РОЗД. І.    КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ І ДОЛЯ її, ЯК АВТОНОМНОЇЦЕРКОВНОЇ ОБЛАСТИ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇЦЕРКВИ, ВІД 1686 Р. ДО КІНЦЯ XVIII В.

Перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріярха стався, як ми бачили, в тісному зв'язку з політичними подіями в історичному житті українського народу в часи другої половини XVII віку. Автономія Лівобережної України під Москвою привела, в часах гетьмана Самойловича і його ж найбільше стараннями, до автономії й Української Православної Церкви, зверхня влада над якою перейшла від Царгородського патріярха до Московського. Очевидно, що при ступневім обмеженні і скасуванні врешті в другій половині XVIII в. російською владою автономії України, не могла втриматись і автономія Української Церкви. Але історик цієї Церкви не може не констатувати, що церковна автономія українського народу була похована куди раніше автономії в державному житті під Росією, якщо не признати, що вже від 1686 р. автономні права Київської митрополії були більше маревом, ніж дійсністю. Не було випадком, що в патріяршій грамоті патр. Йоакима митрополитові Гедеону замовчано було про права і привілеї Київського митрополита (Про це — Т. II. Розд. XVII, 6).8
 Трудно сказати, чи митрополит Гедеон Святополк-Четвертин-ський надавався на ролю духовного вождя українського народу, який, в союзі з гетьманською владою, відразу твердо почув би себе на становищі голови митрополії з певними правами і привілеями. Проф. І. Чистович каже: „Гедеон, в сані єпископа і митрополита, прославив себе благочестям, християнськими чеснотами, ревністю до православія, великим розумом і твердістю духа" (Очерк історії Западно-Русской Церкви. Ч. II, стор. 149). Але на становищі митрополита Гедеон пробув порівнюючи недовгий час, помер весною 1690 р., при чому при ньому, в перших же роках автономії Київської митрополії в складі Московського патріярха-ту, почалися в церковних сферах України стремління до унеза-лежнення себе від Києва, пояснення яких іноді знаходять саме в непопулярності Гедеона в міродайних духовних колах (Борис Круп-ницький. Гетьмани і Православна Церква в Українській державі ХУИ-ХУІП ст. — „Віра і Знання". Ню-Йорк. 1954.). Взагалі треба сказати, що посеред київських митрополитів цього століття, від .приєднання митрополії до Московської патріярхії, ми не бачимо українських патріотів міри митрополита Йосифа Тукальсько-го, а навіть Сильвестра Косова чи Діхшисія Балабана. Мимоволі повстає порівняння, як в цьому ж саме часі серби (під турками від 1459 р.) тільки в своїй національній ієрархії знаходили для себе підтримку і втіху. Сербські патріярхи Арсеній Чорноєвич в р. 1691 і Арсеній Йованович в р. 1730 так гаряче будили в свому народі прагнення волі, що змушені були з немалим числом пастви втікати від помсти турків до Австрії, яка, правда, їх обдурила, а сербський патріярхат турки підпорядкували р. 1766 Царгород-ському патріярхові. Але ж в тому, що називається „судом історії" над окремими особами, треба завжди бути дуже обережним, приймаючи під увагу всі безумовно знані й здогадані, на певних підставах, обставини, при яких доводилось тій чи іншій історичній особі діяти. Тримаючись засади, що „в історичних питаннях остаточні висновки завжди будуть хиткими, коли не підтверджують їх багатьома ґрунтовними фактами з минулого в даному часі, які не підлягають сумніву", — прослідкуємо в головному стан Київської митрополії після передачі її в юрисдикцію Московського патріярха, історію внутрішнього життя її в зв'язку й з питаннями про права її, як автономної церковної области, та порушеннями тих прав.1.   Єпархії в складі Київської митрополії, одпадіння ряду українських єпархій. Білоруська єпархія у відношенні до Київськогомитрополита.В часі підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії, з захованням цією митрополією автономних прав церковної области, в склад її входили такі українські єпархії: Київська митрополича, Чернігівська, Луцька, Львівська і Перемиська. Крім того, в склад Київської митрополії входила також і територія Бі-
 лорусі, яка, згідно з Андрусовським договором 1667 р., повернена була Москвою Польщі, що підтверджено було і Вічним миром з Польщею 1686 р. Там була одна православна єпархія (опріч частин митрополичої) — Могилівсько-Мстиславська, або Білоруська. (Друга на Білорусі єпархія, Полоцька, відкрита було, коли Москва заняла Білорусь в р. 1654, патр. Ніконом, і була закрита, як помер р. 1662 висвячений Ніконом на Полоцьку катедру єпископ Каліст). Таким чином, в складі Київської митрополії було р. 1686 шість єпархій.Звернути треба увагу на те, що поза Київською церковною областю була й тепер залишилась ціла Слобідська Україна, етнографічне українська, заселена переселенцями з Правобережжя. Як знаємо, р. 1667 тут утворена була Білгородська єпархія, по думці єп. Мефодія Филимоновича, який готував ту єпархію, як „малоросійську", для себе, але вона залишена була під Московською патріярхією. Тепер, коли й ціла Київська митрополія увійшла в юрисдикцію Московського патріярха, цю українську єпархію не включили в автономну Київську митрополію; правда, не видно, щоб були й домагання про це з боку керівних українських сфер, цивільних і церковних. А між тим, посилене обмосковлення Слобожанщини щодо церковних порядків і звичаїв ішло увесь час, про що свідчило українське духовенство в своїх листах в часі боротьби проти підчинення Київської митрополії Москві (Див. Т. II, розд. XVII, 5). На катедрі Білгородській, безпосередньо під патрі-ярхом Московським, були єпископами — серб Феодосій, потім великороси Мисаїл і Авраам. Тільки з р. 1702 цю катедру почали займати й архиєреї українського походження (не тому, що по складу пастви це була українська єпархія, а тому, що в цих часах взагалі архиєрейські катедри найбільше обсаджувались в Росії українцями); тоді й на Слобожанщину пішли більше, в зв'язку з цим, українські церковні впливи.Проте трудно мати жалі з приводу невключення в склад Київської митрополії Бєлгородської єпархії, яка знаходилась на землях Московської держави, коли маємо далеко гірші факти одпа-діння від Київської митрополії найдавніших українських єпархій, доконані активною участю самих духовних осіб з українців, для яких збереження цілости українського церковного організму в складі Київської автономної митрополії було, очевидно, річчю байдужою.Першою з-під влади Київського митрополита відійшла така давня, від часів князя св. Володимира Великого, чисто українська єпархія, як Чернігівська. Ми знаємо, що ще на Великому Московському соборі 1667 р., надано було чернігівському архиєреєві титул архиєпископа, що було неправним втручанням в юрисдикцію царгородського патріярха. Проти такого втручання протестував патріярх, а рівнож глибоко був ображений і тодішній Київський митрополит Йосиф Тукальський, який не визнавав титула архиєпископа за Лазарем Барановичем. Митрополит .Гедеон, вступив-
 ши на Київську катедру, якій була підпорядкована Чернігівська єпархія й по царській грамоті на ім'я митр. Гедеона, теж було надумав відібрати від титула Барановича добавку „архи". Але Лазар Баранович послав скаргу на митрооюлита правительці царев-ні Софії, а потім і царям Івану і Петрові (ЗО березня 1688 р.), просячи їх прийняти його Чернігівську „архнєпископію" безпосередньо під благословення патріярха Московського, минуючи Київського митрополита, „нарівні з іншими великоруськими ар-хиєреями", щоб поставлялись далі і наступники його на катедрі не в Києві, а в Москві. Про те просив Баранович також і патріярха йоакима.В Москві могли тільки привітати таку ініціятиву з боку самого українського духовного проводу з місця, і вже 10 квітня 1688 р. царським і боярським приговором Чернігівська єпархія була вилучена з-під управління Київського митрополита і зо складу тої ж митрополії та підпорядкована безпосередньо патріярхії, з правом іменуватися першою між всіма російськими архиєпископія-ми. Мотивуючи таке рішення в грамоті від 24 червня 1688 р., царі казали, що на підставі канонічних Іправил митрополитові можуть підлягати тільки єпископи, а не архиєпископи, а якщо в стверджуючій на митрополію грамоті митр. Гедеону була названа і Чернігівська архиєпископія, то це тому, що Лазар Баранович „челобиття" госудрям не приніс тоді і грамоти від собору патрі-ярхів (Александрійського, Антиохійського і Московського) з 1667 року не об'явив (Архив Юго-Зап. Россіи. Ч. І, т. 5, ч. ЬХХ). Розуміється, що мотивація була зовсім слабенькою, бо ж 20 років від собору 1667 р. Чернігівська „архиєпископія", що стала такою за ухвалою неналежної для неї церковної влади, була під Київським митрополитом. Також належить пригадати, що в складі Київської митрополії здавна (до Берестейської унії) знаходилась Полоцька архиєпископія, і зовсім не виникало питання про підпорядкування її безпосередньо Царгородському патріярхові, минуючи Київського митрополита.Так Чернігівська єпархія й залишилась в безпосередньому під-чиненні патріярхові Московському. Наступник архиєпископа Лазаря Барановича (Баранович помер 3 вересня 1693 р.), єлецький архимандрит Феодосій Углицький був, на просьбу Лазаря Барановича, висвячений в Москві ще за життя престарілого Барановича на катедру Чернігівську (у вересні 1692 р.) і іменувався ар-хиєпископом, „коадютором архиепископії Чернігівської і Новго-род-Сіверської". Після упокоєння аохиєпископа Феодосія Чернігівського (17 лютого 1696 р.), також в Москві, з волі царя і патріярха, був поставлений на Чернігівську катедру архимандрит Іоан Максимович. Архимандрити чернігівських манастирів також здебільшого поставлялись в Москві, а коли ієромонах Димитрій Туп-тало поставлений був на Єлецького архимандрита самим Чернігівським архиєпископом, то Димитрій в листовній подяці патріярху Адріянові за сан архимандрита перепрошував патріярха, що осо-
