У 1569 році в Любліні відбулася відома подія, що знаменувала утворення нової держави — Речі Посполитої. Польське королівство і Велике Князівство Литовське об`єдналися в єдину державу з одним монархом (королем польським і великим князем литовським), спільною зовнішньою політикою, однаковим маєтковим правом, монетою. Литовське князівство зберігало автономію з окремим урядом і адміністрацією, судом, фінансами, військом та законами.

При цьому було проведено також територіальні зміни. Згідно сеймових постанов від Литви до Польщі відійшли Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля й Київщина. Разом із раніше приєднаними Галичиною та Холмщиною вони утворювали Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Брацлавське, а з 30-х років XVII століття й Чернігівське воєводства.1 Представники цих земель принесли на сеймі присягу на вірність королю та Польській Короні.2 Незабаром монарху присягнуло все населення новоутворених воєводств.3

Таким чином до Польської держави відійшли майже всі українські землі, за винятком Буковини, яка входила до складу Молдови та Закарпаття, яким володіла Угорщина.4 На думку польського уряду, відбулося возз`єднання «частини із своїм цілим, члена із своїм тілом та головою».5

`Уоїитіпа Ье&ит. Т.2. СПб., 1859. С.87-102; Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991. С.34-36.

2Яковенко Н. Зрадливий перевертень чи цементуючий фермент нації?//Наше минуле. К.,1993. №1. С.186.

3А Ю З Р. 4.2, т.1. Постановленая дворянских провинциаль-ньіх сеймов в ЮгоЗападной России. К., 1861. С.1-17.

"Грушевський М. Ілюстрована історія України. К., Львів, 1913. С.192.

5Довнар-Запольский М. Кистории Люблинской унии //Киев-ская старина. 1896. №2. С.57.

Люблінська унія розпочала новий етап в історії українського народу. Це в повній мірі відноситься і до українського православ`я, виразником та гарантом якого мала би виступати Київська митрополія.

Що ж являла собою митрополія у територіальному відношенні, якими правами й привілеями вона користувалася, які процеси розвивалися в самій Церкві, серед православного населення наприкінці XVI — на початку XVII століть?

Зрозуміло, що детально вказати тогочасні межі митрополії практично неможливо. Замість того, ми спробуємо вияснити кінцеві пункти польсько-литовської держави, між якими знаходилися митропольні володіння. На заході країни Київська митрополія простяглася до містечка Яблочня і міст Дорогочина та Берестя (Берестейське воєводство), підходячи таким чином до самої столиці Речі Посполитої — Варшави. На північному заході вона простяглася до Вільна, Трок та Ковна (Віленське воєводство).1 На північному сході її володіння досягали міста Вітебська і навіть трохи далі. На сході держави до складу Київської митрополії входили власне українські землі («козацька украйна»), основна частина яких складала митрополичу єпархію.2

Що стосується кількості єпархій, то необхідно відзначити, що число їх та обсяг Київська митрополія періодично змінювала, і з бігом часу їх було десять, а саме: 1) Київська митрополича; 2) Брянська чи Чернігівська; 3) Володимир-Волинська; 4) Луцька; 5) Холмська; 6) Галицько-Львівська; 7) Перемиська; 8) Смоленська; 9) Полоцька; 10) Турівська.3

Як бачимо, Київська митрополія розповсюджувала свою діяльність не лише на українські, але й на значну частину білоруське-литовських земель, населення яких у своїй більшості було православним.

`Титов Ф. О заграничньїх монастирях Киевской епархии XVII—XVIII вв. //Труди Киевской Духовной Академии. 1905. № 3. СЛ60.

2ПредельІ Киевской епархии в древнєє й ньінешнее время // Киевские епархиальньїе ведомости. 1861. №1. С.10.

3Митрополит Іларіон. Українська Церква за час Руїни. Вінніпег, 1956. С.153.

Не враховувати цієї обставини польський уряд, зрозуміло, не міг. Тому в своїх привілеях, жалованих «обивателям» приєднаних воєводств неодноразово підкреслювалося, що на них й надалі будуть розповсюджуватися всі закони Литовського Статуту (крім тих, які суперечили існуючому польському законодавству), зберігатимуться всі права та «вольності» раніше ними набуті. Мало того, їм надавалося право при потребі змінювати, а то й взагалі вилучати цілі статті Статуту.

