1. Хоча я хворий тілом, але буду хвалити філософа (тому що й це є знак любомудрія); і вчиню дуже справедливо. Тому що він філософ, а я служитель мудрості; тому мені і пристойно хвалити його, щоб довести своє любомудрів, якщо не чим іншим, принаймні, подивом філософові. А на мою думку, треба або самому любомудрувати, або поважати любомудріє, якщо не хочемо зовсім втратити всяке добро й підпасти осуду в нерозумності, тоді як ми, обдаровані розумом, і за допомогою слова йдемо до Слова.

Покажи ж нам і ти² своє відоме у всьому іншому любомудріє, дозволивши похвалити себе, і терпляче вислухай похвалу. Тому що хвалитиму не через лестощі (мені відома нелюбов до похвали любомудрого мужа; притім же, слово моє нічого не додасть до діл, а хіба зменшить їхню велич своєю вбогістю), але щоб для себе отримати користь. А цим уже не зневажить любомудріє, яке над тим трудиться і тим опікується, щоб облагодіяти чим-небудь наше життя. І перше із благодіянь — хвалити добре, тому що похвала прокладає шлях змаганню, змагання — чесноті, а чеснота — блаженству, яке становить верх бажань, мета усіх прагнень любителя знань.

2. Отже, приступи, найкращий і чудовіший з філософів (додам навіть) і зі свідків істини! Приступи, викривачу лжеіменної мудрості, яка полягає тільки в словах і зачаровує солодкомовністю, а не може й не прагне піднятися вище цього! Приступи, однаково вправний у чесноті, як у споглядальній, так і в діяльній, ти, який і в чужому для нас одязі³ філософствуєш по-нашому. А можливо, і одяг твій нам не чужий; тому що і ангелам властиво бути світлоносними і сяючими, коли зображують їх у тілесному вигляді, що вважаю символом природньої їх чистоти. Приступи, мій філософе і мудрецю (тому що як любити мудрість, якщо немає мудрості?)! Приступи, пес⁴; назву так не за безсоромність, а за відвагу, не за ненаситність, не за те, що обмежуєшся насущним, не за гавкання, а за бажання доброго, за невсипність в охороні душ, за те, що лащишся до всіх, які тобі свої в чесноті, а гавкаєш на всіх чужих! Приступи і стань біля цієї Жертви, у цієї таємничої Трапези, поруч зі мною, який цією Жертвою тайноводствує до обожнювання! Тебе приводять до неї і вчення, і життя, і очищення за допомогою страждань. Приступи — увінчаю тебе нашими вінцями, і не серед Олімпії, не на малому позорищі Еллади, не за звитягу в боротьбі, або в рукопашному бою, або в бігу, не за інші незначні подвиги, що отримують маловажні нагороди, і на честь кого-небудь із героїв або демонів, прославлених нещастям і вигадкою (тому що подібне до цього поважається і вшановується ними⁵, після того як нерозумність покликала собі в помічники час і звичай, що став законом), але перед Богом, перед ангелами, перед усією повнотою Церкви, голосно проголошу про тебе, який переміг неправду єресі, на славу Живого Бога, Який власними стражданнями вчить страждати, — переможцю за таку нагороду, щоб прийняти Небесне Царство, стати богом, який не підлягає стражданню.