 бисто не з'явився до Москви для висвячення, виправдуючись і далекою дорогою і поспіхом в праці над приготовленням до друку третьої частини Житій святих.Трудно признати слушним пояснення де-яких істориків, що причиною стремлінь духовенства до унезалежнення від Київського митрополита була, мовляв, непопулярність митрополита Геде-она, і тому, як тільки його протектор гетьман Самойлович скинений був р. 1687 козацькою старшиною з гетьманства, а московською владою засланий на Сибір, почались до Москви скарги на митрополита і просьби про підпорядкування безпосередньо самому патріярхові. Що торкається Лазаря Барановича, то він розпочав свої скарги ще р. 1686, тобто коли при владі був гетьман Самойлович. Тільки ж для нас поступовання духовних сфер, обумовлене популярністю чи непопулярністю даної особи на катедрі митрополита, в справах такої національної ваги, як збереження автономних прав і привілеїв Української Церкви, видається сумним свідоцтвом про ступінь національної свідомости. Аджеж митрополит Гедеон, нехай непопулярний, не був вічним на Київській митрополичій катедрі, а просьби про безпосередню залежність від Московського патріярха явно розкладали Київську митрополію, як суцільний український церковний організм. Не можна не звернути також уваги й на те, що старання й просьби Чернігівського владики Лазаря Барановича про відділення від Київської митрополії, як також і наслідування йому в цьому питанні українського церковного життя з боку ближчих його наступників по катедрі і вищого чернігівського духовенства, зовсім не викликає якого-будь протеста з боку світського елементу Церкви і самої гетьманської влади. Принаймні ми не маємо про це відомостей. Навпаки, Іоан Максимович, висвячений в Москві в єпископи на Чернігівську ка-тедру, посилає потім, в січні 1698 р., подяку за висвячення не тільки від себе, але й від імени гетьмана Мазепи (К. Харлампович. Малороссійскоє вліяніє ..., стор. 237).З приняттям Чернігівської єпархії в безпосереднє управління Московської патріярхії, під Київським митрополитом в межах Гетьманської України не було жадного архиєрея, але й закордонні українські єпархії, цебто ті, що знаходились тепер під польською владою, — Львівська, Перемиська й Луцька, — відпали, протягом 25 років, не тільки від Київської митрополії, але й взагалі від пра-вославія, керовані у цьому відступництві своїми єпископами.Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, який вже з 1677 ро^ ку був тайним уніятом, почав, одначе, слідом за Чернігівським єпископом, домагатися в Москві звільнення його, а також і єпископів Перемиського й Луцького, від послушенства Київському митрополитові, з тим, що будуть вони безпосередньо підлягати Московському патріяршому престолу. Листа про це, з датою 24 травня 1689 р., привіз від Йосифа Шумлянського патріярхові Йоаки-мові архидиякон Львівської єпископії Парфеній, який привіз від Шумлянського також грамоти царям, царівні Софії і кн. В. В. Го-
 ліцину. Шумлянський пропонував також, посилаючись на колишнє існування, відновлення Галицької митрополії, окремої від Київської, для чого радив звернутися до короля Речіпосполітої (Архив Ю.-З. Россії. Ч. І, т. V, ч. ЬХХУІІ). Для чого тайному уніятові, який підготовляв в цей час Львівську єпископію до переходу на унію, було потрібне таке звернення до Москви? Очевидно, що для ослаблення авторитету й влади Київського митрополита, Ідо було одночасно й розкладом українського церковного організму в його особливостях від московського.Патріярх йоаким, у відповіді з дня 22 жовтня 1689 р., написав Шумлянському, що згідно з стверджуючою на митрополії грамотою митр. Гедеону, Київському митрополитові підсудні всі західньо-українські єпископи, а тому належить „без всякого тіре-пинання й страху, задля загального християнського добра й задля любови Божої ... приїздити до Києва і з митрополитом радитися". Щодо утворення Галицької митрополії, то патріярх, вказавши на те, що „галицький" входить в титулування Київського митрополита, пропонував створення, по згоді московських царів і пат-ріярха з польською владою, львівської архиепископії, залежної безпосередньо від московського патріярха (Архив Ю.-З. Рос. Ч. І, т. V, ч. ЬХХХІІ). Не пішовши за цією пропозицією, Шумлянський просто не визнавав над собою жадної православної церковної влади, що бачимо з скарги до патріярха вже й митр. Варлаама Ясін-ського, наступника митр. Гедеона, коли митр. Варлаам писав (20 лютого 1691 р.), що Шумлянський, всупереч умовам Вічного миру 1686 р., продовжує звати себе „Київським блюстителем", печер-ським архимандритом і володіє маєтностями митрополії майже під самим Києвом та хоче роздвоїти митрополію й стати митрополитом галицьким.В той же час Шумлянський продовжував запевняти московського патріярха Адріяна (на патріяршій катедрі, після смерти патр. Йоакима з 24 серпня 1690 р.) в своїй вірності православію (очевидно, що були вісті про його зраду) та в своїх і цілої Львівської єпархії щирих молитвах за царів і за патріярха Адріяна та за спочилого патр. Йоакима. Запевнював, аж поки в р. 1700 відкрито проголосив себе у Варшаві уніятом, потягнувши за собою в унію й Львівську єпархію. (Про це скажемо ще в іншому розділі). Так відпала від Київського митрополита українська православна Львівська єпархія.Ще перед тим, а саме 23 червня 1691 р., відкрито проголосив себе уніятом у Варшаві Інокентій Винницький, єпископ Пере-миський, Ідо з 1680 р. був на православній Перемиській катедрі тайним уніятом, сподвижником Шумлянського йосифа. Тепер, від себе й від своєї перемиської православної пастви, склав єп. Інокентій ісповідання віри, за яким вступив в єднання з Римською церквою. Так відпала від Київської митрополії Перемиська єпархія.Третя українська православна єпархія за кордоном, Луцька, протрималась в складі Київської митрополії довше Перемиської
 й Львівської, але її останній православний єпископ, Кирило Шум-лянський, змушений був зза переслідувань польською владою, що мала його арештувати і заслати, втікати до Києва, звідкіля вже й не повернувся на свою катедру. Так з року 1712 остаточно відпала від Київської митрополії й українська православна єпархія Луцька.Таким чином, вже в початках історичного життя Київської митрополії, як обласної митрополії при нових умовах підлеглости її Московській патріярхії, бачимо обставини, які сприяють збільшенню прав і влади над Українською Церквою Московської патріярхії і, навпаки, ослабленню прав і привілеїв тієї Церкви — Київської митрополії. При цьому в створенні обставин, що з них московській духовній і світській владі здебільшого залишалось зручно користати, видну ролю відограють самі українці. Трудно ігнорувати історичні факти. Коли з складу Київської митрополії, яка З ідеї могла б бути тілом національної Церкви далі, а її митрополит Київський духовним вождем українського народу, вибули одна за другою всі, крім самої митрополичої, українські єпархії, вибули найбільше заходами самої ж української ієрархії, — то в обличчі таких фактів можна тільки навести з тогочасного віршу, приписуваного гетьманові Мазепі („Всі покою щиро прагнуть, а не в один гуж тягнуть"), слова: „Зжалься, Боже, України, що не вкупі має сини".Коли Київська митрополія відразу ж була ослаблена й назовні, в своєму складі, і в духовному внутрішньому значенні її для українського народу, то нема чого дивуватися, що й Білоруська єпархія, яка, згідно з договором Вічного миру 1686 р., мала б увійти в сферу безпосередніх впливів Київського митрополита, недовго залишалась під ним, як обласним митрополитом. Тут відогравало ролю втручання в церковне життя Білорусі самого патріярха йоакима, який, з огляду на вакуючу довгий час після смерти єпископа Феодосія Василевича Могилевсько-мстиславську катедру 'Білорусі, доручав вести духовні діла в тім краю архи-мандритам і ігуменам, а священики рукополагались в Смоленську, Пскові, іноді й захожими грецькими архиєреями. Патріярх Адріян в січні 1694 р. підтвердив залежність литовсько-білоруського духовенства від Київського митрополита і відкликав порядок, що в тамошні парафії висвячували священиків в Смоленську „і де-інде". Р. 1694 митрополитом Варлаамом був поставлений на Білоруську катедру єпископ Серапіон Польховський, який іменувався й намісником Київського митрополита. Але вже на початку XVIII в. бачимо, що Київський митрополит домагається збільшення своєї юрисдикції в Польщі, щоб Могилевський єпископ „по-старому був в Київській митрополії, і коли яка правильна вина прилучиться, щоб судив його митрополит Київський, і щоб єпископи Мо-гилевські по-старому висвячувались в Києві". Здається, що такі домагання успіху в Москві не мали, хоч претензії ці й повторювались. Та вони зустрічали спротив вже і в самій Білорусі, про
 що свідчать, напр., представлення єпископа Могилевського Силь-вестра Святополк-Четвертинського про невтручання в справи його єпархії українських і великоруських архиєреїв (Р. 1728), а також після смерти єп. Сильвестра клопотання від Білоруської катедри перед Синодом Російської Церкви, щоб в справи єпархії не вмішувався Київський митрополит, а самі вибори єпископа на катед-ру Білоруську від імени духовенства і народу представлялись би безпосередньо Синодові (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 497). І дійсно, ми бачимо далі, що на Білоруській єпископській катедрі, єдиній в межах Польщі православній катедрі, не припинювалось, до самого першого поділу Польщі в 1772 р., преємство православних єпископів, але призначались вони Російським Синодом, затверджувались польськими королями і безпосередньо підлягали Російському Синодові. По першому ж поділі Польщі Білорусь з Могилевом, катедрою Білоруського єпископа, відійшла до Росії, і в той час, до 1785 р., не було в межах Польщі жадного православного архиєрея. З огляду ж на те, що Польща, як буде про це мова в іншому розділі, цілий час порушувала п. 9 Вічного миру 1686 р. про свободу віри для православних, трудно не признати рації безпосередньої залежности і зносин єдиного в межах Польщі православного єпископа Білоруського з Російським Синодом, бо тільки Російський уряд мав силу боротися з порушенням договору, підписаного ним з Польщею в 1686 р.Так силою усіх, наведених вище, фактів, сталося, що під владою Київського митрополита, область якого мала б складатися за актами приєднання в 1686 р. до московської патріярхії з 6 єпархій, залишилась тільки одна єпархія митрополича — Київська, з чим пов'язана була, знов таки (Іе тасіо, втрата значення Київського митрополита, як митрополита певної церковної области.2.    Обмеження прав Київського митрополита, особливо з утворенням св. Синоду, як вищого органу управління Російської Церкви. Митрополити на Київській катедрі у XVIII в.Юрисдикція Київського митрополита, так умалена відпадінням від митрополії п'яти її єпископій, зазнала вже на початку доби підлеглости митрополії Москві інших обмежень, меншого церковного значення, але не менш важливих для оцінки відпор-ности національного нашого організму русифікаційним через церкву замірам Москви. Не відомо, чи була просьба до патріярха від Київо-Межигірського манастиря, чи патріярх Йоаким зарядив те сам, але 28 лютого 1687 р. патріярх оголосив цей манастир ставропігією московського патріярха, тобто увільнив цей „запорозький" манастир від юрисдикції українського митрополита. Знаємо, що сам Йоаким був пострижеником цього манастиря, і тому в унезалежненні мнастиря від його митрополита треба вбачати прояв особливого „благовоління" патріярха московського до Ме-жигірря. Ще більше значення мало для пониження авторитету пер-воієрарха Української Церкви на Київській катедрі те, що слідом