Діловодство, крім «справ, що стосувалися Магдебурзького права, чи інших прав по звичаю коронному», мало й надалі вестися українською (руською) мовою.1 Українська православна шляхта зрівнювалася в правах з католицькою і отримала змогу брати безпосередню участь в управлінні державою, зокрема через пани-Ради. Держава брала на себе зобов`язання «всі вільні посади та звання надавати обивателям осідлим, шляхетського стану». Набуті же князями та «іншими жителями та потемками їх, як римського так і грецького віросповідання достойності та положення зберігаються».2

Відносно православної церкви, то держава зобов`язувалася «як римського, так і грецького віросповідання не принижувати, не обмежувати й повністю зберегти»/ В грамоті короля Сигизмунда II Августа Київському митрополитові Іоанну НІ Протасовичу було сказано, що владика повинен й надалі управляти православною церквою в Речі Посполитій та поставляти їй за звичаєм єпископів, архимандритів, ігуменів тощо.3

Права та привілеї Української Православної Церкви неодноразово підтверджувалися польськими королями."Таку грамоту отримав митрополит Онисифор Дівочка від короля Стефана Баторія. Про привілеї православної церкви та її духо-

`Уоїитіпа Іе^ит. С.81-83. 2УоІитіпа Іе§ит. Т.2. С.84. 3Тамже. С.84-87.

3Харишин М. Київська митрополія в кінці XVI — першій половині XVII століть. К., 1993. Деп.в ДНТБ України, №2198 Ук 93. С.9. ЩДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.185. Арк.1-2.

венства навіть у 1695 році писав у своїх листах й Сигизмунд III.1 Глибоко зневажаючи православ`я, він у цьому ж році підписав привілеї про урівняння прав православного духовенства з католицьким і скріпив його печаткою.2 Жоден із польських монархів у перші десятиліття після 1569 року не порушив привілей їхнього попередника Сигизмунда І Старшого, в якому зокрема говорилося: «Всі члонки, коториї виписані суть у світку прав духовних їх Закону Грецького, у сім нашім листу дотверджуєм то все навічність.»3

Отже, Люблінською унією та наступними після неї постановами юридичне закріплювалися права і привілеї Київської митрополії та гарантувалася свобода віросповідання. Православна церква у правовому відношенні нарівні з католицькою ставала панівною в`Речі Посполитій.

Однак, історичний аналіз подій та документів того часу дають підставу стверджувати, що таке становище Київської митрополії носило по суті формальний характер, а зусилля польських урядовців і всієї католицької партії в дійсності були спрямовані на знищення української церкви як головного чинника народності. На жаль, представники вищого духовенства митрополії проявили при цьому пагубну для православ`я пасивність. Дехто з них своєю негідною для духовної особи поведінкою фактично сприяв церковній руйнації.

Відомо, що в той час ще не існувало засад відокремлення церкви від держави. Церква була невід`ємним атрибутом державності, її інститутом. Відштовхуючись від середньовічного правила: «сіциз ге§іо, еіциз геїі^іо (чия країна, того й релігія)», стає зрозумілим, що Польща будучи католицькою, не могла об`єктивно довго терпіти на своїй території існування іншої релігії чи іншого обряду віросповідання, незалежно від того — хотів цього король і його партія чи ні.

З відходом українських земель до Польщі в Україну ринула велика кількість польських магнатів. Виникають величезні

`Там же. Ф.223. Оп.1. Спр.133. Арк.1-2.

2Там же. Ф.2227. Оп.1. Спр.193. Арк.1-3.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1 Спр.8. Арк.1-2.

латифундії «королев`ят»: Замойських, які володіли землями від Тернополя до Паволочі; Тарнавських, котрі господарювали на Уманьщині; Конецпольських, що мали староства Барське, Плоскіровське, Переяславське, Гадяцьке та Миргородське. Найбільше отримали Вишневенькі — Олександр та Михайло, які у 1590 році займали все Посулля (наприкінці XIX століття воно охоплювало Полтавську і частину Чернігівської губерній).1

Разом із шляхтою в Україну прийшли й різноманітні ордени, які почали активну місійну католицьку працю. Серед них особливо виділялися домініканський, франсісканський та бернандинський. їхні ченці, виключно поляки за походженням, поруч з католицизмом поширюють й полонізацію.

