Після Ісуса Христа, Божественного Засновника Церкви, першими її законодавцями були святі Апостоли, які безпосередньо самі, так і через поставлених ними пастирів у всіх новозаснованих Церквах, визначали правила віри, життя, духовного суду і взагалі впорядковували церковний устрій так, як слід і поводитись у домі Божому (1 Тим. 3,15). Багато правил викладено Апостолами письмово в їх посланнях, інші ж, яких набагато більше, збереглись як передання, тому що спочатку не в письмовому вигляді, а особистим їх управлінням були встановлені в Церкві, або ж усно передані пастирям, учням і їх спадкоємцям. Вказівки на такий спосіб дій святих Апостолів можна бачити в їх особистих посланнях, які містять більше пояснень, нагадувань та підтверджень того, що християнам було вже відомо за їх усними настановами. Так апостол Павло пише до Тимофія: “держись взірця здорового вчення, яке ти чув від мене” (2 Тим. 1,13), – це відносилось не тільки до віровчення, але й до церковних правил і постанов. Цей же апостол в посланні до Коринф’ян виклав кілька правил про звершення таїнства Євхаристії, а в кінці додає: “інше влаштую, коли прийду” (1 Кор. 11,34). Це все вказує на те, що Апостоли в церковному управлінні діяли більш особистими вказівками, ніж писаними посланнями. Звідси випливає, що окрім новозавітних писань, які містять не все, що в Церкві встановлено Апостолами, є ще багато апостольських постанов, які збереглись тільки в церковній практиці, за допомогою загального і безперервного передання. Деякі із таких Апостольських правил з часом увійшли в писання святих Отців, соборні визначення, різні чинопослідування і церковні устави, а інші з тих правил в числі 85-ти були зібрані і викладені письмово, і стали відомими під назвою Апостольських. Про ці правила і свідчать Отці VI Вселенського собору, коли говорять: “Прекрасним і за достойне визнав цей святий собор і те, щоб відтепер, для зцілення душ і вилікування пристрастей, були тверді і перебували непорушні, прийняті і затверджені перед нами святими блаженними отцями, а також і нам передані, під іменем святих і славних Апостолів, вісімдесят п’ять правил”.

Вказавши і ствердивши важливість Апостольських правил, отці Трульського собору разом з тим пояснюють і походження цих правил; те, що вони безпосередньо святими Апостолами письмово не були викладені, як говориться в тому ж другому правилі відносно інших правил, а беруть свій початок від апостольського передання, – зберігались через усне передання апостольськими наступниками, які згадані правила приймали і передавали іншим, і нарешті вони були передані отцям Трульського собору з іменем сятих Апостолів.

Апостольські правила спочатку зберігались в переданні по частинах в різних Церквах і вже з часом були зібрані в один збірник. Але багато західних вчених вважають, що в перші століття не могли зберегтися у всій чистоті і цілісності правила, передані Апостолами усно. Відомо, що початковим джерелом і загальним способом поширення і збереження віровчення і церковних правил було, як ми вже вказували – передання, за допомогою якого поширювались по всій Церкві Божественні і Апостольські правила, і зберігалась їх початкова чистота і цілісність. Високі зразки церковного благоустрою, які ми знаходимо в сучасних їм пам’ятках, показують, що церковне законодавство, заповідане Ісусом Христом, розкрите і утверджене Апостолами, розвивалося і діяло в Церкві твердим і позитивним чином. Головним способом його розвитку були взаємні зносини Церков між собою, які були необхідні, тому що в той час було мало письмових пам’яток церковного благоустрою, а все церковне законодавство обмежувалось в переданні. Для визначення правил відносно церковного управління, дізнавались тільки через спілкування різних Церков щодо Апостольського передання відносно того чи іншого предмету, і в таких випадках визнавали за необхідне спілкуватись з Церквами які засновані самими Апостолами, або їх першими учнями і наступниками. Про це вказує св. Іриней: “коли спалахне якась суперечка, то чи ж не слід звернутися до древніх, які бачили у себе Апостолів, і від них отримати те, що необхідне для вирішення суперечки. А тому, коли Апостоли і не залишили нам своїх писань, то невже ж не потрібно керуватись переданням, яке вони залишили тим, кому ввірили Церкви”.

Церковна історія засвідчує, що в перші століття спілкування християнських Церков за допомогою взаємних зносин було постійним, і відбувалося не тільки між сусідніми, але й найбільш віддаленими, як наприклад від Африки до Риму. Так в ІІ і ІІІ стт. помісні Церкви Палестини, Сирії, Малої Азії, Галії спілкувались між собою через взаємні послання про час святкування Пасхи, намагаючись тим самим встановити загальне правило. Відомі також взаємні зносини Церков в ІІІ ст. відносно хрещення єретиків. За допомогою таких зносин вчення і правила були без сумніву істинні і чисті, збережені в одних Церквах звіщалися іншим і передання перетворювалось в узаконення. Таким чином Апостольські правила передані усно могли дійсно зберегтися у всій повноті і чистоті в перші століття.