 за наданням ставропігії Київо-Межигірському манастирю почала домагатися незалежности від Київського митрополита, а безпосередньої підлеглости Московському патріярху Київо-Печерська Лавра.Що власне спонукало печерського архимандрита Варлаама Ясінського, який в р. 1685 очолював опозицію проти підпорядкування Київської митрополії Московському патріярхові, піддати тепер під безпосередню владу того патріярха одну з найдавніших українських святинь і такий важливий осередок національно-церковної культури, унезалежнюючи Лавру від свого, автономного у відношенні до Москви, митрополита? Ми знаємо, що ще перед приєднанням Київської митрополії до Москви поставлення печерського архимандрита після смерти архим. Гізеля відбулося уперше з благословення в 1684 р. патріярха московського (див. Т. II, розд. XVII, 4), але ж то були пробні кроки гетьмана Самойлови-ча і патріярха йоакима в справі підчинення Київської митрополії Москві; сам обранець на печерську архимандрію Варлаам Ясінський ухилився і від подорожі до Москви для поставлення і від подорожі за грамотою на архимандрію, яку грамоту ^привезла вислана ним делегація. Правда, що ставропігія Київо-Печерського ма-настиря була давньою традицією, хоч, розуміється, далеко й не від часів препп. Антонія і Феодосія, як невірно писав про це архим. Варлаам московським царям в грамоті від 9 грудня 1687 р. Одначе трудно припустити, щоб архим. Варлаам і другі тогочасні церковні діячі не бачили великої різниці між ставропігією під Царгородським і ставропігією під Московським патріярхами з погляду національно-церковного; коли не бачили, то тющо боролись би тоді проти зміни юрисдикції Царгородського патріярха на юрисдикцію патріярха Московського? Проф. К. Харлампович каже, що „коли- з Царгородом було порвано, то Лавра постаралась стати в ставропігійні відносини до московського патріярха з того, очевидно, розрахунку, що залежність від цієї далекої влади все ж буде слабшою, ніж від близького Київського митрополита" (Ор. сії., стор. 241). Але ж такого роду міркування були б сумним свідоцтвом про ступінь національної свідомости. Недурно гетьман Мазепа був проти домагань ставропігії Лаврою і забороняв писати про це в Москву (Харлампович, стор. 242). Все ж таки в кінці 1687 р. архим. Варлаам звернувся за привілеєм ставропігії до московських царів, написавши про цю> просьбу і до князів Голіциних; не відомо, з якої причини підкріпив цю просьбу на цей раз і гетьман.Розуміється, що в Москві просьба Лаври охоче була задоволена. Лавра стала залежною тільки від патріярха і незалежною від Київського митрополита, про що вислані були 9 липня 1688 р. патріярші грамоти митрополитові Гедеону і архимандритові Вар-лааму (Архив Ю.-З. Р. Ч. І, т. V, ч. ЬХХІІ, ЬХХІІІ). В грудні 1688 р. Новопечерський намісник Лаври Іван Максимович був в Москві і домагався поширення ставропігіяльних прав, з метою ще більшо-
 го відокремлення від Київського митрополита, а саме: Лавра повинна була ставлеників своїх (а в управлінні Лаври було понад 70 церков) посилати для хиротонії до митрополита; а тепер архим. Варлаам просив патріярха, аби дозволено було посилати тих ставлеників не до митрополита, а до Чернігівського архиєпископа, або до „грецьких святителів, які скажуться в подорожі по Малоросії". Таке ставлення до власного митрополита обурило, видно, вже й самого патріярха Йоакима, який відмовив в цій просьбі Лаврі і наказав: ставити Київському митрополитові, а іншим нікому не дозволяти.Був в цих же часах і другий випадок, коли московський пат-ріярх боронив авторитету Київського митрополита супроти ставропігійної архимандрії. Одним з прав Київського митрополита, признаних царською грамотою на митрополію митр. Гедеону при переході його під юрисдикцію московського патріярха, було право мати по-старому друкарню, як це стояло тоді і в домаганнях київського духовенства (Архив Ю.-З. Рос. Ч. І, т. V, ч. XIV, XV, XXII). Явно розумілась тут Лаврська друкарня, -яка одна й друкувала тоді книги в Києві; тою ж царською грамотою наказувалось, щоб у видаваних з тої друкарні книгах поминались государі, пат-ріярх і Київський митрополит. Архим. Варлаам, отримавши ставропігію, в якій не було навіть зазначено права Лаври на друкарню, не хотів уміщати імени Київського митрополита в друкованих книгах і через своїх послів в Москву став домагатися заміни тієї царської грамоти другою, де не було б вимоги поминати митрополита у друкованих Лаврою книгах. Але в Москві таке домагання було потрактовано, як образа царів, і Печерському архи-мандритові пришлося писати „сльозниці" гетьманові і кн. Голіци-ну та молити, щоб його простили. Вихідний лист ,,Вінця віри", з якою книгою їздили р. 1683 до Москви посли архимандрита, мав їм я митрополита Київського, — значить домагання архим. Вар-лаама знов було відкинуте.Але ж, коли після смерти митроп. Гедеона було обрано на митрополичу катедру самого архим. Варлаама Ясінського, і він мав, видно, замір сполучити з митрополичим саном і архимандрит-ство Печерське, як був митрополитом Київським і архимандритом Печерським Петро Могила, то цей його замір відразу ж напіткнув-ся на здобуту ним самим ставропігію Лаври, надану Москвою. Братія Лаври, на чолі з намісником Паїсієм, звернулась до Москви з „чолобитною", щоб їм дозволили обрати архимандрита, бо ж „митрополит Київський віддавна не належав і не належить до архимандрії Печерської". Було обрано на архимандрита Лаври військового генерального суддю Михайла Вуяхевича, який, посилаючись на старечі свої роки й неміч, до Москви на поставлення не поїхав і був поставлений в Києві, але патріярх Адріян, погодившись на цей раз на поставлення в Києві, на будуче наказав, щоб ніхто в Печерській Лаврі не був архимандритом, не явившись перед тим до патріярха. Оскільки, одначе, ні віддаль Києва від Москви, ні почесне положення Печерської архимандрії на правах ставропігії не давали Лаврі залежности слабшої, ніж від близького київського митрополита, свідчить такий факт, як в р. 1696 заборона в священослуженні патріярхом Адріяном архимандрита Лаври Мелетія (Вуяхевича), разом з намісником Лаври і о. економом, по причині ложного доносу на них негідного ченця Єрофея. І треба було не тільки вияснень архимандрита Мелетія з братією, але й заступництва митрополита й гетьмана, щоб ця заборона оо. духовного собору Ставропігійної Лаври була патріярхом з них знята. Наступник архимандрита Мелетія Йоасаф Кроковський поставлявся в архимандрити вже в Москві, для чого прибув в липні 1697 р. в оточенні лаврського почоту в складі 48 осіб. В дальшому часі і Київо-Печерська Лавра і Київо-Межигірський мана-стир перебували, з де-якими перервами, незалежними від влади Київського митрополита, будучи підлеглими, з скасуванням пат-ріяршества в XVIII в., безпосередньо Синодові Російської Церкви, і архимандрити їх поставлялись то в Москві то в Петербурзі.В тій ситуації, коли, разом з переходом Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріярхії на правах автономної митрополії, почались відокремлення від останньої її єпархій, виникла думка відновлення давньої Переяславської катедри, єпискоті якої підлягав би Київському митрополитові, аби митрополит не залишився врешті єдиним єпископом на цілу митрополію. З другого боку, обширна й многолюдна митрополича єпархія дійсно потрі-бувала єпископа митрополитові „для помочи", як писав про це до Москви гетьман Мазепа, що цілком поділив думку митрополита Варлаама Ясінського про відновлення Переяславської катедри. Перед цим, в серпні 1692 р., писав до патр. Адріяна відомий Єрусалимський патріярх Досифей, що любив вмішуватися, як ми вище писали, в життя всіх православних помісних церков. На цей раз колишній захисник незалежности від Москви Київської митрополії радив патріярхові Адріяну збільшити на Україні кількість єпископів, аби запобігти зловживанням захожих в Україну грецьких архиєреїв. При цьому він же радив, що добре було б ставити в Україні єпископів московських (Каптерев Н. Ф. Іеруса-лимскій патріярх Досифей в его сношеніях с русским правитель-ством. Москва. 1891. Стор. 68-72). Останньої його ради московський уряд в ті часи не міг ще приняти, але що торкається збільшення в Україні єпископів, то це відповідало й просьбам митрополита і гетьмана.Справа проте затягнулась, хоч московський уряд і дав принципову згоду на відновлення Переяславської катедри. Вибраного кандидата патріярх Адріян наказував прислати для хиротонії в Москву, бо така воля государів, і в Москві є архиєреї для хиротонії, також і дати грамоту на відновлення старовинної катедри в Переяславі найбільш випадає йому, патріярхові... Тільки р. 1700 митр. Варлаам прислав для поставлення на Переяславського єпископа двох кандидатів, на вибір патріярха: ігумена Николо-Пустин-
 ського манастиря Стефана Яворського і ігумена Михайло-Золото-верхого манастиря Захарію Корниловича. 13 квітня 1700 р. <пат-ріярх Адріян повідомив митр. Варлаама про свою і царську згоду на поставлення Переяславського єпископа в Києві, за вибором самого митрополита з освяченим собором і з гетьманом; повідомлялось також, що кандидат ігумен Стефан Яворський залишений в Москві і вже висвячений 7 квітня на катедру Рязанського митрополита.1 вересня 1700 р. гетьман Мазепа видав універсал про царську й патріяршу волю на відновлення Переяславської катедри з поставленням єпископів на ту катедру в Москві, а також про те, що митрполитом „вибраний і предпоставлений" ігумен Захарія Кор-нилович. Одначе хиротонія Корниловича на єпископа Переяславського відбулась тільки через рік, 1 жовтня 1701 р., при чому він був підпорядкований Київському митрополиту не як обласному, а як єпархіальному, в характері єпископа-вікарія. Згідно з універсалом гетьмана і ставленною грамотою від 4 березня 1702 р., Переяславські єпископи мали висвячуватися, з благословення пат-ріярхів московських, Київським митрополитом і бути в послушенстві останньому. Вся історія відновлення Переяславської катедри і поставлення на неї єпископа-вікарія, що тягнулось близько 10 літ, є дуже показною в справі „заховання давніх прав і привілеїв" Київської митрополії й для характеристики „автономного" її управління. Царгород не вмішувався в поставлення в Київській митрополії єпископів, не тільки вікарних, яких, правда, тоді й не було в Українсько-Білоруській Церкві, але й єпархіяльних. Відносини церковні поміж Києвом і Москвою явно йшли в сторону посилення церковно-адміністративної влади Москви над Україною.І знов тут не можемо не зауважити, як сприяють цим стрем-лінням Москви самі українські ієрархи. Відновлення Переяславської катедри мало б, як ми бачили, за думкою ініцияторів цієї справи, піднести авторитет Київського митроплита, якому загрожувало, за відпадінням від митрополії українських єпископів з єпархіями, залишитися в митрополії без жодного, крім самого митрополита, архиєрея. Одначе вже перший, по відновленні катедри, Переяславський єпископ Захарія Корнилович пробує відділитися від Києва, що видно з наказу йому в р. 1708 з Москви залишатися по-старому в залежності від митрополита Київського. Коли єп. Луцький Кирило Шумлянський мусів покинути Луцьк, рятуючись від поляків до Києва, то, при призначенні його в р. 1716 на Переяславську катедру, митрополит Йоасаф Кроковський наставляв його, щоб, по силі грамоти при відновленні катедри єп. Захарію, „підсудствовав" він митрополитові Київському, а єп. Шумлянський прирік митрополитові, при його старості й немочі, „помоществу-вати йому в ділах духовних". Але того ж 1716 р. Шумлянський розпочав заходи, щоб бути йому незалежним від митрополита; заходи припинив митрополит Йоасаф радою відкласти це питання до іншого разу. Після церковної реформи Петра І, якою за-