У 1540 році католицька церква заснувала орден Єзуїтів (Ісусівців), який зосередив видатні інтелектуальні сили і взяв у свої руки виховання молоді за допомогою високоосвічених педагогів у школах різних ступенів. Запрошені до Польщі єзуїти, після Люблінської унії поширили свою діяльність в Литві та Україні. Вони відкрили школи у Вільні (1570 р.), колегії в Ярославі, що стала центром єзуїтської пропаганди в Галичині (1571 р.), в Полоцьку (1579 р.), школи в Орші, Любліні, Несвіжу, Львові, Кам`янці, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському та інших містах.2 Майже вся Україна вкрилася мережею їхніх шкіл, до яких охоче вступали діти православних, виносячи звідти разом із наукою й ідеї католицизму. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали наставниками, опікунами.

На політичному грунті орден Єзуїтів створив теорію єдності держави та церкви, звичайно католицької. Одночасно він висунув ідею польського месіонізму: завдання Польщі бути муром католицизму, який би відділяв християнський світ від Дикунів-рутенів. Вся політика Польщі була чітко визначена: латинізувати і в той же час денаціоналізувати Україну. А для цього треба було знищити насамперед її православну церкву. Це завдання могло вирішитися трьома шляхами: 1) ліквідацією Церковно-національних святинь і цінностей минулого;

іПолонська-ВасиленкоН. Історія УкраїниТ.1. К., 1992. С.344. Югієнко І. Українська Церква. Т.1. К., 1993. С. 113-114.

2) падінням престижу православної церкви; 3) викликанням почуття сорому за приналежність до цієї церкви.1

Щодо Київської митрополії, то вона дуже мало приділяла уваги освіті православних у своїх єпархіях. Як наслідок, православна церква значно поступалася в цьому плані католицькій. На середину XVI століття культурно зубожіла і православна література, яка обмежувалася тільки церковно-богослужбовими книгами, а цього було вже замало для освіченої людини. Тому дуже часто українська шляхта змушена була віддавати своїх дітей до латино-польських шкіл й самим користуватися польськими виданнями.

Проте ні митрополит, ні єпископи, не кажучи вже про уряд Речі Посполитої виправляти ситуацію не збиралися. Лише наприкінці століття, завдяки покровительству князя Костянтина Острозького і реформаторській діяльності братств, в Україну почали прибувати освічені грецькі духовні особи, вчені, богослови, які до цього часу ненадовго затримувалися в межах Київської митрополії. Тільки в 80-90 роках XVI століття острозький осередок став відчутно впливати на розвиток українського православного книгодрукування та освіти і тим самим торувати шлях до церковної реформи.2

На протязі XVI століття занепадав авторитет й самого митрополита, який продовжував титулуватися «Київським, Галицьким і всієї Русі».3 Це проявилося, насамперед, в тому, що він фактично втратив можливість повноцінно управляти церковними справами. Король, використовуючи так зване право «подання хлібів духовних» та «будучи, — за словами Стефана Баторія, — подавцею і оборонцею всіх костьолів та церков»,4 тобто й тих маєтків, що належали до митрополичих

`Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Філадельфія, 1954. С. 214.

2Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Цар-городський патріархат і генеза Берестейської унії //Ковчег. Львів, 1993. 4.1. С.10-11.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.8. Арк 3.

4А Ю З Р. 4.1, т.1. Акти относящиеся к истории православ-ной Церкви в Юго-Западной России. К., 1859. №13. С.59.

володінь, дедалі частіше, порушуючи всі звичаї православної церкви і закони, підписані ним же та його попередниками, бере на себе обов`язок призначати на кафедри єпископів. Дуже скоро таке правило стало нормою, а участь місцевого духовенства, шляхти та інших мирян у виборах архиєреїв майже повністю припинилася. Право «подавання» ставило вищу ієрархію у залежність від світської влади й робило єпископські кафедри предметом спекуляцій з боку людей, що не мали на них ані морального, ані формального права.