Те, що ці правила заслуговують в повному смислі авторитетного імені святих Апостолів і тієї поваги, яку визнає за ними Вселенська Церква, а також те, що вони слугують точним вираженням того, що Апостоли викладали в своїх творах письмово і передали своїм першим наступникам усно, – доказом цього служить повна згода цих правил в основних своїх думках з тим вченням, яке викладене в Новому Завіті.

Багато Апостольських правил становлять близьку схожість з Євангельським вченням і Апостольськими посланнями не тільки за духом і сутністю, але й за висловлюванням, – тільки в Євангелії і посланнях заповіді подаються у зв’язному викладі, а в правилах, у вигляді особливих окремих визначень, які подібні до законів. Так Спаситель говорить: “хто розводиться з жінкою своєю, той, крім провини перелюбу, призводить її до перелюбу, і хто візьме шлюб з розлученою, той чинить перелюб”. (Мф. 5,32). Апостольське правило 48-ме визначає подальші наслідки цього: “якщо якийсь мирянин, вигнавши свою дружину, візьме іншу чи іншим відкинуту, нехай буде відлучений”, і т.д. Потім у посланнях апостола Павла до Тимофія (1Тим.3,2-13) і до Тита (1,5-9), в посланнях апостола Петра (1Петр.5,1-4) і в посланнях апостола Іоанна (3Ін.1,10) викладаються умови, яким повинні відповідати ті що вступають в клір, моральні, сімейні і службові обов’язки кліриків. Ті ж вимоги і вказівки містяться в Апостольських правилах 17, 25, 42, 43, 44, 61, 80, в яких забороняється приймати в клір тих, які не володіють відповідними якостями, вказаними в Апостольських посланнях, – наказується їх скидати, якщо в комусь виявиться відсутність належних якостей після рукопокладення. В книзі Діянь (8,18-25) розповідається про Симона волхва, осудженого апостолом Петром за намір здобути дар Святого Духа за гроші. 29 Апостольське правило піддає кінцевому відлученню священнослужителя, який отримав це достоїнство за гроші, з прямою вказівкою на Симона волхва. Апостол Павло в першому посланні до Тимофія (5, 19-21) подає цьому єпископові Ефеської Церкви настанову про суд над пресвітером. 32-е Апостольське правило говорить про наслідки відлучення пресвітера і їх диякона єпископом. В посланні подається основа, а в правилі вказується подальші його наслідки.

До того ж висновку спонукає узгодженість Апостольських правил з церковною практикою перших століть християнства. Якщо розглядати Апостольські правила порівняно з церковною практикою перших століть, то видно, що в ній виконувалось і діяло багато того, що вказано в Апостольських правилах. В них всюди проходить різниця між трьома головними ступенями ієрархії – єпископської, пресвітерської і дияконської. Св. Климент Римський, Ігнатій Богоносець, Тертуліан, Іриней засвідчують, що в їх час в Церкві, тобто в першому і другому столітті, існував такий поділ ієрархії. В правилах Апостольських наказується не допускати в клір двоєженців і тих, що впали у важкі гріхи; православним не спілкуватися з єретиками і відлученими від Церкви; не повторювати істинного хрещення і рукопокладення, звершувати хрещення через триразове занурення в ім’я Отця і Сина і Святого Духа і не визнавати хрещення єретиків; дотримуватись посту в середу і п’ятницю, а також і в святу Чотиридесятницю, не цуратися шлюбу і споживання м’яса і вина. На всі ці встановлення і постанови, які діють в Церкві, вказують письменники перших трьох століть.

Маючи в своєму розпорядженні твори мужів апостольських, які зображують життя Древньої Церкви, ми бачимо в них, що церковна практика перших трьох століть повністю узгоджується з тими юридичними постановами, які ми знаходимо в Апостольських правилах. Церковний устрій, суд і взагалі весь церковний побут вірних в Древній Церкві узгоджувався з даним переданням. В найближчі часи після Апостолів, як говорить Євсевій, всі непорозуміння, які виникали в Церкві відносно обрядів і зовнішнього благоустрою, мали звичай вирішувати на основі Апостольського передання, тому багато хто в цей час турбувався про зібрання цих передань. Так Папій, бажаючи знайти точні відомості про церковні правила, розпитував старців які спілкувалися з самими Апостолами. Егезип, зібравши передання, виклав його в п’яти книгах своїх записок, Климент Олександрійський склав цілу книгу церковних правил, в якій за його особливими словами зібрав неписане Апостольське передання.

Визнання за Апостольськими правилами Апостольського авторитету не рівносильне засвоєнню Апостолам самого тексту правил. В середньовіччя, особливо на Заході, Апостоли дійсно вважались їх авторами. В XVI ст., після виходу “Магдебурзьких центурій”, в яких був висловлений сумнів в апостольському походженні правил, Турріан намагався довести, що вони видані Апостолами на Соборі в Єрусалимі в 45 р. після Різдва Христового. Але уважне вивчення їх змісту і тексту, нарешті, усвідомлення тієї обставини, що коли би Древня Церква визнавала ці правила Апостольським писанням, то вони були би внесені в Новозавітній канон, привело вчених до загальної думки, що Апостольські правила не були написані або продиктовані Апостолами. Однак, як вказує єпископ Никодим (Мілаш), “вони отримали свій початок від апостольського передання і через усну передачу збереглись між апостольськими наступниками; з огляду ж на церковні потреби, вони були зібрані ще до І Нікейського Вселенського собору якоюсь благочестивою людиною, яка назвала їх Апостольськими канонами, щоб цим вказати, що вони шляхом передання отримали свій початок від самих Апостолів. З цими канонами сталося те саме, що і з так званим Апостольським символом. Не Апостоли склали і письмово передали Церкві цей символ, але на основі апостольського передання він був складений після Апостолів і переданий Церкві з апостольською назвою тільки для вказівки його дійсного джерела”.