 місць патріяршества, встановлено було Синод, як центральний орган управління Церквою в Росії, нова влада синодальна, де, як зобачимо нижче, немалу ролю відогравали українського походження ієрархи, призначила на Переяславську катедру в 1727 р., всупереч всім привілеям Київської митрополії, корінного великороса (тамбовця) архим. йоакима Струкова, висвятивши його в Петербурзі, без всякої участи Київського митрополита у виборі і висвяті цього кандидата Синоду.В ставленній архиєрейській грамоті новий Переяславський єпископ не був уже навіть названий як єпископ-вікарій Київського митрополита, що давало йому підставу не визнавати субординації Київському митрополитові. Митрополит Варлаам Ванатович (сам, правда, позбавлений титула митрополита, про що — нижче) змушений був вже в наступному році скаржитися на відношення до нього його Переяслвського вікарія. Синод наказав єп. йоа-кимові мати з Київським владикою ,,братолюбну згоду за святими правилами". „Братолюбна згода" не означала, розуміється, субординації єпископа-вікарія правлячому архиєреєві. Тому, коли через п'ять років преосвящ. Переяславський підняв клопотання перед Синодом про незалежність його від Києва, то Синод навіть мав сумнів, чи взагалі був коли Переяславський єпископ залежним від митрополита Київського. „Чуємо, хоч добре не відомо, ніби переяславські архиєреї були раніш в коадюторстві архиєрея Київського"... І Синод легко пішов назустріч просьбі: 19 лютого 1733 р. Переяславська катедра була підпорядкована безпосередньо Синодові. Так і відновлена Переяславська єпархія, історично й етнографічне дуже давня українська єпархія, була, як і Чернігівська р. 1688, виключена з складу Київської митрополії (К. Хар-лампович. Ор. сії., стор. 498). Пізніше були спроби привернути Переяславську єпархію під владу Київського митрополита та увільнити ЇЇ від безпосередньої залежности Петербурзькому Синодові. Київський митрополит Тимофій Щербацький зробив в р. 1752 представлення Синоду про повернення під його владу Переяславської єпархії і Межигірського манастиря, але Синод 5 червня 1752 р. відмовив в цій просьбі. Ширше ця спроба, бо сполучена з домаганнями привернути право вибору єпископів єпархією, поставлена була в Україні після смерти Переяславського єпископа Ніко-дима. Тоді, тайно від Синода, увійшли в зносини з гетьманом Кирилом Розумовським, а гетьман з митрополитом Тимофієм, і в Переяславі 23 лютого 1752 р. переведені були вибори кандидатів на овдовілу катедру, Було вибрано три кандидати українці: архим. Йоасаф Миткевич, ректор Новгородської семінарії; Александро-Невський намісник Софроній Кристалевський і Герман Прохоро-вич, ігумен Переяславського Михайлівського манастиря. Синод, якому було представлено цих трьох обраних на катедру кандидатів, не тільки нікого з них не затвердив, але прислав догану митрополитові Тимофію. На катедру ж Переяславську Синод 23 лютого 1753 р. дав свого кандидата, ректора Московської Духовної20
 Академії, архим. Івана Козловича, який, правда, був теж українцем і вихованцем Київської Академії (В. Пархоменоко. Очерк історії Переяславсько-Бориспольської єпархії. Полтава. 1910. Стор. 25 і дал.).Спробу привернути право елекції єпископів, яка мала місце в Переяславі в половині XVIII в., можна пояснити тільки тим політичним курсом, який взяв був у відношенні до України російський уряд при цариці Єлисаветі (1741-1761) і під її впливом, коли наказано було реставрувати в Україні гетьманство, і р. 1750 був виданий царський указ про затвердження гр. Кирила Розумов-ського на становищі гетьмана, згідно ,,з учиненим в Малій Росії від всього тамошнього народу вільними голосами обранням". Ад-жеж до того право елекції вільними голосами самого Київського митрополита давно вже було українському народові відібрано, хоч вільне обрання митрополита на Київську катедру за старим звичаєм було одним з основних пунктів, на підставі яких сталося приєднання р. 1685-86 Київської митрополії до Московської патріярхії.Відібрання цього права йшло поруч з тими сумними подіями, за якими Київська митрополія з автономної національно-української церковної области ставала рядовою єпархією Російської Церкви. Перші два митрополити після митр. Гедеона Четвертинсько-го (1685-1690), Варлаам Ясінський і Йоасаф Кроковський, були обрані на катедру елекційними соборами в Києві. Сам московський уряд в цих перших часах ще не насмілювався відразу нехтувати обов'язками, взятими ним на себе у відношенні до Української Церкви. Тому, після смерти митр. Гедеона, заряджено було гетьманові Мазепі вибрати митрополита, по давньому чину й за гетьманськими статтями, вільною елекцією з тамошніх природних обивателів. Гетьман запитав Москву: коли духовні й світські будуть вибірати Лазаря Барановича ради його першенства й почесної старости, або Варлаама Ясінського ради його доброго життя і знання Св. Письма, — то на цьому закінчувати елекцію, чи вказано буде ще іншого вибрати? У відповідь з Москви підтвердили попередній наказ: гетьман має допильнувати тільки, щоб було обрано знаючого догмати Православної Церкви та вірного й доброзичливого великим государям. 2 червня 1690 р. був обраний на Київську катедру архим. Варлаам Ясінський (митр. 1690-1707), який для висвячення їздив до Москви. Благословенна грамота, видана митрополитові Варлааму, була подібна до грамоти, виданої митрополитові Гедеону, але чернігівського архиєпископа і київо-печерського архимандрита не було вже зазначено в юрисдикції митрополита Варлаама.Наступник митрополита Варлаама, митрополит Йоасаф Кроковський (1708-1718), який перед митрополитством був, як і митрополит Варлаам Ясінський, на становищі ректора Київської Академії, а потім архимандрита Київо-Печерського, став митрополитом з елекції собору в Києві. В перших двох роках митрополит-ства йоасафа Кроковського відбулися в історії українського на-
 роду важливі політичні події. Гетьман Мазепа, який на протязі майже двадцятьох років свого гетьманства був вірним політиці співпраці з Росією, став на інший шлях, коли цар Петро І, чим далі, то більше ламав автономний устрій України, прямуючи до цілковитої його ліквідації. В Північній війні Росії з Швецією (з 1700 р.), в яку втягнута була Росією й Україна, гетьман Мазепа увійшов у зв'язки з шведським королем Карлом XII, вважаючи дані обставини сприятливими для поставлення справи української державности на широку плятформу. Невдача цього союзу після перемоги Петра І в бою під Полтавою (8. VII. 1709 р.) і втечі Кар-ла XII і Мазепи (помер від ран 2. IX. 1709 р.), мусіла погіршити політичне положення українського народу під Росією, а в тім і положення його Церкви.Ми не маємо багато даних, щоб судити, в якій мірі українське духовенство було заанґажоване в задумах Мазепи і в переведенні його планів. Були прихильники й спільники, які за „ма-зепинство" йшли на заслання ще й в 1712 р., як, напр., батурин-ський архимандрит Гедеон Одорський, лохвицький протопол Іван Рогачевський. Були й противники, як, напр., Лаврентій Горка, тоді учитель Київської академії (помер на катедрі єп. вятського), який дав знати кн. Д. М. Голіцину про великі військові запаси гетьмана для шведів у Білій Церкві, або намісник Межигірського манастиря Іродіон Жураківський, що до війська запорозького ходив навертати його на службу царську, за що був нагороджений саном архимандрита. Київський губернатор кн. Д. Голіцин, на запитання Петра І на початку 1709 р., чи нема якого підозріння щодо ченців Київського братського манастиря, відповідав: „Пізнати, чи нема в кому з ченців підозріння, тяжко, бо всі вони від нас відчужуються; у всьому Києві знайшов я тільки одного чоловіка, саме з братського манастиря префекта, який до нас доброзичливий" (К. Харламлович. Ор. сії., стор. 463). Цим префектом Київської Академії в Братстві був тоді знаменитий потім помічник Петра І Феофан Прокопович.Царський запит губернаторові торкався, очевидно, не рядових ченців, а вищого українського духовенства в Києві, в тім і митрополита. Цар побоювався, щоб митр, йоасаф Кроковський і „другі духовні персонально з народом противности якої не показали", а тому наказав кн. Куракину в р. 1708 схопити в Києві митрополита і „других духовних перших" і привезти їх до Глу-хова на вибори нового гетьмана (вибрано було в листопаді 1708 р. Івана Скоропадського), бо „оний архиєрей (м. йоасаф) був признаний ніби согласник оному Мазепі" (ІЬісІет). Тоді ж, 8 листопада 1708 р., в Глухові, митрополит Йоасаф, з чернігівським і переяславським владиками та духовенством, з наказу Петра І, проголосили анатему гетьманові Мазепі. Цей факт, незалежно від того, хто з тих українських церковних достойників був „соглас-ний" чи „несогласний" з Мазепою, для історика служить тільки свідоцтвом тої великої трагедії українського народу, коли його
