Хоча на політичних переговорах Богдана Хмельницького з урядом Росії питання про підпорядкування митрополії не розглядалося, проте вони, за словами І.Власовського, «щиро чи не щиро, але велись найперше в ім`я православія, для спасіння його від гніту в Польщі».1 Для Богдана Хмельницького ідея захисту православ`я була чи не головним аргументом, який змусив би Росію в союзі з Україною розпочати війну проти Польщі. «Ми, — говорив гетьман, — ласки царської шукаємо і бажаємо, тому що від Володими-

`Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.299.

рового святого хрещення одна наша благочестива віра з Московською державою і ми мали єдину владу, а роз`єднали нас неправдами своїми і насиллям лукаві ляхи».1 Царський же уряд розціїіював боротьбу українського народу, як силу, здатну підірвати могутність Речі Посполитої, бачив у ній реальну можливість «повернути» Росії «спірні» землі України, Білорусі та Литви і закршитися там.2 Ось чому, підтримавши Визвольну війну, Москва намагалася заручитися, насамперед, підтримкою авторитетного духовенства Київської митрополії, влада якого розповсюджувалася на вказані території. Намагаючись зблизитися з українськими ієрархами, уряд Росії, з одного боку, без зволікань надав вагому матеріальну допомогу, різного роду жаловані грамоти владикам, великим монастирям, а з другого — почав реформувати за допомогою високоосвічених фахівців з України Церкву в себе вдома, що дозволяло привести її відповідно до норм вселенського православ`я.

Проте, зусилля Москви були марними, їй так і не вдалося перевести церковно-господарські зв`язки з Київською митрополією в політичну площину. Про це ще в 1651 році вказувалося Богдану Хмельницькому. Російський уряд, тоді ще не впевнений у своїх силах, боявся відкрито надати військову допомогу Україні, що означало би опинитися в стані війни з Польщею, Для свого оправдання цар та бояри посилалися на інертність в політичному відношенні українського духовенства, зокрема, митрополита. Гетьману не залишалося нічого, як повідомити в Москву, що Сильвестр Косів «радий би поїхати до великого государя бити чолом про підданство Малої Росії, але боїться помсти від поляків, коли государ не згодиться прийняти (її)».1

Однак, мовчав митрополит і після 1-го жовтня 1653 року, коли Росія зважилася оголосити війну Польщі та взяти Украї-

1Крип `якевич І. Богдан Хмельницький — поборник возз `єднання України з Росією. С.8.

2Історія народів Росії. Від найдавніших часів до середини XVIII століття (Наук. ред. Серіщев Я. К.), 1992. С.208-210.

3АЮи З Р. Т.З. N2327. С.462.

ну під свою протекцію, бо там «пани Ради і вся Річ Посполита на православну віру і на св.Божії церкви повстали і хочуть їх знищити».1 Пам`ятаючи, як попередні митрополити Йов Борецький та Ісайя Копинський самі були ініціаторами подібних переговорів, цар та його оточення були переконані, що Сильвестр Косів ще раніше від Богдана Хмельницького мав потурбуватися про перехід під руку «православного християнського государя». Єпископам же митрополії належало переконати в цьому й паству.2

Особливо здивувало московський уряд мовчання, яким відреагував митрополит на рішення Переяславської Ради 1654 року. Лише 16 березня, по приїзді російського посла Василя Бутурліна до Києва, владика пообіцяв, що «тепер уже буде молитися Богові й за царя». Тоді ж Сильвестр відправив у Софійському соборі молебен та виголосив промову, від якої «плакало духовенство».3

Проте, на другий день, коли Василь Бутурлін почав приводити до присяги поселенців Печерського монастиря — шляхту, міщан та дворових слуг, митрополит разом із Лаврським архимандритом Йосипом Тризною заборонили їм присягати. «Як тільки довідається литовський король, — заявив Сильвестр Косів, — що я шляхту та дворових людей своїх до присяги послав, то звелить тих єпископів і духовенство, що по литовських містах перебувають порубати, я буду перед Богом відповідати за всі ті душі». Крім того, «шляхта його та дворові люди маєтностей не мають, служать за наймом і тому присягати їм не годиться». Тільки через два дні після вмовлянь та погроз митрополит дає на це свій дозвіл.4

Хрестоматія з історії України. К., 1993. С.99; Л С 3. Т.1. №104. С.297.

