Головна - Календар

Страждання святої і преподобної мучениці Анастасії Римлянки

У дні Декія царя і співпрестольника його Валеріяна, при ігемоні Прові, був один малий жіночий монастир неподалік од міста Рима, стояв на усамітненім та незнаному місті і мав декількох чеснотливих постниць; у них ігуменя була на ім'я Софія, літами стара і досконала в чеснотах. У тому монастирі жила блаженна діва Анастасія, родом із Рима, її згадана Софія взяла трилітньою, коли залишилася після вмерлих батьків, і виховала в своєму монастирі, навчивши всіляких добродійностей, як перевищувати їй усіх інших у пості й подвигах, і в усіх трудах. Була вона доброглядна вельми, мала близько двадцяти літ. Про її красу довідалися деякі із знайомих громадян і побажали мати її у подружньому співжитті, і багато щодо того дбали, але свята дівиця все зневажила й заручилася Христу, і Йому дівство своє берегла, день і ніч у молитвах служачи. Немало диявол покушався відвести Христову діву від її рівноангельського життя і до світу прихилити, воюючи на неї і бранню плоті, і нечистими помислами, і лукавими звабами вуст, та й іншими своїми хитрощами, але не досяг нічого супроти тієї, в її ж бо неміцнім тілі поселилася сила Христова, яка топтала дівочими ногами прокляту голову гаспидського змія. Диявол, не змігши перемогти внутрішньою і таємною бранню непереможної нареченої Христової, постав на неї явно, піднявши лютих мучителів, — у той-бо час було велике гоніння на християн, тож підбурив деяких із невірних, що ворожнечу відчували до християн, щоб обмовили її перед іге-моном Провом. Пішли оті до нечестивого того чоловіка й оповіли про Анастасію, що є така дівиця, кращої за яку нема в цілому Римі, пробуває ж в осібному місці у деяких жінок, що убого й безмужньо живуть, і та не бажає мати чоловіка, але огуджує життя наше. "Вірує ж Розіп'ятому й осміює наших богів". Ігемон же, почувши про красу Анастасії, послав відтак слуг своїх привести її. Вони ж пішли, не могли відчинити їхнього монастиря, тож узяли сікачі й розсікли двері. Постниці, побачивши, що чиниться, перелякалися вельми і, відчинивши другі двері з іншого боку, втекли. Ігуменія Софія не пустила Анастасії, кажучи: "Дитино моя, Анастасіє, не бійся, те-пер-бо час подвигу настав — це Жених твій Ісус Хрис-тос хоче вінчати тебе. Не бажаю-бо, щоб тікала з монастиря, не хочу тебе, перлини моєї, погубити, яку, з трьох літ узявши, виховала й донині як зіницю ока бережу". Софія вийшла до воїнів, котрі розсікали двері, і сказала: "Кого шукаєте і чого хочете?" Вони ж їй кажуть: "Старице, дай нам дівицю Анастасію, яку в себе тримаєш, бо Пров-ігемон вимагає її". Софія ж рече: "Та ж з радістю дам вам її, тільки молю вас, панове мої, потерпіте мені зо дві години, доки прикрашу її, щоб добровгодна була очам пана вашого". Слуги ж, гадаючи, що бажає прикрасити її звичайними в світі одежами та прикрасами, чекали дві години. Духовна ж мати Софія хотіла прикрасити дочку свою душевними красотами, щоб догідна була Жениху небесному; узяла її й повела до церкви. Поставивши ж перед олтарем, почала із плачем казати до неї: "Дитино моя, Анастасіє, нині належить самим ділом твоїм з'явити твою любов до Господа, нині належить тобі стати до крові за улюбленого Жениха свого і з'явити, що істинна ти Його наречена. Молю-бо тебе, улюблена дочко моя, не дай себе звабити язику, ніби лезо нагостреному; не звабся дарами й славою марнотного світу і не лякайся мук тимчасових, які вічне тобі життя упросять. Ось Женихова світлиця тобі відчинена, ось уготоване тобі ложе вічного спокою, ось вінець тобі сплетений, ось тебе кличуть на весілля Агнця. Молю тебе, дитино моя, послухай слів моїх і пом'яни труди мої щодо тебе й турботу, бо з дитинства взяла тебе й виховала, і всіляке дбання до цього прикладала, щоб представити тебе, чисту наречену, Цареві слави. На це трудилася й на це молилася, про це день і ніч навчала тебе, щоб поєднатись із Господом усім серцем та душею. Тепер же, дочко моя, не посором мене, матір твою, перед Господом і не зведи передчасно старості моєї у гріб. Коли ж бо почую про тебе щось супротивне любові Христовій, тоді печаллю поймусь, тоді помру. Коли ж почую, що ти стоїш міцно за любов Христову і кладеш за нього життя своє, тоді буду "як радісна матір, що тішиться дітьми"[2], тоді "сила моя піднесеться, немов в однорожця", і старість моя "в оливі масній"[3]. Не пожа-лій-бо, дочко моя, краси своєї тілесної, не полюби життя тимчасового. Коли тебе почнуть лукавими словами зваблювати, "не дай нахилятися серцю твоєму до слів лукавих"[4]. Коли тебе будуть муками страшити, ти скажи: "Страху вашого не боюся і не зсум'ячуся, бо зі мною Бог мій"[5]. Коли тебе почнуть без милості бити, ти ж "не лякайся тих, що тіло вбивають, а душі вбити не можуть"[6]. Коли плоть твою терзати й шарпати будуть, ти "радій у стражданнях своїх" бо "доповнюєш недостачу скорботи Христової в тілі своїм"[7]; коли роздроблювати почнуть на частини, ти згадаєш, що "і волосся все на голові твоїй перераховане"[8] від Господа, бо "він пильнує всі кості твої — із них жодна не зламається"[9]; коли голову захочуть відсікти тобі, ти дивись на Голову Церкви всієї Христа, що є "слава твоя і голову твою підіймає"[10]. Не бійся, дитино моя, жорстокого страждання, у ньому буде присутній невидимо Жених твій і полегшуватиме тобі біль, і візьме тебе із тяжких мук, а коли застогнеш, Він тобі дасть відраду. Коли знеможеш, Він тебе укріпить, коли від ран упадеш, Він підніме, коли від лютих ран наповнишся гіркоти, Він осолодить серце твоє і прохолодить душу твою і не відступить від тебе, доки не відбере з рук мучителів і введе тебе в свою світлицю небесну і, скликавши всі ангельські сили і всіх святих лики, веселощі тобі учинить і, як наречену свою, нетлінним вінцем увінчає, і співцарювати з Ним будеш у славі вічній".

Анастасія ж сказала: "Готове серце моє за Христа страждати, готова душа моя за найсолодшого мені Ісуса померти — все бажання моє і зітхання моє щодо того було здавна і тепер є, щоб на освідчення любові моєї до любого мого Господа змогла б покласти за нього душу свою, тепер же, оскільки прийшов час бажання мого, із радістю піду [постати] перед мучителем і ісповім все-святе ім'я Бога мого. Ти ж, пані й мати моя, не бійся за мене, не сумнися через юність мою, вірую-бо Господу моєму Ісусу Христу, що укріпить мене, рабу свою, Його ж і ти моли, улюблена мати моя, щоб не залишив мене, і хай не відступить од мене, доки в імені Його не здійсню подвига мучення, і впаде посоромлений ворог, котрий повстав на нас".