 архипастирі змушені були виклинати свого гетьмана, який незаперечне мав найбільше зо всіх українських гетьманів великих заслуг перед Українською Православною Церквою в різних ділянках церковно-культурного національного життя. І коли де-хто з сучасних українських католицьких авторів пише: „Факт виклинан-ня Великого Сина України тією церквою (Українською Православною) проречисто вказує, кому вона служила" (о І. Нагаєвський. Ор. сії., стор. 45), то на таке насвітлення треба дивитися просто як на пропаґандивний крюк католицької акції. Ми не питаємо, кому служив єп. Львівський Йосиф Шумлянський, що, будучи тай-ним уніятом, шукав митрополичої київської катедри в московських царів, не будучи змушеним ні до уніятства, ні до москвофільства; не питаємо, кому служила в ХЇУІІ в. взагалі уніятська ієрархія в Українській історії... Все то факти історичної трагедії українського народу, спричинені найбільше церковно-релігійним в ньому роз'єднанням з кінця XVI в.Підозріння щодо митрополита йоасафа Кроковського, як ,,со-гласника оному Мазепі", не мали, видно, під собою удокументо-ваних даних, бо ж напевно митрополит не вдержався б на Київській катедрі, хоч Петро І і був обережним на початку після переходу Мазепи на сторону Карла XII, не касуючи й гетьманського уряду, а наказавши вибрати нового гетьмана. Але митрполит Йоасаф і після перемоги Петра І займав далі катедру біля 10 років. Згубило його не те, що запідозріний був у визвольній акції Мазепи, а нова справа політичного характеру, властиво чужа для українського народу. Була це справа царевича Алексія, сина Петра І від першої жінки. Царевич Алексій, своїм характером, поглядами і заінтересованнями, цілком був протилежний батькові. Він кохався в московській старовині, і всі противники на Московщині реформ Петра І дивились на Алексія, як на реставратора після смерти Петра І московської старовини і збавителя від тих тягарів, які переживав народ від постійних воєн Петра та його міропри-емств, зв'язаних з західніми реформами. Загроза Петра І синові, що буде позбавлений престолонасліддя, якщо не змінить своїх поглядів викликала зречення Алексія від прав наслідства; він висловив далі бажання прийняти чернечий постриг. Петро І тягнув з відповіддю; тоді Алексій, перебуваючи в небезпеці, втік в кінці 1716 р. за кордон, де посланці Петра І знайшли його в Неаполі і переконали вернутися, обіцюючи йому царське помилування. Алексій вернувся; царським маніфестом в лютому 1718 р. було проголошено позбавлення Алексія, для добра держави Російської, престолонасліддя. Переведене ж в справі втечі царевича за кордон слідство викрило ніби злі наміри його та його спільників проти батька; суд, наряджений над сином Петром І, засудив Алексія на страту, але, в наслідок тортур в Петропавлівській фортеці в Петербурзі, царевич помер ще до страти в червні 1718 р. Є певні історичні вказівки на те, що Стефан Яворський, митрополит Рязанський, який був місцеблюстителем патріяршого престолу в Мос-
 ковідині після смерти в 1700 р. патріярха Адріяна, співчував царевичеві Алексію в його опозиції Петру І. Цілком природно, що цей український ієрарх, займаючи таке високе становище в Російській Церкві, мав прихильників своїх симпатій до царевича Алексія і посеред інших українських ієрархів і духовних. Під^час слідства і допиту Алексія останній назвав ніби і митрополита Йоа-сафа, що він з цим Київським святителем листувався. Слідство встановило, що й префект Московської Академії Гедеон Вишневський, українець, писав до Йоасафа „опозиційні" по настрою у відношенні до російського уряду листи. Листи ж самого царевича до митр. Йоасафа мали пропозиції, щоб митрополит старався ширити посеред української своєї пастви настрої прихильні до царевича Алексія.Не маємо достаточних даних для того, щоб судити, скільки було правди у всьому цьому, але фактом є, що, в зв'язку з допитом в 1718 р. царевича Алексія, митрополит Йоасаф Кроков-ський викликаний був для допиту в тому ж році до Петербургу, але до Петербургу він не доїхав, бо по дорозі в м. Твері помер (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 468). Були припущення, що смерть його не бул природньою.Ми більше зостановились на цих подіях політичного характеру в часах Петра І тому, що вони безпосередньо й швидко потягли за собою дальші обмеження в положенні нашої митрополії, відібрання їй прав і зниження авторитету Київського митрополита, що переводилось цілком свідомо при Петрі І російським урядом. По-перше, впродовж цілих 4-ох років після смерти митрополита Йоасафа Кроковського Київська митрополича катедра була незаміщеною, а керувала митрополичою єпархією Київська консисторія. Невідомо, чи гетьманський уряд підіймав питання про обсадження митрополичої катедри, як рівно ж і місцеблюсти-тель патріяршого престолу в Москві митропол. Стефан Яворський.21 січня 1721 р. вийшов царський маніфест про утворення Синоду Російської Православної Церкви і скасування в ній патріяр-шества. „Духовний Регламент", або Статут Церкви, встановлював нову форму церковного управління замісць патряіршої; про характер цього управління і ролю українських ієрархів в переведенні цієї церковної реформи Петром І буде сказано нижче. Тут же належить зазначити, що „Духовний Регламент", укладений архиєп. Феофаном Прокоповичем за думками Петра І і останнім редагований, не містив в собі яких-будь згадок про автономні права і привілеї Київської митрополії та її митрополита, а тим самим і українські єпархії, разом зо всіма великоросійськими єпархіями, мали тепер своєю центральною владою Синод в Петербурзі, що в свою чергу був органом російської державної влади в Церкві. Українцями-ієрархами „Духовний Регламент" був підписаний без спротиву.В складі Синоду при відкритті його діяльности президентом був митр. Стефан Яворський, віце-президентами архиєп. Новгород-
 ський Феодосій Яновський і архиєп. Псковський Феофан Прокопо-вич, всі три українці. Далі й 4 архимандрити, як радники, два про-тоїшпи, один ігумен і один ієрей, як асесори, — по національності два з них (архим. Гавриїл Бужинський і архим. Єрофей Прилуцький) українці, чотири великоруси, один серб і один грек. Цей Синод, з явною перевагою українського елементу в ньому, пола-годжуе питання про заміщення в р. 1722 Київської митрополичої катедри і, не згадуючи про вікову (крім розпаношення права королівського патронату в XVI в.) традицію соборної елекції київських митрополитів в Українській Церкві, представляє від себе царю 4-ох кандидатів: архимандритів Леонида і Веніямина — великорусів, Антонія і Варлаама -— українців. Вибір Петра І зостанов-ляється на 4-ому кандидаті — архим. Тихвинського манастиря (Новгородської єпархії) Варлаамі Вонатовичі. Митрополит Вар-лаам Вонатович (1722-1730), вихованець Київської Академії, довгі роки перед призначенням його на Київську катедру перебував на Московщині (в Александро-Невському манастирі, обер-ієромона-хом флоту, духовником архиєп. Феодосія Яновського, архиман-дритом Тихвинського манастиря). Але це не зробило з нього знаряддя централізаційних планів московського уряду у відношенні до його батьківщини, як було так в більшості випадків при довголітній службі в Московщині, особливо на видних становищах, українських духовних. Можливо, що Варлаама Вонатовича відразу вразило вже те, що при хиротонії 14 травня 1722 р. він був іменований просто архиєпископом Київської єпархії, а не митрополитом Київським і „Малої Росії". Цим актом, після чотирьох-річного вакату Київської митрополичої катедри, несподівано касувалась Київська митрополія, що вела свою історію від часів св. Володимира Великого, і Київський Православний Владика втрачав своє історичне значення Голови Української Церкви. Оскільки сам Синод, чи його українська президія, не почувала себе добре по тому акті, видно з того, що, не вважаючи на заборону від Синоду вживати в титулі додаток „і Малої Росії", Синод сам посилав йому укази, іменуючи „архиєпископом Київським і Галицьким і Малої Росії" („Труди Київської Духовної Академії". 1908 р. У. Л. Риболовський. Варлаам Вонатович, архієпископ Кієвскій, Галиц-кій і Малия Руси. Стор. 99-104).Проф. І. Чистович уважав, що головним виновником позбавлення Київського Владики митрополичого титулу був Феофан Про-копович, який взагалі недоброзичливий був до Києва, а з Вона-товичем мав особисто неприязні стосунки („Очерк історії Запад-но-Русской церкви". Т. II, стор. 226-227). Але більшу рацію, на наш тіогляд, має проф. К. Харлампович, коли бачить в такому яскравому наступі на давні права і привілеї Київської митрополії найперше „прояв централізуючої думки самого імператора" (Ор. сії.. Стор. 500). Бо ж події в церковній нашій історії, як не раз те вже ми бачили, тісно пов'язані з подіями політичної історії народу, а цього часу, після Ніштадського миру р. 1721 з Швецією,
 Петро І розпочав посилену акцію, скеровану на знищення автономії України. В квітні 1722 р. царським указом була відкрита нова установа „Малоросійська Колегія", при чому з відомства „Колегії закордонних оправ" Україну передано було в компетенцію Рос. Сенату; ішло до скасування гетьманського уряду і гетьманату. Дійсно, після смерти (в липні 1722 р.) гетьмана Івана Скоропадського виборів гетьмана не було переведено, а наказний гетьман полковник Павло Полуботок, що з підтримкою більшосте генеральної старшини завзято став в обороні прав України і на боротьбу з „Малоросійською Колегією", був посаджений Петром І в кінці 1723 р. в Петропавлівську фортецю в Петербурзі. Очевидно, що при такому політичному у відношенні до України курсі жертвою цього курсу повинна була стати й автономна Київська митрополія, зведена до звичайної єпархії, вже не з митрополитом, а з архиепископом на чолі. І в Києві розуміли, що за життя Петра І при нинішніх обставинах нема що й думати про привернення митрополичого титулу.Одначе, після смерти Петра І (28 січня 1725 р.), коли, по короткім царюванні Катерини І, на російському престолі сів 12-літ-ній Петро II, син замученого царевича Алексія, і відновлено було, заходами фактичного регента Російської держави Меншикова, гетьманство в Україні (на гетьмана обрано Данила Апостола 1 жовтня 1727 р.), — тоді й архиєпископ Варлаам, напевно не без участи вищого київського духовенства, розпочав клопотання про привернення титулу й прав Київського митрополита, звернувшись в цій справі до Петербургу в р. 1728. Клопоти ці були безуспішними, але вони спричинились до цікавого вияснення, „як то сталося, що була скасована Київська митрополія"... „Верховний Тай-ний Совєт" (найвища урядова установа при рос. царях в рр. 1726-1730) запитав Синод, з приводу петиції церковного Києва, коли і як ліквідована була митрополія. На це Синод відповів, що „точного указа про це царського не було", був тільки р. 1722 наказ висвятити Варлаама Вонатовича в архиєпископи. Коли пригадати, як від 1654 року тягнулась справа підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії; як в рр. 1685 і 1686 переходила процедура, якою оформлювалася зміна юрисдикції Української Церкви з запевненням царським словом і підписом прав і привілеїв давніх тієї Церкви, — то оце царське „повеління" Синодові р. 1722 висвятити для Києва архиєпископа, в якому повелінні одним розчерком пера касувалась більш як 700-літня історія Київської митрополії, як і урочисті царські приречення рр. 1685-86 українському народові щодо прав його Церкви, не можна не признати разячим прикладом аморальности і брутальности цезаре-папизму в Церкві, коли він почув себе в силі такі брутальні акти безкарно переводити.Сумна була доля першого архиєпископа Київського Варлаама Вонатовича. Крім порушення ним р. 1728 справи позбавлення митрополичого сану Київського архипастиря, з ім'ям архиєпископа