3. Що ж це за проголошення? Якщо хочете, щоб воно було коротше і значніше, то скажу: ось найправдивіший подвижник істини, навіть до крові поборник Тройці і гонитель гонителів, який чинив їм зло своєю готовністю злостраждати; бо ніщо так не долає гонителя, як ревність стражденного! А якщо хочете, щоб моє проголошення було повніше і ширше, то скажу: ось найкращий із кращих і благородніший зі шляхетних! Говорю ж не про ту шляхетність, як розуміє чернь. Геть від нас з ним! Не нам і не філософам дивуватися тій шляхетності, яка бере свій початок у вигадці, гробах і вже давно згнилій чванливості, передається з кров’ю і з грамотами, і яку дає ніч або рука володаря, можливо й неблагонародженого, що також пропонує бути шляхетним, як і робити те або інше. Навпаки, маю на увазі шляхетність, відмінна ознака якої є благочестя, добра моральність і сходження до першого Блага, нашого початку. Такої шляхетності — один доказ. А наш доблесний муж не тільки сам подвижник, але й походить від мучеників, мав у себе домашній зразок чесноти. За мудрістю він громадянин всього всесвіту; тому що філософія циніків не дозволяє обмежуватися вузькими рамками. А по плоті — громадянин міста Александрії, яке стоїть поряд з нами⁶ або йде за нами безпосередньо, і в усьому перевершуючи інші міста, в основному вирізняється запалом, і що прекрасніше за все, запалом християнським і такою прихильністю до християнства, яка походить від волевиявлення і вкорінена в самій природі. Тому що коли запалюється благочестя, тоді народжується ревність; а ревність є огородженням віри.4. Так він був вихований і здобув освіту, пристойну своєму походженню і призначенню. Коли ж настав час обрати рід життя (у чому закладається основа і доброї, і поганої поведінки), він вбачає щось велике, відважне, що перевищує вибір людей звичайних. Розкішшю, багатством й могутністю він нехтує більше, ніж ті, які мають надлишок цього і нехтують іншими; осміює ж і відкидає розкіш, як перше із злостраждань; багатство, як крайню бідність; і могутність, як верх безсилля; тому що не вважає його й благом; бо тих, які придбали це, робить не кращими, а найчастіше гіршими, і вони володіють ним не до кінця. Філософії вручає панування над пристрастями, з усім запалом прагне до добра, ще до розлучення з матеріальним відрікається від матеріального, бореться з видимим, усією величчю природних сил, усією шляхетністю бажання залучається до постійного. А коли він утвердився в таких думках, уже не мав потреби думати, яке краще обрати любомудріє: чи зовнішнє, яке під виглядом і личиною любомудрія грає тінями істини, або наше, зовнішньо смиренне, але піднесене внутрішньо, і веде до Бога. Навпаки, від усього серця він обирає наше любомудріє, навіть не звернувши й думки на гірше й не захопившись добірністю мови, про яку стільки думають грецькі філософи. Першою ж справою своєї філософії вважає пізнати, який з наших шляхів важливіший і корисніший як для нього, так і для кожного християнина. Тому що ознакою душі найбільш досконалої й любо-мудрої він вважав при всякій справі обіймати в частковому і загальне; тому що кожний з нас отримав буття не тільки для себе, але для всіх, які мають з ним одну природу і створені одним Творцем і для одних цілей. 5. При цьому бачив, що життя пустельне, відлюдницьке, що віддаляється і цурається спілкування з людьми, хоча само по собі важливе й високе, навіть вище за людські сили, однак обмежується тільки зростаючими в цьому, зрікається ж товариськості і поблажливості — властивостей любові, яка, як було йому відомо, є одна з перших достохвальних чеснот. Крім того, таке життя, яке не виявляється в ділах, не може бути перевіреним і порівнюваним з іншими видами життя. Навпаки, життя суспільне, що проходить в колі інших, крім того, що служить випробуванням чесноти і поширюється на багатьох, і ближче підходить до Божого домобудівництва, яке й створило все, і зв’язало все узами любові. І наш рід, після того як він втратив свою доброту через гріх, що ввійшов, знову був покликаний за допомогою з’єднання і спілкування з нами. Коли ж збагнув і осягнув це розумом, а заразом визнав одним з добрих діл угамувати зарозумілість еллінських філософів, які думають додати собі важливості плащем і бородою, тоді що він робить? І як приступає до філософії? Зберігає деяку середину між їхньою суєтністю і нашою мудрістю; у них позичає зовнішність і одяг, у нас — істину й висоту. 6. Тому перипатетиків, академіків, поважних стоїків і сліпий випадок Епікура з атомами і задоволенням, увінчавши хвилею, як хтось із них — віршотворця⁷, відсилає і гонить від себе якнайдалі. У філософії ж циніків він засудив безбожництво, а похвалив утримання від зайвого і став, як тепер бачите, псом проти дійсних псів, любомудрим проти немудрих і християнином для усіх. Він посоромлює зарозумілість циніків подібністю зовнішності, а нерозумність деяких з наших — новиною одягу і доводить собою, що благочестя полягає не в маловажних речах, і любомудріє — не в похмурості, але у твердості душі, у чистоті розуму і у щирій схильності до добра. А при цьому можна мати і зовнішність, яку завгодно, і спілкування з ким завгодно, і залишатися наодинці із самим собою, ховаючи розум від почуттів, і жити в колі людей і знайомих, усамітнюючись у самому суспільстві, любомудрувати серед нелюбомудрих, подібно до Ноєвого ковчега, який носився поверх вод потопу, або подібно до великого Мойсея видіння купини, яку палаючий вогонь не спалював, не терпіти шкоди від спілкування з народом, або терпіти не більше, як алмаз під ударами, і навіть в міру сил своїм прикладом виправляти й інших.