2А Ю й З Р. Т.10. №4. С.253; Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т. 1. С. 50.

3Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской Митро -полий Московской патриархии. С.40-41; Огіенко І. Українська Церква. Т.2. С.167.

4АЮиЗ Р. Т.10. №4.11. С.255-259.

У лютому того ж року Сильвестр відмовляє царським воєводам надати землі Софійського митрополичого монастиря для побудови під Києвом нової фортеці. Свою відмову владика мотивував тим, що хоч «Хмельницький і піддався під високу государеву руку, тільки він, митрополит, із всім собором про то бити чолом не посилав і живе з духовними людьми сам по собі, ні під чиєю владою». Митрополит, як і раніше, не дивлячись на особи та чини, твердо оберігав властність Київської митрополії. «А якщо стануть бояри та воєводи на тому місці ставити город, — попередив Сильвестр Косів, — то він буде з ними битися». Конфлікт дійшов до гетьмана і царя. Справа закінчилася тим, що цар грамотою від ЗО березня 1654 року змушений був розпорядитися замінити ділянку монастирської землі, відведеної під забудову фортеці, на іншу. При цьому, він примирливо писав гетьману, щоби митрополит не ображався, так як землі ніхто не збирається відбирати, «а готові ще прибавити».1

Не припиняє митрополит, вище духовенство відносин і з польськими й литовськими урядовими колами та самим королем. З України посилаються ченці із проханням визволити їх, а вони «із Києва московських людей виб`ють і будуть під королівською рукою, як колись». Спонукали ж митрополита вислати посольство ті обставини, що «Москва їх хоче перехрестити», а патріарх Московський «собі присягать велить». «Ми з костьолом римським унію прийняти не хотіли для того, — заявляли українські владики, — щоби пастирю нашому старійшому (Константинопольському патріарху), якого Бог дав нам не противитися». В зв`язку з цим, чернець Макарій Криницький від імені Київського митрополита та Печерського архимандрита вніс протестацію до Луцьких гродських книг.2

Для такого занепокоєння у вищої православної ієрархії дійсно були підстави. Московські воєводи без відома митрополита втручалися у справи київських монастирів, затри-

>А Ю й З Р. Т.10. № 8. XXIII. С.505; №7. VI. С.391; №10.111.С.546. 2Там же. №11. VI, С.557; №17.111. С. 773.

мали на деякий час у Києві та піддали допиту Слуцького настоятеля Феодосія.1 Взагалі, поведінка царських послів, воєвод та й самого царя по відношенню до українського духовенства і особливо митрополита була далеко не дипломатичною. Боярин Василь Бутурлін, прибувши до Києва для приведення присяги, замість того, щоби розпитати владику про його здоров`я, «спасеніє», як це було прийнято тоді за етикетом, відразу накинувся на нього: чому і «з якою метою» він ніколи царю «чолом не бив, не писав та царської милості до себе не шукав». Думний дяк Лопухін, знаючи про зволікання митрополита із присягою монастирських підданих, «виговорював йому з великим докором». «Ти, митрополит, — погрожував дяк, — більше би відказів та розмовлень ніяких не чинив і за то на себе государевого гніву не накликав».2

Не кращим було ставлення й російського царя Олексія Михайловича. Після Переяславської угоди на ім`я Сильвестра Косова не надійшло жодної його грамоти чи листа, навіть з приводу народження 5-го лютого 1654 року царевича. Грамоту государ відправив лише гетьману. На випадок запиту митрополита, стольнику Полтєву доручалося відповісти, що він, митрополит, «нашої милості не шукав і нам не писав, і тому до нього нашої грамоти не прислано».3 27 березня 1654 року із Москви до Богдана Хмельницького надійшов царський указ, де в грубій формі говорилося: «І тобі би, гетьману Богдану Хмельницькому, того київського митрополита Сильвестра веліти до нас, великого государя, в Москву прислати, щоб він,... виправлення дав»,4 тобто виявив покірність. Треба віддати належне гетьману, який постійно захищав митрополита. «А что твоє великеє святительство опалился бил на преосвященного пастиря нашого, — писав Богдан Хмельницький Московському патріарху Никону, —