Так вони поміж себе бесідували проздовж двох годин і більше і останнє дали цілування собі. Знетерпіли-ся, чекаючи, послані від ігемона слуги і зайшли до церкви, знайшовши їх не за тілесним прикрашанням, але в бесіді задушевній, коли взаємно себе втішали і в Господі утверджувалися. Розгнівалися вельми, схопили Анаста-сію, як вовки вівцю, наклали заліза на шию і поволочили з пристрастям до міста, і перед ігемоном поставили її. Вона ж, тілом перед ним стоючи, розумом своїм більше стояла перед Христом, Женихом своїм, і сердечними очима принаду Його оглядала. Побачили ж її усі, здивувалися на красу її, на смиренні очі й покірливе лице її. І сказав до неї ігемон: "Якого роду ти є і якої віри, і яке ім'я ти маєш?" Відповіла свята тихим голосом, долі дивлячись: "Я є дочка одного із громадян цього міста Рима, вихована ж у благочесті християнському, а ім'я мені є Анастасія". Рече ігемон: "Незвичне для римлян це ім'я, і не знаю, що це є — Анастасія?" Відповіла свята: "Анастасія — це значить воскресіння, бо воскресив мене Бог говорити супроти тебе, доки не здолаю батька твого — сатану". Мовив ігемон: "Покірно відповідай мені, дівице, щоб на ярість не підіймала мене, жалію-бо твою юність і не хочу погубити краси твоєї. Але послухай мене, як батька, котрий добре тобі радити хоче. Пощо звабилася ти некорисним ученням християнським і погубляєш марно літа свої, збуваючись доброго життя і солодощів, що їх боги людям на веселощі дали. Навіщо ховати в темному куті таку красу, що й великим князям може бути догідна, яка утіха втікати від співперебуван-ня з людьми і, ніби звірю, усамітнено жити? Який набуток самовільно себе на муки і смерть за Розіп'ятого віддавати, чи не ліпше безсмертним нашим богам поклонитися і взяти чесного, і доброродного, і красного чоловіка, і тішитися насолодами, і веселитися дітьми, і жити в честі та славі посеред добрих людей, мати маєтки численні, золото й срібло і не погубляти в останній біді та убогості життя, яке від богів на добре пробування дане? Раджу-бо тобі, приступи й поклонися богам і тоді матимеш чоловіка не простого, а великородного, і чесного, і славного, і багатого, наближеного до царського престолу, який багато може, з ним-бо й ти заодно у великому від усіх пошануванні будеш і насолодишся від усіх благ на всі дні життя твого".

На ці слова Анастасія, звівши пониклі долі очі свої і на ігемона поглянувши, мовила: "Чоловік мій, і багатство моє, і життя, і веселощі мої є Господь мій Ісус Христос, від Нього не відвернеш мене звабливими своїми словами, не спокусиш мене, як змій Єву, не усолодиш мені гіркої пагуби вашої, не відлучиш мене і страхом мук від Господа мого, за якого і стократно, коли б молена було, готова я померти".

Ігемон же повелів наближеним бити її в лице, кажучи: "Це так відповідаєш світлому володареві?" Тоді, посоромити її бажаючи, повелів роздерти на ній одежу і голу перед усіма поставити, й рече до неї: "Чи догідно тобі, дівчині, так перед усіма оголеній стояти?" Відповіла свята: "Безумний і безсоромний, і всякої нечисті наповнений, це не є мій сором, а твій, знає-бо Господь мій, що ніколи не бачило сонце голизни моєї"[11], ти ж бо мене перед очима стількох багатьох людей поставив голу! Знай же, що більше себе, аніж мене, посоромив ти. Мене-бо через сором оцей покриває Жених мій одежою слави, тебе ж сором лиця твого покриває навіки, і тепер усяка розумна людина скаже: "Коли б ігемон не був безсоромний і нечистої похоті наповнений, не оголив би на огляд усім дівочого тіла". І сказала до тих, що оголили її: "Коли оголили моє тіло і коли знаряддя мук усіляких поклали переді мною, то чого гаєтеся: бийте, січіть, терзайте, тіло оголене покривайте ранами, оголений сором покривайте кров'ю — і так побачите мене на рани готову, і не сподівайтеся чогось іншого почути від мене, тільки те, що вмерти хочу за Христа мого". Тоді, за повелінням ігемоновим, була розтягнена за руки й за ноги ниць і до чотирьох стовпів прив'язана. Підклали ж під неї вогонь зі смолою та сіркою і мучили її знизу вогнем і смердючим димом, а по хребті палицею били безмилосердно. Зверху, отож, бита, а з долу димом морена і вогнем опалена, терпіла і замість стогону псалом Дави-довий "Помилуй мене Боже" до кінця проговорила, і бита була доти, доки не знемоглися ті, що били. Після того відв'язали її від стовпів, з вогню зняли, до колеса прив'язали її і обертали коло, всі кості їй ламаючи і жили розтерзуючи. Вона ж бо молилася до Господа: "Пристанище моє і Захиснику мій, не відступи від мене, бо знемоглася від болю душа моя, і кістки мої стерлися!" І тоді силою Божою стало коло незрушно, і мучениця була відв'язана невидимою рукою і на всьому тілі виявилася ціла й здорова, аж усі подивувалися дивному чудові тому. І міг би ігемон через таке чудо прийти до тями і до пізнання істинного Бога, але засліпила злоба його, тож іншими муками почав святу мучити. Повелів, підвісивши її, шарпати їй ребра й терзати тіло її. Вона ж, усе це мужньо терплячи і тільки до одного Бога зводячи очі свої, говорила: "Поглянь на болість мою, Жените мій, що страждаю заради Тебе, і доброзволь у мені, непотрібній рабі Твоїй: нехай приємне тобі буде пролиття крові моєї, і щоб не була я відкинута від лику святих мучениць!" Після того знята була з дерева, і рече до неї ігемон: "Анастасіє, чи добре тобі зараз є?" Відповіла свята: "Дуже добре, кожна-бо мука добра й приємна мені за Того, якого я більше здоров'я й душі моєї люблю". Каже ігемон: "Коли добре тобі за Розіп'ятого муки терпіти, примножу-бо тобі такого добра". І повелів лезом вирізати сочки її. Свята ж, бачачи багато крові, що з неї сходила, почала знемагати вельми і попросила води пити. Один із тих, що поблизу там стояли, на ймення Кирило, приніс їй воду й подав їй. Вона ж, трохи напившись, мовила до того, хто подав: "Хай не позбудешся ти воздаяння від Господа, за словами його; мовив-бо: "І хто напоїть ... бодай кухлем водиці холодної в ім'я моє, бо Христові ви є, той не загубить нагороди своєї"[12]. Каже до неї ігемон: "Чи не досить тобі мук, чи більше хочеш бути мучена?" Відповідає свята: "Чини, що хочеш, сильний-бо є Бог мій і на більші муки укріпить силу мою, яка знемагає, й понизить гординю твою". Мучитель же повелів нігті з пальців їй вирвати, по тому відсікти руки й ноги її, по тому зуби їй усі вибити. Почала свята знову знемагати і води просила, ріка ж крові випливала з вуст її. І знову згаданий Кирило водою трохи напоїв її. Мучитель побачив, що Кирило напоює водою мученицю, подумав, що він християнин є (так воно й було), відтак мечем його повелів посікти, і усічений був блаженний Кирило — пішов до Господа прийняти мзду свою за чашу холодної води, якою в ім'я Христове напоїв Христову мученицю. Свята ж, водою охолоджена, трохи спочила й молилася, говорячи: "Не залиш мене, Боже, Спасителю мій!" Ігемон же повелів відрізати язика її. Свята ж сказала: "Хоча й язика мені відріжеш, кровопивце беззаконний, але серце моє не перестане волати до Господа; Господь же того, хто мовчанням молиться, ліпше послухає". Взяв, отож, слуга кліщі, вклав у вуста її і, витягши вельми язика їй, відрізав. Весь же люд закричав, досаджуючи й дорікаючи ігемонові за таке люте й нелюдське мучительство. Ігемон же, роз'ятрившись на людей, повелів виволокти святу за місто і відсікти мечем чесну її голову. І так завершила подвига мучення свята і достохвальна великомучениця Христова Анастасія. Святе ж її тіло без поховання було покинуте на з'їжу звірам та птахам, але, за Божим промислом, залишилося ними не зачеплене. Коли ж настала ніч, явився ангел блаженній стариці Софії і повелів узяти тіло святої Анастасії, яке лежало в полі за містом. Вона ж, захопивши чисте полотно, вийшла із монастиря і не знала, куди іти. Помолилася упадливо до Бога й пішла, Богом керована. Дійшла до місця, де лежало кинуте святе тіло духовної її дочки. Тоді, любо цілуючи і численними слізьми, як водою, омиваючи його, сказала: "Улюблена дочко моя, яку я у безмов'ї та трудах виховала, в пості та молитвах, у дівстві та цнотливості берегла, повчаючи страхові Божому і святій його любові, солодка дочко моя, за яку я завше уболівала, "поки образ Христа не відбився" на тобі[13]; дякую тобі, що послухала ти мене, убогої матері своєї, і здійснила ти бажання моє. Не марно трудилася біля тебе — постала-бо ти перед Женихом своїм у шлюбному одінні непорочного дівства свого, прикрасившись кров'ю своєю. Молю-бо тебе нині не як дочку, а як матір і пані мою: хай буде утвердження старості моєї твоїми до Бога молитвами, і поминай мене, веселячись із Господом. Коли ж повелить відійти від тлінного мого тіла, умоли Його благість, щоб милостивий був до гріхів моїх".