Плодом такої філософії були не побудовані на словах міста, не які-небудь, як самі вони називають, скиндапси⁸ й трагелафи⁹ — комбінації букв, які нічого не позначають, не категорії, розкладання і суміші, не симвами й парасимвами¹⁰, і вся іменослівна мудрість, не які-небудь риси, що ніде не мають місця¹¹, не взаємні комбінації зірок і сузір“я, вигадані на образу Божого Промислу. Тому що все це він вважав речами другорядними й додатковими, якими можна зайнятися для забави, щоб не стати посміховищем для людей, які вдають із себе знавців таких речей. 7. Першою ж і найважливішою справою для нього було говорити правду перед князями, мати відвагу перед царями, уподібнюючись божественному Давиду, який говорив перед«царями і не посоромився» (Пс. 118, 46) зупиняти нерозсудливість черні, яка бунтує, владу роздратованих господарів, виснаження незгодних сімейств, брутальність невігласів, зарозумілість учених, звеличування багатого, гордовитість того, що живе в достатку; убогість, що доводить до злочинів; стрімкий гнів, що позбавляє розуму; непомірність в насолодах, нестриманість сміху, надмірність уболівань; припиняти безладдя юності, слабодухість старості, самітність вдівства, розпач сирітства. Всьому цьому чи не надасть перевагу кожна розсудлива людина перед силогізмами, лініями і розгляданням зірок, розсудивши, що якби всі займалися умовисновками, стали геометрами й астрономами, то від цього не було б жодної користі для нашого життя, а швидше б усе розладналося; навпаки, якщо не буде в суспільстві жодної з чеснот, мною перерахованих, — все прийде в безладдя й замішання? І чи потрібно говорити, наскільки ці чесноти кращі й вищі за гордощі Антисфена, ненаситність Діогена й спільність жінок Кратета? Пожаліємо цих філософів, принаймні, з поваги до назви¹², щоб і їм від цього мужа одержати деяку користь. Але щоб не розповідати довго про цнотливість, помірність, смирення, вітальність, товариськість, людинолюбство й про інші доблесті, якими наш філософ перевершує всіх, звернімося до того, що за часом останнє, а за важливістю перше.

8. Був час, що після єресей настала тиша, і симони, маркіони, Валентини, василиди, кердони, керінфи й карпократи, які довгий час розсікали Бога всього і за Благого піднімали боротьбу проти Творця¹³, з усіма своїми нісенітницями й безглуздям поглинені їхньою Глибиною, і справедливо віддані Мовчанню¹⁴; а також зійшли з позорища¹⁵ й вийшли лукавий дух Монтана¹⁶, темрява Манеса¹⁷, жорстокість або чистота Новата¹⁸, і зловмисний захист Савеллієм єдинопочатку¹⁹; і Новатове вчення відлучене разом з іншими протиборцями істини, а Савеллієве, через необґрунтованість, поготів відкинуте й знехтуване. Тим часом ніщо інше не засмучувало Церкву, бо гоніння робили її ще славнішою через самі страждання.

Але через якийсь час повстає на Церкву нова буря — ця безодня неправди, повнота нечестя, цей легіон духів, язик антихристів, розум, що говорив «зневажливо про Бога, звисока розмовляючи» (Пс. 72, 8), що усікав Божество, той, чий задум жахливий, а кончина ще жахливіша, гідна зрадництва Іуди, на яке він насмілився проти Спасителя нашого, цей Арій, що справедливо одержав собі ім’я від шаленства²⁰. Він, почавши з Александрії, де видумав своє жахливе вчення, після того як, подібно до нестримного полум’я, що займається від іскри, пройшов більшу частину всесвіту, скидається нашими Отцями і благочестивим сонмом, який зібрався тоді в Нікеї і уклав Богослів’я в точні межі й вислови.

9. Потім настає зле царювання²¹ і знову оживає зло, начебто розкриваються і прориваються нагноєні рани, начебто люті вовки, оточивши нас з усіх боків, розривають Церкву. Священики озброюються на священиків, одні прошарки населення повстають із шаленством проти інших прошарків, сам цар надає сміливість нечестю, пише закони проти православ’я, і при ньому підсилюються люди²², яких не можна назвати ні чоловіками, ні жінками. Але хто належним чином зобразить цілком тодішні біди — вигнання, опис майна, безчестя, переселення в пустелю багатьох тисяч і цілих міст, які бідують там просто неба, страждають від дощів і холоднечі, змушені втікати навіть із самої пустелі, тому що й вона не рятує від небезпеки?

