Преподобний Іоан Ліствичник вшановується Святою Церквою як великий подвижник і автор чудового духовного твору, відомого під назвою “Ліствиця”, тому преподобний і здобув прізвисько Ліствичника.

Про походження преподобного Іоана майже не збереглося відомостей. Існує переказ, що він народився близько 570 року і був сином святих Ксенофонта і Марії, пам’ять яких святкується Церквою 26 січня. У шістнадцять років юнак Іоан прийшов до Синайського монастиря. Наставником і керівником преподобного став авва Мартирій. Після чотирьох років перебування на Синаї святий Іоан Ліствичник був пострижений в іноцтво. Один з присутніх при постризі, авва Стратигій, передбачив, що він стане великим світильником Церкви Христової. Протягом 19-ти років преподобний Іоан трудився у послусі своєму духовному отцеві. Після смерти авви Мартирія преподобний Іоан вибрав відлюдницьке життя, віддалившись до пустинного місця, званого Фола, де провів 40 років у подвизі безмовності, посту, молитви і в сльозах покаяння. Не випадково у “Ліствиці” преподобний Іоан так говорить про сльози покаяння: “Як вогонь спалює і знищує хмиз, так чиста сльоза змиває всі нечистоти, зовнішні та внутрішні”. Сильна і дієва була його свята молитва, про це свідчить приклад з житія угодника Божого.

У преподобного Іоана був учень, чернець Мойсей. Одного разу наставник наказав своєму учневі наносити в сад землі для грядок. Виконуючи послух, чернець Мойсей із-за сильної літньої спеки приліг відпочити під тінню великої кручі. Преподобний Іоан Ліствичник знаходився в цей час в своїй келії і відпочивав після молитовної праці. Раптово йому з’явився чоловік поважного вигляду і, розбудивши святого подвижника, з докором сказав: “Чому ти, Іоане, спокійно відпочиваєш тут, а Мойсей знаходиться в небезпеці?” Преподобний Іван негайно прокинувся і став молитися за свого учня. Коли його учень повернувся увечері, преподобний запитав, чи не трапилося з ним що-небудь погане. Чернець відповів: “Ні, але я наразився на велику небезпеку. Мене ледь не роздавив великий уламок каменя, що відірвався від кручі, під якою я опівдні заснув. На щастя, мені почулося уві сні, що ти кличеш мене, я схопився і кинувся бігти, а в цей час з шумом впав величезний камінь на те саме місце, з якого я втік…”

Про спосіб життя преподобного Іоана відомо, що харчувався він тим, що не заборонялося статутом посницького життя, але – помірно. Не проводив ночей без сну, хоча спав не більш того, скільки необхідно для підтримки сил, щоб безперестанним неспанням не погубити розуму. “Я не постив надмірно, – говорить він сам про себе, – і не вдавався до посиленого нічного пильнування, не лежав на землі, але упокорювався.., і Господь скоро врятував мене”. Примітний наступний приклад упокорювання преподобного Іоана Ліствичника. Обдарований високим проникливим розумом, навчений глибоким духовним досвідом, він з любов’ю повчав усіх захожих до нього, скеровуючи їх до спасіння. Але коли деякі, через заздрість, почали дорікати йому в багатослівності, яку вони пояснювали пихатістю, то преподобний Іван наклав на себе мовчання, щоб не подавати приводу для засудження, і мовчав протягом року. Заздрісники усвідомили свою помилку і самі звернулися до подвижника з проханням не позбавляти їх духовної користі співбесіди.

Приховуючи свої подвиги від людей, преподобний Іоан іноді усамітнювався в печері, але слава про його святість розповсюдилася далеко за межі місця подвигів, і до нього невпинно приходили відвідувачі всіх звань і станів, що жадали почути слово повчання і спасіння. У віці 75-ти років, після сорокалітнього подвижництва в самоті, преподобний був вибраний ігуменом Синайської обителі. Близько чотирьох років управляв преподобний Іоан Ліствичник святою обителлю Синаю. Господь наділив преподобного до кінця його життя благодатними дарами прозорливості і чудотворінь.

