Правда, не до всього доходили руки, атеїстична влада, тримаючи монопольне становище в усіх ділянках державного і громадсько-суспільного життя, чинила опір церковним організаціям, паралізувала їх діяльність. Розуміючи роль друкованого слова в житті церкви, безбожницька держава зовсім позбавила екзархат можливості на видавничу діяльність, періодичні видання, право на користування засобами масової інформації. Єдиний церковний журнал "Православний вісник", який після війни виходив українською мовою у Львові (початкова назва була "Єпархіалі ний вісник"), а потім у Києві, в 1962 році під пресом більшовицької тоталітарної ідеології змушений був припинити свій вихід у світ. Екзархат України — одна з найбільших православних церков у світі — не мав права на видання ні журналу, ні газети, ні жодної книжки. А комуністи, які все більше обюрокрачувалися, душили духовне життя народу, в той же час обманливо твердили про нібито існуючу в СРСР свободу совісті, слова тощо.

Але митрополит Філарет не з тих, хто пасує перед труднощами. Добитися права на пресу чи інші засоби церковної інформаційної комунікації він не розраховував: бо навіть і Московський патріархат не зумів тоді дістати дозволу від влади на такі видання. Та права на поновлення журналу "Православний вісник", який вже раніше видавався в екзархаті України, він вирішив добитися. Ходив по інстанціях, доводив, що така велика Церква, якою є Український екзархат, повинна мати своє видання, адже, зрештою, такі видання, мовляв, мають всі церкви світу І митрополит добився свого. В серпні 1968 року видання журналу "Православний вісник" відновлено. У "Вступному слові" редколегія, яку очолював відповідальний редактор, тодішній архієпископ Львівський і Тернопільський Миколай, повідомляла: "З ласки Божої і благословенням Високопреосвященного Кир Філарета, митрополита Київського і Галицького, Патріаршого Екзарха всієї України, продовжує свою духовну путь Православний Церковний журнал "Православний вісник", на радість його православних читачів і шанувальників". З того часу журнал продовжив подавати своїм читачам різні відомості з історії Руської Православної та інших помісних Православних Церков, Богослов`я і церковно-релігійного життя окремих парафій усіх єпархій України. Журнал відтоді пильно стежить за пульсом загальноцерковного життя також в інославному світі, приділяє увагу міжцерковному екуменічному рухові, миротворницькій діяльності церковних організацій.

За архієрейською діяльністю митрополита Філарета, як й інших владик церкви, пильно стежили комуністичні ідеологічні установи, органи державної безпеки через агентів з апарату уповноважених у справах релігій аналізували кожен крок його поведінки. В 1975 році заступник голови Ради у справах культів при Раді Міністрів В.Фуров написав для ЦК КПРС звіт про стан РПЦ в СРСР. Цей віце-шеф по догляду за ієреями одних з них зачислив до групи, яка і "на словах і на ділі" є лояльною до радянської влади і "не проявляє особливої активності в поширення впливів православ`я серед населення". До іншої групи віднесені архієреї, у яких "у різний час проявлялися і проявляються спроби обійти закон про культи", деякі з них, на думку Фурова, "релігійно консервативні".

Митрополит Філарет у цій довідці був віднесений ще до іншої категорії архієреїв України, — до тих, які стоять на "лояльних позиціях до держави", але "стараються активізувати служителів культу, церковного активу, виступаючи за підвищення ролі Церкви в особистому, сімейному і суспільному житті".

Звіт свідчить про те, що більшовицька партія і влада пильно стежили за діяльністю Церкви, її ієрархами та священнослужителями, виявляла стурбованість у випадках посилення релігійної активності чи настроїв. Тож, коли митрополит Філарет після однієї з поїздок до Почаївської лаври повернувся до Києва, йому з "фуровської установи" зауважили, що, мовляв, його попередники — екзархи Іоанн і Іоасаф — до Почаївської лаври не їздили, то і Філарету не варто цього робити. Зрештою і Львівський та Тернопільський архієпископ Миколай, мовляв, не бажає того, щоби хтось втручався в діяльність Почаївської обителі, в якій він є архімандритом. Тоді митрополит звернувся до владики Миколая з запитанням: "Ви незадоволені тим, що я відвідую лавру?" "Та ви що говорите? — сказав йому владика Миколай. — Я радий, коли ви до нас приїжджаєте. Це активізує і монастирське і парафіяльне життя. І духовенство підтягується, і миряни духовно збагачуються". Тоді владика Філарет зрозумів, що невдоволення поїздкою екзарха до Почаївської лаври йде від апарату уповноваженого в справах релігій, від органів служби безпеки. Працівників цієї установи насторожувало, що митрополит старався активізувати життя церковного активу, віруючих взагалі шляхом проведення різних масових церковних акцій.

В 1976 році західноукраїнські єпархії РПЦ відзначали тридцятиріччя Львівського церковного собору 1946 року, на якому було скасовано Берестейську унію 1596 року, а греко-католицькі єпархії приєднані до РПЦ. У Львові відбулося ювілейне засідання духовенства та мирян, на якому митрополит Філарет виголосив вступне слово, він же й головував на засіданні. Скасування унії, сказав митрополит, було відзначено як подію великого церковно-історичного значення на Помісному Соборі РПЦ 1971 року. В постанові з питань возз`єднаня Греко-Католицької Церкви з Православною Собор виніс ухвалу: "Відзначити видатну історичну подію в житті Руської Православної Церкви — повернення до Православ`я в 1946 і 1949 роках греко-католиків Галичини й Закарпаття і скасування Брест-Литовської та Ужгородської унії, свого часу запроваджених силою". За 30 років, говорив митрополит, православ`я міцно увійшло у свідомість і життя духовенства та мирян західних єпархій України, встановилась церковна єдність, однодумність та одностайність.

На ювілейному засіданні виступали архієреї західноукраїнських єпархій РПЦ, представники духовенства і мирян, запрошені владики зі східних областей. На всеношній настоятель собору св. Юра, протоієрей Іван Король у своїй проповіді підкреслив, що "віра православних християн — це віра наших предків, віра святого рівноапостольного князя Володимира, святої існягині Ольги, віра святих Антонія і Феодосія — Печерських чудотворців, преподобного Іова, ігумена і чудотворця Почаївського. Цю віру український народ полюбив, ця віра впродовж ЗО років зусиллями архієреїв і духовенства укріпилася в нас, і цю віру ми несемо високо в наших серцях та оберігаємо її від усіх зазіхань". Після закінчення Божественної літургії з привітанням до богомольців звернувся владика екзарх, підкреслюючи важливість Львівського собору і побажав усім, щоб мир панував між ними і всіма людьми світу. Митрополит Миколай подякував екзархові України за очолення торжества і підніс йому ікону великомученика Юрія Побідоносця, висловлюючи побажання перемоги над злом у сім`ях і серед народів світу.

Учасники ювілейного свята наступного дня поїхали до Почаївської лаври, де екзарх очолив відправлення соборної Божественної літургії у співслужінні всіх архієреїв, намісника лаври, лаврського і прибулого духовенства. Екзарх України виголосив до богомольців повчальне слово.

Кафедральний собор патріаршого екзархату України має своїм небесним патроном просвітителя Русі світлом Христового Євангелія, святого рівноапостольного князя Володимира. В день його пам`яті, 28 липня, православні віруючі міста і київських пригородів сходяться на урочисту відправу в цьому величному храмі, щоб своїми молитвами згадати святого хрестителя Київської Русі. Приїжджають до Києва на цей день преосвященні архіпастирі з єпархій Українського екзархату, благочинні і парафіяльні священнослужителі Київської єпархії, щоб взяти участь у храмових торжествах. Свято цього дня в кафедральному соборі являє собою зворушливу й незабутню подію в церковному житті, і Православна церква не може бути до неї байдужою, бо відчуває глибоку вдячність рівноапостольному Володимиру, який хрещенням відкрив для всіх на Русі шлях до спасіння, наблизив Київську державу до інших християнських країн Європи. Християнство внесло великі зміни в житті Русі, воно показало їй нову історичну дорогу. Тому природно, що ще за життя Володимира наші предки називали "Красним сонечком", а по смерті, яка настала 28 липня 1015 року, стали вшановувати як святого. Його мощі були покладені в Десятинній церкві в Києві, а після навали Батия поховані під руїнами цього храму. День кончини святого князя Володимира особливо урочисто відзначався в Києві з часів митрополита Київського, коли на місці зруйнованої Десятинної церкви було збудовано невеличкий храм і в ньому було захоронено останки рівноапостольного князя.

Цю прадавню церковну традицію православні кияни зберігають і донині, як про це свідчать торжества в день пам`яті рівноапостольного просвітителя Русі. Богослужения в цей день очолює високопреосвященний екзарх України, митрополит Київський і Галицький Філарет, йому співслужать архієреї Українського екзархату і собор священнослужителів Києва і єпархії. Величаву Божественну літургію доповнює глибокоповчальне слово, виголошене митрополитом Філаретом про життя і діяльність святого Володимира, велике значення для Русі прийнятого ним християнства.