 Вонатовича зв'язано ще немало протестів проти спроб Синода і синодальних канцелярій підвести Київську митрополію під рівень великоросійських через порушення стародавніх прав і привілеїв Української Церкви. На думку проф. Н. І. Петрова, ці то протести й підготовили архиєпископові Варлааму трагічну долю від руки Феофана Прокоповича, Духовний Регламент якого вони зачіпали (Харлампович. Ор. сії. Стор. 500-501). Завинили архиєпископа Вонатовича в тім, що він не правив молебня з нагоди вступлення на царський престіл імператриці Анни; його було взято в Москву р. 1730, а з ним для допиту і цілий склад Київської консисторії. Дійсною причиною засуду архиєпископа Варлаама була його боротьба за права митрополії, які боронив він і від місцевих київських властей і від центрального Рос. уряду. Було позбавлено архиєпископа Вонатовича священного сану і заслано, як простого ченця, в Кирило-Білозерський манастир (Новгородської єпархії), де проживав він від 1730 до 1740 р. (Риболовський. Варлаам Во-натович ... „Труди Кієвской Духовной Академії". 1908, XI. 313-340). Давня українська історіографія від середини XVIII в. уважала архиєпископа Варлаама Вонатовича „за речника українського автономізму й мученика за українську справу" (О. Оглоблин. До питання про джерела „Історії Русов" у справах церковних. „Віра і Знання". Праці Науково-Богословського Інституту УПЦ в ЗДА. 1954 р.). Після 10-річного перебування на засланні в Кирило-Біло-зерському манастирі, архиєпископові Варлааму Вонатовичу було привернено його сан, і він пересилився до Тихвинського Успенського манастиря, в якому прийняв колись чернечий постриг і був перед єпископством архимандритом. В цьому манастирі, постригшись в схиму з ім'ям Василія, він і жив до смерти, упокоївся 17 січня 1752 р. При ньому перебував увесь час небіж його, ієромонах Семен Вонатович.Наступником на Київській катедрі архиєп. Варлаама Вонатовича був Рафаїл Заборовський (1731-1747), який впродовж 12 років теж був в сані архиєпископа Київського і Галицького. На ка-тедру Київську теж виборів вже не було, а призначений був Заборовський царською владою на представлення його кандидатури Синодом. Роду українського, Рафаїл Заборовський вже з юнацьких літ був відірваний від своєї батьківщини, навіть освіту кінчаючи, після Києва, в Московській Духовній Академії, в якій же був р. 1718 і учителем риторики. Далі, будучи ієромонахом в московських манастирях, призначений був до штату морського духовенства і, в чині фльотського обер-ієромонаха, проходив службу на кораблях до 1723 р., коли був призначений архимандритом Ка-лязинського манастиря (Тверської єпархії) та членом Синоду. Це останнє, внесення архимандрита Заборовського до складу Синоду, вказує на близькість його до всемогутнього тоді в церковно-синодальних сферах архиєп. Феофана Прокоповича. Що Феофан Прокопович протегував Заборовському, видно це й з того, що коли Феофан Прокопович зайняв катедру архиєпископа Новгород-
 ського, вільну після позбавлення сану і заслання архиєп. Феодосія Яновського (12 травня 1725 р.), — Рафаїл Заборовський дістав видну катедру Псковську, на якій перед тим був 7 років Феофан Прокопович. Отже близкість до творця ,Духовного Регламенту" і духовна кар'єра під його керівництвом не могли не позначитися й на відношенні єпископа Псковського (1725-1731) Рафаїла Забо-ровського, коли призначений був він архиєпископом Київським, до стародавніх прав Київської митрополії і взагалі до особливостей Української Церкви, як церкви національної. Мимо заслуг митр. Заборовського на становищі Київського архипастиря, про які сказано буде в іншому місці, він не мав охоти боронити національно-церковних особливостей в історії нашої Церкви і йшов назустріч нівеляційним замірам Російського уряду.З другого боку, в часах німецького управління в Росії при імператриці Анні (1730-1740), прозваних „Біроновщиною" від іме-ни фаворита цариці, жорстокого Ягана фон-Бірона (сина завід, придворними стайнями герцогів курляндських), і трудно було виступати з якими-будь українськими домаганнями. Гетьманство, після смерти гетьмана Данила Апостола в 1734 р., знов було скасовано. Цікаво, що того ж р. 1734 Синод розпорядився не друкувати й не виголошувати молитви до св. митрополита Алексія (XIV в.), яка в пролозі на день його пам'яти 12 лютого уміщувалась, видно, від часів царя Алексія Михайловича в другій половині XVII в. і містила прохання від царя і царської родини, щоб „престолу Київському з'єднатися з богопоставленим престолом Московським і князівству малоросійському сполучитися з бого-хранимим великоросійським царством". Синод мотивував це своє розпорядження так: „Понеже Малая Росія, також Київська й інші тої країни єпархії з Великою Росією вже з'єднані і знаходяться в одній великорсійській єпархії".Тільки коли після дворцового перевороту в листопаді 1741 р., доконаного за допомогою полків гвардії, незадоволених пануванням німців, заняла російський престіл донька Петра І цісарівна Єлісавета, у київського духовенства прокинулась надія на привернення митрополичого титулу Київському архипастирю. Архи-єпископ Рафаїл Заборовський з київським духовенством подав 12 серпня 1742 р. „чолобитну" про привернення митрополичого титулу, мотивуючи просьбу між інш. і тим, що уніяти, пропагуючи між православними унію, хваляться, що в них є у Львові „київський митрополит", якого не мають православні. Синод „чолобитну" підтримав,' в докладі імператриці Єлісаветі посилаючись на давність титулу митрополита для Київської катедри і на те, що причини, зза яких титул цей р. 1722 було відібрано, зостались невідомі. 11 червня 1743 р. дана була згода імператриці: „В місті Києві задля представлених резонів бути митрополії по-старому". Для митрополита Рафаїла Заборовського було характерним, що, отримавши цей титул, привернений митрополії, він витлумачив цей акт, як нагороду особисту для нього, і в такому сенсі склав
 подяку Єлісаветі. Цей факт свідчить, як дійсно митрополит Рафаїл не жив інтересами Київської катедри, як давньої катедри Української Православної Церкви; можливо, що й участь його в подачі чолобитної про привернення титулу спонукана була київським духовенством.Привернення київському владиці митрополичого титулу пробуджувало в українських церковних колах, пройнятих національним почуттям і свідомістю, надії на дальше відновлення давніх прав і привілеїв Української Церкви, Ідо їх покасовано було від часу приєднання Київської митрополії до Московської патріярхії. Очевидно, що ці надії ще більше спиралися на відомому доброзичливому відношенні до українців цариці Єлісавети. Ця доброзичливість стояла в зв'язку з покоханням нею, ще будучи великою княжною, і з тайним шлюбом вже після вступлення на царський престіл з українцем Олексієм Розумовським. (Вінчав царицю з Олексієм Розумовським, який з колишнього двірського співака став потім графом і фельдмаршалом, теж українець, о. Федір Ду-бянський, з Чернігівщини, духовник цариці Єлісавети до самої її смерти). Українські симпатії цариці Єлісавети мали наслідком своїм і відновлення гетьманства в Україні, про що дано було царський указ Сенатові в р. 1747. Українське вище духовенство в Києві тоді ж робить спробу до відновлення прав і звичаїв своєї Церкви, для чого, після смерти митрополита Рафаїла Заборов-ського (22 жовтня 1747 р.), Київська консисторія звертається до Петербургу з просьбою, щоб рукоположення вибраного Синодом на катедру Київську архимандрита київо-печерського Тимофія Щербацького відбулось в Києві. (Щербацький 8-річним хлопцем взятий був з Києва до придворного хору з наказу Петра І, якому дуже подобався за свій знаменитий дискант; там він і співав, поки не втратив голосу, після чого вернувся до Києва і продовжував свою науку в Київській Академії). І цариця Єлісавета погодилася на висвяту архимандрита Щербацького трьома найближчими архиєреями в Києві. Висвята проте відбулась в Петербурзі, 6 березня 1748 р., бо сам Щербацький, боячись, як припускають (проф. Ф. Терновський), недобрих наслідків попередньої просьби, подав 1 січня 1748 заяву про свою готовність приїхати для поставлення на Київську катедру до Петербургу. При поставленні Тимофій титулувався „митрополитом Київським, Галицьким і Ма-лия Росії".Вище, в зв'язку з історією відновлення Переяславської катедри й підпорядкуванням її потім безпосередньо Синодові, ми писали про домагання митрополита Тимофія Щербацького щодо привернення прав Київського митрополита. Це зробив він, представивши в р. 1752 через густинського архимандрита Пахомія в Колегію заграничних справ свій рапорт, в котрому домагався привернення під владу митрополії Переяславської єпархії і Київо-Ме-жигірського манастиря та прав безапеляційного суду митрополичого і друку церковних книг. При цьому митрополит Тимофій