Так плачучи, гадала, що має чинити, сама ж бо була вже немічна, ледве могла з палицею ходити і не мала сили ані взяти й понести святого її тіла, ані там поховати, і печалилася, не знаючи, що робити. І тут, за промислом Божим, прийшли якихось двоє незнайомих їй чоловіків, чесні на вигляд, добрі в бесіді, християни ж вірою. Вони, знайшовши старицю, як плакала над тілом, допомогли їй і, зібравши відсічені вуди, руки й ноги, які туди із міста викинені були, і святу голову до тіла на місце своє приладнавши і полотном обвивши, понесли на певне осібне й чесне місце і там, співаючи надгробних пісень, поховали багатоцінного того скарба, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа.

[1] "Від Метафраста".

[2] Пс. 112, 9.

[3] Пс. 91, 11.

[4] Пс. 140, 4.

[5] Іс. 8, 12.

[6] Мт. 10, 28.

[7] Кол. 1, 24.

[8] Мт. 10, 30.

[9] Пс. 33, 21.

[10] Пс. З, 4.

[11] "Голизни її дівочої не бачило сонце".

[12] Мт. 10, 42; Мр. 9,41.

[13] Гал. 4, 19.

Житіє преподобного отця нашого Аврамія-затворника і блажєнної Марії, анепсії його

(Анепсія - [1])

Блаженний цей Аврамій[2] народився від доброчесних батьків, з юності в церкві вправлявся і, Божественних Писань у насолоду наслухавшись, повчився із них. Батьки любили його вельми і примушували одружитися, він-бо не хотів. Безліч разів принуджували вони його, щоб пойняв жінку, тож, не бажаючи, повинувався волі їхній. Відбувся шлюб, і на сьомий день, коли сидів він у світлиці зі жінкою, раптово засяяла, як світло, в його серці благодать Божа, і, вставши, пішов із дому, нічого нікому не сказавши, — Бог його наставляв. Вийшов із міста і далі як за два поприща знайшов порожню хоромину, тож, зайшовши, поселився в ній із веселощами серця і віддався спасінню своєму, славлячи Бога.

Сумували батьки його з родичами про те, що сталося, і пішли шукати всюди блаженного. Після сімнадцяти днів знайшли його, як молився у келії Богові і, побачивши його, здивувалися. Блаженний же рече до них: "Не дивуйтеся, але прославте Бога-Чоловіколюбця, що збавив мене від марнотного світу, і моліте Господа за мене, щоб подав мені до кінця понести благе ярмо, що його сподобив мене прийняти. І покиньте мене: нехай поживу тут безмовно заради любові Божої і звикну творити волю Його". Вони-бо, побачивши несхитну волю його, сказали: "Амінь". І молив їх блаженний, щоб не утяжу-вали його, приходячи, і, зачинивши двері, залишив мале віконце, через яке їжу приймав, і так жив, служачи Богові. Просвітився-бо помисел його благодаттю, і багато досяг у доброму житті у повстримності великій, у смиренні, у цнотливості та любові. Пройшла щодо нього слава повсюди, і всі, хто чув, приходили побачити його і діставали користь од нього — дано-бо йому було слово премудрості, і розуму, і втіхи. Трапилося ж померти батькам блаженного Аврамія по десяти роках, відколи він відійшов, і залишили йому численні маєтки. Він же, не бажаючи залишати молитов своїх та безмовності, умолив одного знайомого друга, щоб роздав усе злидарям і, так учинивши, пробував без печалі — було-бо старання блаженного, щоб не пристав розум його до земних речей, і через це нічого не зібрав на землі, тільки одну ризу, і волосяницю, і посудину, з якої звик їсти чи пити, і рогозину, на якій спочивав. Проздовж усіх літ іноцтва свого не змінив правила, п'ятдесят-бо років у іноцтві пробув з великим старанням до Бога і з любов'ю.

Було серед навколишніх сіл одне село вельми велике, в якому від малого до великого всі еллінами були, і не знайшлося нікого, хто зміг би їх навернути до Бога. Посилалися від єпископа країни тієї численні пресви-тери та диякони, які не відвернули їх від зваби ідольської, не могли-бо витерпіти скорботи, що мали від них. І багато чорноризців покушалися щодо цього не раз і, нічого не досягши, відкидалися від них.