Не збереглося прямих і точних історичних вказівок, коли саме Апостольські правила зібрані і приведені до сучасного вигляду. Більш зрозумілі свідчення ми знаходимо в соборних визначеннях, у отців і письменників IV – V стт. Ми розглянемо ці свідчення, щоб на їх основі, приблизно вказати час зібрання цих правил.

Перші вказівки на Апостольські правила ми зустрічаємо у визначеннях І Вселенського Нікейського собору 325 р. Цей собор згадує правила, які встановлені ще до нього і шануються в Церкві. А тому, якщо ми порівняємо правила, які згадуються Нікейським собором, з апостольськими, то побачимо, що собор у своїх рішеннях уже мав їх на увазі. Так у своєму 1-му правилі собор, роздумуючи про невільних скопців, говорить, що таких “якщо виявляться достойними, правило (kanwn) допускає в клір”, воно відповідає 21-му апостольському. У 2-му правилі цей собор забороняє новонавернених із язичництва поставляти в єпископи або пресвітери, тому що знаходить це суперечливим церковному правилу, тобто 80-му апостольському. В 5-му ж Нікейському правилі говориться: “потрібно діяти згідно з правилом, яке встановлює, що осіб, яких відлучив один єпископ, не може прийняти назад до Церкви інший єпископ”, - це правило є повторенням 12 і 13-го апостольського. 15-е соборне правило говорить: “слушно повністю припинити звичай, всупереч апостольському правилу (тобто всупереч 14 – 15-ому) який утвердився в деяких місцях, щоб із міста в місто не переходив ані єпископ, ні пресвітер, ні диякон.

Нікейський собор не тільки обґрунтовує свої визначення на Апостольських правилах, не тільки виправляє відступи від них, але й визначає окремі випадки, які докладно не з’ясовуються ними. 62-е Апостольське правило карає кліриків, які зреклися свого сану, позбавляти їх його, а якщо відреклися від християнства, відлучати із Церкви, але не визначає, як чинити з тими, які рукопокладені після свого падіння. Нікейський собор доповнює це правило постановляючи: “якщо хтось із упалих рукопокладений із незнання, чи з відома тих, що рукопокладали, – це не позбавляє чинності церковного правила, тому що такі після перевірки позбавляються сану” (10 пр.). Теж слід сказати і про 9-е правило Нікейського собору: “якщо деякі без випробування рукопокладені у пресвітери, чи хоча би при випробуванні визнали свої гріхи, хтось всупереч апостольському правилу (тобто 25 і 61-му) покладе руки на них, ­- таких згідно з правилом не слід допускати до священнослужіння”.

Із цих порівнянь видно, що Нікейський собор цитує і підтверджує саме ті правила, які відомі нам під назвою Апостольських. Але у всіх цих посиланнях вказуються тільки окремі правила і немає вказівки на їх повне зібрання. Тому не можна сказати з певністю, чи мали отці Нікейського собору зібрання Апостольських правил в тому вигляді, в якому воно дійшло до нас, чи вони користувалися цими правилами, як постановами соборів ІІ і ІІІ стт. З великою вірогідністю можна припустити, що коли отці Нікейського собору і мали під руками збірник Апостольських правил, то в ньому не було деяких правил, про які вони не могли знати. Так, наприклад, коли вони роздумували над виправленням життя священнослужителів, то деякі єпископи пропонували ввести правило, щоб пресвітери і диякони відмовлялися від шлюбу, в який вступили до рукопокладення, тоді св. Пафнутій Сповідник, який сам не був в шлюбі, заперечив цю думку. Повстаючи проти такої новації, він посилався на древнє передання Церкви, а тим часом, найкраще було би вказати йому на 5-е Апостольське правило, яке не тільки дозволяє священнослужителям мати жінку, але навіть позбавляє сану тих, у кого би виникло бажання вигнати її від себе під видом благочестя. Коли б отці собору знали це правило, то навряд чи була-б запропонована подібна думка.

Правило 17-е Нікейського собору говорить: “багато осіб, що належать до кліру, через огидну жадобу збагачення забули Святе Писання, де мовиться: “він не дасть своїх грошей для лихварства” (Пс.14,5), і за позику, вимагаючи соту частину, святий і великий собор постановив…” Тут отці собору знову не використовують 44-е Апостольське правило відносно цього питання, а обґрунтовують своє визначення прямо на Св. Письмі і висловлюються так, ніби раніше Нікейського собору Церкві зовсім не було відоме якесь правило відносно цього предмету.