 Щербацький (1748-1757) пояснював, що втрата прав і привілеїв Київського митрополита наступила з утворенням в Російській Церкві Свящ. Синоду. Синод 5 червня 1752 р. відкинув ці домагання митрополита Тимофія, а за переведення в Переяславі в лютому 1752 р. елекційного собору для виборів переяславського владики, митрополит, як вище було вже сказано, дістав навіть догану від Синоду. Так розбивались мрії тих українських духовних сфер, де ще думали про відновлення прав і звичаїв давньої Київської митрополії. Розбивались вони в часах найбільш, можна сказати, сприятливих для української справи у XVIII в. — в часи правління імператриці Єлісавети, коли відновлено було гетьманство в Україні, привернені в більшості українські порядки, що були перед заснуванням „малоросійської колегії", а українські ієрархи мали тісні зв'язки з царським фаворитом О. Г. Розумовським, через якого могли немало осягти в своїх домаганнях для національної справи. І тому не можемо ще не підкреслити того сумного факту, що відмова в задоволенні цих домагань національно-церковного характеру йшла від Синоду, в складі якого була виразна українська більість через увесь час правління цариці Єлісавети (1741-1761).Р. 1757 митрополит Тимофій Щербацький був переведений з Києва на катедру Московську. Московська єпархія утворена була в р. 1742 з б. патріяршої обширної єпархії. На цю Московську катедру Синод представляв Щербацького ще в р. 1745, коли був він київо-печерським архимандритом, але кандидатура його царською владою не була затверджена. Тепер, після 10 років перебування на катедрі Київського митрополита, митрополит Тимофій був перенесений на катедру Московську царською владою, що явно говорило про те, що для російського уряду не було вже жадної різниці поміж Київською і іншими архиєрейськими катедрами в Російській Церкві, і в непам'ять пішло, як одним з пунктів р. 1685-86 при приєднанні Київської митрополії до Москви було принято, що Київський митрополит залишається до смерти на своїй київській катедрі, як в непам'ять пішло і те, що на цю катедру вступає митрополит по елекції, а не. по призначенню. Митрополит Тимофій Щербацький так до смерти й залишився на катедрі Мос^ ковській впродовж 10 років (1757-1767).Наступником митр. Тимофія Щербацького на Київській катедрі був митрополит Арсеній Могилянський (1757-1770); він належав до тих київських архипастирів, які перед вступленням на ки-ївську катедру проходили своє служіння в Московщині. Шкільну науку свою розпочав Олексій Могилянський в Київській Академії, але перейшов потім до Харківського Колеґіума, після скінчення якого був там в р. 1738 і учителем. В тому ж 1738 р. був Олексій Могилянський вже на далекій півночі, учителем в Устюжській семінарії, звідкіля перейшов за рік до Тверської семінарії. В р. 1741 був переведений учителем до Московської Академії з умовою прийняти чернечий постриг, який і прийняв з ім'ям Арсенія. ДаліЗО
 перейшов до Троїцької семінарії в Троїцько-Сергієвій Лаврі, де властиво семінарію організував, а в січні 1744 р. був вже архи-мандритом Лаври. Коли в 1744 р. утворена була Переслав-Залі-ська єпархія (з частини б. патріяршої), то першим її єпископом призначено було архимандрита Арсенія Могилянського, з залишенням за ним і архимандритства в Сергієвій Лаврі. Ще в сані архимандрита призначений був він членом Синоду і перебував більше в Петербурзі, а р. 1744, після висвяти в єпископа Пере-славського, супроводив царицю Єлисавету в її подорожі до Києва. Як видно, Арсеній Могилянський робив визначну карієру на церковних становищах поза Україною; його перебування близько центральної влади не могло не відбитися на його поглядах в напрямку ослаблення мрій про відновлення давнього значіння київських первоієрархів, коли самому йому суджено було заняти Київську митрополичу катедру теж не з елекції собору, а з волі царського російського самодержавства. Одначе митрополит Арсеній Могилянський, хоч років 20 пробув на службі в Московщині, не став ревним провідником нівеляційних планів російського уряду у відношенні до його батьківщини, рішуче переведення яких планів розпочалось, коли вступила на царство імператриця Катерина II (1762-1796). При ній наступив кінець гетьманщини, коли на вимогу цариці гетьман Кирило Розумовський, один з найближчих і найвірніших її прихильників, склав прохання про увільнення його з гетьманського уряду. 10 листопада 1764 р. видано було маніфест про увільнення Розумовського від гетьманства, а про вибори нового гетьмана нічого вже не говорилося; натомісць почалась ліквідація особливостей українського устрою, які ще залишались від української автономії.В церковному житті України теж мусів відбитися цей новий наступ при Катерині II російського уряду на українську автономію, хоч властиво з прав і привілеїв автономії Київської митрополії, встановлених в рр. 1685-86, мало що, як ми бачили, залишилось до часів Катерини II. Київська митрополія давно вже не була обласною чи окружною митрополією, а звичайною єпархією серед інших, підвладною Синодові, архиєрей якої не носив навіть титулу митрополита від 1722 до 1743 р.; привернення титулу „митрополит Київський, Галицький і Малия Росії" зовсім не означало привернення прав обласного митрополита. Тепер, в часах Катерини II, звернули увагу й на те, що цей титул не відповідає церковно-адміністративній дійсності.Титули, як відомо, не завжди відповідають дійсності сучасній, а зберігаються, маючи своє джерело в історичній минувшині. В часі підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії, на митрі, подарованій в Москві митрополитові Гедеону при його поставленні на Київську катедру 8 листопада 1685 р., було викарбовано: „Митрополит Київський, Галицький і всея Росії". На цій підставі митрополит Гедеон так і підписувався в перших роках, аж поки в Москві не звернули уваги, що „всея Росії" може відно-31
 ситися тільки до Московського патріярха, і тоді указом 6 березня 1688 р. було звелено митрополитові Гедеону іменуватися „митрополитом Київським, Галицьким і Малия Росії". Наступник його митрополит Варлаам Ясінський домагався в Москві добавки „всея" (Малия Росії), посилаючись, в своїй просьбі про це в березні 1691 р., на грамоту царя Алексія Михайловича м. Сильвестрові Косову, де останній титулувався „митрополитом Київським, Галицьким і всея Малия Росії". В просьбі м. Варлааму було одначе відмовлено і постановлено, щоб митрополит київський і надалі не писався тим титулом „всея" (К. Харлампович. Ор. сії. Стор. 247). Так титул „митрополит Київський, Галицький і Малия Росії", поза роками 1722-1743, коли титулувався київський архипа-стир архиєпископом, залишався за митрополитом Київським у XVIII в. до 18 березня 1770 р., коли заборонено було називатися митрополитом „Малия Росії", а залишено було тільки: „Київський і Галицький". Указ з такою забороною не був несподіваним, бо ж листування на предмет цього титулу між Синодом і Митрополитом Арсенієм Могилянським велось ще в рр. 1766-67. Митрополит Арсеній боронив вживання старого титулу, посилаючись на давні царські грамоти, але Синод вийшов з мотивів теперішнього факту, що „Малая Росія не в єдиній тільки Київській єпархії состо-їть, але і в Чернігівській та Переяславській"... Мотивація була ясна: Київський митрополит є тільки єпархіяльним архиєреєм Київської єпархії; Малая ж Росія обіймає територію, на котрій, крім Київської єпархії, є Чернігівська і Переяславська, тому митрополитові не підлеглі. Отже нема підстав титулувати його митрополитом „і Малия Росії". Не улягає одначе сумніву, що у виключенні з титулу київського митрополита згадки про „Малую Росію" ще більшу ролю, ніж фактичний стан, відогравали мотиви політичного характеру. Аджеж і титулування „Галицьким", що залишилось за митрополитом Київським до кінця Російської імперії, майже не мало фактичних підстав вже в часі відібрання з митрополичого титулу „Малой Росії". Одначе з мотивів історичного характеру, найперше в зв'язку з історією нашої Церкви, цей титул цілком слушно переховувався в століттях. Так Синод, а точніше російський уряд Катерини II, забороняючи вживати в титулі Київського митрополита слів, що нагадували про його колишню юрисдикцію над національною Українською Церквою, дбав про те, щоб скрізь глушити в пам'яті історію того, що пізніше неприхильники українського народу прозвали „українським сепаратизмом".До часів митрополита Арсенія Могилянського відноситься й останнє зусилля українського духовенства, якщо не привернути втрачену церковну автономію, то хоч затримати рештки старих прав, якими відріжнялись форми українського церковного життя і положення в ньому духовенства від форм московського життя, бо російський уряд невпинно прямував до „урівнялки" в церковному житті, як це робилось, після остаточного скасування в р. 1764 українського гетьманату, і в житті політичному. Ці зусилля  проявлені були в зв'язку з маніфестом Катерини II в грудні 1766 р. про скликання Комісії для вироблення нового „Уложення" (Кодексу державних законів).„Уложення", зроблене при царі Алексії Михайловичі (р. 1649), було дуже застарілим. Спроби реформувати застарілий законодат-ний кодекс тяглися від Петра І через все XVIII стол. Катерина II рішила довести до кінця цю трудну працю кодифікації російських законів, але перевести її на засадах „нової філософії й науки", відкритих сучасною добою „просвіти". Згідно з цими „ліберальними і гуманними" засадами, належало й укладати закони не засобами бюрократичної машини, а з участю представників громадських сил, представників народу. Тому й Катерина II, цей „філософ на папері", скликала Комісію, для якої сама написала й „Наказ Комісії о сочиненіи проекта новаго Уложенія". В складі Комісії було 28 представників вищих державних установ — Сената, Синода і колегій, а далі 537 виборних представників від різних станів і груп населення, натомісць не було представників від крі-паків-селян (50% людности тодішньої Росії) і від духовенства, яке репрезентувалось тільки представником від Синоду. Можна припускати, що Катерина II, не включивши в „положення про вибори до Комісії" представників від духовенства, дбала про свою репутацію „ліберальної" в очах французьких філософів-енциклопеди-стів з їх атеїстичним світоглядом.Синод заходився біля збірання матеріялів для представника від Синоду в Комісії і розіслав накази єпархіяльним архиєреям, також і в Україні, аби „з приналежних тамошньому малоросійському духовенству як про володіння, так і про прочі їм вигод-ності, уклавши докладні пункти", надіслали ті „пункти" до Синоду. „Пункти о вигодностях малоросійського духовенства" були складені в єпархіях Київській, Чернігівській, Переяславській та в ставропігійних манастирях Київо-Печерському і Київо-Межигір-ському. Ці обширні „Пункти", числом 74, що їх укладали представники духовенства від протопопій, були виявом доброї віри українського духовенства в щирість замірів цариці, яка покликала „Комісію" для нарад про „способи осягнення загально-народньо-го благоденствія", як сказано було в маніфесті від 14 грудня 1766 року. Тому ці „Пункти" духовенства широко трактують справу, в якій Уряд Російський хотів би почути думку й бажання суспільства: в „Пункти о вигодностях малоросійського духовенства" увійшли питання характеру політично-національного, церковного, станового. Відносно перших, то українське духовенство в жаданні привернення української автономії було однодумне з наказами інших станів укранїського суспільства. „Уся українська людність, — не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні, — всі заявляли бажання, щоб вернено Україні ЇЇ давні права і порядки по статтям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана і таке інше" (М. Грушевський. Ілюстрована Історія України. Вінніпег. Стор. 458). В загально-церковній українській справі духовенство домагалось вільного обрання Київського митрополита, архиман-дрита Київо-Печерської лаври, увільнення їх від юрисдикції Синоду, щоб митрополит мав титул „Малия Росії"; просило підтримки не тільки для своїх освітніх установ — Київської Академії і Чернігівського Колеґіума, але й для справи друку книжок та вільного їх продажу і т. д.