Нині у Володимирському соборі знаходяться неоціненні святині Православної церкви — мощі святої Великомучениці Варвари та святителя Макарія, митрополита Київського.

Історія повернення Варвари до християнства та її страждань хвилююча і повчальна. Народилася вона в багатій і знатній еллінській родині в сирійському місті Іліополі у четвертому столітті. її батько Діаспор був переконаним язичником і в тому ж дусі виховував свою дочку. Але дівчина, маючи допитливий і просвічений розум, не була згідна з тією мудрістю і не вірила в бездушних ідолів. Вона захопилася християнським вченням, яке осяювало загрубілі серця людей і вказувало їм шлях до блаженного життя в Бозі. Дівчина бачила, як високоморальне життя християн привертало багатьох до Церкви Христової, як багато її співвітчизників відчували потребу пізнати це життя. Суворий батько не бажав, щоб дух християнського вчення проник у душу дочки, він зачинив її у недоступну вежу, де в розкішних палатах було багато зображень язичеських, які бездушно і тупо дивилися на неї. З високої вежі вона споглядала вдень і вночі на красу квітучої землі і доходила висновку, що бездушні ідоли, іменовані богами, не могли створити такий гармонійний світ. Споглядаючи творіння навколишнього світу, Варвара стала усвідомлювати, що Творцем світу є не рукотворний, а живий Бог, який має в Собі буття. Вона вирішила його пізнати і ніякі земні багатства не привертали її уваги. Під час відсутності батька вона познайомилася з християнськими дівчатами і з їх допомогою таємно охрестилася у пресвітера. Батько, дізнавшись про це, жорстоко побив дочку, морив її голодом, кинув до темниці, вимагав зречення від Христа. Не повернули мучениці до батьківських ідолів і тортури правителя, побиття її воловими жилами. Кинута до темниці, мучениця знемагала тілом, та духом була міцна. В гарячій молитві вона почула голос Господній, який обіцяв їй незабаром втішитися вічними благами у Своєму Царстві. І хоч змучена фізично, відчувала як Божественна любов сходить у її стомлену душу та великою радістю наповняє її серця. Ранком вона відчула себе сціленою. Та безжалісні кати продовжили її мучити, роздягнену волочили по місту. Врешті жорстокий батько вивів дочку за місто, де в молитвах за людей її голова була стята батьківським мечем. Це було в 306 році. Християни з честю поховали тіло мучениці, а пам`ять про неї збереглася з покоління в покоління християн і до наших днів. Допомогла у цьому дружина великого Київського князя Святополка Ізяславовича, яка приблизно 1108 року побувала у Греції і привезла звідтіля до Києва мощі великомучениці Варвари. Встановлені у Володимирському соборі, вони нагадують, що життя св. Варвари, яка відхилила поклоніння ідолам і всією душею сприйняла християнські чесноти, стало зразком для ранніх християн, вчить стійкості, жертовності і незламної віри і в наші дні.

День пам`яті св. великомучениці Варвари — 17 грудня — щороку відзначається в Київському соборі урочисто. Напередодні митрополит Філарет відправляє всеношну з читанням акафісту святій великомучениці перед ракою з її святими мощами, а в день свята — Божественну літургію і молебень.

У Володимирському соборі спочивають також священні останки святителя Макарія, митрополита Київського, відомості про життя і діяльність якого залишилися в сутінках історії, адже про нього немає жодних писаних творів, земне життя майже не висвітлюється історією, та церковна пам`ять береже і прославляє цього мученика за віру Христову як приклад відданості їй. Історії не відомо, коли і де народився мученик-митрополит, коли прибув до монастиря, в якому чернечому подвизі удосконалювався. Але він відомий своїм високим подвижницьким життям, молитовністю, відданістю Православ`ю і суворим виконанням покладених на нього обов`язків. Коли Макарія обрали архімандритом Віл енського Свято-Троїцького монастиря, його зусиллями обитель помітно розбудувалась. При монастирі було споруджено будинок для прочан, серед братії монастиря розвинулось подвижництво. Літопис повідомляє, що в 1495 році, під час вінчання великого князя Литовського Александра з Єленою, дочкою московського князя, блаженний Макарій був присутній у сані архімандрита Віленського, але вже називався нареченим митрополита. Після смерті митрополита Київського Іоанна він був обраний собором на Київську кафедру. Митрополит Макарій постійно приділяв увагу розвиткові церковного життя в Литві, але не залишав без опіки й інші міста своєї митрополії. Софійський храм у Києві був тоді спустошений. Попередники митрополита не були тут більше ста років. Тому заповітною мрією святителя Макарія стало бажання відвідати стародавню колиску Православ`я, підбадьорити й утішити православний люд Києва, розділити з ним долю у цей нелегкий для нього час. У 1497 році він вибрався до Києва, щоб у стінах опустілого першопрестольного храму святої Софії підняти свій голос на захист Православ`я.

Його не стримав неспокійний час, коли розбійницькі татарські ватаги розгулювали по країні. Сповнений почуття пастирського обов`язку, митрополит вирушив у дорогу до Києва. Під час зупинки на відпочинок в селі Стриголові, що на Припяті біля Мозиря зайшов до храму на богослужіння. Справляв безкровну жертву на престолі, коли в село налетіла орда. Співслужителі радили митрополиту сховатися, але він відмовився, говорячи: "Спасайтеся, дітки, а мені не можна, я віддаю себе волі Божій". Вороги не пощадили святителя, тут же обезглавили його, храм пограбували. Так при виконанні свого пастирського обов`язку митрополит Київський і всієї Русі Макарій загинув мученицькою смертю, Літописець про це написав лаконічно. "Року 1497, травня 1, на шостій седмиці по Пасці, в понеділок, безбожні перекопські татари убили митрополита Київського і всієї Русі Макарія... Але я уповаю на Господа Бога, що така смерть завершилась архієрею Божому для більшої його нагороди, бо їхав він у Київ, бажаючи допомогти Церкві Божій — Софії, котру розорили ще раніше ті агаряни... З того часу, як прийняли ми хрещення, не траплялось на руській землі того, що трапилося з цим архієреєм Божим". Православні України благоговійно шанують пам`ять великого угодника Божого. Святі мощі священномученика Макарія вони перевезли до Києва і захоронили у Софійському соборі. Тепер вони знаходяться у кафедральному соборі святого Володимира в Києві і вірні чада Церкви Христової щоденно поклоняються нетлінним останкам того, хто як "пастир добрий життя своє покладає за овець" (Ін. 1о,11). Канонізація священномученика Макарія відбулася в 1621-1622 роках.

В день пам`яті священномученика — 14 травня за новим стилем — митрополит Київський і Галицький Філарет щороку у співслуженні сонму архіпастирів і соборного духовенства відправляє Божественну літургію та напередодні її всенощну з читанням акафіста. Після літургії — урочистий молебень священномученику Макарію з уставними многоліттями. В цей день митрополит неодноразово відвідує міський храм в ім`я св. Макарія, бере участь у відправах, виголошує проповіді, вітає парафіян з храмовим святом Щочетверга перед мощами святителя відправляється акафіст.

З нагоди святкування пам`яті українського преподобно-мученика Макарія Канівського і архімандрита Овруцького, мощі якого спочивають у храмі Різдва Пресвятої Богородиці в Черкасах, туди 28 вересня 1977 року прибув митрополит Філарет. Парафіяни, зустрічаючи владику, підкреслювали велику радість, яку їм приносить молитовне єднання з архіпастирем. Урочисту відправу прикрашав спів місцевого церковного хору. У повчальному слові митрополит говорив про святий приклад щирої віри преподобномученика Макарія. Всі люди відвертаються від смерті, бояться її. Отже, і святий Макарій боявся смерті, але цей страх він переміг твердою волею залишитися вірним Церкві Христовій, її вічним ідеалам. Урочистість празника закінчилася відправою святкового молебня, після чого митрополит подав богомольцям благословення.

В день празника Різдва Пресвятої Богородиці Божественну літургію відправляв у храмі Різдва богородиці у Рокитному на Київщині. Тут він виголосив повчання на тему свята, а потім відправив святковий молебень з уставним многоліттям.

