“В Єрусалимі ж біля Овечих воріт є купальня, що  зветься Вифезда, яка мала п’ять критих ходів. Біля них лежало багато хворих, сліпих, кривих, сухих, що чекали руху води” (Ін.5:2-3). Перед нами лікарня тих часів. За місцевим переданням головним лікарем цієї лікарні був ангел, що час від часу навідувався і зціляв одного з хворих.

Проблема в тому, що лікування у цій купелі перетворилося на битву за виживання. Найсильніший і найспритніший мав можливість першим вскочити в воду після пришестя ангела, що було необхідною умовою одужання. Сам процес лікування перетворювався на змагання, в якому один отримував усе, а решта – лише розпач.

Минуло два тисячоліття. Змагання стало нормою життя, а цей уривок – віддзеркаленням засліпленного прагненням перемог світу, що перетворився на Вифезду. Люди змагаються за посади, кар’єру, добробут, різні атрибути “суспільної успішності,” але замість очікуваних перемог приходить розпач.

Чому переміг не я? Чому одним дається все, а іншим нічого? Розпач росте з роками та приводить до пасивності. Мільйони очікують на “рух води” – свій шанс отримати усе й одразу. Вони заздрісно дивляться на тих, хто переміг, і одночасно нічого не роблять самі. Осудження, критика, скарги та вічне невдоволення є  ознаками такої позиції.

З іншого боку, досягши вершини, переможець стає самотнім. Слова хворого коло купелі: “не маю чоловіка,” – яскраво ілюструють цю самотність. Одночасно з розмовами про перенаселення Земної кулі та надзвичайну скупченість і щільність людства, феномен самотності здається гротеском. В реальності люди не знають і не хочуть знати найближчих сусідів. П’ятдесят років тому кожен міг назвати поіменно усіх мешканців свого села. Нині ціле село живе у багатоквартирному будинку, але більшість не знає імен навіть тих, хто живе за стінкою…