«Всі симпатії духовенства в Київських пунктах, — пише А. Єфименко, — скеровано до старовини Іде сильніше і ґрунтовніше, ніж у шляхетства: воно краще знало свою історію й не без підстав бачило в цій старовині (не тільки до підчинення Київського митрополита Московському патріярху, але й де-який час після підчинення, доки мала фактичну силу жалованна грамота 1685 р.), — бачило щось на вподобу втраченого раю. Сучасний стан представлявся духовенству в дуже темному світлі, і духовенство доволі щиро висловило своє незадоволення цим теперішнім, тому недурно Катерина II мала таке упередження супроти українського духовенства з його „честолюбством та заразою" від зі-псутих правил римського духовенства». У відношенні до станових побажань можна коротко сказати, що «біле духовенство стреміло до шляхетського положення і домагалось всього, чого домагалось і шляхетство, включаючи сюди й свободу своїх підвладних від оподаткування й повинностей, а навіть свободу винокурення; чорне ж духовенство, тобто манастирі, найбільш жадало затвердження за ним прав упривілейованих великих поземельних власників» („Історія українського народу". СПБ. 1906. Стор. 319-320).За ,„Пунктами о вигодностях малоросійського духовенства" залишилося тільки історичне значення, як свідоцтво про ті настрої, думки й бажання, що жили, виходить, в українськім духовенстві й по ста роках майже після підпорядкування Київської митрополії Московському патріярху. Практичного значення ці „Пункти" не мали, тим більше, що Синод, для якого відкрилось в цих „Пунктах" національне лице українського духовенства, не включив в наказ синодальному делегатові в Комісію найбільш яскравих і сміливих домагань українського духовенства. Але й праця самої законодатної Комісії, відкритої Катериною. II ЗО червня 1767 року, не мала успіху й припинилась в кінці 1768 р. з причини ніби розпочатої війни з Турцією. Не в тім, однак, була справа, що сама Комісія була, як де-хто висловлюється, „лише ліберальною царициною забавкою", а в тім, що тяжко було узгіднити старе законодавство з „Наказом" Катерини, побудованим за книжковими теоріями, без уваги на реальні факти і фактори рос. державного життя, між якими найголовніший — рабство в кріпацтві половини людности, про скасування якого не могла й подумати Катерина II, на престол посаджена власниками кріпаків — дворянами.Щодо укранїських жадань автономії, то про це проф. М. Гру-шевський пише так: «Треба завважити, що сама цариця спокійніше приймала ці прояви українських настроїв і бажань, ніж її намісник (граф П. Румянцев, голова Малоросійської Колегії після
 скасування гетьманату). На гнівні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство" вона радила йому — не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподівалася, що з часом „охота до урядів, а особливо до жалування (пенсій), переможе ці погляди старих часів"; що всі оті бажання автономії і окремішності не устоять перед натиском урядової політики і тих вигод, які вона відкриє перед покірними і послушними. Та й не помилилася справді» (Ор. сії. Стор. 458-9).Наступником митроп. Арсенія Могилянського на Київській ка-тедрі був митрополит Гавр піл Кремянецький (1770-1783), переміщений височайшим указом на цю катедру з катедри архиєписко-па Петербурзького. Українець з походження, Гавриїл (у світі Григорій) Кремянецький вчився спочатку в Києві, потім у Харкові, а закінчив богословську освіту в Московській Дух. Академії. Після скінчення Академії, з 1736 р., проходив церковне своє служіння впродовж 34 років в Московщині. Р. 1740, будучи учителем в Але-ксандро-Невській   семінарії   (Петербург),   прийняв   чернечий   постриг; від 1743 до 1748 р. був ректором назаваної семінарії; в 1748 р. був призначений архимандритом Новоспаського манастиря (Москва) і членом Синоду, а 1749 р. був висвячений в єпископи і послідовно   займав  катедри  —  Коломенську   (1749-55),   Казанську (1755-1762)  і Петербурзьку (1762-1770). Очевидно, що службова визначна карієра, яку зробив в церковному житті Московщини архиєпископ Гавриїл Кремянецький, спричинилась і до призначення його в часах Катерини II, яка „не жалувала українців", на становище Київського митрополита. Він дійсно справдив надії цариці і був ревним провідником централізаційної й нівеляційної політики російського уряду в Україні. В його наказах духовенству Київської єпархії не раз підставою того чи другого наказу було те, що „в цілій великоросійській церкві ніде такого нема", або, що так треба вчинити „ведлуг звичаю всієї великоросійської церкви". Різні зарядження Синоду, в яких все вкорочувались права колишньої  Київської  митрополії та  нехтувались  її давні  „оби-клості", майже не зустрічали тепер спротиву з боку митрополита, а пасивно ним виконувались. Між іншим, Синод в часах митрополита Гавриїла почав широко застосовувати практику заміщення становищ архимандритів і ігуменів по манстирях України своїми кандидатами. Указом 31 жовтня 1779 р. наказано було повідомляти Синод про смерть архимандритів і ігуменів. Заміщення насто-ятельства в українських манастирях духовними не місцевими, а зайшлими, повело ступнево до русифікації українських манастирів.Ще більш відданим централізаційній політиці російського пра-вительства вважають слідуючого по митрополиті Гавриїлі Київського митрополита Самуїла Миславського (1783-1796). Самуїл Миславський був більше, ніж митрополит Кремянецький, пов'язаний в житті і службі зо своєю батьківщиною. Вихованець Київської Академії, він був потім і її ректором в рр. 1761-68. В тих часах він стояв на національному ґрунті і боронив прав і привілеїв35
 давніх Київської митрополії, приймаючи, напр., участь в протесті Київської Консисторії в р. 1763 проти замірів „Колегії Економії", яка відала в Московщині відібраними в казну церковними маєтками („секулярізація" маєтків), та мала замір підчинити собі й українську церковну маєтність — з метою розпочати й в Україні відібрання церковних земель. Протестом Консисторії, яка покли-кувалась на давні височайші грамоти про права і привілеї українського духовенства, було спинено ці заміри російського уряду більш як на 20 років. Після ректорства в Київській академії, Са-муїл Миславський пройшов 15 років архиєрейського служіння на катедрах в Північній Росії. Пройдена ж в Московщині церковно-адміністративна школа і служба остільки змінили погляди Саму-їла Миславського, що він міг дістати призначення на Київську ка-тедру, бо ж, за словами проф. К. Харламповича, „Катерина II, приступивши в 1763 р. до обмеження маєткових прав українського духовенства, стала потім обмежувати його і в правах щодо призначення на ієрархічні становища в самій Малоросії, приділюючи ці становища то зайшлим людям, то українцям, які пройшли церковно-адміністративну школу у Великороси" (Ор. сії. Стор. 488).Дійсно, прибувши до Києва, митрополит Самуїл Миславський скоро почав діяти в напрямку русифікації духовної школи і церковної богослужби, але про це буде мова в іншому розділі. В ділянці церковно-правній і церковно-адміністартивній за часів митрополита Самуїла, — вже після скасування в р. 1781 другої „Малоросійської Колегії" (1764-1781), що означало інкорпорацію Гетьманської України до Росії, як складової частини останньої, — переведені були Катериною II такі акти, як секулярізація церковних маетностей, штати і „розбор" українського духовенства. Отже — це були останні нівеляційні акти, що ними усувалась різниця в правному положенні українського і московського духовенства в Росії. Указ про розбор дітей духовенства видано було 24 грудня 1778 р. для Московщини, але р. 1784 він був пристосований і в Східній Україні. Згідно з цим указом, дітей духовенства, що не вчилися, або в школі перебуваючи, не мали успіхів в науках і не подали надії на вступлення в чин духовний, як рівно ж і нештатних дяків, належало зачисляти в „світську команду" для приді-лення, по їх волі, в канцеляристи та в стани купецький, міщанський, військовий та селянський. Митрополит Самуїл, при всій ретельності до виконань заряджень центрального уряду, вважав небезпечним для Церкви й її обслуги оцей наказ про „розбор" осіб духовного звання, а тому видав ряд розпоряджень духовенству, щоб дітей своїх віддавало в науку до Київської Академії чи Переяславської семінарії, під загрозою попасти їм у „світську команду". Що ж до нештатних дяків, то коли київський губернатор Ширков р. 1788 звернувся до митрополита секретно з запитом про кількість зайвих дяків та їх синів, що їх мали зачислити у військову службу, то митрополит відповів, що не тільки нема зайвих, а ще відчувається й недостача в дяках. В той же час митро-
 полит розпорядився приділити на ті чи інші місця безпосадних дяків, а дітей духовенства до 15 років негайно вислати для науки в семінарію чи в академію.Але найважлившим засобом для урівнання українського духовенства з московським і для підпорядкування Церкви державі стало заведення штатів для духовенства, зв'язане з секулярізацією церковних і манастирських маєтностей. Ця міра значно знесилила Церкву і духовенство, але більше скажемо про це в іншому розділі, там же і про протест Ростовського митрополита Арсенія Ма-цієвича. Бо ж неправдиво буде, як часто у нас це принято, представляти справу секулярізації церковних маєтностй, як скеровану ніби тільки, чи головним чином, проти Української Церкви й духовенства ЇЇ, коли розпочата була вона й проведена наперед (1763-1764 рр.) Катериною в Московській Церкві, де й протестував проти цієї реформи митрополит Ростовський — українець Арсеній Мацієвич. На Україні ж секулярізація церковних маєтностей, що належали катедрам та манастирям, і встановлення духовних штатів сталося в році 1786, рівно через 100 років після підпорядкування Київської митрополії Москві. Очевидно, що протестувати проти цього акту в нашій Церкві не було вже кому (митрополит Арсеній упокоївся мученицькою смертю в 1772 р.) та й не було доцільним. Треба одначе сказати, що митрополит Самуїл, при встановленні штатів манастирів, одстоював і одстояв де-які ма-настирі від закриття, а найперше Братський Богоявленський, при якому була Академія, і який було закрили.По смерті митрополита Самуїла Миславського, після короткого (1796-99) „бюрократичного", як кажуть, правління останнього українця на Київській митрополичій катедрі митр. Єрофея Малиць-кого, призначено на цю катедру Синодом врешті й чужинця — -молдованина митр. Гавриїла Банулеско-Бодоні, з яким Київська єпархія й перейшла в XIX століття. 

< Попередня   Наступна >