90 років тому, 23 січня 1929 р., в селі Благодатне Амвросіївського району Донецької області, в сім’ї робітника Антона Денисенка та його дружини Меланії народився син, якого назвали Михайлом, а нині це – Святійший Патріарх Філарет.

Юнак Михайло Денисенко, в 17-річному віці, зробив важливий крок у своєму житті – вступив до Одеської духовної семінарії, а продовжив своє навчання в Московській духовній академії. 1 січня 1950 р., він прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет.  В 1952 р. став ієромонахом, а в лютому 1962 р. архимандрит Філарет возведений в сан єпископа. В 1966–1990р.р. –  митрополит Київський і Галицький, екзарх України Російської православної церкви.

Всю роботу з підготовки та проведення святкування тисячоліття хрещення Русі 1988 р, через хворобу Патріарха Пимена, вів митрополит Філарет. 25-27 жовтня 1990 р. Архієрейський собор Російської православної церкви (РПЦ) надав Українській православній церкві (УПЦ) самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет став Предстоятелем УПЦ із титулом «Митрополит Київський і усієї України». У травні 1990 р. після смерті Патріарха Пимена Священний Синод таємним голосуванням обирає місцеблюстителем патріаршого престолу, що було вагомим кроком до майбутнього обрання вже Патріархом. Але Господь відвів митрополита Філарета від московської кафедри, через втручання державних органів був обраний на патріаршество Алексій (Рідігер), задля іншої мети – стати патріархом для своєї рідної Української Церкви.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України митрополит Філарет скликав на початку листопада Помісний собор УПЦ, який одноголосно ухвалив повну канонічну незалежність, тобто автокефалію УПЦ. До речі, під рішеннями собору, стоїть підпис нинішнього митрополита Онуфрія (Березовського), який очолює екзархат Московської патріархії в Україні. Митрополит Філарет почав діяти під девізом «в незалежній державі – незалежну церкву». Проте Архієрейський собор РПЦ, що відбувся 1-2 квітня 1992 р., фактично відмовився надати УПЦ автокефалію. А в травні 1992 р. Москва, руками українських архієреїв на нічному неканонічному, так званому Харківському соборі, під керівництвом митрополита Никодима (Руснака), здійснила розкол Православної Церкви в Україні, усунувши митрополита Філарета з Київської кафедри та заочно обрала митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана). Майже всі тоді зрадили і відвернулися від митрополита Філарета, ховаючись по кутах й виконуючи московський сценарій, окрім єпископа Якова (Панчука) та невеликої частини духовенства, які не залишили свого предстоятеля у доленосний час.

Чи багато людей вірили на початку 90-х, що Патріарх Філарет доведе Церкву до автокефалії й отримання Томосу? Було в 1991-1992 р.р. досить багато критики й звинувачень на адресу владики Філарета, яка розповсюджена була у багатьох засобах інформації Росії й України, задля дискредитації Предстоятеля Української православної церкви. Тиражувались новини і про тиранію очільника УПЦ, і про порушення ним чернечих обітниць, і звинувачення у зв’язках з КДБ та ще багато інших висмоктаних з пальця так званих «смертних» гріхах. І значна частина пастви, яка повірила московським брехливим наклепам – відійшла. Але були й такі віддані пастирі й віряни, а серед них і священики Васильківщини, що на Київщині, де мною були зроблені перші й головні кроки до майбутнього пастирського служіння, залишилися з ним, допомагаючи йому розбудовувати нову незалежну Українську Церкву.

25 червня 1992 р. відбувся Всеукраїнський православний собор, на якому відбулося об’єднання Української православної церкви і Української автокефальної православної церкви в єдину Українську православну церкву – Київський патріархат. Митрополита Філарета обрали заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України, а 22 жовтня 1995 р. на Всеукраїнському Помісному соборі його обрали Патріархом Київським і всієї Руси-України.

За його каденції було піднято на новий якісний рівень і розпочато розбудову навчальних закладів для підготовки духовних кадрів, висвячено цілу когорту єпископів та священиків, створено нові єпархії та парафії, а найголовніше – УПЦ КП упевнено поширила свій вплив на всю територію України. Завдяки його досвіду й батьківській турботі, як очільника церкви, ним було поставлено на чолі єпархій високоосвічених і енергійних архієреїв, які сьогодні стали кістяком в єдиній помісній автокефальній Українській православній церкві. А його вихованець і патріарший намісник - Блаженніший митрополит Епіфаній, на Об’єнавчому соборі 15 грудня 2018 року у святій Софії, обраний митрополитом Київським і всієї України.

Навіть недоброзичливці й опоненти Патріарха визнавали, що він є людиною харизматичною, цілеспрямованою і надзвичайно наполегливою у відстоюванні українських інтересів. Він сам, перетерпівши тиск, шантаж і приниження від «московських братів», зумів вибудувати таку позицію й лінію української церкви, що вона стала на заваді духовній, культурній і політичній експансії Москви.

З його ініціативи й при його безпосередній участі було перекладено багато богослужбової літератури рідною українською мовою. А сам він особисто переклав українською всі книги Святого Писання – Біблію.

Патріарх Філарет із гірчичного зерна, якою була на той час УПЦ КП, розбудував таку церковну структуру, яка стала фундаментом для майбутньої помісної автокефальної Української Православної Церкви. Він на свої раменах проніс ідею автокефалії через багато десятиліть до визнання рідної церкви у Вселенською патріархією та ще за свого життя побачив, як 6 січня 2019 року відбулося отримання Синодального Томосу з рук Вселенського Патріарха Варфоломія.

Його історична роль й місія у відродженні й становленні незалежної Української православної церкви ще до кінця не вивчена й неоцінена, але вочевидь його епохальна постать заслуговує величної шани та поваги в суспільстві. Справжній герой і моральний авторитет українського народу, завдяки якому маємо духовний щит в боротьбі з внутрішніми й зовнішніми ворогами і що найголовніше сьогодні –  в протидії північному агресору. Під час окупації Кримського півострова та з початком російсько-української війни, він чітко висловився й засудив російську агресію, порівнявши дії президента РФ Путіна з діями Гітлера. З початком військових дій, допомагаючи Українській Армії, він благословив волонтерський рух з боку церковної спільноти. Він разом зі своєю паствою надав неоцінену допомогу різним підрозділам Збройних сил України, тим самим підняв моральний дух воїнів, а  також продемонстрував, що у найважчі часи для держави – українська церква завжди зі своїм народом.

Для всіх нас, він був, є і залишеться духовним лідером українського народу.

На многії й благії літа, Святійший Владико!

Протоієрей Григорій Фоя, клірик Свято-Введенського храму, кандидат богослов'я.