яко би он православия святого российского соединеніє благодарственноє портил і великому государю нашему єго царському величеству спротивлялся, сему не вірте всячески і прочіїм по сих клеветам. Колико бо пострадал он по вірі православной от многих літ».1

Вихованці Петра Могили — митрополит Сильвестр Косів і вище духовенство митрополії, маючи глибокі знання з церковного права, ясно усвідомлювали, що слідом за політичним союзом з Москвою неминуче постане питання й про церковне об`єднання, яке випливало із самих канонів Церкви (Православний 17.IV Вселенський Собор).2 Знаючи російську дійсність, їх лякала можлива перспектива уже в недалекому майбутньому втратити свою церковну, економічну і, навіть, особисту незалежність.

Позицію вищої православної ієрархії Київської митрополії найкраще висловив відомий богослов того часу — Черкаський протопоп отець Федір Рурський. На Чигиринській Раді 1654 року, яка мала остаточно вирішити долю України, він виголосив знамениту промову, котра ввійшла в історію. «Від трьох царів, чи волхів, — казав Федір Рурський, показуючи на гостинці послів від Росії, Туреччини та Польщі, — піднесені були дитинчатому Христу Спасителю дари» золото, ладан і смирна; дари сії предзнаменували буття, страдання і повернення на небо. Злато віщувало царствування, ладан — погребіння, смирна — Божественність.

Так і сії дари, піднесені трьома царями младенствуючому народу, знаменують участь його: чим покриті чи одіяні дари сії, тим покриється народ, ними спокушившись. Дари польські покриті килимом, то і народ з поляками буде мати килими; дари турецькі покриті тканиною шовковою, то і народ окутається в шовк; дари московські покриті рогожами, то і народ, з`єднавшись з московитянами, одягнеться в рогожки і під рогожки. І сії предзнамснування вірніші і вагоміші всіх оракілів на світі».

>Д Б X. № 255. С.З53-354; А З Р. Т.5. № 48. С.98. 2Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.302.

`Там же. М7.У11. С.393-394.

2Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московской патриархии. С.41. 3АЮиЗ Р. Т.10. №6.У, 6.УІ. С.315-318. 4 Там же. №8.XXIII. С.506.

Слова отця Федора справили більше враження ніж аргументи гетьмана про необхідність укласти союз з Росією. На Раді знявся галас. Богдана Хмельницького назвали зрадником та звинуватили в тому, що він хоче продати Україну «народові, котрий не подав їм жодної допомоги в І найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст». Козаки разом із генеральним осавулом Богуном заявили, що краще бути «у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові кайдани рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатися без жаху і трепету».1

Однак, Хмельницький, тверезо оцінюючи обстановку, що склалася навколо України, змушений був прийняти протекцію російського царя, до котрої його «просто пхали» грабіжництво Орди та непримиренність Польщі супроти української державності, навіть на обмеженій козацькій території. Сучасні українські дослідники епохи Хмельниччини сходяться в тому, що угода, підписана гетьманом в Переяславі, зовсім не передбачала входження України до складу Російської держави. Створювалася лише своєрідна конфедерація під егідою московського царя, спрямована на розгром Речі Посполитої та протистояння агресії Кримського ханства. За українською державою зберігалися витворена форма правління й існуючі інституції політичної влади, її сувернітет лише частково обмежувався у сфері зовнішньополітичної діяльності, а також зобов`язанні виплачувати певну давнину до московської скарбниці.2 Отже, союз із Москвою Богдан Хмельницький намагався використати в

1Конисский Г. История Русов или Малой России. М. 1846. С. 98, 99.

