява всяких купців, посередників, маркитантів, які входили в зносини з місцевою людністю, а в очах польської шляхти вони обертались в грізну армію агентів, шпіонів від російського уряду, посланих для підбурення української людности проти поляків. Видне місце й ролю в цій повстанчій заговорщицькій акції уділялось православним ченцям, взагалі духовенству, навіть і українському уніятському, згадуючи особливо ролю в коліївщині ігумена Мотронинського мана-стиря Мельхиседека. Оповідали, що на Волині, де небезпека бунту представлялась особливо грізною, священики переховують в церковних вівтарях склади зброї для повстанців. Волинська польська шляхта, яка в лютому 1789 р. з'їхалась до Дубна, щоб нарадитись, як відкрити змову селянства і попередити готове піднятись повстання, додумалась навіть до того, що це сам король Станислав бажає підняти хлопів, про що й домовився з Катериною II (В. Біднов. Ор. сії., стор. 465).Ці поголоски про підготовку бунту, підкріплені донесеннями самих воєводів з місць, не могли не хвилювати сейм, а за ним і
цілу Варшаву. В квітні 1789 р. сейм приняв конституцію „про забезпечення громадського спокою". В ній, що торкалося „дизунит-ського", себто православного, духовенства, то король наказував, найперше, щоб все воно присягнуло перед ґродським чи земським судом на вірність королю і Речіпосполитій (бо „в дизунитськім обряді досі такого звичаю не було"); далі, щоб „в молитвах і при богослуженні боно не поминало нікого з заграничних монархів чи князів, а тільки нас, короля Авґуста-Станислава"... За невиконання цього слідувало позбавлення бенефіцій й видалення поза границі держави. Між тим на місцях підозріння та доноси на окремих осіб повели до масових арештів, допитів і розправ над невинними жертвами. Навіть уніятський луцький єпископ Левин-ський був запідозрений шляхтою в тім, що підбурював ніби селян до бунту проти дідичів. Тим більше не міг залишитися на боці православний єпископ Віктор Садковський, енергійна діяльність якого в боротьбі із унією вже перед тим витворила опінію про нього посеред шляхти, як про агента російського уряду. Тепер, за чутками у Варшаві, дизунітський єпископ Садковський був, разом з підлеглим йому православним духовенством, головним винуватцем бунтівничих настроїв і підготовки до бунту хлопів. Ряд скарг на Садковського надійшов до сейму з Слуцька. 21 квітня 1789 р. сейм постановив арештувати єпископа Садковського і перепровадити його до Варшави для допиту в справі обвинувачень його, одержаних в сеймі.Але арештований був єп. Садковський ще до сеймової постанови, 18 квітня, коли повертав до Слуцька з Грозовського мана-стиря. По дорозі настигло його 40 кавалеристів і завезли його до Радивилівського замку в Несвіжу. Після того було ще арештовано ігумена Кипріяна Островського, слуцького протопопа Іоана, священиків Симоновича і Обонського, ігумена Медведівського ма-настиря Вісаріона, дворецького архиєрейського дому Олексія Чер-нявського і інш. В кінці травня 1789 р. єп. Садковського з іншими арештованими, під караулом, привезено було до Вершави, де, по дорозі від Праги до центру Варшави, до приміщення військової коміісії, провели їх посеред великого натовпу сфанатизованих людей, які знущалися над арештованим духовенством на різні способи та викрикували домагання про негайну страту арештованих. Після місячного перебування в камерах військової комісії, єпископа і з ним арештованих перевезли до військової тюрми на краю Варшави.Для розсліду справи підготовки хлопського бунту і участи в цьому єпископа Садковського з духовенством сейм призначив окрему депутацію, в склад якої увійшло три сенатори й девять послів сейму. Ніяких доказів того, щоб єп. Садковський намовляв селян бити панів, депутація не знашйла в паперах єпископа й в привезеному до Варшави архіві його консисторії, сконфіскованих в Слуцьку. Іншою справою, а не „бунтом", були вражені при цьому сенатори й посли — члени депутації: для них відкриттям
було те, що в Польщі існувала ціла православна єпархія, єпископ якої підлягає Російському Синодові в Петербурзі, з ним листується, від нього одержує всякі інструкції, розпорядження, вказівки.Всі височайщі укази, які в церковних справах видавались в Росії, отримував і Садковський для розіслання по православних церквах в Польщі. В цьому нічого не було дивного, раз Православна Церква в Польщі підлягала від 1686 р. через Київського митрополита Російській Церкві. Але Синод надсилав, а єпископ Садковський розсилав по церквах і маніфести цариці про молитви за бого-службами про дарування перемоги над турками, про вдячні молебні з нагоди перемоги росіян під Очаковом, також з нагоди народження в Росії великої княжни і т. п. Це вже були акти, що мали політичний характер, зв'язані з певною державною приналежністю пастви. З відома і розпорядження єп. Садковського, розсилались по церквах друковані в Москві книги „Сокращенний (скорочений) Катихизис", в якому уміщена була священицька присяга з клятвою на вірність російській цариці; також — „О побєдє на супостати" („Про перемогу над ворогами"). — (Архив Ю.-З. Рос. ч. III. т. V, стор. 26-28).26 березня 1790 р. сеймова депутація, після року майже від отримання свого доручення, представила сеймові справоздання про свою діяльність. Єпископа Садковського признала вона винуватим в державній зраді, за яку має відповідати перед судом. Але про „бунти" і про підбурення до бунтів депутація не пише: вся увага її звернена на зроблене нею відкриття тої аномалії, що в Польщі є православний єпископ, який не є підпорядкований польському урядові, а залежний від Росії. Цей факт і є джерелом усяких бунтів і замахів на цілість Речіпосполитої. Таким же джерелом являється і опіка Росії над дизунитами і дисидентами, забезпечена трактатами, що на них погодилася на своє нещастя сама Польща. На думку депутації, цю опіку треба усунути, і чужоземну Гарантію приналежних в державі не-католикам прав замінити Гарантією власного короля і уряду Речіпосполитої. Депутація запропонувала Чотирьохлітньому Сейму: 1) проголосити в Польщі свободу релігії і обрядів; 2) Гарантувати дисидентам і православним опіку польського уряду; 3) заборонити їм шукати опіки поза своєю вітчизною; 4) православним дати церковну владу, у формі синодальної чи єпископської, тільки щоб не мала вона жодно-ного відношення до Росії. А для того треба завести для тих же православних на державні кошти семінарій, удержання яких не буде тяжким, порівнюючи з тими бідами, від яких вони збережуть вітчизну. Сейм, великою більшістю 123 проти 13, приняв ці пропозицій депутації, не вважаючи на розпучливі протести римо-ка-толицького духовенства.Сеймові маршали звернулись 13 квітня 1790 р. з універсалом до всієї людности Польщі, в якому від імени короля і сконфеде-рованих станів проголошують релігійну свободу в державі та признають, що в наслідок релігійного фанатизму Польщі довелось ба-
гато пролити крови, і що доки просвіта не переможе забобонів, фанатизм не перестане шукати для себе засобів, а тому й не може бути певного довірря до урядової опіки. Маршали звертаються в універсалі до духовенства християнських церков, аби повчало людність, що „роз'єднана в релігії, вона повинна бути зв'язана любов'ю до вітчизни, любити взаємно один одного, жити в згоді, щоб не боятися за своє і бути страшним для чужих". Універсал кінчався запевненням, що з проголошенням релігійної свободи усунене буде джерело нещастя і знищені ті пружини, що під покришкою релігії володіли темними умами.Після приняття сеймом справоздання слідчої депутації, польський уряд зайнявся організацією Православної Церкви в Польщі, щоб була вона унезалежнена в свому управлінні від Російського Синоду. Найперше, уряд признав для Польщі корисним, щоб православні в ній були повернені ,,до їх першої столиці", себто знаходились знову в канонічній юрисдикції Царгородського пат-ріярха. В цій справі польський посол в Турції звернувся до турецької влади й до Царгородського патріярха. У висліді переговорів вже в листопаді 1790 р. патріярх звернувся до православних в Польщі з посланням, яке відповідало бажанням і інтересам польського уряду. „З великим здивуванням, — писав патріярх, — довідався я, що ваші духовні начальники принесли присягу бути слухняними чужій державі і виконували такі розпорядження, які явно мали за ціль підбурення народу до непослуху й повстання проти правної влади, до заколоту в житті власної батьківщини". .. (XV. Зтоіепзісі. Озіаіпі гок: зе]ти ^іеИсіе^о. Кга1сом. 1897. Стор. 83-84). 