Наступного, 1978 року, коли сповнилося 300-ліття з дня мученицької смерті преподобномученика Макарія Канівського, митрополит Київський і Галицький прибув до Черкас. З благословення владики про життя і праведну кончину Макарія у повчальному слові говорив настоятель парафії протоієрей Є.Варшавський. Народився Макарій перед у другому десятилітті XVII століття у побожній родині в Овручі, виховувався в релігійному дусі. Молодим вступив до монастиря, згодом був рукоположений на ієродиякона, а з часом — ієромонаха. Якийсь час був ігуменом Куп`ятицького монастиря біля Пінська. Архієпископ Лазар Баранович в 1660 році возвів його в сан архімандрита і поставив настоятелем Овруцького монастиря. В 1671 році на монастир напали поляки, монастир зруйнували, ченців розігнали. Макарій подався до Києва і тут мав намір залишитися в Печерському монастирі. Але митрополит Иосиф Нелюбович-Тукальський призначив його архімандритом Канівського Успенського монастиря. Тут він прославився як чудотворець, зцілитель хворих. В 1678 році турки з татарами пішли війною на Україну, грабуючи населення, руйнуючи оселі. У вересні вони увірвалися до монастиря, оборонці кинулися врозтіч, а архімандрит Макарій вийшов безстрашно ворогам назустріч з хрестом в руках та став їх просити не оскверняти святині, не вбивати невинних людей. Турки накинулися на безборонного ченця, витягнули з монастиря, завдавали йому тяжких мук і, нарешті, обезглавили його, а тіло кинули на площі міста. Мощі преподобномученика спочили в Каневі, а в 1688 році були перенесені до Переяслава на Полтавщині, тому він ще одержав назву переяславського чудотворця, бо біля його мощей у Переяславі відбувалися чудеса. Тепер мощі преподобномученика зберігаються у Різдво-Богородичній церкві в Черкасах, пам`ять про цього святителя міцно живе серед віруючих і з любов`ю передається з покоління в покоління. В архіпастирському повчанні митрополит Філарет, згадуючи про подвиг Макарія, підкреслив значення відважних вчинків святих праведників, преподобних і мучеників, основою подвигу яких була глибока віра і відданість Богові та святій Церкві. Багато людей народжується і вмирає, минають роки, їх забувають, але великі праведники в пам`яті людей віруючих живуть вовіки. Життя їх залишається нам прикладом для наслідування, щоб одержати життя вічне.

Екзарх України підтримує постійні контакти з віруючими Волині. На початку серпня 1977 року він прибув туди з архієпископом Сімферопольським і Кримським Леонтієм та єпископом Серпуховським Іренеєм. В кафедральному троїцькому соборі їх зустрів архієпископ Волинський і Ровенський Даміан і архіпастирі молилися тут на відправі Божественної літургії в олтарі. Наступного дня, в неділю, екзарха тепло зустрічало духовенство і миряни, і всі чотири архієреї відправляли Божественну літургію із собором духовенства. Повчальне слово до молящих виголосив екзарх. Архієпископ Даміан відзначив велику радість волинської пастви від завітання екзарха України та від молитовного єднання з ним, подякував йому за те, що незважаючи на обов`язки його служіння, всебічну турботу про духовне життя столичної єпархії та всіх єпархій України, активну участь в екуменічному та миротворницькому русі Руської Православної Церкви, митрополит приділив свій час, труд і увагу Волинській єпархії, вшанувавши її своїм завітанням. Архієпископ подарував екзархові ікону Живоначальної Трійці з проханням молитов за волинську паству. На молебній відправі відбувся хресний хід навколо собору з читанням Євангелій та окропленям храму і богомольців святою водою. Свято закінчилось проголошенням уставних многолітствувань. Екзарх разом з владиками відвідав храми міста — древній Покровський та Феодосіївський. На розмові зі священиками митрополит звернув увагу на те, що незабаром виповниться 30 років, як РПЦ бере активну участь у боротьбі за мир в усьому світі. Патріархія РПЦ засудила виробництво нейтронної бомби — страшної зброї масового винищення людей, яку стали випускати в СІЛА. Совість кожної віруючої людини, совіть кожної чесної людини на землі не може примиритися з виготовленням цієї зброї. Християнам треба працювати і щиро молитися, щоб милосердний Господь відвернув жахливу загрозу масового винищення людей. Від 6 по 13 серпня в усьому світі був намічений тиждень молитов за відвернення цього лиха, тож екзарх закликав співрозмовників взяти участь у цих молитвах.

Наступив 1979 рік — рік золотого ювілею в житті митрополита. Півстолітню дату від дня народження ювіляр зустрів у розквіті сил, на найвищому щаблі ієрархічної структури в Україні, зі здобутками, якими міг гордитися перед Церквою, державою, громадськістю. Як щирий поборник захисту миру владика Філарет підносив свій архіпастирський голос проти гонки озброєнь, проти страхіть нової ядерної війни, як пастир дбав, щоб мир і справедливість запанували на землі. Тож за церковні, екуменічні та миротворницькі заслуги митрополит Київський і Галицький, Екзарх України Філарет був нагороджений орденом РПЦ Преподобного Сергія Радонежського 1 ступеня. Президія Верховної Ради СРСР нагородила його орденом Дружби народів за патріотичну діяльність на захист миру. На знак миролюбних заслуг митрополит Філарет з нагоди його п`ятдесятиліття був відзначений найвищою нагородою Радянського Комітету захисту Миру — почесною медаллю "Борцю за мир". Серед цих нагород також і орден Чехословацької Православної Церкви — святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, учителів слов`янських.

Приймаючи щирі побажання з нагоди свого ювілею, високі нагороди на визнання своїх заслуг, як християнин, який виконує волю Божу, митрополит Філарет сказав: "Святкування пам`ятних дат у нас, церковних людей, поєднується з тим, що в ці дні ми приходимо до храму Божого, щоб піднести Господу Богу подячні молитви за Його милості й благодіяння, подані нам у минулі роки, і просити Його благословення та благодатної допомоги на майбутнє. Ми зібралися тут не для того, щоб говорити про заслуги людини. Перед лицем Божим християнин не повинен ні говорити, ні думати про свої заслуги. Господь Ісус Христос сказав, що "коли ви виконаєте все, що наказано вам, говоріть: ми — раби нікчемні, бо зробили те, що повинні були зробити" (Лк. 17, 10).

14 грудня — день праведного Філарета Милостивого, в особі якого втілюється Божественне обіцяння Ісуса Христа, дане ним у його Нагірній проповіді: "Блаженні милостиві, бо вони помиловані будуть (Мор. 5, 7). Жив праведник Філарет у Малій Азії у VIII столітті, походив від заможних і знатних батьків. Вихований у страху Божому й побожності, він освятив своє життя чистотою, побожністю та іншими чеснотами. За доброчесне життя Господь благословив його достатком, він відомий у своїй країні як один із знатних людей. Роздумуючи про спасіння своєї душі і майбутнє життя, він у земних благах вбачав особливий дар Божий і порівнював його з талантом, який треба помножувати вчинками любові й милосердя та повернути Богові. Згідно з виконанням заповіді Христа про любов до ближнього він усвідомлював, що милість минущу одержить милість безконечну. Філарет розкривав свою щедру душу для милосердя. Сам шукав тих, хто потребував милості, радів, коли може комусь допомогти. Своїми милостинями Філарет став відомий у своєму краї. До нього приходили всі, хто в чомусь мав потребу. І святий Філарет нікому не відмовляв. Через якийсь час країна, в якій він жив, зазнала спустошення від нападу ворогів, все майно Філарета було пограбовано, сам він зубожів. Зазнаючи злигоднів і нестатків, цей святий муж ніколи не сумував за втраченим багатством і не нарікав на свою недолю. Втративши багатство, Милостивий Філарет ще більше переймався злиднями ближніх, ділився з ними тим, що йому присилали благодійники.

Отже, праведний Філарет був ревним виконавцем заповіді Божої і за це Господь прославив його і, як співається у святому тропарі, увінчав світлим вінцем праведника. За доброчесне життя, за любов до Бога, до ближніх нагородив його вічним блаженством і він радується із святими в Царстві на небесах.

Учення отців Церкви Христової та й саме життя угодників Божих свідчать про те, що пі ляхи спасіння різні. Одні, пломеніючи любов`ю до Бога, покидали світ і йшли в пустелю, віддаючись там молитвам і праці, інші терпляче до кінця днів своїх несли подвиги серед хвиль житейського моря; деякі, нарешті, мужньо йшли на виконання подвигу за Христа, одержуючи нетлінний вінець від Господа. Життя праведного Філарета Милостивого склалося по-іншому. Він не йшов у пустелю, йому не довелося зазнати мук за ім`я Христове. Проте своїм милосердям цей угодник Божий досяг вічного блаженства і перебуває в обителях Отця Небесного.

День праведного Філарета Милостивого — день тезоіменитства екзарха України. Як правило, в цей день митрополит Філарет разом з архієпископами, єпископами та духовенством з єпархій України відправляє у Володимирському соборі Божественну літургію та виголошує повчальну проповідь про милосердя Милостивого, яким повинен себе прикрашати кожен християнин. Екзарх України закликає богомольців наслідувати приклад угодника Божого у вірі, милосерді й любові до ближніх, надає усім богомольцям святительське благословіння. Після літургії відправляється урочистий молебень з проголошенням уставних многоліть.

