П'ЯТА  ДОБАВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ДОБІНАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗРОЗПАДОМ РОСІЙСЬКОЇ ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, В ЧАСІ ПЕРШОЇСВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914 — 1918) й РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ.(Від 1917 року до наших днів).

У вступі до нашого „Нарису історії Української Православної Церкви" висловлювали ми думку, що жодна, можливо, з православних церков не зв'язана так в своїй історії з життям і долею самого народу, нації, як Українська Православна Церква (т. І, стор. 15-16). Чотири доби історії цієї Церкви, впродовж понад девять століть, поза нами. Ми бачили, що впродовж цих століть український народ, під опікою і впливами Православної своєї Церкви, творив свою національну культуру, як галузь загально християнської культури, що цією культурою поділився й з північним сусідом, допомагаючи йому в ХУІІ-ХУИІ віках вийти на шлях культури, освіти. Ми бачили, що Православна Церква формувала й виховувала віками в характері українського народу риси внутрішньої по'божности, основи моралі в житті особистому, родинному, громадському, державному. Ми бачили, що православна віра так зрослася з світоглядом, характером, побутом українського народу, що стала ознакою української народности: приналежність до цієї віри свідчила віками про приналежність людини до української нації. Тому, ми бачили, що і в замірах денаціоналізації та асиміляції українського народу йшли в історії наступи в першу чергу на національну Українську Православну Церкву, йшли вони
й від державної влади на українських землях чужовірної польської, й від державної влади на тих же землях одновірної московської.Різниця в цих наступах була та, що наступі чужовірної влади був скерований на нищення самої Православної Церкви в українському народі з заміною її для народу унією з Римом, або й чистим латинством, а наступ одновірної влади ішов в напрямку омос-ковлення чи зросійщення Української Православної Церкви. До полонізації Православної Церкви в Польщі стара Польща не додумалась; „польське православіє" для неполяків, за зразком „російського православія" для неросіян, було здобутком, як будемо бачити далі, державної польської думки у відновленій поверсаль-ській Польщі наших часів. Я'К, в якій мірі і з яким успіхом український народ протиставився тому й другому наступові на його національну Православну Церкву у віках минулих, як боронив своє православіє, — про це була мова в попередніх розділах нашої праці.Приступаючи тепер до оповідання про події новітньої історії Української Православної Церкви, доби, як називаємо, її відродження в наших часах, повинні сконстатувати той, для нас безсумнівний, факт, що нівеляційні заходи російської влади щодо церковного українського життя, практиковані впродовж ХУІІІ-ХІХ віків, роблені під покровом якраз одновірности, призвели до того, що пішло в непам'ять існування Української Православної Церкви, як національної Церкви українського народу, посеред самих українців. Українська церковна традиція частинно тільки заховалась в глибинах народнього світогляду та в церковно-обрядовому побуті українських народніх мас. (про це див. доба 4, розд. V, 3). Посеред українського духовенства вона була призабута, а в більшості й цілком не знана була історія Української Православної Церкви, як національної. Українська інтелігенція, слідом за російською радикальною інтелігенцією, взагалі погорджувала церковною справою, як „клерикальною" і відсталою. З 60-их рр. XIX стол. й до самої революції 1917 року український національний рух в Росії, що проходив в організаціях інтелігентських, майже не зв'язаний з широкими народніми масами, знає боротьбу за українську мову в друку, українську літературу, український театр, українську школу, але на полі цієї боротьби, чи домагань, чи полеміки не маємо згадок про українську церкву православну для українського народу.Отже, коли читаємо такі твердження, як: „Українська Церква ніколи не мирилася з підлеглістю московському церковному урядові". .. „Українська свідома людність завжди захоплена була мрією про повернення Українській Церкві прав вільности" („Церква й Життя", ч. 1, р. 1927. Орган УАПЦеркви, стор. 21), то історична їх вартість така ж, як в „Історичній Записці про минуле життя Української Церкви", розісланій Всеукр. Православною Церковною
