Блаженний Терентій християнином був благочестивим, він законним шлюбом поєднався із єдиновірною Неонілою і народив із нею семеро дітей: Савила, Фота, Теодула, Вила, Єракса, Нита і Євникію — і виховали їх у благочесті[2]. Узяті були від нечестивих усі вкупі, батьки й діти і, поставлені перед беззаконним судищем, ясно Христа сповідали, ідолів же ганьбили, через що підвішені були і терзані без милосердя, також оцтом рани поливали їхні і вогнем підпалювали. Святі ж молилися тихо й одне одного втішали. Не зневажив Бог моління їхнього, послав святих своїх ангелів, котрі від вуз їх звільнили[3] і цільбу ранам їхнім подали. Злочестиві ж, бачачи святих, раптово від вуз звільнених і від ран зцілених, вельми жахнулися. По тому звірам дані на з'їжу, але анітрохи зле не постраждали, звірі-бо, за Божим повелінням, лютість змінили на овечу покірливість. Тоді у конов із киплячою смолою були вкинені, відтак погас вогонь і конов охолов, і стала смола як вода холодна. Побачили злочестиві, що не беруться до них муки, і відсікли мечем їхні голови.

[1] "В Мінеї стихира на вечірні і пісні 3 і 4".

[2] "Пісня 5"

[3] "Пісня 8".

Коли нечестивий цар Диоклитіян підняв гоніння на християн, була в місті Іконії одна дівчина, на ймення Параскева, доброродна і добровидна. її батьки, будучи благовірними, виховали її в добрих звичаях, навчили святій вірі та береженню заповідей Господніх й відійшли до Господа, залишивши блаженну дочку свою в молодих літах з великим маєтком. Досягла дівчина зрілого віку й наслідувала вірі й ділам своїх батьків: маєтки власні не на прикраси і на сласне живлення юності своєї тратила, а на одягання голих, на харчування голодних і пригощення мандрівників. Сама ж не дбала про тлінних дбаль ців, котрі шукали її собі для співжиття, — заручивши себе одному безсмертному Женихові, єдинородному Сину Божому, задля Нього у преподоб'ї та правді жила, ненастанно ісповідуючи щоденно Його пресвяте ім'я перед людьми, приводячи їх до пізнання істини. Із них одні вірили в Господа нашого Ісуса Христа, інші ж, невіруючі, докуками допікали святій. Вона ж дерзновенно говорила їм слово Боже і викривала марнотність бездушних ідолів. Не терплячи чути цього від неї, невірні громадяни схопили її і, бивши, у темницю вкинули.

У той час прийшов в Іконію один ігемон[1] від царя Диоклитіяна, посланий у ту країну для побиття християн. До нього приступили громадяни й кажуть: "Світлий ігемоне, є в місті цьому дівчина, котра вірує у Розіп'ятого й проповідує його, і волхвує, і вже немало людей волхвуванням своїм од жертов богам нашим відвернула. Ми ж, почувши повеління цареве, що всі, хто не поклоняється богам, страчені будуть, схопили дівицю ту і тримаємо в темниці. Почувши те, ігемон повелів святу діву поставити перед своїм судом, і, коли йшла свята мучениця на судище, Святий Дух отінив її, і було лице її світле[2], аж усі, котрі дивилися на неї, дивувалися й говорили: "Глянь, не є отухла від печалі, але ще більше світиться".