Одного дня сидів єпископ зі своїми кліриками і згадав блаженного Аврамія, та й каже: "Не бачив я за життя свого такого досконалого в усякім добрім ділі і доб-ровгодного мужа, як пана Аврамія". Відповіли йому клірики: "Так, владико, раб є Божий і досконалий інок". Єпископ же мовить до них: "Хочу його поставити священиком у селі тому еллінському, терпінням-бо своїм та любов'ю зможе серце їхнє прихилити до себе й наверне їх до Бога". І зібрався тоді із кліром та й пішов до нього. Прийшли туди, і, привітавшися, почав єпископ говорити йому про те еллінське село й молив його, щоб пішов туди. Почув це Аврамій і вельми печальний став, і рече до єпископа: "Прости мені, отче святий, і полиши мене плакати на гріхи свої, я ж бо немічний є і нездалий до такої речі". Мовить до нього єпископ: "Через благодать Божу сильний ти є, не полінуйся на добре послу-шання". Відповів блаженний, кажучи: "Молю твою святість, покинь мою простоту, щоб плакав я на зло своє". Говорить до нього єпископ: "Це покинув ти світ і все в ньому зненавидів ти, розіп'явся ти і все справив ти, але послушання не маєш". Почув це Аврамій, просльозився вельми й рече: "Хто я є, пес мертвий, і що життя моє, коли так помислив ти про мене?" Відповів йому єпископ: "Тут сидячи, себе самого спасаєш, там же, за поміччю благодаті Божої багатьох маєш спасти і навернути до Бога"[3]. Розсуди-бо: яка тобі мзда більша буде: чи спасти себе одного, чи багатьох?" Блаженний же, плачучи, рече: "Воля Божа нехай буде, заради послушання нехай піду!" І вивів його єпископ із келії, ввів у місто і, освятивши його, послав із радістю великою із кліром у те село.

Блаженний-бо в дорозі молився до Бога, кажучи: "Чоловіколюбче добрий, побач неміч мою і пошли благодать свою на поміч мені, щоб прославилося пресвяте ім'я Твоє!" Прийшов ото в село, побачив людей, звабою бісівською одержимих, які служили ідолам, і застогнав, плачучи. Звів-бо очі свої на небо й рече: "Єдиний без гріха Боже, не зневаж діла рук своїх!" Тоді послав у місто до одного із ближніх друзів своїх, якому доручив після батьків роздати злидарям майно, щоб із решток маєтку прислав йому на будову церкви. Друг-бо той прислав йому, скільки на потребу могло бути. Блаженний-бо зі старанням почав будувати Божий храм і невдовзі звів доброкрасну церкву і прикрасив її, мов жінку добру. Доки ж будувалася церква, приходив блаясенний і молився Богу посеред ідолів, не кажучи нікому ані слова. А коли завершено було церкву, приніс там молитву Господу із численними слізьми, молячись Богові й кажучи: "Збери, Господи, людей розкиданих і введи їх до церкви цієї, просвіти їм очі розумом, щоб пізнали Тебе, єдиного доброго Чоловіколюбця Бога". Закінчивши ж молитву, вийшов із церкви і розкидав требище їхнє, побивши їхніх богів. Вони ж, побачивши, що сталося, мов дикі звірі, кинулися на нього і, б'ючи, вигнали його геть із села. Він-бо вночі повернувся, прийшов туди знову і ввійшов до церкви, з плачем та криками молячись Богові, щоб спас загиблих людей. Коли ж настав ранок, знайшли його в церкві, як молився, і вразилися; приходили відтак повздовж дня до церкви не на молитву, але щоб побачити добротність будівлі й красу її. Блаженний же молив їх, щоб пізнали Бога; вони ж його кілками, як каменя бездушного, били. І повергли його на землю, очепили шию і з села волочили. Гадаючи, що помер він, наклали на нього каміння і, залишивши, відійшли. Він же ледве живий був, опівночі отямився і, вставши, почав плакати вельми, і говорив до Бога: "По-що, Владико, зневажив ти сльози мої і смирення моє? Пощо відвернув Ти від мене лице своє і зневажив Ти діло рук своїх? Нині, Владико, поглянь на раба свого і почуй молитву мою, і укріпи мене, і звільни рабів своїх від вуз диявольських, і дай їм пізнати Тебе, єдиного істинного Бога, що нема іншого, окрім Тебе". Тоді ввійшов у церкву і, стоячи, співав, і молитву творив.

Знову настав ранок, прийшли люди і, побачивши його живого, жахнулися. Суворі ж бувши та немилосердні, мучили його вельми і знову кинули його на землю, очепивши шию линвою, і поволокли із села геть. Страждав так блаженний близько трьох літ, як камінь твердий, у вірі терплячи, битий, гнаний, волочений і камінням побиваний, голодний і спраглений; з усього того, що траплялося йому, не прогнівляючись на них, ані нарікаючи, ані малодушним не стаючи; не печаль терплячи, а більше прикладаючись до любові та бажання їхнього, молячи й наставляючи, старців їхніх, мов батьків, повчаючи, молодих, як братів, дітей, як чада, — вони ж його роздразнювали й наругу чинили.

Одного разу зібралися разом усі, що жили в тому селі, від малого до великого і, вражені від Аврамія, почали говорити поміж себе: "Чи бачите велике терпіння цього мужа, чи бачите невимовну його любов до нас, адже, бувши від нас у великих кривдах, не відійшов звідси і нікому не прорік лихого слова, ані відвернувся від нас, але з радістю великою терпить оте все. Воістину на життя нам від Бога він посланий, про якого завжди говорить, повідаючи, що є Царство, рай, вічне життя, і правдиві є слова його. Коли б так не було, не терпів би він од нас так багато зла. Але й богів наших явлена є неміч: не змогли його скривдити, коли побивав він їх. Воістину раб він є живого Бога, і все мовлене ним істина є. Ходімо ж, щоб повірити в Бога, якого він проповідує!"