Радою р. 1925 до православних церков, приписування міністру Ва-луєву слів: „Ні Української Церкви, ні Української мови, ні Українського народу нема, не було й бути не може" („Церква й Життя", ч. 2-3 р. 1927, стор. 142). В циркулярі 18 липня 1863 р. міністр Валуєв писав, як відомо, посилаючись на думку якоїсь міфичної „більшости малоросіян", що „нікакого особенного малороссій-скаго язика не било, нєт і бить не может" ((С. Єфремов. Ор. сії., стор. 47); мова про Українську церкву в устах російського міністра вн. справ половини XIX стол. є грубим анахронізмом з боку авторів „Історичної Записки", яка і в багатьох інших місцях відходила від історичної дійсности.Митрополит Василь Лигасівський в його праці „Відродження Української Церкви", що становить розд. 7-ий його праці „Історія Української Православної Церкви" (ціла ця праця втрачена, розд. 7 залишився в манускрипті), пише, що з революцією 1917 року, коли і в церковному житті на Україні почався рух, на почат-ках його „в церковних зібраннях ще не досить виступав національний бік: духовенство, як і мирянство, поділились не по національності, а по ідеології, на консервативне і прогресивне; і в тому і в другому брали участь і українці і росіяни"... Справа в тім, що в Російській Православній Церкві, в складі якої знаходились й єпархії України, ще далеко до революції 1917 року були досить значні течії поступового характеру, в основі яких було глибоке незадоволення тим станом, в якому перебувала Церква в Росії, підпорядкована державній владі і політиці цілком від часів Петра І. На 'початку XX віку, з наростанням взагалі революційних настроїв в Росії, в революцію, далі, 1905-1906 рр. ці опозиційні за-кріпощенню Церкви та її устроєві й характерові державне-бюрократичному — ці течії рівно ж зростали на силі. Наслідком цього руху було заповідження скликання Всеросійського Церковного Собору, коли соборів в Російській Церкві не було вже від початку XVIII віку. Для підготовки Собору організовано було в 1906 р. „Передсоборноє Присутствіє", в складі якого, розділеного на кілька комісій, був, можна сказати, цвіт тодішньої богословської, церковно-канонічної й церковно-історичної науки в Росії, найвидатні-ші представники ієрархії й духовенства, 'професури духовних академій, відомі світські й церковні діячі. Необхідносте церковної реформи ніхто не заперечував у „Предсоборному Присутствії", але ж щодо напрямку реформи, то виявились великі розходження поміж консервативними і прогресивними членами Присутствія. Консервативна група (кількісно більша; її ідеологом був митрополит Анто-ній Храповицький, тоді архиєп. Волинський) була 'проти обер-про-курорської державної влади в Церкві, але оживлення церковного життя бачила у відновленні патріяршества в Російській Церкві, скасованого Петром І, в посиленні церковно-ієрархічної влади, звільненої від надмірної опіки й контроля світської державної бюрократії. Прогресивна група підставою церковної реформи уважала відродження засад соборності! в житті й управлінні Церкви з
верху й до низу (відродження парафії, як правної одиниці, основної комірки церковного життя).Ті доповіді й палкі дискусії, які переводились в комісіях і на пленумі „Передсоборного Присутствія" (залишилось шість томів його праць, виданих як додаток до синодальних „Церковних Вє-домостей"), мали відгук і на місцях, по єпархіях. Церковний Собор в Росії, як відомо, так і не був скликаний до самого кінця царської Росії. Але ідеї, що спричинились до підготовки Собору, що були -предметом дебатів у „Передсоборному Присутствії", не завмірали, продовжували ширитись і відразу виявились з революцією 1917 р, коли в квітні-травні того року скрізь і в Україні почали відбуватися єпархіяльні з'їзди. Про це й згадує