На основі наведених міркувань ми можемо зробити висновок, що в отців Нікейського собору ще не було повного збірника Апостольських правил, – не було принаймні в такій редакції в якій ці правила відомі нам. Такі ж уривчасті вказівки на Апостольські правила ми зустрічаємо у отців і церковних письменників до Нікейського собору.

Перший із отців IV-го століття, в якого є свідчення про древність Апостольських правил є св. Афанасій Олександрійський, котрий стверджує, що правила якими керувалась Церква в його час, були передані святими Отцями задовго до нього. Він говорить: “не сучасний і не новий є в нас устав церковних правил, але переданий від отців і утверджений в Церквах... таким чином збережений до нашого часу, не повинен зникнути”. Із слів св. Афанасія видно, що за його часів в Церкві вже існували правила, задовго до нього встановлені і передані отцями. А те, що в наведених словах він вказує на відомі нам Апостольські правила, видно із випадку, який з ним трапився.

Відомо, що Георгій Кападокійський купив єпископство у Єгипетського префекта, і за його повелінням зайняв Олександрійську кафедру, скинувши силою св. Афанасія, звинуваченого аріанами, але собором не осудженого. З цього приводу Афанасій в своєму посланні переконує всіх православних не співчувати таким справам тому що подібними безчинствами порушуються древні правила, передані отцями Церкви разом з вірою. Однак він був скинутий з кафедри раніше, ніж його провина була досліджена на соборі, що суперечить 74-му Апостольському правилу, яке встановлює, щоб єпископ, обвинувачуючись достойними людьми, був покликаний на собор і там виправдався, перш ніж буде вирішено його справу. Оскільки ж св. Афанасія звинувачували аріани, то їхнє свідчення проти єпископа вважаються не дійсними, як це передбачає 75-те Апостольське правило. До того ж Афанасій зауважує, що Георгій отримав Олександрійську кафедру і єпископський сан за допомогою грошей і світських керівників, додаючи: “це порушує церковні закони і надає язичникам можливість звинувачувати нас, і думати, що зведення на церковні ступені здійснюється в нас не за божественними законами, але з торгів і заклопотанням”. Цими словами св. Афанасій вказує на порушення 29 і 30-го Апостольського правила, із яких перше забороняє за гроші, а друге за допомогою світських керівників отримувати єпископський сан.

В життєписі про царя Костянтина, що в „Історії Церкви” Євсевія Кесарійського, згадується лист царя до Євсевія, в якому цар хвалить Євсевія за те, що він не захотів прийняти Антіохійської кафедри і залишити свою, бо цим він виконав постанову Апостольського правила, яке забороняє переміщення єпископа з одного місця на інше. Саме це і забороняє 14-е Апостольське правило.

Олександр, єпископ Олександрійської Церкви, у своєму посланні до єпископа Константинопольського Олександра, написаному ще раніше Нікейського собору, сповіщає його, що Арій зі своїми однодумцями відлучений від Олександрійської Церкви, але прийнятий в церковне спілкування іншими єпископами всупереч Апостольському правилу.

Подібні вказівки на Апостольські правила є і в правилах Гангрського собору 340 р., які ми не наводимо, тому що вони також мало з’ясовують питання про час зібрання цих правил в один збірник.

Більш прямі свідчення про повний збірник Апостольських правил ми знаходимо в постановах Антіохійського собору 341 року. Досить простого порівняння перших 50-ти Апостольських правил з постановами цього собору для того, щоб одразу помітити між ними вразливу схожість не тільки в змісті, але навіть в буквальному викладі, і в порядку розташування тих і інших правил.

 

1 одного змісту з 7

2 8-13

3 15-16

4 28

5 31

6 32

7-8 33

9 34

12-13 35

20 37

21 14

23 76

24 40

25 41

 

Як пояснити цю схожість, – чи собор користувався вже готовим збірником Апостольських правил, чи навпаки – автор цього збірника черпав свій матеріал із постанов названого собору. Багато західних вчених (Дрей, Бікелль і ін.) наполягають на тому, що упорядники збірника Апостольських правил більшість перших 50-ти, а саме 9 - 16, 29, 32 - 41 запозичили із постанов Антіохійського собору. Навіть визначний православний каноніст А.Павлов вважає, що складачем збірника Апостольських правил без сумніву був антіохійський клірик, тому що в 37-му правилі використані сиро – македонські назви місяців, і припускає, що він міг мати повністю зрозумілі мотиви для того, щоб перетворити постанови собору своєї Церкви на правила самих Апостолів.

Обґрунтування яке наводять західні вчені, не є переконливим. Вони свідчать, що текст Апостольських правил коротший і подається у вигляді витягів із антіохійських правил. Але з певністю можна сказати, що антіохійські правила по суті є розвитком, доповненням і використанням Апостольських правил відповідно до того становища, в якому опинилася Церква біля половини ІV ст. Для порівняння візьмемо приклад витягу, який наводять західні вчені, як зразок, а потім наведемо ще декілька інших.