Хто зобразить біди й ці найжорстокіші²³ — побої, смерті, виставлення на ганьбу єпископів, які жили побожним життям, чоловіків, жінок, юнаків, старців? Хто зобразить, як народовладді винаходять люті муки, до винайдених додають нові, прислуговують нечестю, часто тільки тим заслуговують схвалення, що показують жорстокість навіть більшу, ніж вимагають державні? Недавно закінчилось це відоме гоніння, і Персія прекрасно розв’язала нашу справу, знищивши згубника, і на відплату за кров багатьох, задовольнивши кров’ю одного.

10. А тепер починається гоніння ганебне²⁴, під тим приводом, щоб відгородити християн від нечестя, воно нападає на істинних християн; і тим воно жахливіше за попереднє, бо тоді подвиг був знаменитий і славний, нині ж і страждання не похвальне, принаймні в очах людей, які про страждання судять неправильно. Чи хочете, щоб у всіх стоячих, а можливо, і в найстійкішого, непереможного жодною пристрастю, я викликав сльози, нагадавши про одну з тодішніх подій? Свідки описаного мною численні, до багатьох дійшла плачевна розповідь про це страждання, думаю, що історія цього часу передасться і майбутнім часам.

Корабель, що несе на собі одного пресвітера²⁵, який потерпає не за злий вчинок, а за віру, відправляється в море, щоб не врятувати, а знищити плавця. І він, як муж благочестивий, охоче ступає на корабель, в супутники йому дається вогонь; а гонитель радіє новому виду мук. Яке видовище! Яке злодіяння! Корабель серед моря, береги покриті глядачами, і з них одні дивляться із задоволенням, інші терзаються. Чи можна кількома рисами зобразити мені багато чого? Вогонь спалахує, поглинає корабель, а разом з ним і плавця; полум’я змішується з водою, дві протиборчі стихії діють заодно, щоб мучити благочестивого; обидві вони ділять між собою одне тіло. Над морем стоїть надзвичайний світильник; дехто, можливо, наближався до нього, як до лагідного й привітного; але, наблизившись, бачив сумне й неймовірне видовище: корабель без керманича, аварія корабля без бурі, пресвітера, який перетворився на попіл, або навіть і не на попіл, тому що й той був розсипаний по воді. Священству не виявлено і тієї поваги, щоб дати йому чесну кончину, а якщо не кончину, то, принаймні, гріб, у якому не відмовляють і нечестивим. Такий корабель, споряджений нечестивцем, і такий кінець благочестивого; і ніколи вогонь небесний і каральний не буває світлозарнішим за вогонь, що осяяв цю подію!

