У царство Адріана злочестивого, царя римського, була в Римі одна вдова роду італійського, на ймення Софія, її ж ім'я тлумачиться "премудрість". Вона, за іменем своїм, і життя у вірі християнській премудро вела за премудрістю такою, яку похваляє апостол Яків, кажучи: "А премудрість, що з висоти, насамперед чиста є, а потім мирна, лагідна, покірлива, повна милості і добрих плодів". Оця ж бо премудра Софія, коли жила в чесному подружжі, народила три дочки і їм нарекла імена, що відповідали трьом богословським чеснотам: першу назвала Віра, другу Надія, а третю Любов. Що ж бо інше християнська премудрість породити може, коли не чесноти боговгодні? Після народження тих трьох дочок скоро овдовіла і жила доброчесно, пригоджуючи Богові молитвою, постом та милостинею із трьома дочками своїми. їх же виховувала в такому послуху, який од премудрої матері бути може: хай, бувши тезоіменитими чеснотам, дочки самою річчю навчаться чеснот, яких імена носять. Росли вони літами, і росли в них чесноти, і навчилися добре пророцьким та апостольським книгам, звикли до учительських слів, старатливо читали й молилися, трудячись удома, повинуючись святій богомудрій матері своїй і з успіхом ідучи від сили до сили. Тоді всі запримітили їх через незвичайну вроду та досконале добророзум'я. Пройшла чутка про доброту їхню, що походила від премудрості, по цілому Риму; про них прочув і Антіох-єпарх, бажаючи їх бачити, а побачивши, довідався, що християни вони. Не ховали- бо своєї віри в Христа, не сумнівалися у своїй на Христа надії, не ослаблювалися у своїй до Христа любові, але, ясно Христа перед усіма славлячи, бридилися богомерзькими ідолами. Про те все Антіох звістив царю Адріану. Він же тоді послав слуг своїх закликати їх до себе. Прийшли слуги у дім Софії, знайшли матір, що вправлялась у навчанні дочок своїх, і покликали їх із дочками до царя. Вони ж бо, довідавшись причину, чому кличе їх, усі стали на молитву, кажучи: "Ти, всесильний Боже, зроби щодо нас за своєю святою волею і не покинь нас, але подай нам поміч свою святу, щоб не застрашилося серце наше гордого мучителя, щоб не злякалися ми страшних катувань його, щоб не жахнулися гіркої смерті, щоб ніщо нас не відторгнуло від Тебе, Бога нашого". І по молитві, поклонившись Богові, пішли всі четверо, мати з дочками, взявшись за руки, ніби вінець уплетений, і йшли, часто позираючи на небеса, із зітханнями й таємною молитвою, вдаючись до помочі Того, що повелів не боятися тих, котрі вбивають тіло, а душі ж убити не можуть.

Дійшовши до царських палат, ознаменувалися хрестним знаменням, кажучи: "Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, заради слави імені Твого святого. І введені, постали перед царем, що сидів на престолі у гордості своїй; його ж уздрівши, належну йому честь віддали і стояли без жодного страху, лицем світлим, серцем мужнім і очима веселими на всіх позираючи, ніби на бенкет були звані, так радісно за Господа свого на катування з'явилися. Побачив-бо цар чесні, світлі й непострашні лиця їхні, запитав матір про рід, ім'я та віру. Вона ж, премудра бувши, розумно відповідала, аж усі, хто слухав, дивувалися такому її розуму. Мало що про рід свій та ймення згадавши, почала говорити про того, «чий рід хто оповість» і «чиєму імені кожне коліно поклонятися має». Ісповідувала віру свою у Христа Ісуса, Сина Божого, і Його назвалася рабою та іменем Його хвалилася. "То мені, — каже, — ім'я чесне, ним же і хвалюся, що християнка є". Повідала, що дочок своїх Христові заручила: хай нетлінну чистоту свою нетлінному Жениху, Сину Божому збережуть. Побачив цар мудру жону і не бажав з нею тоді бесідою вправлятися і суд творити — на інший час це відклав. І послав їх усіх чотирьох до однієї доброрідної жінки, на ім'я Палладія, доручивши, щоб стерегла їх, а на третій день поставить їх йому на суд.