9 жовтня 1790 р. сеймові маршали видали новий універсал щодо греко-східнього визнання. В універсалі наказувалось до дня 1 грудня вибрати і прислати до Варшави повноважних делегатів для опрацьовання проекту нового статуту пра-вославія в Польщі. По силі цього універсалу, в Слуцьку, Бересті й на Україні відбулися соборчики, на яких і вибрано було таких делегатів. Ними були — ігумен Більського манастиря Сава Паль-мовський, ігумен Дятловицького манастиря Мелетій Бувайло-Лес-ницький, керуючий Віденською архимандрією Сильвестр Бутлай; священики: Петелькевич Данило і 'Солоневич Симон; шляхтич Панько Іликевич-Корбут і три міщанина: Федір Линевич, Микола Даданій і Юрій Земкович.15 грудня 1790 р. сейм ухвалив конституцію, згідно з якою покликано 'було до праці, в складі шости послів сейму і трьох сенаторів, „депутацію для уложення проєкта відносно православних"; депутація розпочала працю з участю названих вище представників від „грецького корпуса" (православних) в Польщі. На початку березня 1791 р. представники Православної Церкви склали заяву сеймові про необхідність встановлення церковного управління їхньої Церкви в Польщі, яке було б згідне з духом релігії, з канонами і звичаями Східньої Православної Церкви, а також з законами краю. Представили вони й те, що зараз Православна Цер-
ква в Польщі залишилась, як замкнено єпископа Садковського, без верхньої влади, від чого терпить вона великі невигоди, бо ж нема духовного суду і внутрішнього в Церкві спокою. Про теж саме доповіла сеймові і його, згадана вище, депутація для уло-ження проєкта щодо організації православія.Сейм, конституцією 5 березня 1791 р., внаслідок згаданих заяв і донесень, доручав маршалам сеймовим видати окружні листи всім православним манастирям, архимандріям, протопопіям і парафіяльним церквам Речіпосполитої з дозволом зібрати 15 травня 1791 р. в місті Пінську генеральну конгрегацію, по нашому — церковний собор, якого давно-давно вже не мали православні українці й білоруси. Представники православія, що працювали з сеймовою депутацією, розіслали 31 березня 1791 р. універсал, в якому дають православним громадам, братствам і манастирям звіт з своєї діяльности у Варшаві та повідомляють про скликання собору в Пінську з делегатів духовенства і всіх православних; від громад і братств, від чорного і білого духовенства, від світських як шляхетського, так і міщанського — станів. Універсал закликує, з огляду на доброзичливе ставлення уряду до православія, відправити по всіх церквах урочисті молебні за здоровя короля та за стан Речіпосполитої, що приняли під свою опіку Православну Церкву. Після молебня церкви й манастирі та братства „вільними голосами" повинні вибрати делегатами на собор найбільш достойних осіб з-посеред чернецтва й білого духовенства та світських, лк>-дей освічених, „знаючих канони святих соборів і закони держави". Усі делегати мають бути наділені інструкціями та повновластями, привезти з собою стислі описи стану церков і церковних маєтків, коли й ким були вони фундовані, які втрачені, а також дані про кількість парафіян, духовних осіб, вдів і сиріт по духовенстві і інші. Кошти по утриманню делегатів мали оплачувати установи, які їх посилають. В універсалі закликувалось також добровільними пожертвами покрити видатки представників православія, які до цього часу працювали у Варшаві, діючи там не в ім'я особистих інтересів, а для добра Східньої Православної Церкви в Польщі.Термін відкриття Пінської конгрегації скоро був перенесений сеймом з 15 травня на 15 червня 1791 р., а то з причини, що віддалені від Пінська українські манастирі й протопопи не могли прислати своїх делегатів на 15 травня. Король, по згоді з сеймом, призначив на конгрегацію представниками від уряду чотирьох комісарів. Були ними: від Корони — сандомирський посол Коханов-ський і генерал Подольських земель князь Чарторийський; від Литви — троцький посол Залєський і пінський посол Бутримович. На 15 червня прибули до Пінська обрані на місцях члени церковного собору, в складі яких було 24 члени чорного духовенства, 21 — білого і 51 мирян, з них — 19 шляхтичів, а решта міщани; разом явилось 96 делегатів від духовенства, шляхти, міщаннства, архи-мандрій, манастирів, протопопій, парафіяльних церков, братств і церковних громад Православної Церкви в Польщі. Але, крім пра-
вославних, з'явились на конгрегацію й католики, як — генерал інспектор військ великого князівства Литовського Грабовський, члени цивільно-військової комісії Пінського повіту, багато польських дідичів і урядовців того ж повіту; навіть прибули уніятські єпископи: пінський Йоаким Дашкевич-Горбацький і його коадютор, єпископ туровський Булгак (XV. Зтоіепзісу. Ор. сії., стор. 86). Очевидно, що не з цікавости тільки ці особи всі з'явились: присутність їх на відкритті православного собору мала б надати урочистий характер цій історичній події та переконувати вимучених в довгих роках переслідувань православних про щирість замірів теперішнього уряду поставити Православну Церкву в новий стан правного й незалежного існування. З урядових комісарів на відкриття конгрегації прибув тільки посол Сандомирського воєвід-ства Кохановський Михаїл, який і відкрив 15 червня засідання конгрегації в Пінську в церкві Богоявлення Господнього. Кохановський і надлі залишився головним речником з боку уряду по зреа-лізуванню ідеї, в суті речі, церковної автокефалії Православної Церкви в Польщі.Після відкриття конгрегації пленарні засідання її були відро-чені до кінця червня, а на окремих комісійних конференціях розпочалась праця по легалізації повноважень делегатів, вибору директора, асесорів, по підготовці проектів організації церковного устрою для розгляду їх на генеральній конференці. Директором конгрегації, іншими словами головою собру, обрано було архи-мандрита старшого на Україні Мотронинського манастиря Іринар-ха Балановського.Після підготовки всіх потрібних матеріялів, пленарні засідання Пінської Конгрегації відбулись 1 і 2 липня 1791 р. Найперше була висловлена конгрегацією подяка королеві і станам Речіпо-сполитої за проявлену опіку в справі унормування положення Православної Церкви в Польщі. Далі члени конгрегації склали заяву своєї вірности і послушенства законові та своєю присягою прирікли захищати батьківщину від небезпек зовнішніх і неспокою внутрішнього та ухилятися від всякої чужоземної залежно-сти (XV. Зтоіепзісу. Ор. сії., стор. 86). Після цього були розглянені і загальним та одноголосним рішеням собору приняті правила про устрій Православної Церкви в Польщі, які були укладені в 11 артикулах, поділених кожний на кілька параграфів.Головні засади статуту нашої Церкви в Польщі, приняті Пінським Собором 1791 р., були наступні. 1. Ієрархія Східньої Православної Церкви в Польщі обов'язана бути в духовній залежності від Царгородського патріярха, який має поставити тепер архиє-пископа і єпископів названої Церкви; в дальшому часі, до патрі-яршої царгородської катедри ієрархія ця звертається тільки в справах чи питаннях, що відносяться до догматичної науки Православної Церкви. — 2. Генеральна конгрегація, або „Національний собор православних церков королівства Польського і великого князівства Литовського" збірається кожних 4 роки. Склад йо-