Під час управління монастирем на прохання святого Іоана, ігумена Раїфського монастиря (пам’ять в Сирну суботу), і була написана преподобним знаменита “Ліствиця” – керівництво для сходження до духовної досконалості. Знаючи про мудрість і духовні дарування преподобного, Раїфський ігумен від імені всіх ченців своєї обителі просив написати для них “дійсне неухильне керівництво для нащадків, і немов сходи утверджені, які охочих підводять до Небесної брами…”.

Преподобний Іоан, що відрізнявся скромною про себе думкою, спочатку зніяковів, але потім з послухом приступив до виконання прохання раїфськіх ченців. Свій твір преподобний так і назвав – “Ліствиця”, пояснюючи назву таким чином: “Спорудив я драбину сходження… від земного до святого… на зразок тридцяти років Господнього повноліття, знаменно спорудив сходи з 30 сходин, по яких, досягнувши Господнього віку, станемо праведними і безпечними від падіння”. Мета цього твору – навчити, що досягнення спасіння вимагає від людини нелегкого самозречення і посилених подвигів. “Ліствиця” припускає, по-перше, очищення гріховної нечистоти, викорінювання пороків і пристрастей в старій людині; по-друге, відновлення в людині образу Божого. Хоча книга була написана для ченців, будь-який християнин, що живе у світі, отримує в ній надійного путівника для сходження до Бога, і стовпи духовного життя – преподобний Феодор Студит (пам’ять 11 листопада і 26 січня), Сергій Радонежський (пам’ять 25 вересня і 5 липня), Йосип Волоколамський (пам’ять 9 вересня і 18 жовтня) та інші – посилалися у своїх повчаннях на “Ліствицю” як на найкращу книгу для спасительного керівництва.

Зміст одного із ступенів “Ліствиці” (22-ий) розкриває подвиг винищування пихатості. Преподобний Іоан пише: “Пихатість висловлюється при кожній чесноті. Коли, наприклад, зберігаю пост – пишаюсь, і коли, приховуючи піст від інших, вирішую їсти, знову пишаюсь – розсудливістю. Одягнувшись в світлий одяг, перемагаюся шанобливістю і, переодягнувшись у дрантя, пишаюсь. Якщо говорити почну – потрапляю під владу пихатості. Якщо мовчати захочу, знову вдаюся до неї. Куди не поверни це терня, воно все стане колюками догори. Пихатий… на перший погляд шанує Бога, а в дійсності більше прагне догодити людям, аніж Богові… Люди високого духу зносять образу благодушно і охоче, а слухати похвали і не відчувати ніякої приємності можуть тільки святі і непорочні… Коли почуєш, що ближній або друг твій в очі або позаочі лихословить тебе, похвали і полюби його… Не той показує упокорювання, хто сам себе лає: як бути нестерпним самому собі? Але хто, збезчещений іншим, не зменшує своєї любові до нього… Хто звеличився природними даруваннями – щасливим розумом, високою освіченістю, читанням, приємною вимовою і іншими подібними рисами, які легко здобуваються, той ніколи не набуває дарів надприродних. Бо хто в малому не вірний, той і в великому буде не вірний і пихатий. Часто трапляється, що Сам Бог упокорює пихатих, насилаючи несподіване безчестя… Якщо молитва не винищить пихатого помислу, пригадаймо розлучення душі з тілом. Якщо і це не допоможе, злякаємо його ганьбою Страшного Суду. “Той хто підноситься, буде понижений” вже навіть тут, раніше майбутнього обітованого життя. Коли ті, що хвалять, або краще – лестивці, почнуть хвалити нас, негайно пригадаймо всі беззаконня свої і знайдемо, що зовсім не вартуємо ми того, що нам приписують”.

Цей та інші приклади, наведені в “Ліствиці”, служать зразком тієї святої заповзятості щодо свого спасіння, яка необхідна кожній людині, охочій жити благочестиво, а письмовий виклад його думок, як плід багатьох і витончених спостережень його над своєю душею і глибокого духовного досвіду, є керівництвом і великою допомогою на шляху до істини і добра.

Ступені “Ліствиці” – це перехід з сили в силу на шляху прагнення людини до досконалості, яка не водночас, але тільки поступово може досягатися, бо, за словом Спасителя, “Царство Небесне силою береться, і ті, що вживають зусилля захоплюють його” (Мф. 11, 12).