Тоді мати, перебуваючи в домі Палладії і маючи належний час до навчання дітей своїх, утверджувала їх день і ніч, повчаючи богодуховленими словами, кажучи: "Дочки мої улюблені, тепер настав час подвигу вашого, тепер приспів день заручин ваших безсмертному Жениху, щоб, за іменами вашими, показали Йому своє до Нього тверде вірування, безсумнівне уповання й нелицемірну любов, що ніколи не відпадає. Тепер надійде час весілля вашого, щоб вінцем мученичества увінчатися із прелюб'язним Женихом своїм, і з Ним у пресвітлу Його світлицю ввійдете із словом радості. Дочки мої, не пожалійте юної плоті вашої заради Христової честі, не пожалійте красного цвіту молодості вашої заради краснішого добротою, більше синів людських, ані не скорбіте за позбавлення тимчасового цього життя заради життя вічного. Піклувальник-бо ваш небесний Ісус Христос є здоров'я вічне, і краса невимовна, і життя безсмертне. І коли тіла ваші заради Нього закатовані будуть, Він їх одягне у нетління, і рани на тілах ваших, як зорі в небі, просвітить. Коли краса ваша муками заради Нього віднята буде, Він вас прикрасить небесною красою, якої око не бачить. Коли ж тимчасове життя ваше погубите, поклавши за Господа свого душі ваші, то Він життям безконечним обдарує вас навіки перед Отцем своїм, що на небі, і перед ангелами його святими, і від усіх небесних духів назветеся нареченими і ісповідницями Христовими. Похвалять-бо вас усі преподобні, возвеселяться за вас мудрі діви і приймуть вас у своє з'єднання. Діточки мої солодкі, не дайте себе звабити звабам ворожим, буде вас цар, як гадаю, багато улещувати і великі обіцятиме дари і пропонуватиме вам славу, багатство і честь, і всю солодкість світу цього тлінного та марнотного, але не возлюбіте від цього нічого, все-бо, мов дим, зникає, і, ніби порохнява, од вітру розметується, і, мов цвіт і злак трав'яний, зів'ядає, і в землю вселяється. Ані устрашітеся, коли побачите люті муки, мало-бо постраждавши і ворога перемігши, навіки торжествувати будете. Вірую ж Богові моєму, Ісусу Христу, що не залишить вас, котрі за нього страждають, сказав-бо: "Коли б жінка забула плода утроби своєї, я ж не забуду вас", але невідступно в усіх ваших муках буде з вами, бачачи подвиги ваші, укріплюючи неміч вашу і плетучи вінка воздаяння вашого. О дочки мої добрі, пам'ятайте мої болі, що при народженні вашому мала, пом'яніте праці мої, що для прогодування вашого поклала, пом'яніте і слова мої, якими вас страху Божому навчала, і утішите старість матері вашої добрим та мужнім вашим сповіданням Христа. То ж бо мені будуть веселощі, і радість, і честь, і слава перед усіх вірних, коли сподоблюся називатися матір'ю мучениць, коли побачу вас, як доблесно за Христа терпите і Його святе ім'я сміливо сповідаєте, і за Нього вмираєте. Тоді возвеселиться душа моя і порадіє дух мій, і підкріпиться старість моя, тоді і ви будете мені істинними дочками, коли, повчання матері вашої послухавши, станете за Господа свого до крові і помрете за нього щиро".

Таке повчання матері замиловано вислухали дочки, розтаючи серцем і радіючи душею, чекаючи мученичеського часу, як шлюбного річенця, святого-бо кореня є і гілки святі, вседушно цього чекали, до чого їх наставляла премудра мати Софія. І складали слова її в серці своїм і готувалися, мов до світлиці, до подвигу мучительного, огороджуючись вірою, і укріплюючись надією, і запалюючи в собі вогонь любові до Господа, і одна одну утверджуючи — обіцяли матері своїй усі душекорисні до них слова перевести в діло, за поміччю Христовою.

Настав третій день, і поставлені були на суд вони перед нечестивим царем. Він же, гадаючи, що діви є юні і легко зможуть послухатися звабних слів його, почав до них говорити таке: "Я, діти, бачачи красу вашу і жаліючи юність вашу, по-батьківському повчаю вас: поклоніться богам, що володіють всесвітом, і, коли послухаєте мене і вчинете повелене, то дітьми вас своїми назву. Закличу єпархів та ігемонів, і всіх моїх радників, і перед ними вчиню вас своїми дочками, і від усіх них пошановані та похвалені будете. Коли ж не послухаєте і не покоритеся повелінню моєму, то у велике впадете зло і матері своєї старість у біди введете, і самі загинете в той час, в якому найбільше могли б веселитися, живучи у насолодах та добротах і радостях світу цього. Я ж бо вас люто погублю і, вуди ваші роздробивши, псам на з'їжу кину, і будете зневажені всіма. Через те послухайте мене, хай добро вам буде: люблю ж бо вас і не бажаю губити краси вашої і позбавляти вас життя цього, але й за дітей своїх хочу вас мати".