го: увесь єпископат, старші архимандрити і асесори головної консисторії та делегати духовні і світські, обрані єпархіяльними кон-ґреґаціями (епарх. соборами). Національному соборові прислуговує право: а) обрання архиєпископа і єпископів, які висвячуються власними ієрархами по згоді державної влади на обраних кандидатів; б) обрання й поставлення архимандритів; в) вищого апеляційного церковного суду; г) контролі чинностей головної консисторії; д) інших всяких розпоряджень, що торкаються життя Церкви. Усі справи віри і богослужбових обрядів рішають на соборі тільки духовні особи на підставі канонів 7 Вселенських соборів, а справи, що торкаються економії, доброго порядку і управління фундушами, рішаються спільно з делегатами і асесорами стану ці-вільного, більшістю голосів. — 3. Національний Синод Церкви, як постійно діючий церковно-адміністративний орган, має бути в складі архиєпископа, на правах обласного митрополита, як голови Церкви, і трьох єпархіяльних єпископів. Національний Синод управляє Церквою на підставі канонічних правил і загальних постанов 7 соборів, не дозволяє собі апеляції в церковно-адміністративних справах де-будь поза межами Речіпосполитої, все остаточно вирішуючи постановами свого Національного Синоду. — 4. При архиєпископі існує генеральна чи головна консисторія в складі 12 осіб, по три особи від чернецтва, білого духовенства, шляхецтва і міщанства (останні дві категорії представників не мають голосу в питаннях віри і обрядів). — 5. Єпархіями управляють єпископи (крім архиєпископа. Мало єпископів бути три, зідкіля треба думати, що намічалось 4 православних єпархії в Польщі.) При них були єпархіяльні консисторії, як постійний адміністратвний орган. Членів консисторії обірали єпархіяльні конгрегації, чи собори, до яких належала також ревізія чинностей консисторії. — 6. Кожна єпархія мала бути поділена на деканати чи протопопи, в яких духовне правління складалось з протопопа (доживотне становище по виборах), його намісника, двох священиків з-посеред парафіяльного духовенства, асесора і писаря (два останніх з шляхти або міщанства). Що чотири роки в протопопіях мають відбуватися свої деканальні конгрегації. — 7. Діловодство в органах церковного управління повинно було провадитися в двох мовах: в польській і руській (українській); якщо в одній, то тільки в польській. — 8. В кожній парафії повинна бути школа для дітей парафіян під наглядом протопопа, місцевого настоятеля і старших братчиків, а вчителями мали бути дячки, що вміють читати по-польському й по-руському, або й не дячки, на утримання яких мусіла бути відповідна складчина посеред парафіян. При кожній парафіяльній церкві повинен бути також шпіталь (притулок) для утримання найбідніших з парафіян.Схваливши правила нового устрою Православної Церкви в Польщі, Пінський собор обрав членів головної консисторії, часовим місцем осідку якої мав бути Пінськ. Першим асесором консисторії, який до поставлення ієрархії мав виконувати функції й
предсідника консисторії, був обраний ігумен більського манасти-ря на Підляшші Сава Пальмовський. 2 липня 1791 р. обрана генеральна консисторія, в присутності сеймових комісарів, в урочистому зібранні всіх членів конґреґації та численних гостей, склала присягу по формі, відчитаній комісаром Кохановським. Після цього Пінська конгрегація була закрита. Постанови її пішли на затвердження сейму, але консисторія, не чекаючи на сеймову конституцію, вже 6 липня почала свої чинності по управлінню Церквою, яка з арештом єпископа Садковського не мала в Польщі ні зверхньої влади, ні єпископа. 8 липня консисторія надіслала всьому православному духовенству в Речіпосполитій універсал з повідомленням про все, що сталося в Пінську, та з наказом відправити по церквах урочисті всенічні, літургію та молебень з співом „Тебе Бога хвалимо" і церковними дзвонами за щасливе правління короля Станислава Авґуста. Другого дня розіслано було консисторією нову форму моління по церквах за духовну і світську владу та наказано негайно надіслати до консисторії книжки ,,Со-кращенний катихизис" і „Про перемогу над супостатами", розіслані при єп. Садковському.В історичній оцінці акту Пінської конґреґації 1791 р. в житті нашої Церкви повинно, на нашу думку, підкреслити наступне— 1) постанови цього Пінського собору з принятими на ньому правилами устрою Православної Українсько-Білоруської Церкви під Польщею свідчили про те, що, не вважаючи на столітнє вже перебування нашої Церкви в складі Російської Церкви, де, при системі цезарепапизму, соборного життя Церкви зовсім не стало,— в свідомості церковній наших прадідів, духовенства і вірних1 православні засади соборности і виборности в устрої церковному збереглися, і при тому — в традиційному застосованні цих засад у нас, під чим розуміємо не порушення, а одночасне заховання при цих засадах прав Боговстановленої у Вселенській Церкві ієрархії (І. Власовський. Як відбувались собори в давній Українській Православній Церкві. Ню-Йорк. 1954). 2. Пінська конгрегація, постановляючи в правилах (арт. 1), що „головне національно-церковне управління греко-східнього неуніятського обряду в Польщі, в складі архиєпископа і трьох єпископів, буде управляти Церквою на підставі канонів 7 Вселенських соборів, ні в чому німало не відносячись до чужокрайових митрополитів чи до інших національних синодів, і тільки в ділах, що торкаються догматів віри, звертаючись до патріяршої царгородської катедри", — проголошувала по суті, наразі рго Того іпіегпо, автокефалію Православної Церкви в Польщі. Знавці канонів Вселенської Православної Церкви керували цією справою, встановлюючи необхідну для признання автокефалії Церкви в Православному світі власну ієрархію і при тім в кількості чотирьох єпископів, цілком достатній для незалежного внутрішнього життя Церкви і канонічного в ній ієрархічного преємства.
Коли у відродженій, після 1-ої світової війни, Польщі розв'язувалась проблема православія і положення Православної Церкви знов на землях українських і білоруських, які попали під Польщу, то якраз Пінський собор 1791 р. з його ідеями церковного устрою послужив польському урядові з одного боку атутом, як, мовляв, добре дбала польська влада в минулому про Українську Церкву, — з другого ж боку, і гаслом, в якому напрямку треба повести праці по організації життя Православної Церкви у відродженій Речіпосполитій. Тому й грамота Президента Речіпоспо-литої з дня ЗО травня 1930 р. про скликання со'бору Православної Церкви в Польщі (собор цей так і не був скликаний) зв'язувала наші соборні традиції з останнім Пінським собором 1791 р., коли вони були перервані (Росією), а тепер прийшов час їх відновити.Не випадало, розуміється, при цьому згадувати всього того, що перенесла Православна Церква під Польщею у XVIII в. і раніше до Пінської конгрегації, а рівно ж замовчувано й те, як зустрінуті були постанови Пінської конґреґації в тих часах латинським і уніятським духовенством, а під їхнім впливом і ревними католиками світськими. З Риму писали до Варшави: 1) не допустимо, щоб в католицькій державі чуже віровизнання користало з тих же прав, що й пануюча релігія; 2) уступки православію можуть мати тяжкі наслідки для пануючої релігії, яка буде поволі слабнути та яку постараються остаточно знищити; 3) навіть з мотивів політичних не вільно давати дизунітам більших прав в Польщі, бо вони в кожній хвилі можуть порушити спокій в державі та будуть знаряддям в руках Росії, яка хоче зробити Польщу своєю провінцією. Папський нунцій у Варшаві передав 14 вересня 1791 р. королю ноту Ватикана з домаганням не давати таких прав православним. Король відповів нунцію, що справа зайшла вже далеко, щоб її назад потягнути, та й ведуть цю справу люди поважні, які не захотять ЇЇ залишити. Нунцієві наказано було з Риму зробити єдину, як треба буде, уступку: погодитися, щоб у православних був тільки один єпископ, і щоб все залишилось по старому (В. Біднов. Ор. сії., стор. 494).Спротив Риму, за ним і польського католицького духовенства, будоражив і польське католицьке громадянство та підіймав його проти утворення в Польщі православної незалежної ієрархії. Уні-ятський митрополит Ростоцький зібрав в Бересті уніятське духовенство, звідкіля воно послало королеві Станиславу Авґусту просьбу не заводити православної ієрархії по постановах Пінської конґреґації, бо ж для дизунітів в Польщі, з огляду вже на число їх, зовсім не потрібно стільки єпископів, які можуть тільки заколоти переводити в нашій батьківщині Польщі. Інші вважали, що нова проваславна ієрархія буде тільки, як робили це архимандрит Яворський і єп. Садковський, підбурювати православних, щоб ви-мордовували вони шляхту, а тому настоювали, що найкраще буде, коли цілком вигнати з України православних ченців і священиків та завести скрізь унію (V/. Зтоіепзісу. Ор. сії., стор. 401).