Напередодні дня Філарета Милостивого, 13 грудня 1976 року, тобто в день пам`яті св. апостола Андрія Первозванного, митрополит Філарет відправив чин освячення домового Христового храму в ім`я Філарета Милостивого. Одночасно було освячене реконструйоване і надбудоване в 1974-1975 роках на два поверхи приміщеня екзархії. У повчальному слові екзарх говорив про значення молитви і храму в житті християнина, про труди тих, чиї старання і турбота прислужилися до реконструкції приміщення екзархії та його домової церкви.

Для відзначення пам`яті видатних церковних діячів православ`я екзарх України часто виїжджає у храми, де знаходяться їх мощі або де є приділи в їх ім`я. У вересні 1972 року він служив у Різдво-Богородичній церкві в Черкасах, де спочивають святі мощі преподобномученика Макарія. В день знайдення мощей святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського, 22 вересня, митрополит Філарет правив літургію у Св.-Михайлівській церкві в с. Лукошах Баришівського району на Київщині. В цьому храмі є приділ, освячений в ім`я святителя Феодосія. Повертаючись до Києва, владика вівідав церкви в м. Баришівці і в с Селищі.

Приділ, освячений в ім`я рівноапостольної княгині Ольги, є в кафедральному Володимирівському соборі, богослужіння в честь якої відправляється кожного 24 липня. У Вознесенській церкві на Деміївці в Києві, де є приділ в ім`я святителя Василія Великого, митрополит відправляв Божественну літургію 14 січня 1974 року.

Один з престолів в ім`я великомученика Димитрія Солун-ського освячено у Покровській церкві Києва на Пріорці. Тут митрополит Філарет неодноразово відзначав пам`ять цього святителя Церкви. 8 листопада 1975 року, наприклад, він відправляв тут Божественну літургію, брав участь у молебні з хресним обходженням навколо церкви та з окроплениям храму і молільників святою водою.

11 травня 1986 року митрополит Філарет у співслужінні архієреїв та місцевого духовенства відправив всенощну, а ранком наступного дня — Божественну літургію у Святомакарівському соборному храмі Полтави. По одпусті літургії був відслужений подячний молебень з нагоди 60-річчя єпископа Полтавського і Кременчуцького Савви та виголошені уставні многоліття, після чого екзарх поздоровив ювіляра і вручив йому патріаршу нагороду орден преподобного Сергія Радонежського П ступеня. В слові-повіді єпископ Савва сердечно подякував митрополитові філарету за високу нагороду і радість молитовного спілкування.

Через три дні був день священномученика Макарія, митрополита Київського. Святкову всеношну владика відслужив у кафедральному соборі перед святими мощами Макарія, а Божественну літургію відправив наступного дня, на якій виголосив повчальну проповідь на тему життя святого. По одпусті літургії вікарій єпископ Антоній поздоровив митрополита Філарета з 20-річчям служіння в сані екзарха України, після чого були виголошені уставні многоліття. 18 травня владика відправляв Службу Божу в кафедральному соборі св. Юра у Львові, де вібувалося святкування 40-річчя Львівського церковного собору. У співслужінні архієреїв Українського екзархату та намісника Почаївської лаври наступного дня митрополит відправляв службу Божу в Успенському соборі лаври. По одпусті літургію було відслужено молебень з многоліттями. 21 травня, на день апостола і євангеліста Іоанна Богослова, митрополит Київський і Галицький відправив Божественну літургію в Свято-Миколаївському храмі с. Русава Київської області. Перед літургією владика посвятив престол, а на літургії поклав церковні нагороди на священнослужителів, удостоєних їх до дня святої Пасхи, і виголосив проповідь. 22 травня Православна Церква відзначала день перенесення мощей святителя Миколая з Мир-Лікійських до Бару. Звечора митрополит відправив у кафедральному соборі у співслужінні місцевого кліру всеношну, а ранком — Божественну літургію в Києво-Покровському монастирі з нагоди престольного свята у цій обителі.

Незабутнім для митрополита в його пастирській діяльності залишився день 7 вересня 1986 року. В цей день він відправляв Службу Божу і молебень у Миколаївській церкві села Благодатне Донецької області, села, де він народився і зріс. На літургії владика екзарх виголосив глибокоповчальну проповідь, а по одпусті поздоровив усіх богомольців з ювілеєм, побажав миру, здоров`я, щастя і подав кожному архієрейське благословення.

Ювілейний в житті митрополита Філарета 1989 рік видався напруженим, діловим. Новорічний молебень з многоліттям він відслужив у Володимирському соборі тут же він правив і в різдвяні свята, одночасно служив в Аннозачатівській церкві Києво-Печерської лаври, у міській Вознесенській церкві на Деміївці, а також у Київському Флорівському жіночому монастирі, висвячував дияконів. Наприкінці місяця владика відправився до Австралії, де в Мельбурні взяв участь у V Асамблеї Всесвітньої конференції "Релігія і мир". Тут у Троїцькому храмі служив Божественну літургію і висвятив священика для новоутвореної парафії РПЦ в Австралії.

Прибувши до Києва з Австралії па початку лютого, взяв участь у торжествах, зв`язаних з 60-річчям від дня свого народження. Цю дату він відзначив молитовно разом з архіпастирями, духовенством і віруючими на високому посту митрополита Київського і Галицького Патріаршого екзарха всієї України, священно-архімандрита Києво-Печерської лаври. Архіпастирську і громадсько-політичну діяльність владики Філарета високо оцінено Священним Синодом Руської Православної церкви, представниками уряду та громадськості республіки. "Ми свідчимо про Вас, як про співучасника обітниці Божої у Христі, служителем Котрого Ви стали за даром благодаті Божої (Єф. 3,6-7) майже сорок років тому у великій лаврі преподобного Сергія, — писав йому, поздоровляючи з ювілеєм, Патріарх Московський і всієї Русі Пімен. — Ми високо цінуємо Вашу відданість і любов до церкви Христової, Вашу безкорисливу допомогу довгорічного і ревного постійного члена Священного Синоду, мого близького помічника у керуванні церквою. Ми вдячні Вам за виняткові труди, понесені Вами в період підготовки і проведення Помісного Собору та ювілейних торжеств, присвячених 1000-літтю Хрещення Русі. Особливо хочеться відзначити Вашу архіпастирську мудрість і досвідченість, які стали запорукою плодотворної діяльності очолюваної Вами робочої президії Синодальної ювілейної комісії... Як авторитетний представник Руської Православної церкви Ви робите великий внесок у розширення і поглиблення братських зв`язків з Православними та інославними Церквами, в екуменічний та миротворчий рух... Вас добре знають як відомого церковного і громадського діяча. Ви берете найактивнішу участь у роботі різних громадських організацій".

Далі говорилося про те, що митрополит Філарет своє життя присвятив трудам на благо святої Церкви і Вітчизни і пройшов яскравий шлях церковного служіння від інока Троїце-Сергієвої обителі до митрополита Київського і Галицького, Патріаршого екзарха України. Він — постійний член Священного Синоду, відомий міжцерковним колам як видатний екуменічний і миротворчий діяч, бере активну участь у роботі Всесвітньої Ради Церков, учасник багатьох миротворчих форумів і зустрічей, представник РПЦ в керівництві Християнської Мирної Конференції (ХМК). З 1978 року голова Комітету продовження роботи ХМК, з 1977 року — член Всесвітньої Ради Миру, з 1984 року — один з президентів Всесвітньої конференції "Релігія і мир", член правління ряду громадських товариств.

За церковні заслуги митрополит Філарет нагороджений орденом князя Володимира І і II ступенів та орденом преподобного Сергія Радонезького І ступеня, а також церковними нагородами Александрійської, Єрусалимської та Чехословацької Православних церков. 17 червня 1971 року він нагороджений правом носити дві панагії. Патріотична діяльність екзарха України відзначена орденом Дружби народів та найвищою нагородою Радянського Комітету Захисту Миру — почесною медаллю "Борцю за мир".

60-річчя від дня народження митрополита Український екзархат молитовно відзначив 5 лютого 1989 року. Привітати ювіляра прибули представники Священного Синоду РПЦ, ієрархи Українського екзархату, благочинні, настоятелі храмів Києва, Київської єпархії та інші клірики. В день відзначення ювілею екзарх України очолив Божествену літургію, на запричасному сказав повчальне зворушливе слово. Був оголошений вітальний адрес від Патріарха та вручений подарунок — набір панагій. Екзарх подякував учасникам ювілейної літургії, які молилися разом з ним, побажав їм здоров`я та успіхів у боротьбі за утвердження миру, братерства та загального добробуту. "Руська Православна Церква протягом тисячоліття здійснює свою спасенну місію, — сказав ювіляр митрополит Філарет. — Ми насамперед турбуємося про внутрішній благоустрій церковного життя, закликаємо віруючих бути сіллю землі і світлом світові, виховуємо їх у дусі вірності святій церкві і відданості дорогій Батьківщині".