в приведених вище словах митр." Липківський, який сам віддавна належав до прогресивної частини духовенства. Більше того, він був активним провідником посеред прогресивної частини київського духовенства. Вже в революцію 1905 р. головував він на Київському епархіяльному з'їзді; в тих же часах у нього збірались, бувало, студенти Київської Дух. Академії для бесід на теми церковної реформи. Не було в тих часах мови про відродження Української Церкви, а тим більше про її автокефалію. Церковний рух, що з великою силою прокинувся в революцію 1917 р., а мав свої корені, як бачимо, в часах перед нею, стояв на ґрунті церковно-релігійному. Основними постулатами його були церковні реформи в напрямку увільнення Церкви від ролі слуги політичному режимові, оживлення церкоовно-громадського життя в умовах привернення соборних форм устрою Церкви, з остаточною метою піднесення авторитету і релігійно-морального впливу Церкви в житті християнського суспільства.Але саме та обставина, що визвольний церковно-поступовий рух в Церкві мав діло й до революції 1917 р. з пануванням і засиллям в житті Церкви російського політиканства на підвалинах „священної формули-догмата: православіє — самодержавіє — народність", — не могла не вплинути «а те, що скоро і в революцію 1917 р. церковний рух в Україні мусів набрати одночасно національно-політичного характеру. Отже і митрсхп. Липківський, сказавши про поділ на початку революції 1917 р. духовенства і ми-рянства на церковних з'їздах і зібраннях в Україні не по національності, а по ідеології, далі продовжує: „Але в державному житті на Україні тим часом клекотіло, суто національний бік висувався щораз більше. А це не могло не відбитись і на Церкві. Вже на єпархіальних з'їздах лунала українська мова, повставали вимоги про незалежність від Москви, а трохи згодом повстав поділ і в духовенстві на українське і московське".Хоч активні українські політичні чинники на початку революції відпекувались, як нижче побачимо, церковної справи, одначе національне (відродження українського народу і в ХХвіці не пройшло мимо Церкви. Цей історичний факт скріплює тезу про най-
тісніший зв'язок Православної Церкви з життям і долею українського народу, цей історичний факт свідчить, що Православна Церква не була й не стала пережитком в національно-духовній структурі українського народу, як це могло здаватись тим з української інтелігенції, що під впливом модерних теорій розгубили національні українські традиції. Події, зв'язані з відродженням національної Української Православної Церкви та її розвитком, за ці сорок років від революції 1917 р. не тільки в Україні, а й скрізь по світі, де знайшлися осередки православних українців на чужині в цю надзвичай буревійну добу всесвітньої історії, — будуть предметом дальшого нашого „Нарису історії Української Православної Церкви". Думаємо, що означення „нарис", а не „історія", найбільш буде оправданим для ці?Ї п'ятої доби, яка ще свіжа в пам'яті багатьох, може будити пристрасті, викликувати непорозуміння, а тому ми наперед свідчимо, що далекі від всякого почуття непомиль-ности в освітленні фактів, як і не претендуємо скрізь на докладність і точність в їх передачі, хоч автор багатьох з подій цього часу і був учасником. Те, що в дальших розділах праці подається про життя нашої Церкви від часу російської революції 1917 року й, по можливости, до останніх днів, автор трактує скорше як ма-теріял для майбутніх істориків Української Православної Церкви, які зможуть більш спокійно і безсторонньо розібратися в подіях церковного життя доби відродження Української Православної Церкви і в записах про ті події, яких, на жаль, ми зовсім мало маємо від учасників і сучасників. Основним джерелом до історії відродження Української Православної Церкви >в Україні в рр. 1917-30 залишається згадана вище праця митрополита Василя Лшіків-ськогр, рукопис якої був вручений єпископу (тепер митрополитові) Ніканорові в часі прибуття його до Києва (в березні 1942 р.), згідно з розпорядженням про це самого митропол. Липківського перед його арештом.

Наступна >