І так усі рушили й однодушно до церкви прийшли, волаючи й кажучи: "Слава небесному Богу, який послав раба свого, хай порятує нас од зваби диявольської!" Блаженний же, побачивши їх, порадів радістю великою вельми, і стало лице його як ранішнє світло. Розтулив вуста свої й прорік до них: "Батьки мої, і брати мої, і діти, приходьте, віддам Богові славу, який просвітив сердечні очі ваші, щоб пізнали Його, щоб очистилися від диявольської нечистоти. Віруйте живому Богові від усієї душі, що Він є Творець неба й землі, й усього, що на них, безначальний і невимовний, і неосяжний, Світлода-вець, Чоловіколюбець, страшний і добрий Господь. Віруйте і в Сина його єдинородного, що є премудрістю його, і силою, і волею, і в пресвятого Його Духа, що оживлює все, і, віруючи, дістанете небесне життя". Відповіли всі, сказавши: "Так, отче наш і наставниче життя нашого, як кажеш і учиш нас, так віруємо і чинити, що нам повелиш, готові ми є". І тоді прийняв їх блаженний, усіх хрестив у ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа від малого до великого — десь тисяча душ. І в усі дні читав їм божественні книги, навчаючи їх і оповідаючи їм що про Царство Небесне, що про рай і про геєну вогненну, і про правду, і про віру, і про любов. Вони ж були, як земля добра, що приймає сім'я добре і подає плоди: одне в сто, друге — в шістдесят, а третє — в тридцять. Так з великим старанням і дбанням учення його з насолодою вислухали і словам його повинувалися. І мали блаженного перед очима своїми, як ангела Божого, і союзом любові до нього прив'язалися, і дослухалися до святого його учення. Пожив блаженний після увірення їхнього один рік, навчаючи їх слову Божому день і ніч безнастанно, а, побачивши їхнє до Бога старання і тверду віру, захотів залишити їх; бачачи, що вони його вельми люблять і вельми шанують, побоявся, щоб не був розум його прив'язаний до якихось земних печалей і щоб не змінилося іноцтво його. Встав отож вночі, помолився Богові, кажучи: "Єдиний без гріха, єдиний святий, що на святих почиває, єдиний Чоловіколюбче і милосердний Владико, що просвітив очі думок їхніх і відв'язав їх од зваби ідольської і який дарував їм своє розуміння, до кінця доглянь їх чоловіколюбством, і огороди їх оплотом благодаті своєї, і просвічуй завжди серця їхні, щоб, здійснивши догідне Тобі, сподобилися Небесного Царства Твого. І мене, недостойного й немічного, заступили, і не візьми мені цього за гріха, Ти ж бо все знаєш, відаєш, що Тебе люблю і тебе бажаю". І, скінчивши молитву, ознаменувався знаменням хресним і відійшов звідтіля таємно у якесь інше місце і сховався від них.

Коли ж настав ранок, за своїм звичаєм, новопро-свічені люди прийшли до церкви і, шукаючи його, не знайшли, дивувалися і, як вівці загублені, ходили й розшукували свого пастиря зі слізьми, гукаючи на ім'я його. Коли ж, обшукавши всюди, не знайшли його, вельми опечалилися і тоді пішли до єпископа, повідавши, що сталося. Почув той, осмутнів і зі старанням послав багатьох повсюди шукати блаженного, найбільше через сльози й прохання стада його, і шукали його, ніби каменя коштовного, але не знайшли послані. Єпископ же із кліром прийшов у село і, побачивши всіх утверджених у вірі та любові Христовій, вибрав з-поміж них достойних та й поставив пресвитерями та дияконами і, благословивши їх, відійшов.

Почув усе це блаженний, порадів вельми, прославив Бога та й каже: "Що маю тобі воздати, о Владико мій добрий, за все, що воздав ти мені? Поклоняюся й славлю Твій промисел!" І так помолившись, радіючи, пішов у келію свою, де був раніше. Збудував і іншу келію малу, з'єднану з першою, і всередині зачинився, радуючись у Бозі, Спасі своєму. Побачив диявол усе, що було із Ав-рамієм, розпалився від заздрості і всяко намагався збити доброго Христового воїна. Захотів його в гордість вознести і прийшов до нього зі словами похвальними; коли стояв блаженний на молитві, раптово світло засяяло сонячне в келії його, і голос почувся, ніби від Бога, що казав: "Блаженний ти є, блаженний ти є, Аврамію, так блаженний, що ніхто з-поміж людей не здійснив волі моєї, як ти, і через те блаженний ти!" Тоді блаженний, збагнувши звабу ворожу, зніс голос свій і сказав: "Тьма твоя з тобою нехай буде в погибель, о сповню-ваче зваби та погибелі! Я ж бо людина є грішна, маю ж уповання на благодать і поміч Бога мойого й не боюся тебе, і не застрашить мене твоє привиддя, фортеця-бо моя непереможна — це є мені ім'я Спаса мого Ісуса Христа, якого я полюбив і Його ім'ям кладу тобі заборону, псе нечистий!" І тоді зник диявол, наче дим.

Знову через кілька днів молився блаженний уночі, прийшов сатана, сокиру тримаючи, і почав, січучи, руйнувати [двері] келії його, і, гадаючи, що в отворі вони, закричав біс до других своїх бісів великим голосом, кажучи: "Подбайте, друзі мої, постарайтеся швидко, щоб, увійшовши, зачавили ми його!" Блаженний же рече: "Всі народи мене оточили — я ж Господнім ім'ям їх понищив!"[4] І тоді сатана зник, а келія була вся ціла.

І знову через кілька днів молився опівночі й побачив рогозину свою, на котрій стояв, яка горіла великим полум'ям, і, наступивши на полум'я, прорік: "На гаспида і василиска наступлю й буду топтати лева і змія"[5] заради імені Бога мойого Ісуса Христа, який допомогає мені!" Втік-бо сатана і горлав великим голосом, кажучи: "Я тебе переможу, зловидний, знайшов-бо я хитрість на тебе!" Одного дня, коли їв блаженний, увійшов знову до келії його диявол в образі юнака і, наблизившись, хотів перекинути на землю посудину його, з якої їв. Він же, збагнувши, тримав посудину і їв, нічого не боячись, — диявол же стояв перед ним. Тоді поставив диявол свічника і свічку запалену на ньому і почав співати веле-голосно, кажучи: "Блаженні непорочні в дорозі, що ходять законом Господнім"[6], і співав того псалома до кінця. Святий же не відповідав йому, доки не поїв, поївши ж, знаменувався і рече до нього: "Псе нечистий і триокаянний, і немічний, і страшливий, коли знаєш, що блаженні є непорочні, пощо докучаєш ти їм, адже блаженні є і триблаженні всі, що сподіваються на Бога і люблять його від усього серця?" Відповів диявол: "Докучаю їм, щоб перемогти їх, і спокусу учиню їм, і від усякого доброго діла відверну їх". Рече до нього блаженний: "Не буде добра тобі, проклятий, щоб ти когось подолав із тих, що бояться Бога, або спокусив. Пере-можеш-бо подібних до себе, котрі відступили від Бога своєю волею; тих зваблюєш і перемагаєш, що Бога нема в них, від люблячих так зникаєш, як дим од вітру[7]; сама лишень молитва їхня зі сльозами так тебе жене, як вітер жене порох. Живий Господь мій, який є благословенний у віках, слава й похвала моя, отож не боюся тебе, хоч би все літо стояти мав тут чи більше, а волі твоєї не учиню, псе нечистий, не дбаю-бо про тебе так, як хтось, бува, не дба про пса якогось побитого". Коли це блаженний сказав, тоді він зник.