31 січня 1990 року Собор РПЦ прийняв "Положення про екзархати", яким РПЦ на Україні названо Українською Православною церквою (УПЦ). Висловлювалася надія, що зусилля церкви "... дадуть віруючому народові можливість самостійно будувати церковне життя відповідно до своїх національних традицій та сприятимуть розвиткові духовного потенціалу цих церков". Це були перші кроки, спрямовані на усамостійнення православної церкви на Україні, які допускала московська патріархія РПЦ і пильно слідкувала за тим, що робиться в УПЦ, відповідно до політичних актів, що здійснювалися на Україні.

Після смерті патріарха Пімена 3 травня 1990 року Священний Синод таємним голосуванням обрав митрополита Філарета місцеблюстителем Московського патріаршого престолу. Йому довірили очолити найбільшу за свою чисельність на земній кулі Православну церкву. На архієрейському Соборі 5 червня 1990 року був обраний одним з трьох кандидатів на Московський патріарший престіл. Головував на Помісному соборі РПЦ 7-8 червня 1990 року, на якому за більшістю голосів обрано патріархом Московським і всієї Русі Алексія II (Олексія Михайловича Рідігера).

Собор Української Автокефальної Православної церкви, який відбувся 5-6 червня цього ж року, обрав патріархом Київським і всієї України митрополита Української Православної церкви в США Мстислава (Скрипника). З катакомбних умов існування своєї церкви виходили і греко-католики, які пред`являли свої претензії на церковні храми і майно, перед ані радянською владою Православній церкві в 1946 році. В липні Верховна Рада в Києві прийняла Декларацію про державний суверенітет України. На фоні цих подій єпископат УПЦ звернувся до Священного Синоду РПЦ з просьбою визнати незалежність і самостійність в управлінні. Архієрейський собор РПЦ 26-27 жовтня 1990 року прийняв рішення "Про Українську Православну церкву", в якому вказано, що "Українській Православній Церкві представляється незалежність і самостійність в управлінні". 28 жовтня Московський патріарх Алексій II вручив митрополиту Філарету у соборі Святої Софії в Києві грамоту, в якій дано благословення "... бути віднині Православній Українській церкві незалежною і самостійною в своєму управлінні". Український єпископат одноголосно обрав владику Філарета Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом "митрополит Київський і всієї України".

8 квітня 1991 року митрополит Філарет побував на місці відродження колись головного храму Києво-Печерської лаври — Успенського собору. Він взяв участь у проведенні молебня з цієї нагоди та освятив дерев`яний хрест і камінь відбудови храму. До численних учасників молебня митрополит звернувся зі словами: — Господь сподобив нас в цей день закласти камінь і освятити Хрест. На протязі 900 років храм був святим місцем для віруючих і страждаючих, які боролися з гріхом, недугою, хотіли жити по дравді Христовій. П`ятдесят років тому собор підірвали. Разом із знищенням рукотворного храму обміліли і наші душі, прийшла в упадок духовність, менше стало любові і милосердя серед людей. Відбудовуючи собор, будем відроджувати і духовність та віру. На цей раз ми прийшли сюди разом з представниками влади, щоби відродити нашому народові святиню. Для відбудови храму заснований благодійний фонд.

В молитовному єднанні богомольців іскрилась надія на майбутнє, в якому вбачалось відродження на місці мертвого каменю і дерев`яного хреста храму — джерела світла і духовного життя. Цьому сприяв і виступ Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука. Він говорив: "Цей день, день нашої спільної дії — держави і Церкви — навічно увійде в історію. Ми зібралися на цьому священному місці, де колись піднімався Успенський собор — перлина світової культури, перлина Києво-Печерської лаври. Свята Софія, Андріївська церква — це зразки світової культури, і ми повинні зробити все для того, щоб вони збереглися для потомків. Ми відроджуємо храм і відроджуємо Українську державу. Хотілось би, щоб весь нарід України об`єднався спільним завданням. І те, що ми робимо спільно, примножує наші сили і натхнення. В ці пасхальні дні ми робимо новий крок у спільній роботі держави і Церкви. Зараз надзвичайно складний час, і ми усвідомлюємо, наскільки велике завдання церкви в очищенні душ людей, збереженні культури, традицій. Церква завжди була охоронцем високих духовних і культових цінностей, створюваних народом. Розуміючи і слухаючи один одного, разом подолаємо будь-які труднощі. У нас є світла мета, до якої ми повинні іти разом. Поклянемось, що кожен з нас, наші діти і внуки зроблять все для того, щоб не руйнувалися більше людські святині, щоб стояли віками і люди приходили до них учитися добра і миру".

У травні 1991 року митрополит Філарет поділив радість закарпатських православний християн, які відзначали 1100 років Православ`я на Закарпатті, світлом якого ознаменували наших предків святі рівноапостольні Кирило і Мефодій. На ювілей прибули архієреї, пастирі і миряни західного регіону України, а також митрополит Празький і всієї Чехословаччини Дорофей архієпископ Пряшівський Миколай. Секретар єпархіального управління протоієрей Василь Ярема, вітаючи екзарха України, зокрема, сказав: "Православна церква на Закарпатті за свою 1100- літню історію пройшла через усі духовно-значимі етапи розвитку християнства: Воскресіння і Преображення, гефсиманські сади і голгофи були на її шляху. Віруючі Закарпаття вільно сповідували православ`я до половини сімнадцятого століття... Сьогодні, в період демократизації, є реальна можливість сповідувати ту чи іншу релігію. В більшості закарпатці обрали православ`я".

Святкову літургію у Святоуспенському кафедральному соборі Мукачева відслужив митрополит Філарет у співслуженні архієреїв та духовенства, які прибули на ювілей.

Після літургії митрополит очолив хресний похід навколо собору та звернувся до присутніх з проповіддю, поздоровив зі святом 1100-річчя Православ`я, закликав до милосердя, добра і згоди, подав архіпастирське благословення. На площі перед церквою відбувся концерт духовної музики з участю зведеного чернечого хору закарпатських монастирів і самодіяльних колективів. Наступного дня митрополит ознайомився з життям ченців і черниць. Він побував в Угольському, Чумаліївському, Драгівсь-кому, Городилівському, Липчанському, Святосерафимівському, Домбровському монастирях, в Хусті оглянув місця, де буде споруджено храм на честь просвітителів слов`янських народів Кирила і Мефодія. В Ужгородському Хресто-Воздвиженському кафедральному соборі відправив Божественну літургію.

Черговий архіпастирський візит митрополита Філарета був у Донецько-Луганську єпархію — в середині липня 1991 року. Як голова Української Православної церкви він вперше відвідував цю велику єпархію, хоч знав її добре, адже Донеччина — його рідні місця. Знайомлячись з життям парафій єпархії, владика переконався, що задоволення релігійних потреб віруючих вимагає розділення великої східноукраїнської єпархії на дві окремі — Донецьку і Луганську. В адміністративних центрах цих областей визріла необхідність мати кафедральні собори, які відповідали б потребам часу. Собор в Луганську знаходився далеко від центру міста, і добратися до нього багатьом віруючим дуже складно. Ці питання й обговорювалися з представниками міської влади. Виникла також необхідність мати у майбутньому в цих містах духовні училища, а для злиденних, страждаючих, одиноких, дітей-сиріт пропонувалося створити Фонд милосердя.

Через засоби масової інформації владика побажав жителям двох областей Східної України берегти православну віру як святиню, адже вона — фундамент їх духовності. Цю віру треба втілювати в життя, а це означає любити ближнього свого, зміцнювати сім`ю, виховувати дітей, адже сім`я — це надійна основа суспільства.

Трапилось так, що шахтарський Донецьк зустрів митрополита не щасливими усмішками, а засмученими обличчями, риданням, трауром: місто прощалося з загиблими гірниками шахти "Південно-Донбаська" № 1. У Свято-Покровському храмі митрополит у співслужінні з єпархіальним духовенством відправив панахиду. Нелегко в такій ситуації сказати проповідь, яка б зменшила розпач прощання з улюбленим чоловіком, сином, чи просто товаришем, яка б зняла гіркоту трагедії. І владика шукав слова вгамування плачу сотень очей матерів, сестер, жінок. І над траурною громадою поплили слова з уст Блаженнішого.