Кафедри, як і вагомі архимандрії, надавалися виключно православним шляхтичам — світським особам за військові або інші заслуги. Грамоти на єпископство видавалися здебільшого наперед, з правом зайняти кафедру як тільки вона стане вільною. Зокрема, таку грамоту отримав шляхтич Василь Євлашкович за службу в «орді» його сина. Євлашковичу дозволялося очолити Луцьку або Володимир-Волинську єпископію, як тільки котрась із них звільниться.1 На цьому грунті часто виникали різні зловживання, суперечки, боротьба між претендентами, так як король іноді відпускав одну і ту ж єпархію двом або й трьом особам.

Як правило, боротьба між ними не обмежувалася одними словами, а закінчувалася кровопролиттям.2 Здобувши врешті-решт кафедру, такий «номінат», передягнувшись у рясу й висвятившись на скору руку, відразу ставав єпископом, пройшовши за декілька днів усі духовні щаблі.

Правилом стало отримувати єпископства чи архимандрії по протекції, через зв`язки або гроші. Такі люди, ставши єпископами, використовували своє становище тільки для покращення свого добробуту, здебільшого зовсім не переймалися церковно-релігійними справами. Дуже часто вони за висвяту священника, який мав рекомендацію патрона чи громади, брали плату, котра значно перевищувала встановлений розмір.

Багато з таких людей не поспішали вступати у духовний сан і роками управляли єпархіями, залишаючись світськими особами. Навіть після хиротонії вони й надалі мало чимвідріз-

1А Ю З Р. Т.2. 1599-1637. СПб., 1865. №105. С. 129-130. 2АЮ З Р. 4.1, т.1. №4,5. С.7-12, 12-15.

нялися від шляхти, продовжували зберігати свої світські звичаї: їздили на полювання, справляли гучні банкети, проводили розпусне життя, здійснювали наїзди на своїх сусідів (світських та духовних), очолювали збройні загони, а то й просто займалися розбоєм на дорогах.

Так якісь Лісовський та Ставицький скаржились на єпископа Володимирського й Берестейського Феодосія, що він «сам своєю особою з слугами своїми розбійним і рейтарським звичаєм на них ударив».1 Не кращим чином повів себе й Луцький та Острозький єпископ Кирило Терлецький, який привласнив собі овес пана Бенедикта Стоцького. В зв`язку з цим проти єпископа восени 1592 року розпочався судовий процес.2

Немалих збитків зазнавали й господарства священників. Зокрема, міщани м.Кременця та королівські піддані с.Сапанівці, мало зважаючи на привілей, виданий ще Сигизмундом II Августом, спокійно користувалися лісом, пасікою та садом, що належали священнику церкви Святого Миколи отцю Остафію.3 Дійшло до того, що у справу був змушений втрутитися сам король Стефан Баторій.4 Не обійшла лиха доля й священника із кременецького передмістя отця Михайла. Шляхтич Лаврін Древинський відібрав у нього майно, а самого священника та його дружину заточив у в`язницю.5 Але найбільше постраждали поповичі Степан Шолуха, Кирик і Филон Дороготиські, у яких підляський воєвода Я.Заславський відібрав листи про грошовий борг, захопив майно, а господарів побив і кинув у темницю.6

Розбій та грабунки захопили й митрополичі володіння. У 1590 році Київський митрополит Михайло Рогоза судився із шляхтичем Н.Івашкевичем, який здійснив наїзд на села Уніне та Заруддя, що належали владиці. Села були пограбовані, лю-

`АЮЗР. 4.1, т.1. № 6. С.15-17.

3ЦДІА України в м.Києві. Ф.22. Оп.1. Спр.8.Арк.369 - 371.

4Там же. Арк. 371 -371 зв.

2Там же. Арк. 179.

5Там же. Арк. 491, 492.

6Там же. Арк. 571, 589 - 592.

ди жорстоко побиті, а дехто із підданих Михайла Рогози навіть загинув.1 У 1594 році Єроним Горностай, теж шляхтич, захопив у Київського митрополита село Детятковичі. На скаргу Михайла Рогози Київський земський суд розпочав судовий процес. В справу втрутився король Сигизмунд III і видав указ, який зобов`язував Єронима Горностая з`явитися до суду.2 Зрозуміло, що при таких обставинах Київському митрополиту було дуже важко справлятися зі своїми обов`язками.