І знову через п'ять днів, коли закінчував блаженний полуношне співання, прийшов ворог із привиддям численного люду, і накинули, як привиджувалося, на його келію ужівку й тягли, волаючи поміж себе: "Викиньмо її в рів!" Побачивши їх, блаженний мовив: "Оточили мене, немов бджоли стільник, та розгорілися вони, як вогонь у тернині"[8] — і йменням Господнім противився їм. І загорлав сатана, кажучи: "Не знаю вже, що іншого ще учинити, це-бо всяко переміг мене ти, й силу мою понизив ти, не дбаючи за мене. Але тебе не маю залишити, доки, здолавши, не смирю тебе". Блаженний же відповів йому: "Проклятий будь ти і всі справи твої, нечистий! Слава ж і поклоніння нашому Владиці, єдиному святому Богу, який чинить тебе потоптаним і оганьбленим бути від нас, котрі люблять Його. Пізнай нині, окаянний і безсоромний, що ми не боїмося тебе ані привидь твоїх". Достатній час отак боровся зі святим диявол, бажаючи застрашити його всілякими привиддями, але не зміг твердого помислу перемогти, більше ж сам від нього перемагався. Святий Аврамій же сильнішими подвигами та любов'ю до Бога вправлявся, бо возлюбив Бога все-душно і таке провадив життя, щоб сподобитись йому благодаті Божої, і через те не міг диявол перемогти його. В усі літа іноцтва його не минув жоден день без сліз, і не рухнув вуст своїх на сміх[9]. Не наблизився єлей до тіла його, ані вмив лиця свого, але так був, ніби кожного дня вмирав.

Був у цього блаженного брат по плоті, котрий мав одиначку дочку. Коли помер батько її, залишилася дівчинка осиротіла. її взяв знайомий і привів її до дядька, коли було їй сім років. Той же повелів їй бути у зовнішній келії, а сам пробував зачинений у внутрішній, були-бо дверці малі поміж них, через які навчав Псалтиря й іншим книгам. І інокувала з ним дівчинка, як і він, у пості та молитвах і в усіх іночих подвигах та чеснотах. Багато років блаженний зі слізьми молився Богу щодо неї, щоб мала думку до Нього і щоб не прив'язала себе до земної марноти, батько-бо залишив їй достатні маєтки, і в тому часі повелів святий роздати все злиденним. Вона ж молила дядька свого, кажучи: "Моли Бога за мене, отче, щоб збавилася всіх різноманітних диявольських сітей". В усьому уподібнювалася дядькові своєму в іночому житті, і веселився старець, бачачи її добрі подвиги, сльози й смиренну мудрість, безмов'я й покірливість, і любов до Бога. Двадцять років інокувала з ним, наче ягниця чиста і ніби голубиця добра. Коли ж закінчилося двадцяте літо, сіть напнув над нею диявол, щоб уловити її: може, так зможе блаженного уразити й ум його відлучити від Бога?

Був один інок, котрий ім'я тільки іноче мав, а не діло; побачив ту блаженну через двері і запраг її — забажав до неї бесідувати; ніби полум'я, розпалилося серце його від скаженої до неї любові. Жадав її достатній час, десь цілий рік, доки не допоміг йому сатана: відчинив двері її келії, зайшов до неї, звабив і осквернив її. Після гріховного вчинку жахнулася вона в думці і, розтерзавши одяг свій, била себе по обличчю й хотіла сама себе задушити з печалі. Сказала подумки: "Я померла душею і погубила дні мої, і труд іночий, і повстримність мою, і сльози мої — все в ніщо пішло; Бога-бо прогнівила, і сама себе погубила, і преподобного дядька свого у гірку печаль увела, і зневажена я дияволом — то навіщо жити мені, окаянній? О горе мені, що вчинила?! О горе мені, у що впала?! Як заморочився помисел мій і як загинула, не розумію! Яка темна запаморока покрила серце моє — і не знаю, що вчиню, чи де заховаюся, чи куди піду, чи в якийсь рів кинуся? Де є вчення дядька мого преподобного і де є наказ друга його Єфрема, котрий наказав мені: "Прислухайся до себе і збережи душу свою безсмертному Жениху доброму, Жених-бо твій святий є і ревнильник". І тому не дерзну поглянути на небо, по-мерла-бо я для Бога та людей. Сидіти вже тут не можу, оскільки я грішниця, наповнена-бо я нечистоти — як знову почну розмовляти зі святим тим отцем? Коли ж відважуся, то вогонь вибухне із тих його дверець і спалить мене. Треба мені йти в інший край, де не буде нікого, хто знає мене; хай самотня помру, і в тому уже нема надії мені на спасіння".

Рушила відтак і відійшла до іншого міста, і, змінивши вигляд свій, жила в гостинниці. Коли це трапилося з нею, мав видіння блаженний: побачив страшного й великого вельми змія, мерзького на вигляд, що шумів силою. Прийшов до келії його і знайшов голубицю, проковтнув і знову повернув на місце своє[10]. Прокинувся блаженний зі сну, уразився вельми й гірко плакав, кажучи: "Чи сатана гоніння підніме на святу Церкву і багатьох відведе від віри, чи розкол буде в Церкві". Помолився Господу і мовить: "Господи-Чоловіколюбче, що все бачиш, Ти один знаєш, [що значить] видіння це!" І знову після двох днів побачив того-таки змія, що вийшов із місця свого і прийшов до келії його, і, підклавши під його ноги свою голову, розпався. Побачивши ту ж таки голубицю в череві, блаженний простяг руку і взяв її живу — і не була осквернена. Тоді прокинувся блаженний, покликав двічі дівицю, що шокувала із ним, кажучи: "Чому розлінувалася ти, другий уже день не розтуляєш своїх вуст на славослов'я Боже?" І не було відповіді. Відчинив дверці і не знайшов її, і збагнув, що видіння, яке бачив, щодо неї було, і, заплакавши, прорік: "О горе мені, що ягницю мою вовк схопив, і дитина моя полонена стала!" І підняв голоса свого, зі слізьми кажучи: "Спасе всього світу, поверни ягницю Твою Марію в загорожу життя, і хай не зійде старість моя із печаллю у пекло. Не зневаж моління мого, Господи, але пошли благодать свою невдовзі, щоб забрав її із вуст змієвих!" — минуло два дні після відходу блаженної, коли бачив видіння.

Два роки пробула Марія без дядька свого, а він день і ніч молив Бога про неї. Через два роки повідав йому дехто, де вона є і як живе. Умолив він одного із знайомих своїх, послав його туди, щоб здобути звістку про неї. Пішов посланий і довідався, і побачив її — прийшов і повідав йому. Святий же, почувши це, повелів принести собі воїнську одежу і привести коня, відчинив дверці, вийшов і одягся як воїн, і шапку велику й вельми високу поклав на голову свою, щоб прикрила лице його. Взяв і золотницю одну із собою і, всівшись на коня, поїхав. Прибув до тієї гостинниці, роздивився туди й сюди, бажаючи її бачити. Усміхнувшись, рече до гостинника: "Друже, чув я, що маєш тут дівицю добру, покажи її мені, щоб надивитися в осолоду". Той же, бачачи старечу сивину його, посміявся з нього в серці своєму: зрозумів-бо, що питає про неї заради блуду, і відповів: "Маю таку дівицю, і вельми вона красна", — була-бо блаженна насправді гарна лицем, більше природи людської. Тоді старець приязно каже до нього: "Поклич її до мене, щоб повеселився сьогодні". Коли прикликали її, прийшла до нього. Як побачив її святий у блудницькому уборі, ледве не все тіло його слізьми покрилося. Стримався, щоб не бути пізнаним від неї, бо, пізнавши, могла втекти від нього.