— Сьогодні на розраду вашу я повинен нагадати, що є обитель Вічна. Шахтарі не щезли в небуття, вони перед Богом живі і для нас не умерли, і настане час, коли ми знову зустрінемося... Скорбота ваша означає, що ви любите їх, а любов — вічна. Мені близьке ваше горе, сам я — син шахтаря, і пам`ятаю, як кожен день переживав відхід батька в шахту, не знав, чи вернеться він. Я приїхав до вас, щоб розділити вашу скорботу і помолитися разом з вами. Українська Православна Церква вирішила надати і матеріальну допомогу сім`ям загиблих, виділивши для цього 100 тисяч карбованців. 54 тисячі карбованців виділено Донецько-Луганською єпархією і призначено для оздоровлення постраж-далих шахтарів, які залишилися живі.

Перебування екзарха України, митрополита Філарета на Кіровоградщині також залишило незабутні спогали у віруючих цієї єпархії. Ще у червні 1981 року, будучи тут на празнику, владика виголосив проповідь з цієї нагоди. Він говорив: "Чому саме наша Церква, закінчивши святкування воскресения

Христове, Вознесения Господа на небо та Зіпіестя Святого Духа, встановила загальне православне святкування на честь Всіх Святих? Щоб відзначити нам плоди Божественного піклування про нас, людей, плоди хресних страждань Христа Спасителя, вознесення його на небо з прославленим тілом і Зіпіестя в світ Духа Святого. Перший недільний день після празника Святого духа, обраний для шанування Всіх Святих, щоб силою його благодатні люди грішні робилися святими. Благодать Божа їх освятила, умудрила, зміцнила і вивела на ступінь ангельського безстрастя. Угодники Божі, як показує сама назва, були люди, які всім своїм життям догоджали Богу. Свята Православна Церква Христова, твердо віруючи, що Святі угодники Божі бачать наші потреби, чують наші прохання і готові завжди заступитися за нас перед Богом, встановила священний звичай святкувати пам`ять Всіх Святих. Молитовне спілкування із святими Божими є той шлях, який проводить християнина у світ горній, у Церкву Небесну". Після святкового молебня проголошувались уставні многоліття.

Зустрічаючи первоієрарха Української Православної церкви через десять років після того, 13 серпня 1991 року, віруючі Миколаївсько-Кіровоградської єпархії відзначали, що народне єднання, яке допомогло колись здолати могутню наполеонівську армію, має величезну силу і в наш час. Саме завдяки цьому єднанню на честь перемоги у Великій Вітчизняній війні було збудовано приміщення нині кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці. Це єднання народу має величезну силу і в наш час. Воно — вірна запорука того, що Українська Православна церква не похитнеться ні перед якими випробуваннями. У своїх виступах на зустрічі з владикою промовці оцінювали принципову, апос-тольськи стійку позицію голови Української церкви, яка сприяла зміцненню авторитету Церкви в суспільстві, допомогла повернути віруючим багато церковних святинь і найвеличнішу з них — Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. Напередодні свята винесення чесного древа Животворящого Хреста Господнього митрополит Філарет, а також ієрархи та духовенство, які прибули на торжество, відправляли всеношну за чином великих свят, що зробило його ще більш урочистим і принесло найщирішу радість народові, що зібрався. Після великого славословія чин винесення Чесного і Животворящого Хреста з олтаря собору та обнесення

Його навколо стін храму очолив митрополит Філарет. Після того, як Хрест був покладений на аналої в центрі собору, митрополит домазував освяченим єлеєм усіх присутніх віруючих.

Владика оглянув приміщення єпархіального управління і відзначив якісне виконання реставраційних робіт. У єпархіальному управлінні відбулася ділова розмова щодо потреб Кіровоградсько-Миколаївської єпархії, підготовки священнослужителів, співробітництва УПЦ з громадськими організаціями у справі культурного та морального відродженя України. На той час Кіровоградсько-Миколавївська єпархія нараховувала 159 парафій, третя частина з яких відродилася за останні два роки. Підготовка достатньої кількості священиків сприяла вивільненню парафіяльного духовенства від необхідності відправляти богослуженя та треби у сусідніх парафіях. Це підвищило рівень богослужіння, надало можливість парафіяльним священникам більше займатися вихованням своєї пастви, уважніше ставитися до духовного стану своїх парафіян. Владика Філарет відзначив, що з відкриттям семінарії у Києві та духовних училищ в інших містах України суттєво поліпшиться підготовка священиків, вони одержать добру богословську освіту, необхідні знання в галузі церковної історії, богослужбового статуту, літургійної практики.

Наступного дня — 14 серпня — Православна церква святкує Винесення древ Чесного і Животворящого Хреста Господнього на пам`ять семи мучеників Маккавейських, їхньої матері Соломії та вчителя Єлеазара. Споконвіку це свято, зване в Україні "Маковієм", було днем, коли завершувалося перше коло сільськогосподарських робіт і в церкву приносилися перші плоди. Освячені голівки маку, колосся збіжжя та інше "зілля" ретельно зберігалося в домі до наступного врожаю і вважалося символом достатку, благополуччя, щедрості й здоров`я. В цей день тисячі віруючих зібралися на подвір`ї кафедрального собору Кіровограда, для яких митрополит Філарет відправляв Божествену літургію. У проповіді він розповів про Чесний і Животворящий Хрест Господній, який був винесений на вулиці Константинополя, і про чудесне визволення жителів міста від моровиці. Владика підкреслив те, що кожному християнинові доводиться нести у своєму житті Хрест, і тільки той, хто несе його гідно, не відмовляючись від божественного призначення, хто не лише словом, а й ділом усього свого життя сповідує Господа Ісуса Христа, той може здобути спасіння і успадкувати життя вічне. Глава УПЦ наголосив на відповідальності людини перед Богом за долю природи, даної людині у володіння. Опоганення її, знищення життєвого середовища є нехтуванням даром Божим, що само по собі образливо для Творця і завдає непоправної шкоди фізичному і духовному існуванню людини.

Присутність на відправі великої кількості богомольців пояснювалася з одного боку, повагою до свята, а з другого — великим бажанням віруючих помолитися разом зі своїм Первоієрархом, була виявом вірності всього народу матері — Українській Православній Церкві, виявом підтримки віруючих єпархії позиції священноначалія УПЦ, спрямованої на збереження Церковної єдності, братерського єднання народу України.

Учасники відправи здійснили хресний хід навколо кафедрального собору, під час якого владика Філарет освячував перші плоди врожаю та квіти віруючих. Після закінчення відправи митрополит Філарет відзначив, що перед УПЦ, як і перед усім народом, стоять великі і складні завдання. Велич Церкви визначається не зовнішньою красою храмів і богослужень, а загальним духовним станом усіх членів Церкви, глибиною сповідання Євангелія та повнотою заповідей Божих, готовністю кожного православного християнина до тривалої ревної праці на благо ближнього, для утвердження високого, істинно християнського морального ідеалу суспільства. Початок дев`яностих років на Україні позначився пожвавленою увагою віруючих до релігійних справ, відновлення церковних храмів, будівництва нових. Владика всебічно підтримав цей рух. У серпні 1991 року він, зокрема, взяв участь в освяченні хреста та закладці першого каменю нового храму на честь Святого Благовіщення храму в містечку Баришівка на Київщині. В місцевому храмі предстоятель Української Православної Церкви відправив Божественну літургію, звідси духовенство та богомольці хресним ходом вирушили до місця, де закладено гранітний камінь під будівництво майбутнього храму. В архіпастирському напутньому слові владика наголосив, що православні віруючі й невіруючі у страшну добу розбрату повинні єднатися, будуючи нові та реставруючи наявні занедбані храми. Адже коли руйнуються церкви, калічаться й людські душі, занепадає загальнонародна духовність. Люди в такій обстановці стають жорстокими та егоїстичними, живуть виключно для свого матеріального блага, забуваючи про струджених, самотніх, бідних, скривджених.

В архіпастирській діяльності митрополита Філарета важливе місце займає висвячення єпископських кадрів. Проводячи хіротонізацію, владика часто розмірковував над тим, яким повинен бути єпископ, яке його місце і роль у церкві. Ось деякі міркування митрополита, висловлені ним під час вручання жезлів ново-поставленим єпископам Українського екзархату.

Нам, архієреям, частіше треба замислюватися над тим, каже митрополит Філарет, для чого ми погодилися стати єпископами, в чому суть єпископського служіння, як ми проходимо своє служіння. Ми сповідуємо, що в особі апостолів Самим Господом покладений початок церковної ієрархії і протиставлення їй є протиставлення волі Божій. Апостоли через своє посвячення, звичайно, не стали рівними Господеві або Йому подібними, вікарями Христа, ні в особі одного апостола Петра, як вчить католицьке богослов`я, ні в особі дванадцяти апостолів. Господь сам невидимо живе в Церкві як її Глава і після Свого вознесіння на небо перебуває з нами.