Слід відзначити, що й самі митрополити не дуже відрізнялися від шляхти та своїх підлеглих архиєреїв. Справа в тому, що король іноді затверджував на митрополичу кафедру не обраного собором кандидата, а того з єпископів, котрий сам прохав монарха про обдарування «хлібом духовним київською митрополією». Наскільки великий розлад творився в Київській митрополії видно із листа галичан до митрополита Онисифора Дівочки в якому, зокрема, вони пишуть: «Ти сам даєш відкриті листи жидам проти Церкви Божої, на потіху їм, і велике безчестя нашого святого закону. В чесних монастирях замість ігуменів і братії живуть ігумени з жінками й дітьми, і володіють та правлять церквами Божими, і з великих хрестів роблять малі, а з того, що подано в честь і хвалу Богу, здійснюють святокрадство та влаштовують собі пояси, ложки, злочестиві посудини для своїх похотей; із риз роблять саяни, із єпитрахілей — брами. Але найскорботнішим є те, що ваша милість сам один поставляєш єпископів, без нас, братії своєї, чого й правила не дозволяють. І при такому незаконному призначенні висвячуються у великий сан люди негідні, які на поругання святого закону, на єпископськім сідаліщі без всяго сорому проживають з жінками і народжують дітей.»3

Розповсюдженим явищем серед духовенства було й «двоєженство», тобто повторне одруження священника, що заборонялося Церквою. За «двоєженство» у 1589 році на Терно-

`ЦДІА України в м.Києві. Ф.221. Оп.1. Спр.27. Арк.І^зв. 2Там же. Спр.32. Арк. 1-1 зв. 3А З Р. Т.З. №146. С.289.

нільському Соборі Константинопольський патріарх Єремія позбавив кафедри Київського митрополита Онисифора Дівочку. Це мало послужити перепоною для отримання духовного сану, а тим більше єпископського. Правда на думку М.Грушевського Онисифор Дівочка був не гіршим від інших єпископів. «Лиха доля, — писав він, — судила бути йому жертвенним козлом усіх гріхів української ієрархії XVI в.»1

Отже, як бачимо, в другій половині XVI століття вища ієрархія Київської митрополії була шляхетською за походженням, що помітно впливало на їхню поведінку та образ життя. Зрозуміло, що за таких обставин ієрархи українські відкидали будь-які контакти з Московським патріархом, російською церквою, де існувала жорстка система управління. З трудом вони переносили зв`язки із Константинопольським та іншими східними патріархами, які час від часу нагадували українським владикам про їхні прямі обов`язки.

Окрім права «подавання», яке торкалося церковних верхів, немалу шкоду для Української Православної Церкви приносив ще,й так званий «патронат» світських людей над церквами ї монастирями, що був по суті тим самим «подаванням» по відношенню до дрібного духовенства. Виникнувши як засіб допомогти церквам та монастирям, що вважалося справою честі кожної заможної людини, воно поступово зробилося спадковим і передавалося по заповіту. В особливо нестерпні умови потрапляли церкви та монастирі, коли їх патрони ставали католиками або переходили у іншу протестанську секту. В таких випадках патронат замість опіки обертався в переслідування та зневажання православних священників і мирян, котрі перебували під зверхністю такого патрона. А їх протягом століття ставало все більше і більше.

Про це з сумом сповіщає нам М.Смотрицький — автор «Триносу або Плачу Східної Церкви». У своєму творі він подає довжелезний список православних родів, які перейшли у католицизм, а саме: князі — Острозькі, Слуцькі, Збаразькі,

Трушевський М. До біографії Онисифора Дівочки //Записки НТШ. Львів, 1906. Т.74. Кн.б. С.5-9.

Заславські, Пронські, Горські, Вишневецькі, Сангушки, Ружинські, Соломирецькі, Масольські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші; шляхетні роди — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Тишкевичі, Горностаї, Семашки, Гулевичі, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Боговитини, Потії та інші. «Де дорогі й однаково неоцінені корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти?» — питається автор «Триносу».1

Український народ губив свою інтелігенцію, втрачав свою провідну культурну верству. Це призводило до того, що мало хто із порядних людей бажав висвятитися у священницький сан. Сучасники з жалем у серці відзначали, що у православні священники йде саме «людське сміття», голодне і невчене, та що їх скоріше можна зустріти в корчмі, ніж у церкві.