Відповідали ж святі діви, ніби єдиними вустами говорячи: "Ми батька маємо Бога небесного, що дбає про життя наше і милує душі наші, від Того улюбленими бути хочемо, і Того справдешніми дітьми називатися прагнемо, і тому кланяючись і бережучи повеління Його; плюємо на твоїх богів, загроз твоїх не боїмося, того-бо і бажаємо, щоб страждати і терпіти муки заради солодкого Ісуса Христа, Бога нашого".

Почувши таку відповідь, цар запитав матір їхню Софію про імена їхні та літа. Вона ж рече: "Перше моє дитя зветься Віра, має ж літ дванадцять, друга — Надія, має літ десять, третє ж дитя зветься Любов і має літ дев'ять". І дивувався цар такій в малих літах відвазі та розуму, і сміливій їхній відповіді. Тоді почав по одній примушувати до свого злочестя, спершу старшу сестру Віру понуджував, говорячи: "принеси жертви великій богині Артеміді!" Вона ж не хотіла, тоді повелів цар її оголити й бити міцно. Мучителі ж, б'ючи без милосердя, казали: "Принеси жертви великій богині Артеміді!" — але вона, ніби в чужому тілі терплячи, мовчала, мучителі ж нічого не досягли биттям, відрізали їй дівочі сочки, і з рани замість крові потекло молоко. І всі, що дивилися на катування її, дивувалися терпінню і чудові цьому, що незвичайно від рани не кров, а молоко текло. І покивали головами, осуджуючи таємно цареве безум'я та лютість, кажучи: "Чим ця красна дівиця зогрішила, завіщо так страждає? О горе безум'ю царському і звіриній його лютості, що з'їдає не тільки старих людей, але й не по-людському молодих дітей!" Після цього принесено було залізні ґратки і покладено на великому розпаленому вогні. Коли ж розпалилися, як палаючий вугіль, і випускали іскри, то на них було покладено святу дівицю Віру і на них дві години лежала і, до Господа свого взиваючи, не опалилася й трохи, аж усім напрочуд було. Тоді у конов, що стояв на вогні, повний смоли та олії і вельми киплячий, укинена була, але й там не була ушкоджена, і сиділа, ніби у воді, співаючи Богу. Мучитель, не знаючи, що більше із нею чинити, щоб змогти відвернути її від Христової віри, присудив її покарати мечем, що почувши, свята Віра наповнилася радості й рече до матері своєї: "Молися за мене, матінко моя, щоб довершила я свій шлях і перейшла до жаданого краю, і побачу любого мені Господа і Спаса мого, і насолоджуся божественним Його образом". До сестер же сказала: "Знайте, любі мої сестри, кому обіцялися і кому нареченими ставали; знайте, що призначені ми є хрестом святим Господа нашого на вічну Йому службу, терпімо ж до кінця. Єдина нас мати породила, єдина виховала і навчила, спільний тож і кінець хай приймемо, єдину волю, як воістину одноутробні сестри, маймо. Це я вам буду за зразок, щоб обидві після мене пішли до того, котрий кличе нас до себе, — Жениха нашого". Це сказавши, поцілувала матір свою, також і з сестрами, обійнявшись, поцілувалася і пішла під меча. Мати ж не печалилася й трохи за дочкою своєю, журу ж бо сердечну й уболівання за дітей матірню перемогла в ній любов Божа. Про це тільки уболівала й печалилася, щоб якась із дочок, застрашившись мук, не відкинулася Господа свого. І сказала до Віри: "Я тебе, дочко моя, народила і заради тебе біль терпіла, але оце ти мені добре воздаєш, що в Христовому вмираєш ісповіданні і виливаєш за Христа кров свою, яку з утроби моєї прийняла ти. Іди ж до нього, улюблена моя утробо, кров'ю ж своєю обагрена, як багряницею одіта, красна з'явися очам Жениха твого, і мене перед Ним, убогу матір твою, пом'яни, і за сестер своїх Йому помолися, хай укріпить їх у такому терпінні, яке ти маєш". І усічена була свята Віра в чесну голову, і пішла до Голови своєї Христа-Бога. Мати ж прийняла багатостраждальне її тіло і, обцілувавши його, раділа й славила Христа-Бога, що прийняв дочку її Віру в світлицю небесну.