11. Але що мені до стороннього? Час уже приступити до твого²⁶ власного подвигу й до твоїх страждань за благочестя, які, як прекрасна печатка, прикладені тобою до всіх колишніх подвигів. Зло цієї єресі мало повну силу в твоєму місті, де воно й одержало початок. Тим часом святіше око всесвіту, архієрея ієреїв, твого наставника в сповідуванні, який повчав власними подвигами за благочестя, цей великий голос, стовп віри, цього (якщо можна так сказати) другого світильника й предтечу Христового, який спочив у старості добрій, сповненої днів благоугодних, після наклепів, після подвигів, після багатьох чуток про руку, після живого мерця²⁷, до Себе переселяє Тройця, для Якої він жив і за Яку терпів біди (я певний, що в цьому описі кожен узнає Афанасія). Тоді вривається в Церкву нова єгипетська виразка або страта — зрадник істини, вовчий пастир, розбійник, який перескакує через двір овечий, другий Арій, «який подає питво з домішкою злости своєї» (Авв. 2, 15), потік безбожництва, повніший самого джерела²⁸. Язик мій німіє переказувати тодішні беззаконня і скверні вбивства, серед яких цей звір займає святий престол, і які передували лукавому його входженню. Однак оплачу багатьох (що і ви оплакуєте і колись оплакували), взиваючи словами Давида: «Боже, прийшли язичники в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій. Кинули трупи рабів Твоїх на поживу птахам небесним, тіла святих Твоїх — звірам земним» (Пс. 78, 1-2). Додам і ці слова з іншого плачу того ж пророка:«Поглянь на злочинство їх: що наробив ворог у святині Твоїй — у храмі Твоїм! Як звірі, рикають вороги Твої у храмі зібрання Твого»(Пс. 73, 3-4). Бо як хвалилися вони! Як вони оскверняли святий храм різними пригодами і всякого роду злочинами! 12.Передувала людина²⁹ безбожна і беззаконна, яка не мала (що найжахливіше в нарузі) навіть імені християнина, але прийшов у храм Божий прямо від ідолів, від нечистих кровей ще до мерзотнішого і найогиднішого, і такою наругою над нами звершував службу демонам. Збиралася сила, що кипить люттю, воїнство надзвичайне й люте проти людей беззбройних і не воїнів. Вигнаний був спадкоємець святого ієрей, помазаний Духом за законом і чином, прикрашений сивиною і розсудливістю³⁰, а запанував Тавеїл (Іс. 7, 6), спадкоємець чужої влади³¹. На святих піднята зброя, на недоторканне занесені нечисті руки, і пісні заглушені звуком труб. Дивись же, що ще йшло за цим: мужі падали мертвими у святилищах; дружин, навіть з природним плодом, який вони носили, топтали ногами, і тому ті передчасно народжували, або, точніше сказати, робилися ненароджуючими; дів тягли немилосердно, піддавали ганебним тортурам (настільки соромлюсь чоловіків і жінок описувати і виявляти словом прихованість сорому, наскільки соромлюсь за них самих, тоді оголених); одні через сором кидались у колодязі, що були усередині храму, другі викидалися з верхніх притворів, дехто купами падав на лежачі трупи. Убивства ішли за вбивствами, ураження за ураженнями; святиня потоптана нечистими ногами, вівтарі зганьблені безчинними танцями і піснями, навіть (як чую — чий сміливий язик виговорить це?) танцями й кривляннями; богохульні язики проповідували зі святительських кафедр, таїнства зазнали блюзнірства, піснеспіви замовкли, і замість них лунало виття; текли потоки крові, струмки сліз; священиків виганяли, пустельників терзали, — повна подоба навали ассирійців, коли прийшли у святий Єрусалим! Ні слово не може цілком передати, ні слух вмістити цього і щоб оплакати це, як слід, потрібні душа і голос Єремії, який сам вимагає джерел сліз (див.: Єр. 9, 1), закликає стіни для пролиття їх за подібні злостраждання (див.: Плач. 2, 18), накладає плач на шляхи сіонські, «немає паломників на свято» (Плач. 1, 4). 13. Такі події бачив Схід, але оплакував їх і Захід, де вигнаний ієрей³² всенародно показував знамення цього божевілля. Яким же чином? Не мертвих, а закривавлений одяг він показав Римській церкві і намагався викликати у всіх сльози безмовною скаргою, щоб і страждання висловити, й одержати допомогу в бідах, яка, як відомо нам, і була отримана. Бо сильний скоріше схиляється до слабкого, добровільно переходить на бік приниженого.

І ніхто з благочестивих не міг перенести цього байдуже, але тим більше це збуджує тебе, чим досконаліший твій розум і завзятіша ревність. Тому ти борешся словом, а водночас і сам зазнаєш нападів нечестя. Після багатьох битв, у яких ділом і словом ти подвизався за правду, повчаючи, застерігаючи, збуджуючи, викриваючи, докоряючи, осоромлюючи простолюдинів і начальників, наодинці і всенародно, повсякчас і на всякому місці. Нарешті, коли злочестива влада піддалася сказу, ти був схоплений і (яке шляхетне твоє бідування! які і священні твої рани!) доброчесну свою плоть ти віддаєш на бичування, залишаючись ніби глядачем чужих страждань. Хоча знемагає в тобі видиме, однак не занепадає внутрішнє. Поглядам усіх відкривається твоя мужність; і, коли язик вже відмовився віщати, ти стаєш безмовним учителем терпіння. 14. Що ж потім? Тебе, для якого ніде немає ні своєї, ні чужої сторони, виганяють із батьківщини для того, думаю, щоб і інші навчилися від тебе благочестя. Місцем твого ув’язнення призначений оазис, безлюдна пустеля, яка завдяки тобі вже стала значним селищем.

Передай же нам благі плоди твого вигнання, бо користуємося плодами твого повернення. І нехай твоє повернення буде для нас спільним видовищем. Кого ти навчив там любомудрувати? Кого відволік від нечестивих думок? Кого привів до благочестя? Начебто бачу перед собою тамтешнє училище, бачу й останні зібрання навколо тебе. Скажи й це: чи мав ти хоч трохи утіхи для останків плоті, чи й убогість входила у твоє любомудріє? Чи були в тебе спільники твого подвигу, чи в цьому ти охоче терпів нестачу? Чи бажав ти бачити при собі сестер, з якими разом навчився чистоті і терпінню, чи був ти вищим своєї прихильності до них? Чи турбувала тебе самітність старої твоєї матері, чи залишив їм найтвердіший захист — благочестя?