4-те правило Антіохійського собору: “Коли котрийсь єпископ, позбавлений собором свого сану, чи пресвітер або диякон своїм єпископом, одважиться звершувати якусь священнодію, – такому не дозволено на наступному соборі навіть сподіватися на поновлення сану, не кажучи вже про принесення виправдань. І всі ті, у кого були з ним справи, нехай будуть відлучені від Церкви, і тим більше, коли, знаючи вирок, виголошений проти вказаних вище, осміляться спілкуватися з ними”.

28-ме Апостольське правило: “Якщо єпископ, пресвітер, чи диякон, відлучені за явну провину, одважиться священнодіяти, – нехай він буде зовсім відлучений від Церкви”.

Порівнюючи ці два правила, напрошується висновок, що перше було розвитком і докладнішим поясненням другого, тому воно об’ємніше і передбачає більше випадків на практиці, попереджує більше можливих практичних сутичок. Друге більш загальне і потребує пояснення. Якщо Апостольське правило було запозиченням із антіохійського, то тоді незрозуміло навіщо в першій половині ІV-го століття при існуванні більш об’ємних і докладніших правил могло знадобитись таке скорочення на шкоду повноті, визначеності і зрозумілості.

Таке ж враження викликає і порівняння інших правил, подібних за змістом, наприклад 37-е Апостольське правило з 20-м антіохійським, в яких йдеться про собори, які повинні скликатися двічі на рік. Останнє правило не можна розглядати інакше як більш докладніше розкриття і пристосування до обставин церковного життя і думки ІV-го століття, яка коротко і не повністю виражена в Апостольському правилі.

Із інших прикладів, які ми зараз наведемо, висловлений висновок стає ще імовірнішим. Наприклад, 9-е правило Антіохійського собору схоже за змістом з 34-им Апостольським. Те і інше правило визначає обсяг повноважень старшого обласного єпископа над іншими єпископами. Апостольське правило зовсім коротке порівняно з антіохійським, яке об’ємніше і докладніше. Перше називає старшого єпископа просто першим, соборне – єпископом митрополії, звідси титул митрополита, який не використовувався до Нікейського собору і невідомий Апостольському правилу. Нарешті антіохійське правило посилається на авторитет “давно прийнятого від отців наших правила”, тоді як Апостольське правило не знає і не наводить такого авторитету. Ця остання ознака, що відкривається із порівняння Апостольських правил з антіохійськими та іншими, схожими за змістом, заслуговує особливої уваги.

Апостольські правила не обґрунтовують своїх визначень іншими древнішими правилами, і не посилаються на якісь вищі джерела, крім Святого Письма, в той час, як антіохійські канони, узгоджуючись в порядку, значенні і навіть у словосполученнях з Апостольськими, посилаються на правила, видані перед ними, і особливо роблять це саме тоді, коли окреслюють твердження в Апостольських правилах. Наприклад 16-е Апостольське правило приписує карати єпископа, якщо він прийняв до себе відлученого клірика, обґрунтовуючи, що такий єпископ є вчитель безладу, а 3-е правило Антіохійського собору велить карати його як порушника церковних законів. Те ж саме в 21 і 23-му правилі цього собору, згідно з яким першому єпископу слід залишатися в тій Церкві, до якої призначений. Отже собор посилається на зроблене раніше визначення, у якому бачимо 14-е Апостольське правило, а 23-е правило, забороняючи єпископу призначати собі наступника, знову робить посилання на церковну постанову, в якій можна бачити 76-е Апостольське правило.

Таким чином, порівняння одних правил з іншими не дає підстави для висновку, що Апостольські правила були запозичені із антіохійських, а навпаки, тому що Апостольські – за побудовою початкові, оригінальні правила, другі – похідні. А ще Апостольські правила значно коротші від антіохійських, і посилаються тільки на першоджерело – Святе Письмо, тоді як соборні спираються на авторитет раніше встановлених церковних правил, а сама мета скорочень, з огляду на існування більш визначених і докладніших правил, мало зрозуміла, тоді як розвиток, докладне використання загальних положень, виражених в Апостольських правилах, уявляється досить звичайним в антіохійських постановах. Нарешті схожість в порядку, в якому ті й інші правила однакового змісту йдуть одне за одним, дає підставу для імовірного висновку, що отці Антіохійського собору мали перед собою приведене до ладу письмове зібрання правил, схоже зовнішньою формою з тими, що їх ми маємо нині. Однак, складно пояснити, чому отці, користуючись збірником Апостольських правил, ніде не зробили на нього прямого посилання і жодного разу не назвали правил Апостольськими, на авторитет яких вони спирались.

На Константинопольському соборі в 394-му році розглядалися справи єпископів Багадія і Агапія, із яких останній привласнив собі Бострську єпископію, незаконно скинувши з цієї кафедри єпископа Багадія, осудженого тільки двома єпископами. Коли справу було подано на собор, то Анкірський єпископ Аравіан запропонував з’ясувати її і рішення затвердити як закон для майбутніх часів. На основі 1-го Апостольського правила і 4-го правила І Вселенського собору було встановлено, що, коли двоє єпископів не можуть обрати і поставити третього, то не мають влади і відлучити. Собор визнав дію двох єпископів відносно Багадія незаконною, постановивши на основі 74-го Апостольського правила, що для законного відлучення єпископа слід утворити об’єктивний суд, і вирок може бути ухвалений тільки повним собором, складеним із всіх єпархіальних єпископів, у всякому випадку числом більше трьох. Правило говорить: “Постановляємо, що не личить надалі судимого єпископа позбавляти священного сану ані двома, ані трьома єпископами, але після рішення великого собору, і якщо можливо, всіх єпископів тієї області, як і апостольськими правилами встановлено…”, тобто 74-м. Тут вираз – “кανόνες αποστολικόι” вказує вже на заголовок цілого збірника.