На наш погляд, дуже вдало охарактеризував становище православної церкви і роль Київської митрополії в українському суспільстві кінця XVI століття Д.Дорошенко. «Сама перебуваючи в стані великого розстрою, дезорганізації й занепаду, — писав відомий вчений, — православна церква не могла виконувати як слід завдання, яке випало на її долю з утратою українським народом державності: підтримувати стару духовну традицію, підтримувати рідну освіту й письменство і тим зберігати свою народність».2 Разом з тим, у свідомості «руського» (українського) народу «руська» віра, православна віра залишалася синонімом народності; перестати бути православним означало перестати бути українцем.

У такий скрутний час із Риму від папи надходять в Україну та Литву листи. Правда, їх було ще небагато, проте, вони носили чітко визначений характер. З середини XVI століття до 1595 року українська проблематика піднімалася тільки в 9-ти папських посланнях. Шість із них належали Григорію XIII і датувалися 1582-1583 роками. Одне послання папи стосувалося відкриття Вільнюської єзуїтської колегії, а решта

`Смотрицький М. Тринос //Українська література XVII століття. К., 1987. С.84. 2Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1. К., 1991. С.167.

були адресовані українським та білоруським магнатам К.Острозькому, його сину Янушу (Івану) Острозькому та Г.Слуцькому. Григорій XIII намагався схилити до себе наймогутніші магнатські роди і таким чином вирішити суперечку між православ`ям та католицизмом у Речі Посполитій. У листі до Г.Слуцького відверто писалося про об`єднання церков.1

І ось в цей критичний момент на громадську арену виступає нова верства українського суспільства — міщанство, яке досі відігравало незначну роль в громадському житті України. Організоване в церковні братсва, воно енергійно береться за рятування віри, а значить і народності. Цьому сприяла й церковна реформа, проведена Антиохійським патріархом Йоакимом (1586 р.) і підтверджена та поглиблена дещо пізніше Константинопольським владикою Єремією (1589 р.).

Реформа передбачала усунення церковного розладу, який творився у Київській митрополії. Для успішного її проведення братствам (насамперед Львівському та Віденському) надавалися особливі права. Зокрема, Львівське Успенське братство отримало почесний титул Ставропігії та виняткові повноваження. Йому надавалося право нагляду за духовенством та світськими людьми, за їх «благочестям і моральністю». Братство отримувало імунітет від місцевого владики і мало контроль над єпископським судом. Нарешті, всі братства в Україні повинні були засновуватися на зразок львівського та перебувати під його контролем.2

Такі заходи патріархів сприяли піднесенню авторитету та ваги цих організацій в суспільному житті, виникненню нових і реформуванню старих братств по всій території України: в Рогатині, в Львові, Городку, Бересті, Перемишлі, Комарному, Сатаневі, Галичі, Красноставі, Більську, Любліні, Києві, Луцьку та багатьох інших більш-менш значимих містах.3

плохий Н. Борьба украинского нарада с католической жспансией XVI — XVII вв. Днепропетровск, 1987. С.9.

2Костомарів М. Істория України в житєписях єї діячів (Переклад Барвінського О.). Львів, 1918. С.175, 177.

3Огієнко І. Українська Церква. Т.1. С.120.

Діяльність братств, до яких почали приймати і жінок як сестер, стала надзвичайно широкою. Вони видавали твори, виступали проти патронату (якщо він їх не влаштовував), проти польсько-католицької пропаганди, проти національних та релігійних обмежень. Братчики висміювали аморальний спосіб життя певної частини духовенства, намагалися впливати на висвячення гідних пошани людей, укладали протестації, виступали на судах, захищаючи церковне майно тощо. По суті, братства в той час стали єдиними захисниками православ`я в Україні.