З огляду на поширене в колах польського духовенства і громадянства незадоволення, польський сейм не поспішав з розглядом на пленумі сейму постанов Пінської конгрегації, під тим претек-стом, що й справа єп. Садковського ще не скінчена. В часі ж Пінської конгрегації положення Садковського і других ув'язнених з ним було поліпшено: їх перевезли до Литовських казарм на березі Висли, проти Лазенок, дали світле приміщення з видом на річку і королівський палац в Лазенках, посадовили по два, по три після двохрічної розлуки; єпископ продовжував сидіти в одиночці. (Прот. П. Ф. Николаевский. Матеріали к історії трехлєтня-го заключенія православного єпископа Виктора Садковскаго в польских тюрмах. СПБ. 1892).Тільки в травні 1792 р., коли й слідча сеймова комісія скінчила своє „екзаменування" єпископа Садковського та його „союзників", сейм почав розглядати „дизунітське питання". 16 травня посол Кохановський, комісар від уряду на Пінський конгрегації, доповів сейму про постанови конгрегації, а 21 травня було обговорення в сеймовому засіданні його докладу. Противники поширення прав дизунітів, на чолі з холмським біскупом Старчевським, рішучо виступали проти утворення православної ієрархії, погоджуючись, щоб був один православний єпископ, не підлеглий загра-ничному (російському) урядові. Кохановський завзято боронив постанови Пінської конгрегації, доводячи, що православні не можуть задовольнитися одним єпископом, бо ж, у випадку його смерти, не буде кому висвятити нового, а для висвяти потрібуеть-ся три або два єпископи, а вибраний для авторитету його затверджується архиєпископом чи митрополитом; тому православні змушені будуть шукати за духовним своїм начальством за границею, а це небезпечно для вітчизни. Сейм пішов за мотивами Коханов-ського і більшістю голосів (123 проти 13) прийняв постанови Пінської конгрегації, в своїй конституції ухваливши апробувати „форму церковного управління", вироблену в минулому 1791 р. на генеральній конгрегації в Пінську, уповноваженими греко-не-уніята-ми. Що ж торкалось забезпечення церковних фундушів, то в тій же конституції було принято, щоб „всі маєтки і фундушеві суми, церкви й манастирі, які фактично знаходяться в посіданні не-уніятів, непорушне залишались за ними; ті ж фундушеві маєтки і церкви, що приєднані до унії, ніколи не повертались би до не-уніятів" (В. Біднов. Ор. сії., стор. 497). Іншими словами, за православними закріплялись ті церкви і манастирі з маєтками, які були у них в 1792 р., усе ж те, що віднято було у православних впродовж XVIII в., залишалось в руках уніятів. Православному архи-єпскопу на правах митрополита не було також предоставлено сенаторського крісла, тоді як уніятський митрополит Ростоцький вже засідав в сенаті з католицькими біскупами.Ствердивши постанови Пінської конгрегації, сейм поспішив скінчити й справу єп. Віктора Садковського та інших в'язнів з ним.Деклярацією сейму з дня 31  травня  1792 р.  було  проголошенот
щодо „обвинувачених в бунті осіб" — 1) ігумен Кипріян Остров-ський, консисторські урядовці: Скуловський і Барщевський та келейник єпископа Л. Копистенський признані були невинними і по трьох роках тюрми звільнені; 2) слуцький протопоп Иоан Бі-лозор, священики: І. Облонський, І. Барановський, Г. Раславський, Ф. Шоткович, В. Бирукович, протопоп Давидовський, дяк К. Ко-закевич, хоч не вільні цілком від підозрінь їх, але з уваги на довге перебування їх в тюрмі, відсилаються під караулом до головної консисторії в Пінську, де, після заприсяження на вірність Речіпосполитій, відпускались на волю, за порукою консисторії; 3) єпископ Віктор Садковський, ігумен Вісаріон, священик С. Симо-нович і економ архиєр. дому А. Чернявський признані головними змовниками, яких ухвалено затримати під арештом до суду, що має відбутися в часах більш спокійних (В. Біднов. Ор. сії., стор. 497-98).Єпископ Садковський та ігумен Вісаріон були одвезені в Чен-стоховську фортецю, де пробули місяць, але ледве не померли там в суворому й антисанітарному заточенні. В цих часах Росія, замирившись по другій війні з Турцією вигідним для себе договором в Яссах 29 грудня 1791 р., зайнялась знову польськими справами, і перед літом 1792 р. її військами були фактично заняті області Київська, Подільська, Мінська, Віленська. Тепер, коли рос. військо стояло під Варшавою, посол Булгаков поставив вимогу негайного звільнення єпископа Садковського і других, що й було зроблене розпорядженням королівським від 19 липня 1792 р. До березня 1793 р. єпископ Садковський залишався у Варшаві, поволі приходячи до здоровя, а в березні отримавши від короля оправдуючий вердикт, а від рос. Синоду інструкції, приїхав до Слуць-ка, де була йому урочиста зустріч в соборі з привітальною промовою ігумена Кипріяна Островського. Залишаючись архимандри-том Слуцького мананстиря і коадютором Київського митрополита, еп. Садковський дістав тепер новий титул архиєпископа Мінського, багато працював для відновлення православія, а 13 травня 1796 р. був переведений на Чернігівську катедру, де й упокоївся 11 листопада 1803 р.Доля Пінської конгрегації та її постанов про незалежність і реорганізацію управління Православної Церкви в Польщі була тісно зв'язана з долею Конституції 3 травня 1791 р. Речіпосполитої Польської, яка Конституція була вироблена і переведена на Чоти-рьохлітнім сеймі найбільш гарячими прихильниками корінних реформ для спасіння польської держави. Але ж цій патріотичній партії реформ в Польщі вже не суджено було відродити Польщу. З одного боку, зовсім не входило це в плани сусідніх держав, а з другого, і в самій Польщі було багато противників Конституції З мая, для яких небажана була, між іншими побудками, й релігійна свобода, проголошена тією Конституцією в словах: „Тому, що наша віра свята наказує нам любити ближніх наших, ми повинні всім людям, якого б то не було віровизнання, дати спокій у вірі
і державну опіку; отже забезпечуємо в польських краях свободу всіх обрядів і релігій, згідно з державними законами".Консервативні кола польського магнатства і шляхти утворили в Торговицях конфедерацію для захисту порушених новою Конституцією прав і звернулись за поміччю до Катерини II, яка ще в 1768 р. Гарантувала недоторканість польського державного устрою. Було це тільки на руку сусідам, і Катерина II з пруським королем Фридрихом-Вільгельмом II в згоді виступили проти „революційного" руху в сусідстві їх держав. Рос. війська вступили в Польщу і заняли Варшаву „з огляду на невідступні просьби багатьох поляків, визначних по походженню, сану й патріотичним цно-там, що бажають відновити старожитню свободу й незалежність своєї батьківщини". Пруські війська увійшли в західні провінції Польщі. ,,Революційний" сейм було розігнано, Конституцію 3 травня скасовано; в Гродні скликано новий сейм, який мовчазно погодився на другий поділ Польщі р. 1793. Росія дістала тепер Київщину, Поділля, значну часть Волині й Західню Білорусь, тобто майже всі області, де ще посеред уніятства уціліло й православіє. Очевидно, що головна консисторія в Пінську, згідно з постановами Пінської конґреґації обрана, була вже нечинна, і церковне управління в тих областях вернулось до російського Синоду, який утворив нові єпархії, про що була вже мова вище.Цілком в р. 1793 обкроєна Польща не проіснувала довго. Польські патріоти в році 1794 підняли проти короля і уряду повстання під проводом ген. Косцюшка, яке було подавлене, після чого наступив третій поділ Польщі в 1795 р. Польща була тоді викреслена з листи європейських держав.