В кінці V століття (496р.) Діонісій Малий, римський аббат, переклав Апостольські правила на латинську мову і розмістив їх в своєму зібранні церковних правил, але тільки в кількості 50-ти. Ця кількість правил була в збірнику, яким Діонісій користувався при перекладі, про що повідомляє у передмові. На основі цього можна припустити, що спочатку збірник Апостольських правил вміщував тільки 50 правил, а інші 35 додані до нього пізніше. Таке припущення підтверджується і самим розміщенням правил в збірнику, що дійшов до нас, в якому окремі із останніх 35-ти правил з певними змінами являють собою повторення багатьох із перших 50-ти. Але не можна погодитися з тим, щоб останні 35 правил були приєднані до перших пізніше, а саме в VІ ст. Не можна погодитись з такою думкою ще й тому, що отці Антіохійського собору, які, як ми бачили, мали перед собою збірник Апостольських правил, і в 23-му правилі посилаються на 76-е Апостольське правило, а отці Константинопольського собору вказують на 74 правило. Значить в їх час збірник Апостольських правил вміщував в собі не 50, а всі 85 правил.

В середині VІ століття антіохійський пресвітер Іоанн Схоластик (згодом Константинопольський патріарх) в своєму collectio canonum на першому місці розмістив збірник Апостольських правил в кількості 85 і в своїй передмові до нього говорить: “не я перший одважився на це (на поділ правил за титулами), але й інші переді мною розділяли церковні правила, не приєднуючи до них тільки правила св. Василія Великого”. Із цих слів Іоанна Схоластика видно, що і раніше нього в Грецькій Церкві були збірники церковних правил в які входять всі ті правила, які він збирав, за виключенням тільки правил св. Василія Великого. Про Апостольські правила Схоластик не згадує, отже вони і до нього входили в склад кодексів церковних правил.

Без сумніву значна частина Апостольських правил вміщує в собі норми, які збереглися в церковній практиці ІІ – ІІІ стт., і існують припущення що вони могли бути викладені соборами цього часу. Але ці соборні правила є ніщо інше, як з’ясування Апостольського передання, тому що собори, роблячи свої визначення, по суті лише з’ясовували, розкривали і доповнювали Апостольське передання.

На користь цього припущення вказує хронологічне розміщення цих правил відповідно до питань, які вирішувались на соборах перших трьох століть. Перші два правила мають Апостольське походження. Наступні чотири встановлені в той час, коли з’явились прихильники іудейства і николаїти. 7-ме Апостольське правило виникло під час суперечок про Пасху. Правила від 8 до 44-го включно можуть належати соборам, які відбулися до Кипріана. Це видно із того, що в цих правилах розмірковується про поділ Церков за областями, про скликання єпископських соборів по всіх областях, про відпускні грамоти які використовувались вже в часи Оригена і були внесені, напевно, внаслідок появи єретиків, які втікали із страху церковного суду із однієї області в іншу. Правила від 45 по 50-е говорять про хрещення єретиків, які відповідають думкам Кипріана і очевидно можуть належати соборам, які відбулись під його головуванням. Правила 50-80 порушують ті питання, які могли непокоїти Церкву під час і після гонінь Діоклетіана, тому мають схожість з правилами соборів, і думками деяких Отців Церкви того часу. Наприклад, 69 правило досить схоже з 15-м правилом Петра Олександрійського, тому що в тому й іншому говориться про піст в середу і п’ятницю, в 60-му говориться про підроблені книги, які почали з’являтися після гонінь Діоклетіана, під час яких було багато знищено оригіналів. В 68-му говориться про повторне рукопокладення, яке стало частим під час розколу донатистів. В 66 і 67-му визначаються покарання за злочини кліриків і мирян, які були досить рідкісними до середини ІІІ-го століття і посилились під час тридцятилітнього спокою в Церкві перед гонінням Діоклетіана.

Для того, щоб наочніше довести думку про те, що Апостольські правила повторюють постанови соборів перших трьох століть, наведемо, для прикладу деякі постанови цих соборів, відображені в Апостольських правилах. Наприклад, 7-ме правило повеліває, щоб ніхто не святкував Пасху разом з іудеями перед весняним рівноденням. За свідченням Євсевія, так було постановлено багатьма соборами в ІІ-му ст. 6 і 81-е Апостольські правила забороняють єпископам, пресвітерам і дияконам брати участь у світських справах, – за свідченням Кипріана, це було постановлено собором єпископів у Карфагені (217р.). Правила 46 і 47-е могли бути схвалені на Карфагенському соборі, який відбувся задовго до Кипріана, у котрого ми знаходимо його окремі постанови.