2Феденко П. Тріумф і катастрофа. Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького Культура і життя. 1990. 12 серпня; Смолій В., Ричка В. Угоди гетьманського уряду України з Московською державою (1654-1764 рр.) очима правознавця Український історичний журнал. 1993. №4-6. С.93-96; Степанков В. Українська держава у серпні XVII століття» проблеми становлення й боротьби за незалежність. С.25, 53-54.

першу чергу для зміцнення незалежності України, її державності, складовою й невід`ємною частиною якої мала виступати незалежна українська національна церква.

І дійсно, уже в березні 1654 року гетьманський уряд, подаючи царю «Статті», які б мали регулювати відносини України з Росією, поряд із правами «мирського чину людям», ставить на затвердження й права людей «духовного чину», здавна наданих руськими князями та польськими королями, з вимогою їх не порушувати. Від свого імені Богдан Хмельницький в усній формі прохав Олексія Михайловича надати жаловану грамоту Київському митрополитові Сильвестру Косову на його маєтності.

Розглянувши «Статті», цар із боярами постановили пожалувати гетьмана запорізького і все військо запорізьке, і звеліли «їм бути під нашою царської величності рукою за давніми їх правами і привілеями, наданих їм від польських і великих князів литовських і тих їх прав та вольностей порушувати нічим не веліли». Відносно прохання гетьмана було вирішено «митрополиту і всім духовного чину людям на маєтності їх» видати «государську жаловану грамоту». Проте, статті, які б повністю підтвердили права та привілеї Київської митрополії, включаючи й церковно-канонічні, московським урядом були просто опущені.

Одночасно бояри вказали на необхідність українському пастирю разом із духовенством бути під благословінням Московського патріарха.1

На відміну від Богдана Хмельницького та його уряду, царизм розглядав Переяславську угоду як омріяне повернення «відрізаної гілки до материнського пня».2 (пригадаймо Люблінську унію 1569 року в трактовці польських урядовців). Звідси, Москва й відповідно визначала своє ставлення до України та її Церкви. Успіхи російських військ у воєнній ка-

1А Ю й З Р. Т.10. № 8. С.491; Історія України в документах і матеріалах. Т.З. № 196. С. 260; № 197. С. 262; Хрестоматія з історії України. К., 1993. С.99-102; Зйнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т. 1. С. 64.

2Крип`якевич І. Історія України. С.179.

мпанії проти Речі Посполитої в 1654 році дали підставу Московській патріархії взяти безпосередньо в своє управління Смоленську, Мстиславсько-Могилівську та Полоцьку єпархії, зовсім не звертаючи уваги на те, що це була область Київського митрополита у юрисдикції Константинопольського патріарха. Були грубо порушені канони Православної Церкви, але навіть формально, із етичних міркувань, ніяких сигналів з боку Москви до митрополита не поступило. В Україні зрозуміли, що над Київською митрополією нависла реальна загроза зміни її статусу.

В зв`язку з цим, в кінці травня 1654 року Богдан Хмельницький знову порушує питання відносно прав та привілеїв української церкви. Із Чигирина в Москву від його імені надходять листи адресовані царю Олексію Михайловичу та патріарху Никону, де він наполягає, аби цар врешті підтвердив давні вольності українського духовенства. Одночасно гетьман просить Олексія Михайловича, щоби той задовольнив прохання ченців київських Богоявленського, Братського, Пустинно-Микільського монастирів та Печорської Лаври.1

Проте, в Москві із відповіддю зволікали. Та по іншому й бути не могло. Видатний російський дипломат того часу А. Ордин-Нащокін, аналізуючи перспективу відносин російського та українського народів, прямо вказував, що «Мала Росія війнами й незгодами відпала від Великої. Єдність народів може наступити тільки через згоду у вірі й церковному управлінні з Москвою».2 Під єдністю розумівся «единьїй русский народ», отже єдина православна церква з центром у Москві мала виконувати чи не найважливішу роль у колоніально-русифікаторській політиці царської Росії.