Разом з тим, реформа проведена без врахування традиційного церковного укладу в Україні, мала й небезпечні моменти (контроль братств над духовенством, зменшення влади єпископів і т.д.), які призвели незабаром до негативних наслідків. На цій основі постійно виникали конфлікти, особливо між Львівським єпископом Гедеоном Балабаном та «шевцями, сідельниками й кожум`яками» Успенського братства, які нерідко скаржилися митрополитові.1

Надання нового статусу братствам, усунення Константинопольським патріархом з митрополичої кафедри Онисифора Дівочки та хиротонія митрополита Михайла Рогози, обраного лише світським собором без участі духовенства і, нарешті, призначення Луцького єпископа Кирила Терлецького екзархом Константинопольського патріарха з правом контролювати митрополита — все це поклало край бездіяльності українських ієрархів. Єпископат повільно приходив до усвідомлення слабкості української церкви. Тому першим його бажанням стало відновити знову традиційну єпископську владу.

До того ж ієрархія зіткнулася з вимогою патріархату надсилати до Константинополя кошти, маючи дуже малу/ надію отримати звідти реальну допомогу в боротьбі своєї Церкви проти наступу оновленої католицької церкви та загрози, що нависла над «руською» культурною самобутністю у Речі Посполитій. Всі ж біди Української Православної Церкви, на думку ієрархів, постали «ні з якої іншої причини,

1ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.214. Арк.З.

а тільки через незгоди з римськими єпископами».1

Тому, наприкінці 1589 — на початку 1590 року Львівський єпископ Гедеон Балабан вперше порушив питання про злуку з папським Римським престолом. Невдовзі до нього приєдналися Кирило Терлецький — єпископ Луцький, Леонтій Пельчицький — єпископ Пинський і Турівський та Діонісій Збируйський — єпископ Холмський і Белзький. У 1590 році, в червні, вони на приватній нараді в Белзі підписали декларацію про готовність до унії. Про своє рішення єпископи повідомили короля.2

На Соборах українських єпископів, які щорічно скликалися на початку 90-х років XVI століття питання унії постійно обговорювалося. Врешті, в 1594 році на черговому Соборі в м.Сокалі було вироблено ще одну декларацію, під якою свої підписи поставили майже всі єпископи Київської митрополії. Не підписався лише один, ім`я якого невідоме.3

Скориставшись чистими бланковими листами з підписами чотирьох єпископів, бравших участь в роботі Собору, Кирило Терлецький написав та подав королю та сенату прохання прийняти православну церкву в єднання з католицькою. Через деякий час до Київського митрополита Михайла Рогози надійшла королівська грамота, в якій Сигизмунд III дозволяв провести в Берестю об`єднавчий Собор, який мав привести «єднання з вселенським костьолом вами (православними єпископами) розпочате до бажаного закінчення»/

Таким чином, у другій половині XVI століття становище Київської митрополії виявилося двояким. Після Люблінської унії вища православна ієрархія, отримавши законодавчим шляхом ряд прав, привілеїв, земельних угідь та інших «добр», поступово перестала цікавитися церковними справами, а всю свою енергію спрямувала на власне збагачення. Відбувся роз-

*Гудзяк Б. Історія відокремлення: Київська митрополія, Царгородський патріархат ігенеза Берестейської унії. С.13,16.

2Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.389.

3Гудзяк Б. Вказана праця. С. 16.

`Китченко Ф. Иноверцьі в Вольїнской губернии//Вестник Юго-Западной й Западной России. 1863. Т.4. С.53, 54.

рив вищого духовенства з низами, православ`я почало занепадати. Одночасно з боку польсько-католицької партії проводився активний наступ, мета якого розширити кордони католицької церкви, принизити православ`я, посіяти до нього неприязнь української громади.

В результаті, на кінець століття склалася ситуація, коли з одного боку, вища православна ієрархія ставши шляхетською й відірвавшись від народу перетворилася в своєрідну касту, яка мало турбувалася долею Церкви; а майже вся провідна верства могутніх українських родів перейшла у католицизм. З другого боку, підвласне їм населення залишалося глибоко православним.

Таке становище ще більше загострило протиріччя, привело до церковного розладу в Київській митрополії.Почався активний пошук виходу із даної ситуації, заклалися по суті основи тієї нестійкості, невизначеності, що й призвели в майбутньому до втрати православною Київською митрополією своєї самостійності та самобутності. В даному ж випадку погляд був спрямований на захід. Вихід провідними церковними колами вбачався тільки через унію з Римом. Думка про будь-які зносини з Росією, з Московським патріархом українським єпископатом тоді ще не сприймалася.