Нечестивий же цар поставив перед себе другу сестру, святу діву Надію, і рече до неї: "Дитино добра, молю тебе, послухай моєї ради, як батько раджу тобі, люблячи тебе, поклонися Артеміді великій, щоб не загинула, як сестра твоя старша. Бачила-бо ти її люті муки, дивилася на гірку її смерть, не бажай тож і ти так само постраждати. Вір мені, дитино, що жалію на юність твою і хотів би тебе собі в дочках мати, коли б ти скорилася повелінню моєму". Свята ж Надія відповіла: "Чи ж я, царю, не є сестра тієї, що вбив ти, чи я ж не від тієї ж матері народжена, чи є я не тим-таки молоком вихована, чи ж не я те саме хрещення мала, що і сестра моя свята, — вкупі з нею росла і від одних книг та наказів материних навчилася знати єдиного Бога і Господа нашого Ісуса Христа і в нього вірувати, і Йому одному поклонятися! Не надійся-бо, царю щоб я інакше міркувала, й мислила, і бажала, як сестра моя Віра, її ж бо шляхом готова я йти. І не гайся багато, трудячись словами, але почни саме діло і побачиш моє одномисля із сестрою, що упередила мене".

Таку відповідь почувши, цар віддав її на катування. І потягли її слуги, як і Віру, били без милосердя довго, аж утрудилися, б'ючи. Вона ж мовчала, ніби не відчувала болю, тільки на матір, блаженну Софію, позираючи, що стояла там-таки і доблесно на страждання своєї дитини дивилася, старанно молячи Бога, щоб подав її дочці міцне терпіння. Тоді, за повелінням беззаконного царя, вкинена була у вогонь, у якому, як три юнаки, не опалилася, хвалячи Бога. Потому підвішена була і кігтями залізними шарпана; від плоті, що відпадала, і крові, що потоками лилася, чудні якісь пахощі із ран її виходили, і усміхалася лицем світлим, та благодаттю Духа Святого сяяла, і глузувала з мучителя, що малу юнку не може перемогти. "Я, — рече, — поміччю Христовою не печалюсь у муці, більше-бо, доброволю в ній, як у солодощах райських: солодка-бо є мені смерть за Господа мого. Тебе ж, мучителю, безконечна чекає у геєні вогненній мука з бісами, їх-бо за богів собі маєш!"

Цими словами вельми роздратований був мучитель, повелів приготувати конов, повну смоли та лою, і підпалити вогнем: хай у киплячу конов укинено буде святу. Закипіла конов, а коли хотіли вкинути святу в неї, тоді конов розтопилася, ніби воск, і розлилася смола, що кипіла в ній, і лій палаючий, і опалили всіх навколо стоячих: така чудесна сила із святою Надією була. А мучитель, усе те бачачи не хотів пізнати істинного Бога зморочила-бо серце його бісівська тьма та пагубна облуда, і оганьблювався, бачачи себе малою юнкою переможеним. І не бажав більше осоромлення свого терпіти, на мечне її усічення осудив. Дівчинка ж, чуючи кончину свою, прийшла до матері своєї, з радістю говорячи: "Мир тобі, матінко моя! Здорова будь і поминай дитину свою!" Мати ж, обійнявши її, цілувала, говорячи: "Дочко моя, Надіє, благословенна ти Господом Богом вишнім, на Нього-бо надієшся, і крові своєї за нього не шкодуєш, іди ж до сестри своєї Віри і з нею постань перед Піклувальником своїм". Цілувалася ж Надія із сестрою своєю Любов'ю, що на кончину її дивилася, кажучи до неї: "Не залишись, сестро наша, хай укупі перед Тройцею Святою станемо!" Тоді приступила до мертвого тіла посіченої сестри своєї Віри і, обійнявши її любо, з природи до сліз удаючись, а з любові до Христа на радість переходячи. По тому під меча свою святу похилила голову, і усічена була Надія свята. Мати ж прийняла тіло її і прославила Бога, радіючи з такої доблесті дітей своїх обох, до чого й третю дочку солодкими словами і мудрими переконуваннями нахиляла.

Прикликав же мучитель третю юну Любов, улещував її, як і перших, щоб відступилася Розп'ятого і поклонилася Артеміді, але марно трудився улесник. Хто ж бо за улюбленого Господа свого стати має, як не Любов, оскільки написано є: "Міцна, як смерть, любов, вода велика не зможе згасити любові, ані ріки її не заллють". Не погасили вогню любові до Бога в тій дівчинці води великі зваб мирських і не потопили її ріки бід і страждань, і в тому її велика пізнавалася любов, що готова була душу свою за любого Піклувальника свого Ісуса Христа покласти. Збагнув мучитель, що не зможе лестощами нічого досягти, почав мучити її, бажаючи різними катуваннями розлучити Любов од любові Христової, але та по-апостольському віщала: "Хто мене розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи біда, чи меч?" все це перемагаю за Того, що полюбив мене.