Сиділи вони й пили, почав загравати з нею сам цей дивний чоловік, вона ж відчула пахощі, що відходили від чистого й численними подвигами умертвленного тіла його. Тоді, згадавши перші дні повстримності своєї, зітхнула, просльозилась і каже: "О горе мені самій!" Гостинник же мовить: "Пані Маріє, тут пробуваєш оце другий рік із нами, і ніколи від тебе не чув таких слів та зітхання — що тобі тепер сталося?" Вона ж говорить: "Коли б померла раніше тих літ, блаженна була б". І тоді блаженний, щоб не пізнала його Марія, мовив до неї гострим словом: "Чи ж нині пом'янула ти гріхи свої, коли до мене прийшла?" Узяв же цяту[11] і дав гостиннику, кажучи: "Друже, учини нам добру вечерю, щоб повеселитись у цей вечір із цією дівчиною, здалеку-бо прийшов заради неї". О, яка премудрість Бога ради! О, який розум духовний! О, яка безсумнівність заради потреби! Адже за п'ятдесят років іноцтва свого хліба до ситості не зажив ані води достатньо не пив. Тепер м'ясо їсть і вина п'є, щоб врятувати душу загиблу. Чини святих ангелів дивувалися на небесах такому розсуду того блаженного, великодушності й розумній раді: їв м'ясо й пив вино, щоб від скверни забрати потоплену душу[12]. О премудрість премудрих! О розум розумних!

Після вечері та веселощів їхніх каже йому дівиця: "Пане, вставай і йди на ложе, поспимо там". Він же рече: "Ходімо!", і коли ввійшли, побачив там ложе велике, наслане високо, і сів на ньому та й каже до неї: "Зачини двері і прийди роззуй мене". Вона ж зачинила двері, прийшла до нього, він же мовить: "Пані Маріє, наблизься сюди до мене". Коли ж наблизилася вона, схопив її і тримав міцно, щоб не утекла, тоді поцілував її і, знявши шапку зі своєї голови, заплакав і сказав до неї: "Дитино моя, Маріє, чи не пізнала ти мене? Чи не я тебе виховав — що тобі сталося, о дитино моя! Хто тебе погубив? Де твій ангельський образ, що його ти мала, о дитя моє! Де повстримність твоя і плач сліз твоїх? Де неспання твоє і на землі лежання? Та ж ніби з висоти небесної до рову ти зійшла! О дитя моє, не повідала ти мені, коли зогрішила, щоб я прийняв покаяння за тебе із улюбленим моїм Єфремом? Пощо так учинила ти? І пощо уразила мене ти, в печаль видиму так укинула мене? Хто безгрішний є, хіба один Бог!"

Слухаючи, вона була як камінь бездушний у руках його, боячись, а заодно соромлячись. Знову рече блаженний: "Не говориш нічого мені, дитино моя Маріє, не говориш нічого мені, утробо моя! Чи не заради тебе прийшов я сюди? О дитя моє, я відповідаю перед Богом за тебе в день судний, я за гріхи твої покаяння на себе візьму!" До півночі так плакав, моливсь і повчав. Вона ж, здобувшись трохи на сміливість, мовить до нього, плачучи: "Не можу дивитись на тебе через сором лиця мойого, тож як можу молитися Богу, коли споганена є нечистими сквернами?" Він же говорить до неї: "Хай на мені буде твій гріх, о дитя! З рук моїх хай зніме Бог гріха твого, тільки ти послухай мене і піди — нехай повернемося на своє місце. І Єфрем за тебе Бога молить, о дитя моє! Помилуй старість мою, молю тебе, утробо моя! О дитя моє, встань і йди за мною!" Вона ж відповідає йому: "Коли знаєш, що можу покаятися, і прийме Бог молитву мою, то йду й припаду до твого преподоб'я і обцілую плесниа ніг твоїх святих, що так милосердствували щодо мене і що прийшов сюди, аби мене вивести зі скверни цієї нечистої." І, поклавши голову на ноги йому, цілу ніч плакала й говорила: "Що тобі воздам за все, владико мій!"

Коли ж настав ранок, мовив до неї: "Дитино, встань та ходім!" Вона ж сказала до нього: "Маю тут трохи золота та одягу — що велиш щодо цього?" І рече блаженний: "Все покинь тут, бо то частка ворожа є". І встали та й пішли відтак. Посадив її на коня, вів, а сам перед нею йшов, радіючи; як пастир, коли знайде заблукле овеча і з радістю візьме його на рам'я своє, так і блаженний, радіючи серцем, ішов. І коли прийшли на місце своє, там її зачинив у внутрішній келії, де був він раніше, а сам пробував у зовнішній келії. Вона ж у веретищі волосянім зі смиренням та плачем, із повстрима-ністю та покірливістю інокувала старанно і, закликаючи Бога на поміч, каялася з великою щирістю. Таке було її покаяння і така молитва, що наше покаяння супроти того покаяння тінь є, і наша молитва супроти тієї молитви ніщо є. Бог же милосердний, не бажаючи жодному погинути, а щоб усі прийшли в покаяння, помилував рабу свою, котра істинно покаялася, і відпустив її гріхи їй. На ознаменування ж її прощення дав їй благодать цілити недуги тим, що приходять.

Прожив блаженний Аврамій ще десять років і, бачачи її велике покаяння, сльози, і пости, і труди, й старат-ливі до Бога молитви, утішився і славив Бога. По тому помер у Господі — заснув, маючи сімдесят літ від народження свого. На час же відходу його зібралося мало не все місто, і кожен із них старатливо наближався до чесного тіла його — і болящі зцілення діставали. Прожила ж ягниця Христова Марія після відходу дядька свого п'ять років у великій повстриманості, за сльозами молячи Бога день і ніч, так що ті, які часто проходили уночі мимо, чули голос плачу і ридання її безмірного, зупинялися, дивуючись, і прославляли Бога. Так цілковито розкаявшись і добровгодивши Богові, блаженна Марія з миром відійшла і нині, після зворушливих пла-чів, радісно веселиться зі святими у Господі, Йому ж слава навіки. Амінь.

[1] "Анепсія — братова дочка".

[2] "Написане преподобним Єфремом Сирином".

[3] "Більша мзда спасти багатьох, аніж одного."

[4] Пс. 117, 10.

[5] Пс. 90, 13.

[6] Пс. 11-, 1.

[7] "Диявол перемагає тих, що віддаляються від Бога, а ті, що люблять Бога, перемагають диявола".

[8] Пс. 117, 12.

[9] "Плакав щоденно святий Аврамій, ніколи не сміявся".

[10] "Голубицю зжер змій і знову повернув її живу".

[11] "Золотник".

[12] "Чернець м'ясо їсть із благословенного приводу".

а Плесни — передні частини ступні.