Доводи політиків продовжували знаходити своє практичне втілення. В особливо жорсткій формі воно здійснювалося

вже на колишній території Литовського князівства, де все неправославне населення під страхом смерті змушували переходити у православ`я. За свідченням сина Антиохійського патріарха Макарія архидиякона Павла Алепського, після взяття російськими військами Смоленська, всіх євреїв, які відмовилися прийняти хрещення «за наказом государя зібрали й посадовили у дерев`яні зруби та спалили. Всі костьоли польські були зруйновані до основи, а на їх місці велено закласти було православні церкви».1 І 1656 році цар наказав із м.Вільна та Віденського Воєводства «уніатів висилати, а їхні церкви та половину костьолів римських обернути у грецькі церкви».2 Разом із місцевим православним населенням, вони вольовим рішенням підпорядкувалися безпосередньо Московському патріарху. Для порівняння мабуть доречно обмовитися, що роком назад польський король Ян-Казимир підтвердив привілеї Сигизмунда III від 1595 року про зрівняння православного духовенства з католицьким по всій території Речі Посполитої.3 Провідні діячі Української Православної Церкви усвідомлювали, що відсутність з боку Москви гарантійних документів на права та привілеї Київської митрополії робить можливим втручання царських чиновників у її справи і на території власне козацької України. Втративши надію на допомогу в польського короля та наочно переконавшись у рішучості Богдана Хмельницького та його уряду зберегти канонічний статус-кво митрополії, українські духівник разом із митрополитом Сильвестром Косовим йдуть на зближення з гетьманом в результаті, під Смоленськ до царя (там тоді знаходилася його ставка) направляється обопільне посольство, до складу якого, крім гетьманських посланців, увійшли представники Софійського митрополичого, Печерського, Золотоверхого Михайлівського, Видубицького та інших монастирів.

`ЦДІА України в м.Києві. Ф.1407. Оп.2. Спр.ЗЗ. Арк.1; Там же. Ф.220. Оп.1. Спр.155. Арк.1; ДБ X. №255-258. С.З53-358.

2Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Казань, 1914. С.207; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.2. С.343.

`Аболенский Й. Московское государство при царе Алексее Михайловиче й патриархе Никоне, по запискам архидиакона Павла Алепского Трудьі КиевскойДуховнойАкадемии. 1876. №12. С.647.

ЩДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.194. Арк.1.

3Там же. Спр.193. Арк.1-3.

Очолив його ігумен Пустинно-Микільського монастиря Інокентій Гізель. 28 липня 1654 року посольство прийняв цар Олексій Михайлович, якому вручили грамоти Київського митрополита, монастирів та гетьмана.1 Богдан Хмельницький в черговий раз наполягав задовольнити домагання українського духовенства. Цікаво, що Сильвестр Косів у своїх грамотах підписався як митрополит «Малої Росії», а не «всієї Русі». Він вибачався за непорозуміння навколо будови київської фортеці. Висловивши «радість» з приводу «нинішнього з`єднання», київський владика просив у царя підтвердити попередні права та привілеї Київської митрополії.2

В окремій грамоті були подані статті, в яких говорилося:

1. Ствердити всі права та привілеї митрополії, здавна надані їй великими князями руськими та королями польськими.

2. Залишити її під послушенством Константинопольського патріарха.

3. Визнати право митрополита, єпископів та ігуменів перебувати на своїх посадах до смерті. Через вільне обрання духовенство та миряни визначають їх наступників. Втручання духовних Московської патріархії не допускається.

4. Найвищою інстанцією українських церковних судів є суд митрополита. Апеляція до Москви забороняється. Засудженні духовні відбувають покарання на баьківщині.

5. Визнати канонічну підлеглість православних Литви (тут маються на увазі й білоруські землі) та Волині Київському митрополитові, як це було здавна. Гарантувати їм вільні зносини з митрополитом.

6. Надати монастирям маєтки поблизу Києва, взамін тих, що лишилися під Польщею. Відібрати землі, незаконно займані шляхтою.