Повноваження апостольської ієрархії зовсім не в тому, щоб бути вікаріями Христа, але щоб подавати благодатні дари, необхідні для життя Церкви. Апостолам належить влада бути служителями Христа, котрі одержали від Нього повноваження і прийняли Духа Святого для свого служіння. Це служіння полягає, насамперед, у проповідуванні "очевидців слова", "свідків" (Діян. 1, 2) боговтілення, в зведенні дарів Святого Духа на новохрещених і в поставленні єпископів і пресвітерів. Апостоли одержали владу для організації церковного життя, а разом з тим вони поєднували в собі дари відправлення таїнств, пророцтва і учительства.

Чи припиняється в Церкві сила апостольського служіння зі смертю апостолів? У певному розумінні — так, припиняється. Апостоли були поставлені Богом, але це поставлення було єдиним і неповторним. І римська ідея про те, що апостол Петро продовжує існувати в особі папи, є довільним догматичним вимислом. Римський єпископ є спадкоємець апостольства не в більшій мірі, як і всі інші єпископи. Апостольські дари і повноваження є суто особистими, і Господь давав їх помічникам поіменним обранням.

А втім, апостольство не пішло з Церкви без спадкоємства свого служіння. Апостоли передали те, що вони могли передати і що могло бути сприйняте. Крім особистого апостольського достоїнства, котре є непередаване, вони передали ті дари, які притаманні Церкві. Вони передали всім віруючим благодатні дари Святого Духа, які вони давали через висвячення, але передання цих дарів вони визначили за посередництвом встановленої ними ієрархії. Післа апостолів подання благодатних дарів Святого Духа в Церкві стало повноваженням єпископів з пресвітерами і дияконами.

Єпископи користуються в Церкві владою. Щоб зрозуміти характер єпископської влади, треба завжди пам`ятати про її особливості, що випливають з природи церковного спілкування. Церковна влада має духовну природу, а не державну. Вона вища і більша за світську владу тому, що поширюється на душу людини і на її вічність. Оскільки єпископська влада має духовний характер, то вона виявляється перш за все в служінні. На здійснення своєї влади єпископ діє з Церквою, але не над Церквою, яка є духовним органом любові. Єпископська влада повинна розчинятися в єднанні з народом.

Церковному народові належить своя доля участі в обранні єпископів. Народ бере участь навіть у висвяченні, хоча і відправляється воно тільки єпископами, тому що у відповідальний момент проголошує своє "аксіос"."Ніхто хай не поставляється, пише св. папа Лев Великий, — супроти волі і бажання народу, щоб народ, переживши примус, не зненавидів і не почав ставитися з презирством до небажаного єпископа".

Проте при поставленні єпископів, та і в самому єпископському служінні допускається чимало недоліків. Над недостойними єпископами гірко іронізував Тертуліан. Він говорив, що апостоли для того тільки заснували Церкви, щоб єпископи користувалися церковними прибутками, старанно відгороджували себе від будь-яких небезпек з боку римської влади, що вона встановляла пости в церквах з метою особистого збагачення. І зараз, говорив під час однієї з хіротоній владика Філарет, є різні єпископи, деякі з них забувають своє високе призначення. Але треба мати перед собою образ великих вселенських учителів і святителів і наших вітчизняних прославлених ієрархів. У хвилини усамітненої молитви варто частіше звертатися до своєї совісті і не заглушати її голосу. Митрополит радить набиратися терпіння і завжди пам`ятати слова Христа, сказані апостолу Павлу: "Сила моя виявляється в немочі" (2 Кор. 12,9). Всі свої надії треба покладати на Господа і на заступництво Божої Матері, на молитви всіх святих. Користь принесуть поради старших братів по єпископському служінню. Не можна забувати, що Руська Православна церква впродовж своєї тисячолітньої історії була з народом і розділяла з ним скорботи і радості.

Висвячуючи єпископів, митрополит часто нагадує їм, що одержання архієрейської влади не звільняє від обітниці послуху. Забуття цього є небезпечним, бо робить єпископа свавільним і спонукає його творити свою волю. Рано чи пізно такий єпископ стає ослушником Церкви. А відомо, що навіть Ісус Христос про себе казав, що Він прийшов творити не Свою волю, а волю Отця, Котрий послав Його.

Не слід забувати апостольського напучення, що "диявол, як лев, шукає кого б пожерти". І якщо він полює так за кожною людиною, то за служителем вівтаря Господнього особливо. Коли ж йому не вдається спокусити ділом, то він намагається опорочити єпископа хоча б наклепом. Святі отці йшли від спокус у монастирі і пустелі, а на долю єпископа випадає ще тяжчий хрест через те, що йому за обов`язком свого служіння треба бути серед людей, а отже, жити в середовищі великих спокус.

Дух наживи може жити і в серці неімущої людини. І, навпаки, заможний може бути некорисливим, якщо він багатство сприймає не як свою власність, а як дар Божий, вручений йому для служіння нужденним. Одержуючи винагороди від Церкви за свої труди, єпископ повинен застосовувати їх не для свого задоволення, не для служіння плоті, а використовувати все, що отримуємо від народу Божого, на діла милосердя скорботним і обтяженим. У цьому й буде проявлятися чернеча некорисливість єпископа. Єпископ може мати, нічого не маючи. Все це не нове, але нагадується єпископові, бо ставши ним, він не повинен нехтувати і чернечими обітницями.

Поставляючи на архієрейське служіння нових єпископів у наші дні, митрополит Філарет нагадує їм про те, що вони приступають До єпископського служіння в такий час, коли перед Церквою відкриваються великі можливості для виконання первинної місії духовно-морального відродження людини і суспільства. З одного боку, це повинно всіх нас радувати, а з другого — час накладає на єпископів і велику відповідальність. Якщо єпископ завжди повинен був піклуватися про доручену йому паству, то тепер він матиме велику роботу і в служінні Церкві і служінні суспільству.

Часто митрополит звертає увагу новопоставленим єпископам, що вони своїм життям, своїм трудом, своїм духовним настроєм повинні бути прикладом для пастирів і для пастви. Якщо єпископ своїм сповненим віри і богоугодним життям буде подавати приклад, то сильним і діяльним буде і його слово. Апостол Павло повчає свого учня Тимофія: "Будь взірцем для вірних у слові, в житті, в любові, в дусі, у вірі й чистоті" (1 Тим. 4,12). Пам`ятаймо ці апостолівські напучення, говорить митрополит Філарет, які стосуються всіх нас, архіпастирів, і пильнуймо, щоб доручені нашому проводу пастирі були для своєї пастви повчальним прикладом як своїм життям, так і проповіддю. Якщо ж нас іноді бентежить помисл про нашу неміч перед високими вимогами нашого служіння, тоді у старанній молитві прикличмо всесильну допомогу "Духа мудрості й розуму, духа поради і лицарства" (Іс. 11,2), і він не залишить нас без сили, якщо ми самі не відійдемо від Нього маловір`ям або слабодухістю.

Турботою за єдність церковних рядів, глибиною релігійних повчань сповнені архієрейські побажання хіротонізованим в єпископи на початку дев`яностих років. Через покладання архієрейських рук, говорив митрополит Філарет при врученні архієрейського жезла нововисвяченим, ти сприйняв дар благості Божої. Перед лицем Церкви ти обіцяв Господу дотримуватися правил святих апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, святих отців, а також бути підлеглим Предстоятелю Української Православної Церкви та всій у Христі братії нашій і жити з нами в мирі й злагоді. Не забувай цієї для Церкви обітниці та не уподібнюйся до тих, що забули свою архієрейську присягу і, підкоряючись "стихіям" світу цього, а не Христу, відпали від благодаті Божої. Ти обіцяв зі страхом Божим нести доручене тобі служіння й усе життя своє віддати, щоб за образом Пастироначальника Христа доручене тобі церковне стадо і бути не на словах, а на ділі гідним наступником духоносних отців і святителів, наступником яких Господь судив тобі бути.

Пам`ятай, що Господь наш Ісус Христос, котрий сказав: "Я з вами до скону віків", Сам керує своєю Церквою і не має на землі намісника, як вважають католики, які тим самим сповідують спотворений образ Христа.

Апостол Павло, напучуючи висвяченого ним для Ефеської Церкви свого учня Тимофія, писав: "Нагадую Тобі зігрівати дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх" (2. Тим. 1,6). Яким чином маємо виконувати ми цю апостольську заповідь? Чи ж не молитвою і постійним повчанням у Святому Письмі? Чи не труднощами служіння та сподіванням на допомогу Божу? Чи не рішучим бажанням до кінця йти тісним і почасти скорботним шляхом подвигу, незважаючи ні на які спокуси світу цього?