Але оскільки ти (що прекрасно зроблено повернувся до нас, оскільки Той, Хто «прославляє прославляючих Його» (1 Цар. 2, 30) і «роздратовує тих, що роздратовують» (Втор. 32, 21), Хто виконує бажання, що бояться Його (Пс. 144, 19), і в мертвих вдихає силу воскресіння, Хто чотириденного Лазаря і тебе, чотирирічного³³, оживотворює понад очікування; Хто, за видінням дивного і найвеличнішого із пророків Єзекиїля (Єз. 37, 7), з’єднує кістки з кістками і суглоб із суглобом, — і тебе, сповненого любов’ю до нас, віддав знову тим, які люблять тебе, то продовжуй знову той же труд і з тією ж відвагою, щоб не подумали, що страждання розслабили тебе і що ти зі страху зраджуєш любомудрію. 15. Осоромлюй, як і колись, і марновірство еллінів, і їх багатобожне безбожництво, прадавніх і нових богів, і мерзенні вигадки, і ще мерзенніші жертви, як говорить хтось з них же самих³⁴, які очищають бруд брудом, тобто плоть плоттю, власну плоть — плоттю безсловесних. Осоромлюй і благопристойні їхні статуї, і сором’язних бовдурів, якими якщо обмежують вони Божество, то яке це жалюгідне осліплення! А якщо тільки зображують, то яке це неуцтво! Нехай розкажуть, яка причина такого неподобства і який у цьому зміст таємничий! Бо потрібно, щоб і самі вияви прекрасного не були потворні, чи скажуть, що тут знаходиться щось, крім цього? Нехай покажуть, що саме? З яких взято книг і богословів? Осоромлюй і повстання єресей, навіть тим ревніше, що ти випробуваний уже в стражданнях, бо любомудріє від страждань стає мужнішим, і твердість в бідах, як розпечене залізо в холодній воді.