Коли поставили її на судищі, зирнув на неї ігемон і здивувався принаді та красі лиця її, кажучи до наближених: "Марно оклепали цю прекрасну діву, не є праведно погубити таку сонцеподібну красу". І мовить до неї: "Скажи нам ім'я своє, дівчино". Відповіла свята діва: "Християнка я є, раба Христова". Ігемон-бо рече: "Вигляд краси твого лиця до смирення мене схиляє, а слова з твоїх вуст нутро мені збурюють, не хочу-бо таких слів чути". Свята ж відповіла: "Кожен князь, котрий правдиво судить, радіє, чуючи правду, ти ж, почувши всю істину, яку я виказала, розгнівався". Ігемон же сказав: "Через те я розгнівався, що відповіді від тебе не отримав, запитав я про ім'я твоє, а ти мені не відповіла". Мовила свята: "Спершу подобає мені сказати ім'я вічного життя, а по тому явити ім'я тимчасового житія. Сказала-бо ім'я вічного життя, що християнка я є, раба Христова, у тимчасовому ж житії від батьків моїх названо ім'я мені Параскева, бо в день Параскеви народилася". — Параскева ж у еллінів зветься день п'ятниця. Говорила свята до ігемона: "Оскільки батьки мої день шостий, що є [днем] добровільної і животворної страсті Господа нашого Ісуса Христа, в усі літа пошановували постом, молитвами й милостинями, поминаючи свого Владику[3], котрий з любові до людського роду пролив свою кров і душу свою за нас поклав, через те дав їм Бог плода чесного їхнього подружжя — мене, недостой-ну рабу свою, у той день, у який Його чеснотливо пошановували при спогадах страстей Владичних. Забажали тож вони наректи й ім'ям тим, яким називається день параскеви, і від дня параскеви називаюся Параскева, Христовим страстям спільниця". Ігемон же мовить: "Покинь говорити марнотні слова, а принеси жертву богам нашим, і візьму тебе за дружину, будеш пані великого добра, і численні люди будуть тобі заздрити на землі". Відповіла свята Параскева: "Я маю собі Жениха на небесах, Ісуса Христа, іншого-бо чоловіка не потребую". І рече ігемон: "Милую красу твою і терплю через юність твою". Відповіла свята: "Не милуй краси тимчасової, сьогодні цвіте, а завтра опаде, а більше помилуй себе, бо чекає тебе вічна мука". Розгнівався ігемон, повелів роздерти на ній одежі її і жилами сирими бити її. Коли ж били святу, жодного не видала звуку, але вустами мовчала, серцем же до Христа взивала, помочі від нього просячи в муках. Ігемон, що жалів принаду її, був-бо вражений і розпалений красою її, і велів перестати бити її та й смиренно почав до неї казати: "Пожалій, о дівчино, юність свою, не губи красного цвіту молодості своєї, принеси жертви богам і жива будеш, великої честі від нас сподобишся". Вона ж не відповідала йому нічого. Опечалився ігемон і рече: "Чому мені не відповідаєш, лихе християнське поріддя?" Вона ж плюнула в лице йому[4]. Тоді роз'ярився вельми мучитель, повелів на дерево підвісити її і кігтями залізними нещадно дерти ребра її і волосяницею натирати рани її — і дерта плоть її була аж до кісток. Гадав-бо мучитель, що помре швидко, уже-бо ледве дихала. Зняли її з дерева і вкинули до темниці, де лежала вона безголоса і ледве жива від ран лютих. Опівночі ввійшов до неї анегл, який мав рамена й груди перепоясані хрестоподібним золотим пасом, тримаючи в руках своїх знаряддя Христових страждань: хреста, тернового вінця, списа, тростину, губку[5] — і рече: "Встань, дівице, Христових страждань спільнице, присланий-бо я відвідати тебе. Приніс оце на відраду болістям твоїм знаряддя страстей Господа нашого: поглянь на чесне знаряддя хресне і на тернового вінця Жениха нетлінного; поглянь на списа, що пробив животворні ребра, і тростину, що написала відпущене світові, і губку, що витерла гріха Адамового. Устань-бо, зціляє тебе Христос Господь!" І тоді встала мучениця, ніби зі сну, і приступив прибулий ангел, протер губкою всі рани святої мучениці, і зробилося все тіло її ціле й здорове, а краса лиця її стала світліша, ніж раніше, і цілувала знаряддя Христових страстей, також і прибульця того вітала й славила Бога, а той, що явився їй, невидимий став.