7. Нікого з українського духовенства «до Великої Росії не затягувати». Коли у когось виникне необхідність побувати у справах в Росії, то нікого силою там не затримувати.3

`А Ю й З Р. Т.10. №16.1-XIX. С.705-764. 2Там же. №16.11. С.707-712. 3АЮиЗ Р. Т.10. №16.Х. С. 741-742.

Подаючи статті, Інокентій Гізель від імені митрополита та «всього освяченого собору» наголосив, що найголовнішим Іфоханням-вимогою є залишення Київської митрополії «при найзверхнішому пастирі Царегородському, до котрого нас і Право Боже через св. Апостола Андрія Первозванного та канони святих отців прилучили й совокупили». Це є «корінь всіх наших вольностей та прав», на «цьому фундаменті всі наші вольності й створені суть».1

11 серпня 1654 року цар Олексій Михайлович повідомляв гетьмана Богдана Хмельницького про результати переговорів. Цар писав, що ігуменів Пустинно-Микільського й Архангельського Видубицького монастирів Інокентія Гізеля та Климента, «і старців і твоїх посланців, Михайла Махаринського з товаришами», він «пожалував нашим царської величності жалуванням, і дав їм на їх маєтності жаловані грамоти». Відносно решти монастирів і їх маєтностей, «которіе будет у них отошли при королех польских», а також митрополита, архимандрита та «ігуменів з братією», то на це «наш царської величності указ буде».

Що стосується головної вимоги українського духовенства залишити Київську митрополію у юрисдикції Константинопольського патріарха, то «великий государ ті справи веліли відкласти до приходу нашого царського до Москви» і там «указ учинити».2 Однак, ні гетьману, ні митрополиту так і не довелося побачити цей указ. Московський уряд визнав за непотрібне задовольнити прохання київського духовенства.

Щоби зменшити можливе невдоволення українських ієрархів, цар того ж дня підписав та відправив ще дві грамоти. Перша адресувалася Київському митрополитові Сильвестру Косову. В грамоті, невеликій за об`ємом, без усякої конкретизації було сказано, що «йому митрополиту, тими маєтностями володіти та доходи всякі, які з тих маєтностей на митрополії збирали і нині збирають, мати як раніше».

`Там же. №16.ХІП. С.752-753.

2А Юи З Р. Т.10. №16.ХУІІ. С.762; Історія України в документах і матеріалах. Т.З. №200. С.264-265.

Друга направлялася київським воєводам князям Ф.Куракіну і Ф.Волконському та дяку А.Немирову, яким наказувалося: «Та ні в які би`сте духовні справи не вступалися, відсилати митрополиту».1

Отже поїздка посольства до царя Олексія Михайловича фактично виявилася безрезультатною. Це змушені були визнати й російські дослідники Церкви. Зокрема, митрополит Макарій прямо писав, що «духовне посольство приходило з Києва майже даремно нічого не осягло».2 Тому не дивно, що вже у 1655 році київський воєвода князь Ф.Волконський знову скаржився Богдану Хмельницькому, що «показується явна зрада багатьох духовних», а царю повідомляв про ворожі задуми самого митрополита Сильвестра.3

Відчуження Сильвестра Косова від Москви дійшло до того, що на початку лютого 1656 року він відмовив самому царю відправити до нього на деякий час «свого співака Ваську Пикулинського» .4

В березні 1657 року Богдан Хмельницький можливо востаннє спробував добитися гарантійних документів Українській Православній Церкві. У листі до Московського патріарха Никона він відверто писав, що «весь собор священний і весь чин духовний зажадав пожалувати і утвердити государськими грамотами їхні права, привілеї свободи і добра по чину і звичаю давньому на віки». Гетьман заявив, що він, Богдан Хмельницький, і все військо запорізьке підтримують українське духовенство та «молять» «великого святителя» Никона якнайшвидше виконати їхню волю.5 Проте, в Москві промовчали і на цей раз.

Бажання Росії підпорядкувати собі українську церкву було настільки великим, що у московському «Прологові» надруку-

`А Ю й З Р. ТЛО. №16.ХУПІХІХ. С.762-764.

2Макарий. История Русской Церкви. Т.12. С.82.