Закрий в межі і наше благочестя, учи знати, як Єдиного ненародженого Бога Отця, так Єдиного народженого Господа — Сина (названого Богом, коли говориться про Нього окремо (καθ’έατόν), і Господом, коли Він називається при Отцеві Богом — за єством, Господом — через єдиноначальність і Єдиного Духа Святого, зійшов або сходить від Отця, Бога «для тих, хторозумно розуміє запропоноване» (Притч. 23, 1, слов’янський переклад), що заперечується нечестивими, але тими, які вище їх, визнається, і ще більш духовними проповідується. Учи нас не робити Отця підначальним (щоб не ввести чогось такого, що первоначальніше первоначального, і тим викривляється буття первоначального), а Сина або Духа Святого не робити безначальним (щоб у Отця не відняти властивого Йому). Тому що вони не безначальні, і разом у деякому відношенні (що і викликає труднощі) безначальні. Вони не безначальні щодо Винуватця, тому що, як світло із сонця, так вони з Бога, хоча й не після Нього. Але Вони і безначальні щодо часу тому, що не знаходяться під часом, а інакше те, що тече, було б старше за постійне і несамостійне — самостійного. 16. Учи не вводити трьох начал, щоб не ввести чого-небудь язичницького або багатобожного, та і вводячи одне, не вводити якого-небудь юдейського начала — убогого, заздрісного, слабкого, або припускаючи, що Божество поглинається Саме Собою (як угодно тим, які Сина, хоча виводять від Отця, але знову залишають у Отця), або (що подобається нинішнім мудрецям) принижуючи єство Сина і Духа і відчужуючи від Божества, начебто Воно побоюється протиборства і не має сили зробити що-небудь вище творінь. Учи не визнавати Сина ненародженим (тому що Отець один) і Духа Сином (тому що Єдинородний один). Нехай і ці Божеські властивості належать їм винятковим чином, а саме: Синові — синівство, Духові ж — сходження, а не синівство. Учи Отця називати істинно Отцем і в сенсі набагато істиннішому, ніж як називаються наші земні батьки; тому що Він Отець в єдиному сенсі, тобто своєрідно, а не подібно до плотських батьків, — Отець Єдиний, тобто не в з’єднанні з ким-небудь, — Отець Єдиного Сина, тобто Єдинородного, — Отець винятково, тобто не бувший раніше Сином, — Отець цілком і всецілого Сина (чого не можна дійсно сказати про наших батьків), — Отець спочатку, тобто, що не згодом став Отцем. Учи Сина називати істинно Сином, тому що Він Єдиний Син Єдиного Отця, Син у єдиному сенсі і винятково, а не разом і Отець, — Син цілком і всецілого Отця, — Син спочатку, що не почав коли-небудь бути Сином; тому що його Божество — не внаслідок застосування рад, і не внаслідок зростання — Його обожнювання, так щоб Отець не був колись Отцем і Син — Сином. Учи називати Святого Духа істинно Святим, тому що ніхто інший не святий так і в такій мірі, і Святість Духа є не що-небудь додаткове, а самовитікаюче; святість не є що-небудь зростаюче або зменшуюче, що-небудь в часі починається і припиняється. І Отцю, і Синові, і Святому Духові є загальна безпочатковість буття і Божественність; але Синові й Духові належить буття від Отця. І відмітна властивість Отця є ненародженість, а Сина народженість, і Духа Святого — сходження (έκπεμψις,). Коли ж намагаєшся осягнути образ (народження і сходження), тоді що залишаєш їм самим, Які, за свідченням Писання, тільки Вони знають Один Одного, і Один Одним пізнаються (див.: 1 Кор. 2, 11), або що залишиш і тим з нас, які згодом будуть просвіщені тамтешнім³⁵ світлом? 17. Стань колись чим-небудь зі сказаного або подібним тому і тоді пізнаєш стільки, скільки Вони пізнаються Один Одним. Тепер же вчи єдино знати це: Одиницю в Тройці і Тройцю в Одиниці поклоняєму, в якій і роздільність і єдність незбагненна. Не бійся, що, сповідуючи народження, припишеш Божеству страждання. Божество хоча й народжує, однак не страждає. І я в тому тобі порукою, що Воно народжує по-божеськи, а не по-людському, тому що й буття Його не людське. Бійся ж приписувати Богові час і тварність; бо, якщо походить в часі, то не Бог. Бійся, щоб, без потреби стоячи за Бога, не відкинути Бога, зробивши співслужбовою тобі твариною Того, Хто рівний Отцю за Божеством, хто і тебе звільнить від рабства, якщо щиро сповідуєш Його володарювання. Не бійся сповідувати сходження, тому що Богові, у всьому задоволеному, немає необхідності — або не зводити, або зводити. Бійся ж відчуження і тієї погрози, яка провіщена тим, що не богословствують, а хулять Духа Святого (Мф. 12, 31-32). Не віддавай поганого шанування Єдиноначальності, скорочуючи або обсікаючи Божество. 18. Не соромся звинувачення у троєбожжі, поки можна іншого звинувачувати у двобожжі; з ним разом і ти або спростуєш звинувачення, або відчуєш труднощі, або, коли разом з його міркуваннями зазнаєш катастрофи Божества, у тебе Воно зберігається непошкодженим, хоча й знеможе слово. Краще знемогти в роздумах під натхненням Духа, ніж, ганяючись за легкістю, без труда погодитися з нечестивими думками. Нехтуй настійністю і запереченнями — цим новим благочестям, цією дріб’язковою мудрістю — і нехтуй ними більше, ніж павутинням, яке затримує мух, але їх легко проривають оси, не кажу вже палець або щось інше важче. Учи тільки одного боятися, а саме: своїми лжемудруваннями підкопувати віру. Не біда, якщо когось переможуть словом, тому що не всім даний дар слова. Страшно відпасти від Божества, бо уповання всім необхідне.

19. Ти й сам собою розсудиш усе це, навіть, наскільки знаю, і уважніше і досконаліше. В тому запорукою мені твої рани і твої труди заради благочестя. Але і я, в міру своїх сил, полюбомудрую з тобою. Коли ж відправишся в добрий свій шлях, згадай про Тройцю, Яка перебуває в скиніях (якщо тільки Бог у рукотворних храмах живе), згадай про малі жнива. Хоча чимало на ній насіння благочестя, однак вона мала й убога, і збирається з неї потроху плодів. (Якщо до речі вжити тут слово пророка), «бо зі мною тепер — як після збирання літніх плодів, як після збирання винограду: жодної ягоди для їжі, ні спілого плоду, якого бажає душа моя» (Мих. 7, 1). Бачиш, який у нас збір плодів, тому постарайся зробити, щоб і тік збагатився, і точило стало повніше. Розкажи і про моє покликання, про неймовірне переселення, яке зробив я не для того, щоб розкошувати, а щоб злопостраждати, щоб через катастрофу бід долучитися і слави. Сподівайся, що помічником твоїм у молитвах і супутником у мандрах буде цей народ, ця вбога числом паства, але не вбога благочестям, скрутність якої я поважаю більше, ніж широту інших паств. Це віщає Дух Святий. З Ним пройдеш через вогонь, приспиш звірів, приборкаєш володарів. Тож відправляйся у путь, тож подорожуй і знову повернися до нас збагаченим, вдруге увінчаним, співаючи з нами переможну пісню і нині, і завжди, у Христі Ісусі Господеві нашому. Йому слава навіки, амінь!