Звідси випливає, що частина Апостольських правил могла бути затверджена древніми соборами, і що вони є творінням церковної практики перших століть християнства. До нашого часу збереглись акти деяких соборів Донікейського періоду, які відбулись в першій чверті IV ст.: Анкірського, Неокесарійського, Арелатського, Ельвірського. Порівнюючи тематику положень, що в Апостольських правилах, з тематикою, над якою роздумують ці собори, то ми переконаємось у древності Апостольських правил і у можливості, навіть дійсного їх походження в Донікейський період. Деякі Апостольські правила, всебічно торкаючись різних церковних таїнств, за предметом і характером змісту досить схожі з правилами вказаних соборів.

Для підтвердження цієї думки ще наводять 10, 12 і 45-е Апостольські правила про заборону спілкування з єретиками і відлученими, – ці правила були діючими в Церкві, як Апостольське передання в часи Тертуліана, Іринея і Кипріана. 47 і 68-е про неповторність хрещення і рукопокладення відноситься до того ж часу, 49 і 50-е – про триразове занурення при хрещенні були як передання відомі Іустину Філософу, Діонісію Ареопагіту і письменнику “Апостольських Постанов”. 17-е правило про двоєженців, 51 і 53-е про подвиги дівства, 61 – про скасування посту в недільні і святкові дні – всі ці правила були відомі в перші три століття як Апостольське передання.

Але не можна відкидати і того, що деякі із Апостольських правил належать пізнішим часам. Такі, як наприклад, 30-е правило, яке забороняє домагатися єпископства за допомогою світської влади, 37-е правило, яке передбачає, щоб у кожній провінції двічі на рік скликались церковні собори, а 19-е забороняє приймати до кліру одруженого на племінниці, тому що такі шлюби допускалися римським законодавством в період від Клавдія до Костянтина. Зрозуміло, що ці правила могли виникнути в ті часи, коли Церква вступила в союз з Римською державою, тобто при перших християнських імператорах, або не раніше першої половини IV ст..

На основі всього сказаного вище, особливо ж на основі 1-го і 2-го правил І Вселенського собору, які вказують на Апостольські правила, як такі, що були відомі всім отцям собору, відповідно єпископам всього християнського світу, можна з впевненістю стверджувати, що Апостольські правила в сучасному вигляді і кількості стали загальновідомими у всій Церкві на при кінці ІІІ-го або – саме пізніше – на початку IV ст..

В самому збірнику Апостольських правил немає вказівки на те, хто зібрав їх в один збірник. Ґрунтуючись на виразі 85 правила – “ і постанови всім єпископам мною Климентом викладені у восьми книгах” – багато дослідників вважають, що саме св. Климент Римський який жив в кінці І ст., зібрав ці правила. Із самого правила однак видно, що з іменем Климента були відомі 8 книг “Апостольських Постанов”, але немає вказівки на те, щоб в ньому під іменем Климента розуміти Климента Римського, який написав послання до Коринт’ян, тому що в названому Апостольському правилі він говорить про себе в першій особі, а про письменника послання згадує в третій особі.

Одні приписують зібрання Апостольських правил Клименту Олександрійському і свою думку підтверджують:

· Свідченням Євсевія, який говорить, що Климент Олександрійський написав “книгу церковних правил” – “кανών εκκλησίαστικος”.

· Свідчення блаж. Ієроніма, який також приписує Клименту книгу “Про церковні правила” і “Проти іудействующих”.

· Свідчення Фотія, який згадує між творами Климента Олександрійського книгу “Про правила церковні”.

Мабуть в книзі правил Климента Олександрійського і були деякі із правил які відомі нам нині під назвою Апостольських, але чи був він упорядником цілого кодексу Апостольських правил, – про це немає ніяких історичних вказівок, як і взагалі не існує жодного свідчення про того, хто збирав ці правила.

Отож, не Климент Римський зібрав і видав правила, і не Климент Олександрійський, тому що не існує певних доказів на користь цієї думки. Не міг бути збирачем цих правил ані Папій Ієрапольський, ані Егезип, обидва із ІІ століття, про яких Євсевій Кесарійський у своїй історії говорить, що вони збирали Апостольське передання і записували все, що чули від різних осіб, які спілкувалися з Апостолами. Думка, що збирачем цих Апостольських правил міг бути Папій або Егезип, виникла із загальних виразів Євсевія, що згадані особи збирали і записували все, що чули із Апостольського передання. Але ніде про це не говориться з певністю, не тільки у Євсевія, але й в інших письменників цієї епохи, а тому нічого певного не можна стверджувати.