3Власовський І. Нарис історії Української православної Церкви. Т.2. С.304.

4Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. С.172.

5А З Р. Т.5. №48. С.98.

вали навіть молитву царя та його родини, де зокрема були такі слова: «О єже престолу Київському соєдинитися з богопоставленим престолом Московським, і княженію Малоросійському совокупитися з богохранимим Великоросійським царством». Лише Св.Синод у XVIII столітті скасував її, бо «Мала Росія, також Київська та інші тієї країни єпархії з Великою Росією поєднані, і маються в одній Великоросійській єпархії».1

Способи, якими царизм з перших же кроків почав зміцнювати свої впливи в Україні, стараючися скрізь стати твердою ногою і, що можна, прибрати до своїх рук, змусили дуже розчарувати гетьманський уряд. Богдан Хмельницький, зрозумівши, до чого хилиться з «протекцію» царя, поспішив поставити заборчим тенденціям московського уряду певні межі, не в`яжучись з Росією ніякими договорами. Дотримуючись в зносинах з царем вже прийнятої форми етикету, гетьман фактично задержав усю владу над Україною в своїх руках.2

Не було підтримки царському урядові й збоку вищої ієрархії Київської митрополії. Не втрачаючи надії схилити їх до себе, Москва одночасно шукала своїх прихильників й серед дрібного духовенства.

З перших же днів свого перебування в Україні російські посланці відзначили подекуди невдоволення міщанства козацькою адміністрацією. Міщан підтримувало й дрібне духовенство, яке теж нерідко ставало жертвою свавілля козацької старшини, не кажучи вже про сільських священників та парафіян. Вміло оперуючи протиріччями в українському суспільстві, московські політики поступово добивалися бажаного успіху. Надійною опорою російських впливів ще за життя Богдана Хмельницького стало місто Ніжин, представлене протопопом Максимом Филимоновичем.

Відомо, що Максим Филимонович ще 23 січня 1654 року вітав царського воєводу Василя Бутурліна, який прибув до Ніжина, аби привести міщан до присяги царю. Дещо пізніше,

Югієнко І. Українська Церква. Т.2. С.170.

2Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.2. С.311.

27 вересня 1654 року він, у своїй промові перед Олексієм Михайловичем в ставці під Смоленськом, висловив надію, що під крилами московського царя будуть зібрані не лише Київ, Чернігів, але й землі львівська, подільська, покутська, підгірська, поліська й білоруська, розсіяні «злохитрієм польським».1

В жовтні 1657 року (через декілька місяців по смерті гетьмана та митрополита) протопоп писав у Москву, що багато людей, але «ж найпаче на нашому Сівері», бажають аби цар володів над ними. Хоча старшина про цю владу досі радиться, для свого пожитку, і посольство лякає, мовляв, коли цар та Москва візьмуть в свої руки (владу), то невільно буде селянам в чоботях та сукняних жупанах ходити, та в Сибір чи на Москву будуть загнані; для того й попів своїх надішлють, а наших туди ж поженуть», отець Максим Филимонович від імені «поспольства» все ж просить аби «цар звелів, щоб митрополит Московський в Києві був».2 Немає сумніву в тому, що погляди ніжинського протопопа не були поодинокими в Україні.

13 квітня 1657 року помирає Київський митрополит Сильвестр Косів, людина, котра все своє життя віддала збереженню незалежності, самобутності Української Православної Церкви. Богдан Хмельницький, вважаючи вибори нового владики внутрішньою справою України, визнав за непотрібне навіть повідомити Москву про смерть митрополита, що глибоко обурило царських урядовців. Без відома Москви гетьман затвердив місцеблюстителем Київської митрополії Чернігівського єпископа Лазаря Барановича, а день виборів призначив, на 15 серпня 1657 року. Від свого імені Богдан Хмельницький відправив універсали-запрошення до єпископів «у Львів і в Перемишль і в Луцьк, щоби вони приїхали на обрання митрополита за стародавнім правом, як перед тим споконвіків бувало».3Проте

^ласовський І. Нарис історії Української Православної Церкви.Т.2. С.ЗП.