Нашу Церкву на Україні знову кинуто у вир житейських незгод. Та якщо церковний корабель розхитуватимуть навіть найсильніші хвилі, найжорстокіша буря, незгоди та нелад, — а їх чимало було протягом майже двотисячолітньої історії Церкви, — ти не май сумніву і завжди пам`ятай, що церковним кораблем править Сам Христос. Як колись Він припиняв бурю на морі, коли Його учні потопали, так само й нині в Його владі перебуває церковний корабель. За молитвами Божої Матері та всіх святих і за нашою вірою він упокоїть розбрат і нелад, які виникли в нашій Церкві, позбавить свою Церкву ворогів видимих і невидимих.

Згадаємо, яких випробувань зазнала наша Церква у 20-і, 30-і та 60-і роки. Здавалось, усі сили пекельні повстали на неї. А Господь не тільки зберіг її, а й уславив безліччю мучеників і сповідників. Навряд чи можна знайти в XX сторіччі іншу Церкву, крім нашої, яка б зазнала стільки гонінь, випробувань і труднощів. Нам не дано знати таємницю волі Божої, чому саме на долю нашої Церкви припали такі випробування. Але зі Святого Письма ми знаємо, що з допусту Божого диявол постає з найбільшою силою проти всього святого.

За 70 років своєрідного Вавілонського полону не вдалося зруйнувати Православну Церкву ззовні. Сьогодні її намагаються зруйнувати зсередини. І тоді й тепер діють одні й ті ж анти-церковні сили. Тільки раніше вороги Церкви діяли відкрито, а тепер вони облачаються в одяг удаваної духовності та моральності, будучи далекими від правди Божої.

Та не будемо цим бентежитися. Господь поруч з усіма тими, хто покладає надію на Нього і хто в житті керується своєю християнською совістю. Господь силу людям Своїм подасть, Господь благословить людей Своїх миром. У дні випробувань ми, архіпастирі, пастирі і побожні миряни, ще більше маємо дбати про те, щоб Церква Христова — цей скарб духовно-морального життя, єдності та миру — залишалася цілою. Будемо молитися, щоб Христос зберіг Свою Церкву.

Під час проведення однієї з хіротоній в жовтні 1991 року митрополит Філарет висловив свої міркування про те, що єпископам XX сторіччя Господь судив відбувати служіння в складний і тяжкий для Церкви час. Тут згадуються слова апостола Павла, сказані свому учневі Тимофію: "Знай же, що в останні дні настають тяжкі часи. Бо люди будуть самолюбні, срібнолюбні, горді, зневажливі, лихослівні, батькам не покірні, невдячні, нечестиві, недружелюбні, непримиримі, наклепники, нестримані, жорстокі, не люблячі добра, зрадники, зухвалі, пихаті, більше розкошолюбні, ніж боголюбні, що мають вигляд побожності, а самі її відреклися. Від таких відхиляйся" (2 Тим. З, 1-5). Це пророцтво певною мірою можна віднести і до нашого часу. Складність архієрейського служіння сьогодні полягає в тому, що перелічені гріхи панують не тільки в навколишньому світі, який за словами апостола Іоанна Богослова, "лежить у злі", але вони проникають і в Церкву.

Багато хто з нас читав житія святих і, захоплюючись мужністю святих мучеників і сповідників, у душі готовий був наслідувати їхню відданість Христу. Декотрі, думаючи про часи пришестя Антихриста, згодні були зазнати самі всю руйнівну силу противника Сина Божого та залишитися вірним своєму Спасителю.

У деяких регіонах України і тепер відкривається можливість терпіти заради Христа і від своїх, і від чужих. Єпископ має знати, що тяжко страждати, але в міру страждань зростає і втіха від Бога. Важко пересилити себе у випробуваннях і стражданнях, яких ми зазнаємо, і цілком віддати себе на волю Божу. Але хто досягне цього, той уже не відчує ні принижень, ні самих страждань. У стражданнях він відчуває радість і внутрішній спокій.

Коли апостол Павло говорить, що "якщо хто єпископства бажає, доброго діла бажає" (1 Тим. З, 1), він має на увазі передусім подвиг заради Христа та Його Церкви. Єпископ має бути готовий пережити наклепи, громадське обпльовування, людську невдячність, продажність, "біди від лжебратії", зрадливість друзів тощо. І за цих умов він повинен дбати про долю людей, про паству і про Церкву.

Ми, архіпастирі та пастирі, маємо не тільки усвідомлювати, а й відчувати всім серцем, що Христос — наше життя, світло та спокій. З Ним завжди й всюди добре. Нам потрібно кинути самовпевнення, не покладати особливих надій на свій розум і вченість, не бути марнославними, а мати більше віри та давати місце благодаті Божій.

Декотрі архієреї багато працюють, часто відправляють богослужіння, проповідують, виступають у засобах масової інформації, та все це роблять не на славу Божу, а в ім`я власного прославлення, тобто заради марнославлення. Про таких Господь сказав, що "вони вже мають нагороду свою" (Мф. 6, 16). Ти ж, улюблений в Христі брате, трудись, молись і проповідуй в ім`я Христа та на славу Божу, інакше не матимеш похвали в Бога та Царства Божого не успадкуєш.

У промовах митрополита новопоставленим єпископам часто згадується про те, що обрання на єпископське служіння буває з волі Божої. Боже обрання пископа не виключає обрання його Церквою, — говорив він на одній із хіротоній. І, як стверджує Іполит Римський (Апос. Преданія, II), на єпископа має бути висвячений той, хто обраний усім народом. Обрання народом або іншим церковним способом є свідчення про відкриту в Церкві волю Божу. Водночас воно є згодою Церкви на поставлення єпископом того, хто на виконання волі Божої обраний на служіння. В обрані виявляється Божественна і людська воля. Але людська воля має схилятися перед волею Божою. В Церкві немає місця людській волі як самостійній і незалежній від волі Божої. Тому церковна свідомість рішуче противилася таким поставленням на єпископа, в яких переважала людська воля. Історія Церкви знає занадто багато прикладів, коли цей церковний принцип порушувався, і таким чином для служіння в Церкві поставлялися не ті, кого обирав Бог, а ті, кого людська воля тим чи іншим способом висувала на церковне служіння. Оріген трагічно переживав невідповідність між тим, що має бути в Церкві, і тим, що в ній відбувається. Його трагедія більшала від того, що для нього Церква є майже громада святих. Він називав лицемірами і облудниками тих, кого недостойно визначали на церковне служіння. Людська воля може поставити на пастирське служіння тих чи інших осіб, але вона не може зробити з них дійсних пастирів. Достойність єпископа міститься не в ньому самому, а в обранні його Богом і в посланні йому дарів Святого Духа. Коли на церковне служіння поставляються негідні люди, тоді виконується не воля Божа, а допуст Божий.

Висунувши таку вимогливість до єпископського стану, владика Філарет говорив: "Ми, єпископи, повинні також перевіряти себе і частіше запитувати свою совість; по волі Божій чи з допусту Божого ми поставлені на високе служіння".

Крім своєї активної пастирської діяльності, митрополит Філарет знаходить час займатися і теологічними дослідженнями, науковою працею. За це він здобув авторитет і пошану серед наукових богословських центрів країни і за рубежем. В 1970 році Рада академій обрала його почесним членом Московської духовної академії, а в 1973 році — почесним членом Ленінградської духовної академії. Будапештська реформатська духовна академія удостоїла митрополита Філарета 14 жовтня 1979 року ступеня почесного доктора богослов`я "Гоноріс кауза". Такий же диплом почесного доктора богослов`я "Гоноріс кауза" він одержав 20 травня 1980 року від Пряшівського богословського факультету. Богословський факультет Яна Гуса присвоїв 14 червня 1984 року митрополиту Філарету звання доктора богослов`я.

На початку вересня 1991 року під головуванням митрополита Філарета відбувся Архієрейський собор УПЦ, який обговорив ряд церковних подій, що сталися в нових політичних умовах у зв`язку з проголошенням 24 серпня 1991 року Верховною Радою України її державної самостійності. Незабаром, 1-3 листопада 1991 року, це питання обговорювалося на соборі УПЦ, який звернувся до патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і єпископату РПЦ з просьбою дарувати УПЦ повну канонічну самостійність — автокефалію.

І саме тоді, у розквіті своєї конструктивної діяльності, владика Філарет зустрівся з великим випробуванням. Він очолив рух за автокефалію УПЦ, яку вона втратила в 1686 році і була насильно підкорена Московським патріархатом РПЦ. Архієрейський собор РПЦ, розглянувши 1-2 квітня 1992 року рішення Помісного собору УПЦ від 1-3 листопада 1991 року про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію УПЦ, фактично відмовив у цьому. Нижче про це розповідається більш детально. Намагання Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета утворити Помісну Українську Православну Церкву архієрейський собор РПЦ 11 червня 1992 року різко засудив, а самого митрополита позбавив посади, сану і благочестя. Інкримінованих йому вчинків митрополит Філарет не визнав і не підпорядкувався рішенню собору, вважаючи його неканонічним.