"…Він вознісся перед їхніми очима, i хмара взяла Його з очей їхніх. I коли вони дивилися на небо, під час вознесіння Його, раптом перед ними стали два мужі в білому одязі i сказали: «Мужі галилейськi, чого ви стоїте i дивитеся на небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на не­бо, прийде так само, як ви бачили Його, коли Він сходив на небо»." Діян (1:9-11) Сьогодні, в день Вознесіння Господнього, Церква немов завмирає у глибокій молитві — не від туги, а від усвідомлення великої тайни. Син Божий, Який став Людиною, пройшов страждання, смерть і воскресіння — у славі підноситься на небо, несучи із Собою все людське. У тілі, в якому Він народився, плакав, любив, прощав, терпів і воскрес — Він входить у вічність. І це означає, що тепер Небо вже не чуже людині. Воно стало нашим домом. Бо там — наш Господь. Там — наша людська природа, з’єднана з Богом навіки. На перший погляд, Вознесіння може здатись прощанням. Учні залишаються на землі, а Учитель іде у славі. Але ангели кажуть: «Цей Ісус… прийде знову». І ми віримо — Він не полишив нас. Вознесіння — це не віддалення, а зміна форми Його присутності. Тепер Христос — не лише поруч, а в нас. У кожному, хто вірить, хто шукає, хто любить. Цей день — не про розлуку. Це день глибокої єдності. День надії. Апостол Павло пише: «Шукайте горішнього, де Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3:1). Ісус не тільки вознісся — Він відкрив шлях і для нас. Тепер небо — не недосяжне. Воно — реальність, до якої ми покликані. Свято Вознесіння нагадує: наша віра — це не втеча від світу, а дорога до Бога, через любов, жертву й вірність. Перед Своїм Вознесінням Христос дав апостолам (а через них — і нам) завдання: «Ідіть і навчіть всі народи» (Мт. 28:19). Ми стали Його свідками. Ми — Його очі, руки, серце у світі. Вознесіння — це передача естафети. Тепер Церква має продовжити справу Христа: сіяти любов, істину, милосердя. Звернімо увагу: Христос возноситься без драматизму, без тріумфального галасу. Лише благословення. Лише тиша. Бо справжня слава не потребує шуму. Справжня сила — у смиренні. Іде не для того, щоб залишити нас, а щоб ми навчилися жити вірою, а не видінням. Щоб серце стало тим місцем, де небо торкається землі. Ми живемо у час війни, болю, втрат. Світ здається зруйнованим. Але саме в таких обставинах це свято звучить як відповідь. Ми підносимо погляд угору — не для втечі, а для сили. Бо знаємо: Ісус пройшов глибину страждань і піднявся у славу. І туди веде нас. Вознесіння — не втеча від реальності. Це поклик увійти в неї глибше — з вірою, з миром, з відповідальністю. Піднімати серце над образами. Душу — над страхом. Ближнього — над розпачем. Вознесіння Господнє — це ніжне, але сильне нагадування: ми не самі. Христос поруч. У нашій вірі, у молитві, у Євхаристії. І наш шлях має кінець — і цей кінець не темрява. Це — світло. Це — вічність. Це — обійми Отця.