На українсько-'білоруських землях, прилучених до Росії з другим поділом Польщі в р. 1793, утворено було Російським урядом три губернії — Мінська, Ізяславська (від міста Заслава на Волині; в 1796 переіменована була на Волинську) і Брацлавська (Поділля; 1 травня 1795 р. була поділена на дві — Брацлавську і Ка-мянець-Подільську). На території цих трьох губерній відкрита була одна єпархія, що звалася „Мінсько-Ізяславсько-Брацлавською". Архиєпископ Віктор Садковський, що по визволенні з польської в'язниці керував цією єпархією, мав в ній в 1793 р. церков 329, а духовенства по ревізії 1794 р. — „протопопів, попів, протодияконів, дияконів та іподияконів" — 148, заштатних — 12, „служачих дячків" 205 (С. Рункевич. Історія Минской архіепископіи. стор. 166). Територіяльно дуже розлегла єпархія мала, як бачимо, зовсім небагато церков, і ще менше православного духовенства; впродовж XVIII століття насильно впроваджувана по панських маєтках унія поглинула багато жертв посеред української й білоруської православної людности.Але ж треба було очікувати, що посеред цієї ж людности, з переміною католицької влади на православну в державі, розпіч-неться рух за поверненням до православної віри батьків і праді- дів. Дійсно, через де-який час, люди, що очікували було духовної опіки для себе зверху, яка, одначе, скоро не приходила, — самі подають про себе голос: парафії висилають до архиєп. Віктора православних кандидатів для поставлення в священики замісць уніятських попів, „насильством і супроти бажання народу від уніт-ської влади насланих"; з'являлись також до владики і самі уніят-ські священики, що були православними, чи мали батьків православних, і від себе та від парафіян просили приняти їх в „благочестя" і парафію причислити до православної єпархії. Очікувалось, що в 'приєднаних від Польщі областях може вернутися до 4000 уніятських парафій в Православну Церкву, а церковно-адмі-ністраційний апарат з однією єпархією не був готовий до того. Головна річ була в тім, що російська світська влада, яка впродовж століття, як ми знаємо, на підставі Вічного миру з Польщею 1686 р. і пізніших актів, виступала як захисник прав православної людности (і взагалі дисидентів) в Польщі, вмішуючись під цим претекстом у внутрішнє життя Польщі, тепер, як Польщу поділили вже, — не давала вказівок, що має робити духовна влада, а також і світська, у випадку масового руху людности з унії в православіє. Що було причиною цього невиразного становища уряду Катерини II до законних прагнень української людности, стомленої в накинутій унії, вернутися до віри батьків і з'єднатися з Православною Церковю? Тим більше, що таке прагнення йшло, здавалось, і по лінії політики об'єднання народностей Росії за допомогою також однієї віри? Пояснення цього становища історики цілком слушно вбачають в тій небезпеці соціяльних заворушень українського селянства при масовому переході з унії на православіє, яка уявлялась і лякала Катерину II та її уряд. Відомо, що зріст панщини <в Росії осяг свого вершка в правління Катерини II, що в часах її поміщицька влада не знала вже обмежень в сваволі поміщика над кріпаками, що, з другого боку, надзвичайно поширилась і область кріпацтва через роздачу царицею в приватну власність генералам, сановникам і фаворитам державних маєтків з насельниками їх, т. зв. „казенними" селянами. За десять років перед другим поділом Польщі, в р. 1783, указом Катерини II заборонено було на Лівобережній Україні („Малороссіи") селянам вільно переходити від одного пана до другого, тобто закріплялась панщина, а колишня козацька старшина стала там „малоросійським дворянством".„На жаль, — обережно пише історик, — в інтересах загальнодержавних імператриця Катерина II не рішалась захитати й ослабити ярмо кріпацтва, яке тяжило в цій країні (мова про Поділля й Волинь) над українською людністю, що до часу залишалась під владою польських панів, які в свою чергу знаходились під виключними впливами католицького духовенства" („Подолія". Исто-рическое описаніе с височайшого соизволенія издано при Мини-стерстве внутр. дєл П. Н. Батюшковим. ОПБ. 1891, стор. 208. Автором праці був, як видно з передмови, проф. Київ. Дух. Ак. Н. І.
Петров.). Що ж то були за інтереси „загально-державні"? Автор розуміє тут, очевидно, ту систему кріпацтва, на якій побудовано було соціяльно-економічне життя Росії при Катерині II, яка і царський престол заняла за допомогою ,,дворянської" гвардії й правила державою в союзі з дворянством, шляхтою, перестерігаючи інтереси цього стану. Звідсіля й інтереси польського панства, яке втратило в кінці XVIII в. свою розхитану державу, знайшли захисника в російському уряді Катерини II. Польські пани соціяльно були ближчі російському урядові, ніж одновірний з ним український і білоруський селянин, хлоп. Аджеж і гайдамацько-селянські рухи в Польщі XVIII в., що виникали на ґрунті соціяльного й національ-но-релігійного гноблення українського народу, зваблюваного в повстаннях і чутками про „золоті грамоти" цариці, подавлялись врешті російським військом з наказу Катерини II.Є фактом, що й після першого поділу Польщі в 1772 р., коли до Росії відійшла східня Білорусь, світська російська влада зовсім не підтримувала так справи повернення білорусів-уніятів до православія, як пишуть про це українські католицькі автори, що, мовляв, «продовж трьох років силою „навернено" на московське православіє 800 церков з 1,000,000 вірними» (о. І. Нагаєвський. Католицька церква в минулому і сучасному України. 1950, стор. 48). Український ієрарх, архиєп. могилевський Юрій Ко«иський засипав тоді Петербург докладами про бажання уніятів залишити унію, але ж мольби білоруського православного владики не знаходили належного відгуку. „Аджеж і жидам, — писав архиєп. Ко-ниський, — дозволяється переходити на православну віру, то невже нещасні уніяти гірші жидів"? Преосвященному Кониському була з Петербургу одна відповідь: „Від Колегії Закордонних Справ затребовано повідомити, чи, з огляду на сучасні обставини, не буде якої небезпеки для державного спокою" ... Колегія ж мовчала. І Кониський писав: „Чужовірні повільність резолюцій тлумачать слабою надією на утримання провинцій (одержаних при поділі Польщі), власники ж (маєтків) мстяться своїм підданим, ямі шукають повернення до благочестя" ... (С. Рункевич. Ор. сії., стор. 294-295).Таке ж підпорядкування релігійної справи соціяльній політиці бачимо у російського уряду й тепер, в часі після другого поділу Польщі, з переходом під Росію Правобережної України. Катерина II в рескрипті на ім'я генерал-губернатора Мінської, Ізяславської і Брацлавської губерній Т. І. Тутолмина наказувала: „Попередити тих з уніятів, що з'єднуються з православієм, що з ними вчинено буде зо всією суворостю законів, якщо своє з'єднання вони вважатимуть за привід до непослуху й непідпорядкування поміщикам, чи до іншого якого свавільства" (С. Рункевич. Ор. сії., стор. 176). Отже ця тенденція російського уряду до дальшого тримання кріпаків на прилучених землях в „єгипетській неволі", бо ж визвольний тут рух міг стати загрозливим і для інших областей кріпацької Росії, — ця тенденція окрилювала й поміщиків-католиків н