2А Ю й З Р. ТА. №33. С.41-42.

3АЮиЗР. Т.4.№6. С.5; №.7.П1. С. 8; Огієнко І. Українська Церква. Т.2. С.171. привілеї Київської митрополії.

виборів нового глави Української Православної Церкви йому вже не судилося побачити. 6 серпня (27 липня ст.ст.) 1657 року серце великого гетьмана України перестало битися.

Отже, визвольна війна українського народу, розпочата під гаслом боротьби «за віру», була неоднозначне сприйнята духовенством Київської митрополії. Дрібне духовенство, невдоволене постійними утисками католицької шляхти, претензіями греко-католиків на храми та церковні володіння, влилося в ряди повсталого народу, сподіваючись здобути нарешті бажану свободу. Гетьман Богдан Хмельницький, розуміючи значення, яке мало духовенство у становленні нової влади в Україні, з самого початку намагався заручитися їхньою надійною підтримкою. Під час переговорів з урядом Речі Посполитої постійно фігурує питання про зміцнення позиції Української Православної Церкви, зрівняння її з римо-католицькою, скасування церковної унії та повернення православній Київській митрополії всіх її храмів і маєтностей. Позиція гетьмана відповідала інтересам вищої ієрархії митрополії. Не розриваючи відносини з польським урядом, вище православне духовенство одночасно підтримувало заходи Богдана Хмельницького, які стосувалися охорони прав Української Православної Церкви. Наслідком їхньої співпраці протягом 1649-1650 років постало нове юридичне підтвердження властями Речі Посполитої давніх прав та однак, затяжлива війна, часта переміна влади, селянські погроми, що не обминули й володіння Київської митрополії, неспроможність гетьманського уряду завжди вчасно зброєю захистити власність Української Православної Церкви змусили її ієрархів відійти від будь-якої політичної діяльності. Це дало їм можливість протягом 1651-1653 років успішно розвивати церковно-господарські зв`язки з гетьманським урядом, польськими властями, Російською державою, східним духовенством, нормально управляти своїми єпархіями, піклуватися про належний професійний рівень українського духовенства.

Проте, невдовзі з`явилися обставини, які змусили українських духівників знову потурбуватися про юридичний статус Київської митрополії. Справа в тому, що царизм рішення Переяславської Ради (1654 р.) розцінював виключно

як повернення Росії раніше втрачених нею земель.Таке трактування відносилося й до Київської митрополії, якій би у складі Московського патріарху відводилася чи не найголовніша роль провідника московської політики. Виходячи із цього, царські урядники грубо втручалися в справи Київського митрополита, затримували та піддавали допитам священнослужителів, будували на митрополичих землях оборонні споруди і, нарешті, три єпархії Київської митрополії, які знаходилися поза межами козацької України в односторонньому порядку фактично підпорядкували Московському патріарху.

Богдан Хмельницький, розбудовуючи Українську державу, необхідним елементом якої виступала би національні церква, відразу ж після Переяславської угоди поставив перед царем питання про підтвердження канонічного статусу Київської митрополії та збереження за нею обширних її володінь. Послідовність гетьмана знову зближує з ним вище духовенство. До царя нерідко направлялися спільні посольства з грамотами, листами, в яких викладалися аналогічні вимоги. Російський монарх, підтвердивши володіння окремих монастирів та єпископів, від головної вимоги залишити Київську митрополію у юрисдикції Константинопольського патріарха ухилився.Царизм, не маючи змоги силовим рішенням канонічне підпорядкувати собі митрополію, не маючи належної підтримки з боку її ієрархів, намагався поширити й зміцнити свій вплив серед дрібного духовенства. Вміло використовуючи труднощі, з якими стикалося українське суспільство, Москві врешті вдається закріпити свої позиції на Сіверщині, де частина духівників виразила готовність обрати на Київську митрополичу кафедру митрополитом росіянина. Позиція сіверчан засвідчила про початок кризи в Українській Православній Церкві, яка незабаром охопить всі сфери суспільно-політичного життя України.