1. Філософ Ірон, як видно із цього слова, родом з Александрії, за вченням цинік, постраждав від аріан за православ’я, а саме: був побитий і засуджений на вигнання. Ієронім у «Списку церковних письменників» під іменем філософа Ірона має на увазі Максима, також циніка, відомого в житті св. Григорія Богослова тим, що він згодом мав намір привласнити собі престол Константинопольської Церкви. [↩]


2. Звернення до філософа Ірона. [↩]


3. Згідно із зауваженням Іллі, Ірон, як цинік, носив білий плащ, який св. Григорій Богослов називає чужим, можливо, через колір для християн, які живуть побожним життям, тобто для ченців. [↩]


4. Св. Григорій Богослов, називаючи Ірона псом, пристосовується до того, що він був циніком, бо це останнє найменування взяте від слова κύων (пес). [↩]


5. Язичниками. [↩]


6. Тобто Константинополем. [↩]


7. Платон у своїй «Державі», визнаючи Гомера шкідливим для юнацтва, говорить, що його потрібно, увінчавши хвилею, вислати з міста. [↩]


8. Скиндапс — рід індійської рослини. Оскільки ж такої рослини немає ніде в іншім місці, то св. Григорій вважає цю назву словом, що нічого не означає. [↩]


9. Трагелаф — тварина, що походить від козла й оленя, яку св. Григорій визнає вигаданою. [↩]


10. Лукіан, висміюючи філософа Хрисиппа, вкладає йому у вуста такі слова: «Якщо кульгавий, кульгавою ногою запнувшись за камінь, одержить рану, то кульгавість буде симвама, а рана на кульгавій нозі — парасимвама». [↩]


11. Св. Григорій Богослов говорить про геометричні лінії, що ніде не мають місця, тобто ні в самій речовині, бо розглядаються у відокремленні від тіл, ні в думці, бо вони не є чимось тільки мисленним. [↩]


12. Тобто циніків, тому що й Ірон був циніком. [↩]


13. Гностики Валентин, Кердон і інші вчили, що не благий Бог був творцем світу. [↩]


14. Глибина (βάζος) Мовчання (σιγή), за вченням Симона, Маркіона і їх наступників, були головні з еонів. [↩]


15. Тобто зі сцени. — Ред. [↩]


16. Монтан водив із собою безчесну жінку і називав її Духом Святим. [↩]


17. Манес (Мані — засновник маніхейства) учив, що неосвічена матерія, або темрява, співвічна Богові. [↩]


18. Новат не допускав до покаяння тих, які відріклися від віри в Христа і навіть усіх занепалих після хрещення і двоєженців. [↩]


19. Савеллій три Особи Святої Тройці об’єднав в єдину Особу Отця. [↩]


20. Тобто від язичницького бога війни Ареса, або Марса. [↩]


21. Констанція. [↩]


22. За Констанція мав велику силу євнух Євсевій-аріанин. [↩]


23. За Юліана Відступника. [↩]


24. За імператора Валента, який був захисником аріан. [↩]


25. За розповідями одних — Урвана, а за іншими — Феодула. [↩]


26. Звертання до Ірона. [↩]


27. Пояснення на це дивися в слові святому Афанасію Великому. [↩]


28. Це аріанин Лукій, який вигнав Афанасієвого спадкоємця Петра і насильно зайняв єпископський престол в Александрії. [↩]


29. Палладій, Александрійський градоначальник. [↩]


30. Спадкоємець св. Афанасія архієпископ Александрійський Петро. [↩]


31. Тавеїл ом св. Григорій Богослов називає згаданого вище аріанина Лукія, який вигнав Петра і зайняв його єпископський престол в Александрії. [↩]


32. Александрійський архієпископ Петро, врятувавшись від аріан, тікає в Рим до папи Дамаса і приносить із собою закривавлений одяг вбитих аріанами. Див.: Сократ. Церковна історія, кн. 4, гл. 22; Никифор. кн. 11, гл. 26. [↩]


33. Він чотири роки перебував у вигнанні і протягом цього часу ніби для нас помер. [↩]


34. Геракліт. [↩]


35. Небесним. [↩]