українських і білоруських землях до активного спротиву справі повернення уніятів до православної віри і Церкви. „Нахил вертатися в лоно Православної Церкви не відповідає монаршій волі",— ширилось в колах рабовласників; пригадувалось, що й в час першого поділу Польщі було видано височайшого маніфеста про „залишення всіх і кожного при його попередніх правах", до яких прав належало і безконтрольне володіння селянами.Отже насильства повстали тоді не для ,^навернення на православне" з унії, як пишуть де-які укр. католицькі автори, а для затримання в унії «а Волині, Поділлі, Київщині українських селян, які вертались до віри батьків. Польські дідичі, їхні економи, управителі, уніятські 'Протопопи, часто й рядове духовенство уніятське— всіма способами вступали в боротьбу за збереження стану посідання унії, якого досягла вона при польській владі «продовж попереднього століття. Залякували селян 'пропагандою: „Хто перейде на тіравославіе, той буде караний без милости", „хто стане православним, тому сто нагаїв", „якщо підете в православіє, то буде «ас «а шибениці стільки, скільки жолудів на дубі" і т. п. Від слів переходили й до діла. Знущались над тими, хто повертався до православія, обтяжували їх всякими екзекуціями, роботами. Вигнавши чоловіків в поле на роботи, гайдуки сікли на селі жінок, які перейшли на православіє, та при цьому викрикували: „Оце вам ваше благочестя, оце вам ваші хрестини!" В селі Димері на базарній площі сікли всіх, хто перейшов на благочестя; селяни тікали в ліси (ІЬШет, стор. 218-219). Уніятських священиків, які переходили на православіє, грабували, руйнували, виганяли в маєтках з церковних домів, дяків і паламарів виганяли на панщину, щоб не було з ким священикам правити богослуження. Православних протопопів поміщики-католики й уніяти не допускали до народу для вияснень справи переходу на православіє. Всі власники маєтків заявляли 'себе тепер, що вони ніби „фундатори" церков, забірали ключі від церков до себе, а коли мусіли віддавати церкву православним, то залишали тільки стіии, грабуючи всю церковну утвар, богослужбові книги, ризи і т. д. „Такими противниками православія, — пише автор „Волині" (професор Н. Й. Петров), — заявили себе в цей час на Волині й Поділлі поміщики Чарторийські, 'Сапіги, Санґушки, Любо'мирські, Нововейські, Пе-ретятковичі, Скабицькі. Ленькевичі, Бужинські, Раковські, Кондрат-ські, Прушинські, Вильги і багато інших" (Волинь. Историческіе судьби Югозападного края. СПБ. 1888, стор. 242).Коли, з наказу Рос. Синоду, архиєп. Мінський Віктор Садков-ський видав до народу в травні 1794 р. пастирську грамоту, в якій закликував людей до повернення на православіє, запевнюючи, що не треба в цім ділі боятися властей духовних і світських римського закону, бо ж на повернення до благочестя є й воля монархині (ІЬісІет, стор. 238-239), то католицько-уніятська пропаганда назвала цю архипастирську грамоту „Мелхиседековою", тобто що ця грамота так само підведе народ, як за коліївщини грамоти ар-228
химандр. Мелхиседека Значко-Яворського, і хто прийме цю грамоту, то однаково буде відповідати і перед рос. урядом і перед уні-ятами та католиками поміщиками. Скрізь ширили чутки, що приєднаний край буде повернено Польщі, і все буде по-старому. Заворушення польського повстання під проводом ген. Косцюшка, ще скріпили ці чутки. Навіть ізяславський губернатор Шереметев розпорядився затримати оприлюднення в де-яких округах своєї губернії пастирської грамоти архиєті. Віктора, боячись повстання в народі і в угоду уніятському митрополитові Ростоцькому. Нема що й казати вже про адміністрацію тла місцях, яка тримала з польськими дідичами, тим більше, що в складі ЇЇ залишилось більше урядовців, поляків і німців, які були й за Польщі. І тільки як російське військо, подавляючи польське повстання 1794 р., за чим по-слідував третій і останній поділ Польщі, пройшло через Україну,— українське селянство масово почало покидати унію і переходити до віри прадідів.Рух за поверненням на благочестя йшов на Правобічній Україні безумовно з народних низів, бо ж сама церковна адміністрація православна не була готова його обняти і задовольнити потребу масову в священиках, яких почали викликати з сусідніх єпархій— Київської, Чернігівської, Новгородсіверської, Смоленської, Мо-гилевської. В половині листопада 1794 р. в Брацлавській губернії було вже з'єднаних з православієм до 600 тисяч, а в Гзяславській на січень 1795 р. до 300 тисяч. В кінці лютого 1795 р. загальна кількість церков, що повернули в Україні з унії до православія, була 1607, 2 манастири, 1032 священиків і мільйон парафіян. Мін-сько-Ізяславсько-Брацлавська єпархія ділиться на три: Мінську, Брацлавсько-Подільську і Житомирську, остання, як Івікаріятство Мінської, на ділі ж це самостійна була єпархія; вікаріятством Мінської тому тоді була вона признана, щоб не залишити Мінської при дуже малій кількості церков і парафій. Такий стан є новим доказом вище підкресленої тези, що з народніх українських низів ішов рух за поверненням на православіє, а не „царські жандарми" силою українців приводили до православія при Катерині II, як оповідають байки наші католики (о. Нагаєвський, стор. 48). Чому ж тоді в Мінській єпархії ті „жандарми" не навернули людей? С. Рункевич, не українець, стверджує, що в Мінській губернії після першого проголошення пастирської грамоти в літі 1794 р. вернулась до православія тільки одна церква з 849 парафіянами; так вкоренилась на Білорусі унія. Цілком інакше було в Україні (Ор. сії., стор. 243). І він же, сказавши, що з відкриттям єпархій Житомирської (Волинської) і Брацлавсько-Поділь'ської від Преосвященного Віктора Садковського відійшла тепер з'єднана Україна,— робить такий підсумок акції повернення на православіє уніятів після другого і третього поділів Польщі: «Надалі стояла не з'єднана вся Мінська губернія, „Литва", де російські і православні тенденції були сильно придавлені польсько-латинським гнетом і де, з тої причини, такого могутнього руху народнього духу, як в Укра-
їні, не можна було й очікувати» (Стор. 242, підкр. наше). Після третього поділу Польщі 1795 р. 2.328 церков в Україні приєдналося до Православної Церкви без яких-будь заворушень соціяль-ного характеру, що їх так страшився урядовий Петербург. Чи не є цей факт свідоцтвом самоцінности православної віри в народі і ненависти до унії, яка на цих землях, бувших під охороною козацтва впродовж XVII в., була накинута народу тільки у XVIII столітті?На Брацлавсько-Подільську катедру, з утворенням цієї єпархії 12 квітня 1795 р., 'було висвячено архимандрита Донського став-ро'пигійного манастиря Іоаникі'я, який 'був родом з Волині, син мельника Беркута біля м-ка Полонного, звідкіля дано було йому в школі прізвище „Полонський". Скінчив Київську Академію, після чого учителював по духовних семінаріях і був ректором Смоленської дух. семінарії. Місцем осідку єпископа Брацлавсько-По-дільського Іоаникія був спочатку Шаргородський по-єзуїтський кляштор, а від 1799 р. м. Камянець Подільський. В Шаргородсько-му ж манастирі містилась новоутворена для єпархії в 1797 р. православна духовна семінарія; р. 1806 Подільська дух. семінарія переведена була до Камянця Подільского, після чого в Шаргороді була відкрита „бурса" (духовноє училище).