Коли настав ранок, прийшла темнична сторожа і знайшла її, що стояла на молитві здорова і не мала ані рани, тож, пострашені бувши, повернулися до ігемона. Він-бо повелів привести її перед себе і, побачивши здорову, дивувався з великої краси її, і сказав їй: "Бачиш, Параскево, як помилували красу твою боги наші й дарували тобі життя, здоровою тебе вчинивши". Свята рече: "Покажи мені, о ігемоне, тих, що дарували мені життя". Ігемон же послав її до храму богів своїх, щоб побачила їхніх ідолів. Пішли з нею і жерці ідольські, і безліч людей. Зайшли до храму, де було багато ідолів, і помолилася вона єдиному справдешньому, сущому во вишніх Богу і, взявши за ногу Аполлона, сказала: "Тобі кажу, бездушному, і всім, що з тобою, ідолам, так велить вам Господь мій, Ісус Христос: упадіть ви всі на землю і станьте як пісок". І водночас зі словом святої упали всі ідоли і в порох розсипалися. Тоді всі люди побігли із ідольського храму, кличучи й кажучи: "Великий є Бог християнський!" Погані ж жерці, бачачи богів своїх побиття та погибель, припали до ігемона, плачучи й кажучи: "Пане ігемоне, казали ми тобі: посічи чарівницю оту, що зваблює місто наше. Ти ж не послухав нас, і ось нині волхвуванням своїм побила богів наших". Ігемон же наповнився ярості й запитав жорстоко святу, кажучи: "Якими волхвуваннями чиниш такі діла?" Свята ж відповіла: "Із іменем Господа мого, Ісуса Христа, ввійшла до храму богів ваших і помолилася Господу моєму, мовлячи: "Явися до мене, Спасе мій, котрий мені життя дарував!" І явився до мене сам Господь мій і Бог. Твої ж боги, коли уздріли Бога мого, затрепетали зі страху і, впавши на землю, розбилися, з'являючи, що собі не можуть допомогти — як же можуть допомогти іншим?" Ігемон же повелів знову на дереві підвісити її і свічками обпаляти ребра її. Свята ж, висячи, палена, зітхнула до Бога й каже: "Господи Боже мій, всього живого Творче і Промисленнику, Ти трьом юнакам піч розпалену прохолодив був, Ти першомученицю Теклю із вогню збавив був, тож спаси й мене, недостойну, із рук тих, що мучать мене". І тоді зійшов ангел, доторкнувся свічок, і запалився вогонь вельми великий і попалив багатьох беззаконників. Народ же гукнув: "Великий Бог християнський!" — і повірило багато людей у Христа. Ігемон же, примітивши поговір у народі, побоявся, щоб не повстали на нього, і повелів швидко посікти мечем святу. Коли ж відсічена була їй голова, почули деякі голос із небес, який сказав: "Радуйтеся, праведні, бо мучениця Параскева вінчалася!" Святе ж тіло її взяли й поховали чесно у домі її. Так добра діва закінчила подвига мучення і пішла до Жениха свого, носячи замість єлея кров свою, і поселена тепер із мудрими дівами у світлиці Христовій. Коли ж у завтрашній день рушив беззаконний ігемон на лови, то раптово роз'ятрився кінь його і скинув його у прірву, а впавши, вельми побився, і розсипалися кістки його, і зле викинув окаянну душу. Великомучениці ж Параскеви душа свята й чиста в руках Божих. А від чесних її мощів численні зцілення подавалися болящим у славу Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж честь і поклоніння із Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

У той-таки день святого священномученика Кирі-яка, котрий з'явив чесного хреста святій цариці Єлені; по тому був єпископом єрусалимським і постраждав од Юліяна, законопереступного царя, за Христа.

[1] "Князь".

[2] "Дівоча краса, та, що від Святого Духа, найчудовіша".

[3] "День п'ятничний давні люди постом і молитвами пошановували" .

[4] "Пролог і Трифолог".

[5] "Ангел приніс до мучениці в темницю знаряддя страждань Христових".

Преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський

Преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський ( в миру Іван Залізо), народився в середині XVI ст.. на Покутті в Галичині. У віці 10 років він прийшов до Преображенського Угорницького монастиря і на 12-у році життя прийняв чернецтво. З юності преподобний Іов був відомий великим благочестям, суворим подвижницьким житієм і рано був удостоєний священичого сану. Приблизно в 1580 році, на прохання відомого захисника Православ’я благовірного князя Констянтина Острозького, він став ігуменом Хрестовоздвиженської  обителі поблизу міста Дубно і керував монастирем більше двадцяти років. Це був страшний час гонінь з боку католиків та уніатів на Православну Церкву. Та преподобний Іов мужньо вистояв у цій нелегкій боротьбі боронячи істину і своїм праведним житієм показуючи приклад для монастирської братії і згуртовуючи її. Преподобний Іов в Дубенському монастирі також розпочав друкарську справу. За підтримки благовірного князя Констянтина Острозького друкувались книги на захист Святого Православ’я. Преподобний ревно виконував обов’язки настоятеля монастиря. Він був лагідний, ласкавий до братії, сам багато працював, сажав дерева в саду, укріплював греблі біля монастиря. Як відомий захисник Православ’я преподобний Іов брав участь в Київському Соборі 1628 року, що був скликаний проти унії. Після 1642 року преподобний Іов прийняв велику схиму з іменем Іоанн.