Почалося її катування: повелів її мучитель протягнути на колесі і палицею бити; протягнена ж свята була так, що в молодому її тілі члени зі своїх суглобів виходили, і, бита, обагрилася кров'ю, як багряниця, і земля від крові її, як від дощу, напоювалася. Також розпалена була вельми піч, що показуючи, мучитель сказав: "О дівице! Тільки скажи таке: "Велика є богиня ти, Артемідо!" — і відпущу тебе. Коли ж не скажеш цього, одразу в цій розпаленій печі згориш". Свята ж рече: "Великий є Бог мій Ісус Христос! Артеміда ж і ти з нею хай погинете!" І тоді мучитель розгніваний повелів тим, що перед ним стояли, в піч її вкинути. Вона ж не чекаючи, щоб хтось її вкинув, сама поспішила ввійти і, ходячи посередині неопалима, як на прохолодному місці, раділа, співаючи і благословляючи Бога. Від печі тоді вибухнув вогонь на невірних, що стояли охрест печі, і спалив декого на попіл, інших же опалив, і самого царя, досягши, пошкодив — і побігли далеко від печі. Бачено було в тій печі й інші деякі лиця пресвітлі, що торжествували з нею і величали ім'я Христове, — нечестивії ж поганьбилися. Коли ж погасла піч, вийшла свята як із світлиці, красна Христова наречена, світла і здорова. Тоді, схопивши її, катівники, за повелінням царевим, свердлували члени її, але Божа поміч укріплювала святу в тих муках, що не померла, а хто б таке витерпіти міг би і чи по тому не став би мертвий? Одначе улюблений її Жених Ісус Христос, підкріплював її, щоб нечестиві більшого наповнилися сорому, а їй щоб більше примножилося воздаяння і щоб прославилася Божа в неміцній посудині сила. Нарешті мучитель розболівся від вогненного опалення і повелів святу мечем усікти. Вона ж, почувши про усічення своє, раділа й говорила: "Оспівую і благословлю багато оспіване ім'я Твоє, Господи Ісусе Христе, що любиш мене, Любов, рабу Твою, і те, що з сестрами моїми сподобив мене за ім'я твоє так само постраждати, як і вони постраждали". Мати ж її, свята Софія, безнастанно молила Бога за третю дочку свою: хай подасть їй терпіння до кінця, і казала до неї: "Третя гілко моя, дитино моя вселюб'язна, витримай подвига до кінця, добрим-бо шляхом ідеш, і вже тобі сплететься вінець, і відчиниться приготовлена світлиця, і Жених стоїть, чекаючи тебе, і дивиться із висоти на подвиг твій, тож, коли під меча підхилиш голову, Він чесну твою і непорочну душу прийме й обійме, і з твоїми сестрами тебе заспокоїть. Пом'яніте ж і мене, матір вашу, в царстві Жениха свого, хай милостивий до мене буде і не позбавить мене бути з вами та співперебувати у святій своїй славі!" І тоді свята Любов усічена була.

Мати ж, узявши її тіло, вклала у ковчег красний укупі із тілами святих Віри та Надії і опрятала тіла їхні, як це належить, поклала на колісницю і повезла із міста на кілька поприщ, і там із радісними слізьми чесно поховала дочок своїх на високому місці. Сама ж сиділа біля гробу їхнього три дні, молячись замилувано до Бога, і заснула сном смерті в Господі. І похована була вірними на тому-таки місці із дочками вкупі, з ними ж і в Царстві Небесному не позбавилася присутності, оскільки хоч і не плоттю, але серцем страждала за Христа.

Так свята Софія біг життя свого закінчила, принісши Тройці в дар троє доброрідних своїх дочок: Віру, Надію та Любов. О свята і праведна Софіє! Яка жінка так спаслася дітородженням, як ти, що народила таких дітей, які уневістилися із Христом і, за нього постраждали, із ним тепер царюють та прославляються. Воістину ти мати дивна і доброї пам'яті достойна, дивлячись-бо на люті та гіркі муки і смерті дітей своїх любих, нітрохи ти про них по-материнському не повболівала, а більше раділа ти, благодаттю Божою утішена, і сама їх повчала ти й молила, щоб не пошкодували тимчасового життя свого і щоб вилили нещадно кров свою за Христа Господа. Його ж тепер баченням лиця пресвітлого насолоджується на небесах із святими своїми дочками. Упремудри і нас, щоб зберегли чесноти Віри, Надії та Любові — хай сподобимося постати перед Святою нествореною животворящою Тройцею і славити її навіки віків. Амінь.