На катедру Житомирську (Волинську), відкриту, як і Подільська, 12 квітня 1795 р., був висвячений архимандрит Варлаам Ши-шацький, один з видатних українських ієрархів. Варлаам Шишацький нард. 1750 р., був син селянина села Красиловки, Козелецько-го пов., «а Чернігівщині; вчився в Переяславській семінарії і скінчив далі Київську Академію. Був учитлем в Переяславській семінарії; в 26 років прийняв чернечий постриг; через 4 роки став настоятелем Мошногорського манастиря на правобережжі Київщини, а в р. 1783 перейшов на настоятельство до Переяславського Михайлівського манастиря і був ректором Переяславської Дух. Семінарії. Коли в р. 1785 єпархія Переяславська була скасована і значна частина її увійшла в склад новоутвореної єпархії Новгород-Сіверської, Шишацький перейшов на службу до цієї єпархії. Так церковне служіння його проходило довший час на українських землях. З Новгород-ІСіверська, де Варлаам Шишацький, будучи настоятелем Макошинського манастиря, був ректором нововідкритої для єпархії духовної семінарії, він перенісся, не знаємо, з яких причин, до Польщі, на становище „старшого" (ігумена) Вілен-ського Свято-Духовського манастиря, яке й займав в 1787-89 рр. Але Шишацький мусів покинути Вільну, коли 16 квітня 1789 р. сейм прийняв конституцію, згідно з якою „ди'зунітське духовенство" повинно було в терміні двох тижнів скласти присягу на вірність королю і Речіпосполитій, чого в звичаї для цього духовенства не було раніше. Шишацький не хотів Польщі присягати і тому подався спочатку до Могилева в Росії, а далі вдався до петербурзького митрополита Гавриїла Петрова і отримав настоятельство в новгородських манастирях. Архиєп. Мінський Віктор Сад-
ковський, який знав Шишацького, викликав його в р. 1794 собі до помочі у великій справі приєднання маси уніятів до тіраво'славія після другого поділу Польщі. Призначений архимандритом Дят-ловицького манастиря на Пінщині, Варлаам Шишацький робиться намісником архиєп. Садковського на Правобічній Україні, куди й виїздить та проявляє -велику енергію, організуючи церковне управління (22 деканальні округи) й життя тисяч українців, що повертають з унії до Православної Церкви. Тому, коли утворена була Житомирська єпископська катедра, спочатку як вікаріятство Мінської єпархії, а з 1799 р. як самостійна єпархія Волинська й Житомирська, на цю катедру 'був поставлений 3 червня 1795 р. архи-мандрит Варлаам Шишацький. При ньому ж була відкрита 14 травня 1796 р. для Волині і 'православна „єпаршеська" семінарія, яка тоді містилася в Острозькому Преображенському манастирі, де пробував і єпископ Шишацький („Волинь". Ор. сії., стор. 245). Волинську катедру перший її єпископ Варлаам Шишацький займав до 1805 р., в якому був він переведений на катедру єпископа Могилевського.Воз'єднання ж уніятів-українців на Київщині, Волині й Поділлі закінчилось властиво 'в 1797 р. Воно пройшло могутньою хвилею ще за преосвященного Віктора і його намісника, а потім єпископа, Варлаама Шишацького; кількість церков, що залишилась в унії, та уніятських каплиць в панських будівлях, що по маєтках впорядковували пани, як церква відходила до православних селян, була зовсім незначна.6.    Церковна автономія Запорізької Січі у XVIII в.Як знаємо з попереднього, в 1686 р., коли сталося підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії, заключений був між Московю і Польщею й т. зв. „Вічний мир", за яким на правому березі Дніпра тільки Київ було признано за Гетьманщиною, вся ж Правобічна Україна віддана була Москвою Польщі. „Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила; Запорізьке Військо ніколи не зречеться свого давнього достоянія — Правобічної України", — говорив тоді невдоволений з цих москов'сько-польських рішень гетьман Самойлович. Але часи великої ролі Запоріжжя в історії українського народу вже пройшли у Х^УІІ в., коли і в історії зокрема Української Православної Церкви Військо Запорізьке блискучими ділами вписало своє ім'я на сторінках тієї історії, починаючи від події відновлення ним, на чолі з гетьманом Конашевич-Сагайдач-ним, української православної ієрархії в 1620 р. Козаччина, головним резервуаром якої була Запорізька Січ, була силою в обороні православної віри українського народу; вона століттями стримувала наступ унії на українські землі. А коли ослабло козацтво, і унія змогла, разом з польським панством, посунутися з кінця XVII віку на Київщину, Поділля, Волинь, то не так легко було ій тут
вкоренитися; пам'ять козацьких вільностей і безпанського життя не могла так скоро завмерти. Запоріжжя, як ми бачили, і у XVIII віці підсилювало народні повстання, гайдамацькі рухи на Право-беріжжі України, гаслом яких була також і оборона „благочестивої віри" проти наступу на неї унії.Очевьдно, що на саме Запоріжжя унія й не пробувала ступити з своєю пропагандою, але цікавими є факти, як Січ Запорізька, до самого зруйнування її російським військом з наказу Катерини II (1775 р.), завзято боронила своєї церковної самоуправи і в Православній Церкві, статус якої можна б означити як свого роду „церковна автономія" Запоріжжя.У XVII ст. на Запоріжжі в Січі була Покровська церква і був манастир на річці Самарі. Релігійну обслугу їх запоріжці мали з Київського Межигірського манастиря св. Спаса; звідтіля щороку, на переміну, присилали їм ченців ієромонахів до церкви, а до манастиря настоятеля і старшу братію, часто з ченців, що постригались під старість з б. запоріжців. Межигірський манастир був ставропігійним, незалежним від Київського митрополита; через те й Січ в церковному відношенні не підлягала митрополитові, і він не мав права втручатися в її церковно-релігійні порядки. Така незалежність 'січовиків не подобалась де-кому з Київських владик. Так, митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський, 'сподіваючись підтримки свата гетьмана Самойловича, задумав прилучити до своєї юрисдикції церковне Запоріжжя. Але від військової 'Старшини Січі митрополит дістав 'відповідь: „Наша церква не підлягає владі митрополита Київського, бо не в малоросійському знайдуеться горизонті, а за гряницею, в полях татарських ... Не буде Божа церква наша одлучена від манастиря спільно-житного Межигірського, доки буде в Дніпрі води і нашого Війська Запорізького"... Давши таку відповідь, запоріжці поскаржились одночасно на митрополита Гедеона московському патріярхові. І патріярх Йоаким взяв їх сторону: грамотою з дня 5 березня 1688 р. він ствердив давній порядок отримання духовенства Запоріжжям з Межигірського ставропігійного манастиря, а Київські митрополити „от-нюдь ніякого воопротисловія, помішательства і вступленія да не творят, ні в чому їх «е відают і міста оного навіки до себе да не пристягают" (Ор. Левицький. Церковна справа на Запоріжжі у XVIII в. Записки Укр. Наук. Т-ва в Києві. Кн. X. 1912, стор. 50).Такий стан залишався роками й далі; число церков на Запоріжжі збільшилося до 14, крім похідних; „звичайна переміна" духовенства відбувалась на щорічних виборах, для чого у вересні щороку приїздили на Січ з Межигірського Спаса ченці, з яких і вибірали. Січева Покровська і др. церкви Запоріжжя були дуже багаті великими пожертвами на церкву, на „помин" душі запоріжців. При Січевій церкві була школа, де „молодики" вчилися грамоти і церковного співу. Військова старшина по 'своїй волі могла й до року змінювати духовних, які з тих чи інших причин не надавались на 'пастирів. Залежність запорізьких церков, через Ме-232