Інколи він повністю зачинявся в печері на три дні або на цілий тиждень. Святий постійно звершував Ісусову молитву в лагідному серці своїм. За свідченням Досифея, ученика і укладача житія преподобного Іова, одного разу печеру преподобного   осяяло небесне світло. Упокоївся преподобний Іов у 1651 році маючи більше 100 років. Він керував Почаївським монастирем п’ятдесят років. 8 серпня  1659 р. відбулось прославлення преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського.

Світло радіє Українська Православна Церква прославляючи вірного сина свого промовляючи: « Радуйся Іове, Преславний угодниче Божий, і обителі Почаївської окрасо землі ж Волинської предивний чудотворче».

Святитель Димитрій, митрополит Ростовський

Святитель Димитрій, митрополит Ростовський походив із славного козацького роду. Народився він в грудні 1651 року в містечку Макарові, що на Київщині. Батьками його були – сотник Сава Туптало – «честь і слава війська Запорізького» і його дружина Марія. Вони були дуже благочестивими християнами, тому Данило, так звали святителя Димитрія в миру, виріс глибоко віруючим християнином. У 1662 році, незабаром після переїзду батьків до Києва, отрок був відданий в Києво-Могилянську колегію , де вперше розкрились дарування і особливі здібності талановитого юнака. Він успішно вивчив грецьку та латинську мови і ряд класичних наук. 9 липня 1668 року Данило прийняв чернечий постриг  з іменем Димитрій, на честь великомученика Димитрія Солунського. До весни 1675 р. він проходив чернечий послух в Київському Кирилівському монастирі, де почалась його літературна і проповідницька діяльність. Чернігівський архієпископ Лазар ( Баранович). Руко положив Димитрія 23 травня 1675 р. на ієромонаха. Протягом декількох років ієромонах Димитрій подвизався проповідуючи Слово Боже в різноманітних храмах України, Литви та Білорусі. Деякий час він був ігуменом Максимівської обителі, а потім Батуринського Нікольського монастиря, звідки в 1684 р. був викликаний до Києво-Печерської Лаври. Настоятель Лаври архімандрит Варлаам ( Ясинський), знаючи про високе духовне налаштування свого ученика, його освіченість, схильність до наукової праці, а також безсумнівне літературне обдарування, доручив ієромонаху  Димитрію упорядкування Житій святих на весь рік.

З того часу все подальше життя святителя Димитрія було присвячене виконанню цієї подвижницької, грандіозної за своїми масштабами праці. Ця праця потребувала великого напруження сил, потрібно було зібрати і проаналізувати багато розрізнених джерел і викласти їх мовою, достойною високого предмету викладення і одночасно доступним для всіх віруючих. Тому Четьї-Мінеї стали одним з найбільш улюблених творів для читання серед побожного українського народу. Божественна поміч не полишала святителя протягом дванадцятилітньої його праці. Святитель Димитрій також як творець особливих пісенних творів – кантів, виконуючи які благочестиві православні християни відчували себе ближчими до Бога.

Труди подвижника звернули на себе увагу патріарха Адріана. В 1701 році указом Петра І архімандрит Димитрій був викликаний до Москви, де 23 березня в Успенському соборі Кремля був висвячений на Сибірську митрополичу кафедру в місто Тобольськ. Але через деякий час через важливість праці і слабке здоров’я святитель отримав нове призначення в Ростов-Ярославський, куди прибув 1 березня 1702 року в якості митрополита Ростовського. Святитель Димитрій був відомий як ревний захисник православ’я і борець з старообрядницьким розколом. У його натхненних трудах і проповідях багато поколінь богословів знаходять для себе утіху і черпають духовні сили для творчості та молитви. Він для всіх православних  християн залишається прикладом святого, аскетичного і побожного життя.

Упокоївся великий святитель 28 жовтня 1709 року, а причислений до лику святих 22 квітня 1757 року. Радіє і втішається Церква Українська, бо має такого вірного сина невтомного заступника і молитвеника за душі наші.