Пам'ять преподобного отця нашого Аврамія, архімандрита Богоявленського Ростовського, нового Чудотворця

Преподобний отець наш Аврамій[1] у юності своїй покинув батьків своїх, укупі й усе мирське сум'яття, узяв хреста свого й наслідував Христові, якого щиро полюбив. І став ченцем, учинився чистим пристанищем Святого Духа. Духу відтак плоть свою підкорив і численними трудами її умертвив, володіючи пристрастями й уподібнюючись життю безплотних ангелів, бувши сам у тілі. Через це став для ченців начальником і світлом світу, збагатив чудесами своїми, благістю ж Христовою зціляв тілесні й душевні невиліковні хвороби й пристрасті. Побачив же преподобний Аврамій звабу ідольську, яка була в місті Ростові, бо не всі громадяни прийняли святе хрещення, але багато хто нечестиво жив, поклоняючись кам'яному ідолу, який називається Велес, що оморочив сатана звабою серця їхні, і мариська від ідола того чинилися і людей страшили, коли хто поблизу його йти осмілився. Те преподобний бачив, і в царське місто пішов, і явився йому святий Іван Богослов по дорозі, й подав йому тростину, кажучи: "Повернись у Ростов і побий тією тростиною ідола Велеса, і скажи йому: "Во ім'я Господа Ісуса Христа велить тобі Іван Богослов, щоб побитий ти був". І тоді повернувся блаженний у Ростов, учинив повелене, і розпався весь ідол у порох. На місці-бо тому поставив церкву в ім'я святого Івана Богослова, взявши благословення від єпископа, по тому й другу поставив малу церкву Богояв-лення Господа нашого Ісуса Христа і келії поставив, і, іноків зібравши, дбав про них, общину їм установивши. Багато-бо зазнав зла від невірних, бо хотіли розорити святиню і спалити монастиря, але Бог не допустив того. Невдовзі преподобний усіх привів до Христа через доб-ророзум'я своє, і хрестилися від малого до великого, й почали приходити на славослов'я Боже до церкви. Святий же читанням книжним насолоджував серця їхні, по тому збудував церкву велику і прикрасив її всілякими прикрасами. Полюбили ростовські князі цього великого преподобного та братію його й почали маєтки численні й села давати на влаштування обителі і на потребу братії[2]. Єпископ же раду учинив із князями й поставив святого архімандритом. Він же почав працю до праці прикладати, живучи чеснотливо.

Якось диявол, бажаючи перепону вчинити святому в час молитви, вліз до умивальниці його. Святий же хотів руки вмити, приступив до умивальниці і збагнув підступність вражу, взяв швидко хреста і поклав на верх тієї посудини, а довкола посудину огородив хресним знаменням. І не міг вийти звідти диявол, палений святим хрестом у посудині на численні дні. У той час прийшли князі, за звичаєм, у монастир помолитися і від святого прийняти благословення. І ввійшли до келїї його, старця ж святого не було тоді в келії, але був у пекарні — прав братії волосяниці, трудячись. Почувши про князів, пішов у келію благословити їх, і побачив преподобний духа нечистого, який вийшов на монастир: князі-бо дерзнули зняти хреста із посудини без святого отця, і в тому часі вийшов дух сморідкий із посудини, як дим чорний, і застрашив усіх, що там були. І сказав біс до преподобного на монастирі: "Окаянний, ти мене мучитись примусив у посудині і паленим бути силою хресною. Учиню і я тобі перепону в малому часі".

Прийшов святий у келію, благословення сподобив князів і, повчивши, відпустив їх із миром. По тому біс перетворився у воїна, пішов до князя у Володимир, кажучи: "Є в Ростові, господине, в твоїй області, чернець один, Аврам-волхв, що вдає святого. Той знайшов у землі велику мідну посудину, а в ній багато золотих посудин і поясів золотих та ланцюгів, що годі й ціну встановити їм. І тим скарбом монастир збудував і церкву велику поставив, а твоїй владі не повідав, те ж бо належить твоїй величності, а не тому старцю". Князь же з великим гнівом послав лютого воїна по святого, кажучи: "В чому знайдеш старця, не кажучи йому жодного слова, в тому й поставиш його переді мною".

У той час випало святому Аврамію стояти на молитві в самій волосяниці й не озутому у сандалі. І прийшов до нього раптово злий воїн, не мав милосердя і взяв його, не давши ані взутися, ані ризи вдягти. Збагнув святий ворожнечу вражу, не злякався, але подякував Богу. Взяв же воїн преподобного отця, наругу чинячи, посадив його на пістряву ослицю, й іночі сандалі наклав на ноги його, і поставив перед великим князем у місті Володимирі в одній лишень волосяниці. І повелів князь покликати й того воїна, що в його образі біс був. Той же почав гудити святого, ті ж таки слова про віднайдення скарбу в лице виказуючи йому. Святий-бо звів руки до неба, помолився й поклав заборону духу лукавому силою Господа нашого Ісуса Христа, і тоді [біс] зник. Князь же побачив звабу диявольську і святого отця, який стояв поганьблений, жахнувся, і всіх, хто там були, страх обняв. І почав князь зі слізьми прощення просити у святого за таке зогрішення; преподобний же незлобливий був, простив князя. Він же, бачачи смирення та незлоб'я блаженного, честь велику віддав йому і, давши багато маєтків та сіл його обителі, відпустив з миром. Прожив преподобний у своєму монастирі літа достатні і в глибокій старості відійшов до Господа, якому ж добровгодив. Богу нашому слава нині і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобної Анни, що, перейменувавши себе Євтиміяном, у чоловічому образі подвиг чинила. Вона народжена була в Константино-граді від одного благочестивого диякона церкви Пресвятої Богородиці, котра у Влахерні. З'єднана була в законному шлюбі і стала матір'ю двом дітям. Відтак чоловік її й діти до Господа відійшли в царство Кон-стантина й Ірини; тоді відкинулася марноти мирської і від одного чеснотливого ієромонаха, який прийшов од Олімпа, в таємному місці постриглася. Відклала жіночі одежі, одяглась у чоловічі чернечі і, від усіх утаївшись, відійшла в Олімпійський край, і, ввійшовши в одну обитель, жила серед братії як ніби євнух, трудилася добре в послушенстві, в пострасі та молитвах і вельми догодила Богу. Прийняла ж дар творити чудеса і цілити недуги, через що пройшла щодо неї чутка повсюди, аж звідали про ченця Євтиміяна-чудотворця і святійшому константинопольському патріарху Тарасію. Прикликав його до себе, бесідував із ним і монастир йому поставив. Багато-бо в своєму чеснотливому житті перетерпіла напастей од бісів і від злобних людей, аж відійшла вона звідтіля (таємниця її почала декому наяву виходити), і в пустелях вона спиталася, тікаючи від спокус. Після ж багатьох своїх подвигів і трудів померла в краях Ісиг-матських у Господі.

У той-таки день страждання святих мучеників: Клав-дія, Астерія, Неона і Теонілли, які постраждали при Диоклитіяні-царі і при Лисії-ігемоні. Були ж літами молоді, рідні брати і сестри, народжені від одних батьків в Ісаврійському краї. Мали ж бо мачуху і після смерті батька батьківського маєтку добивалися. Пішли в Момпсветійське місто судитися перед ігемоном. Мачуха ж не хотіла їм нічого дати, наговорила на них, що вони християни. Запитані ж були на суді і з дерзно-венністю Христа ісповідали, через що вельми мучені були. Нарешті три брати поза місто виведені, і, до хрестів прибиті, померли. Теонілла ж була за волосся повішена і, вельми бита, віддала духа свого Господу.

[1] "Від прологу".

[2] "Села та маєтки як давно почали давати церквам у Росії".