жигірський манастир, від московського патріярха, чи пізніше блю-стителя патріярхії, була чисто номінальною до самого 1709 року, коли Січ була знищена Петром І, як виступила на допомогу гетьманові Мазепі. Запоріжці, які вціліли від погрому, перенесли тоді свій кіш на татарську територію, біля Олешок, де й були біля 20 років.Коли в часах гетьмана Данила Апостола і за його намовами і посередництвом запоріжці повернулися під гетьманську владу і заснували т. зв. Нову Січ над р. Підпільною, то в церковних справах, раді не раді, а мусіли звертатися до Київського митрополита за „благословенням". Стривожилися, почувши про це, ченці Ме-жигірського манастиря, які традиційно вважали Запоріжжя, звідкіля мали завжди й великі дари, під своєю юрисдикцією. Але кошовий Іван Малашевич заспокоїв їх листом, до весни «ехай почекають, поки затвердяться запоріжці на новому коші. Збудувавши церкву і реставрувавши Самарський манастир, запоріжці дійсно запросили ієромонахів, уставщиків та інший „духовний чин" знову з Межигірського манастиря.Але далі, навколо „Нової Січі", почалась колонізація запорізьких степів хліборобською людністю, особливо з Правобічної України втікачами від польських панів. Січове Т-во теж осаджувалось на хуторах, кидаючи бурлацькі звичаї та приймаючись за хліборобство. За короткий час постають тут слободи, села, хутори, оселюються жонаті козаки. По зимовниках і хуторах будуються невеликі каплиці, в яких відправляються богослуження ченцями з Самарського манастиря. Далі будується все більше й церков, заведене вже по слободах і біле духовенство. В таких обставинах трудно вже було обійтися без архиєрейської помочі, і військова старшина звертається за благословеннями до Київських митрополитів. Митрополити Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький, Арсеній Могилянський досить шанували „автономію козацьку", не втручалися у запорізькі справи й порядки, давали „благословенні грамоти" на будову церков, кількість яких зросла «а Запоріжжі до 70, настановляли священиків і висвячували в священики осіб, яких „презентувала" запорізька старшина.Проте не подобалась запоріжцям і така форма „залежности" Запоріжжя від київських митрополитів. А тому, коли до них завітав перехожий один архиєрей, то задумали вони затримати його у себе і заснувати на Запоріжжі архиєрейську катедру. Архиєрей цей був Анатолій Мелесь, українець, посполітий чоловік з хутора Мелесів під м. Золотоношею «а Полтавщині. Змолоду цей Мелесь, релігійне настроєний, багато мандрував по різних мана-стирях в Україні й на грецькому Сході, бував і на Афоні. В 1751 році., будучи вже в сані архімандрита, збірав він впродовж 3 років в Росії „милостиню" на потреби Царгородської патріярхії в ЇЇ тяжкому стані під невірними турками. Після повернення до Цар-городу, був архим. Анатолій висвячений греками в єпископа Ме-летинського. Коли ж російський уряд почав закликати сербів і ін-
ших словян, що зазнавали утисків за православну віру від турків, до переселення в межі Росії, то, почувши про це, єпископ Анатоль Мелесь пробрався до Петербургу, як представник словян під Тур-цією, і був там ласкаво прийнятий. Пробувши в столиці з рік, еп. Мелесь від'їхав і вештався потім по Слобідській Україні, а затримався на Запоріжжі, де подобався запоріжцям, і військова стар-щина залишила його в себе, щоб керував він тут „архиерейською справою". І він почав керувати, переставши поминати за бого-службами й Київського митрополита.Коли довідались про це в Києві, то і митрополит Арсеній Мо-гилянський і архимандрит Межигірського манастиря послали донесення Синодові про самозванного владику на Запоріжжі. В наслідок цього донесення гетьман Розумовський послав на Запоріжжя наказ, аби єпископа Анатолія, відібравши від нього архиєрей-ську ризницю, звідтіля вислали. Тільки ж військова старшина не послухала гетьмана, а звернулася в цій справі до Сенату в Петербурзі. Сенат, невідомо з яких мотивів, указом 22 вересня 1759 р. наказав „залишити до часу архиєрея Анатоля Мелеся задля деяких обставин в Запорізькій Січі".Тоді Синод вдруге зробив представлення Сенатові про „свавільство" Анатолія, який не поминає й місцевого єпархіяльного архиєрея, і „Всеросійською Церквою терпимий бути не може". За єпископа Анатолія вступилася тоді Колегія закордонних справ, яка представила, що Анатолій Мелесь мусить до часу зоставатися в Січі, тільки належить заборонити йому архиєрейське служення і відібрати у нього архиєрейські ризи. Наказ такого змісту і дала Єлісавета Петрівна 27. X. 1759 р. гетьману Розумовському. Але поки тягнулось це листування, Мелесь спокійно поводився на Січі як справжній архиєрей, навіть коли вийшла вже й заборона. Даремно митрополит Арсеній Моги-лянський посилав „увіщательну грамоту" кошовому'(26. І. 1760 р.), щоб Анатолія видалили від себе. 31 січня 1760 р. вийшов новий указ Синода „взяти Анатолія до Києва під караулом", але нема сліду, чи це було виконано. Здається, що сам Анатолій Мелесь, довідавшись про цей указ, покинув Січ, де його шанували і за ним жалкували (Ор. Левицький. Ор. сії., стор. 52-54).Надії Запоріжжя мати власного архиєрая не здійснилися. За-місць цього, прийшов царський наказ кошовому з «аганою за пе-ретримання Анатолія Мелеся і взагалі за свавільства в церковній справі; надалі наказувалось, щоб на Січі жадних духовних осіб, без відома єпархіяльного архиєрея, не приймали й не держали. Київський митрополит поставив на Запоріжжя свого намісника, а при ньому утворена була не протопопія, а „Запорізька намістнія" з Духовним Правлінням, яка звалась „Старо-Кодацька-Намістнія". Раніше сам кошовий і військова старшина Запоріжжя зносились безпосередньо з митрополитом і Київською Консисторією, тепер же через Духовне Правління Намістнії. Очевидно, що було це вже значне ущімлення давньої автономії Запоріжжя в справах церковних. Але Кіш, до самого знищення Січі, завзято боронив сво-
їх прав, зокрема ж в ділянці церковній. Найголовніше, на чому не поступалася старшина: 1) священика вибірає парафія, 2) про обрання кого повідомлюється старшину з просьбою про згоду на обраного кандидата, 3) листа-презенту до митрополита висилає старшина з просьбою про висвячення кандидата, 4) складається умова з священиком щодо винагороди за треби; здирства суворо переслідуються, 5) тяжко переслідується розпуста в духовному стані, порушення церковної дисциплини; винних цього старшина усуває з становища сама, без митрополита і консисторії. При такому фактичному стані духовенство на Запоріжжі боялося більше Коша, ніж свого духовного начальства в Києві.Митрополичий намісник теж старався догодити Кошу, старшині. По церквах за богослужбами 'поминалось ім'я Кошового; коли ж він об'їздив паланки, то його урочисто зустрічало духовенство в ризах і з хресними ходами. Консисторія не посилала указів Кошовому, а митрополит писав грамоту-лист. Відомо, що запоріжці вміли відписувати „своїм стилем", коли їм що не подобалося. Був випадок, коли Київська Консисторія звернулась за статистичними даними про стан церков на Запоріжжі, то дістала таку відповідь від Коша: 1. Церков скільки? — „Є достатня кількість"; 2. Скільки духовенства? — „Духовенства буває нерівно"; 3. Скільки прибутків? — „Залежить від ласки військової". .. Такі відповіді не були до вподоби митрополитові і консисторії, але сваритися з Кошем не хотіли, бо ж і щедра милостиня йшла на Церкву з Козацького Запоріжжя. Кіш стояв на тій засаді, що не митрополит, а Військо, як державний володар своєї землі, приймає священика на парафію; Кіш же мав безперечне право й скинути його з парафії, коли він буде Війську невгодний, а особливо коли насмілиться чинити ,лтротивности" Війську і ставати проти його державних інтересів. І Київська консисторія, як показують .приклади конфліктів її з Кошем, мусіла в цьому питанні уступати Кошу, хоч Рос. Уряд і вимагав від Січі підпорядкування її в церковних справах Київському митрополитові (А. Я. Єфименко. Исто-рія украинокаго народа. СПБ. 1906, стор. 335).

< Попередня   Наступна >