Без сумніву тільки те, що над ним працювало кілька осіб. В цьому можна легко переконатись, якщо звернути увагу на те, що в своєму змісті Апостольські правила розміщені безладно, і без системи. Наприклад, після перших двох правил, які торкаються того, хто повинен поставляти єпископа, пресвітера, диякона і нижчих кліриків, йдуть два правила відносно пожертв на церкву. Потім іде правило, яке забороняє єпископу, пресвітеру і диякону виганяти своїх дружин під виглядом благочестя, і за цим йде правило про те, що духовенство не повинно обіймати світських посад тощо. Взагалі в повному збірнику рідко можна зустріти кілька подібних за змістом правил, розміщених поряд, і то тільки по два (46 - 47), або по чотири (21 - 24). Судячи за подібністю змісту, багато з правил, розкидані по всьому збірнику, могли б стояти поруч, наприклад, 26-е є продовженням 5-го, яке також подібне за змістом з 51-м, 33-е є доповненням 12-го. 81 і 33-е слугує розкриттям і використанням 6–го правила. 47-е є повторенням і доповненням до 46-го і тощо. Цього всього могло не бути, коли би над зібранням Апостольських правил працювала одна особа. Але оскільки вони спочатку зберігались в різних Церквах, як постанови місцевих соборів, то можна вважати, що вони і збиралися приватними особами, які записували тільки ті правила, які були їм відомі.

Отже загальні висновки, які ми можемо зробити із усього вище вказаного є такі:

P Приписувати походження Апостольських правил самим Апостолам не можливо, оскільки цього не робить і Трульський собор, який затвердив їх канонічне значення, і назвав їх тільки “переданими іменем Апостолів”.

P Багато правил існувало в практичному використанні у ІІ і ІІІ стт. і є передання і постанови, які йдуть від апостольського часу і збережені в житті і звичаях різних Церков, а також правила різних помісних соборів перших трьох століть. Так що в повному своєму змісті вони відображають практику церковного життя Донікейського періоду.

P Існують імовірні підстави в посиланнях і вказівках соборів IV ст., що до кінця Донікейського періоду в Церкві існувало визначене зібрання цих правил в обсязі, близькому до того, що ми маємо нині. Цим зібранням користувались собори наступних століть, хоча прямих і чітких вказівок на повне зібрання правил і до того ж з назвою Апостольських, ми не зустрічаємо до Трульського собору.

P За обсягом зібрання, яке дійшло до нас, можна зробити висновок, що воно зроблено не одразу і не однією особою, а зростало і зводилось поступово. Одні правила очевидно пізнішого походження, ніж інші. Кількість правил також не була однаковою в різних збірниках, але в середині VI ст. Іоан Схоластик на Сході виклав їх в кількості 85-ти. Західна Церква залишилась при тій кількості (50), яку вніс в свій перший збірник Діонісій Малий.

Довівши древність Апостольських правил, ми вкажемо на їх важливість і авторитет, якими вони володіють в Православній Церкві, з тією метою, щоб захистити їхнє канонічне достоїнство, яке в наш час заперечується багатьма християнами. Відомо, що протестанти відкидають Апостольське передання, тому й Апостольським правилам не надають ані значення ані церковного авторитету. Така їхня думка підтверджується ще і самим поглядом на ці правила, як на підроблений твір, що з’явився в V ст. Римо-католики, хоча і визнають їх канонічну важливість, але тільки перших 50. Між тим як Східна Православна Церква визнає Апостольські правила древньою і відомою в Церкві пам’яткою церковного законодавства, приписує канонічне достоїнство всім 85 правилам і спирається на них у своїх визначеннях.

Із попереднього викладу видно, що збірник Апостольських правил за своїм походженням не є законодавчий акт, виданий вищою церковною владою. Це – передання правил і звичаїв, які йдуть від Апостольського часу через три століття церковного життя і являють собою церковну практику Донікейського періоду. Якщо ж вони взяті з Апостольського передання, то повинні володіти тим авторитетом, що й передання. А передання в Православній Церкві володіє тим авторитетом, що й Святе Письмо. Вже самі Апостоли надавали ваги своєму письмовому і усному вченню: “Отже, браття, стійте і держіть передання, яким ви навчились чи то словом, чи то посланням нашим” (2Сол. 2,15), – і заповідають дотримуватись передання і тоді, коли Церкви мали їхні послання, а тим більше в тому випадку, якщо ними не володіли: “хвалю вас, браття, що все моє пам’ятаєте і дотримуєте передання так, як я передав вам” (1Кор. 11,2). Отже, на основі Апостольського передання, яке вміщують в собі Апостольські правила, вони володіють високим і беззаперечним авторитетом.

Важливість Апостольських правил виявляється ще й у тому, що вони не обґрунтовують своїх визначень на якихось інших древніх правилах, як це видно в правилах пізнішого походження, і не посилаються на якісь вищі джерела, крім Святого Письма. Вселенські і помісні собори не просто згадують і повторюють їх, але підтверджують на них свої визначення, посилаються на них, як на основні і незмінні закони, викривають з їх допомогою різні церковні безчинства. Ці ж собори затверджують їх авторитет і важливість.

В другому правилі V – VI Вселенського собору, яке являє собою зразок офіційної синоптичної кодифікації церковних правил, ми читаємо: “щоб перебували непорушними прийняті і утверджені перед нами святими і блаженними отцями, а також і нам передані, під іменем святих і славних Апостолів, 85 правил…” Також в першому правилі VII Вселенського собору ми читаємо: “Для тих, хто прийняв священичий сан, за свідчення та керівництво служать написані правила і постанови, які охоче приймаючи, співаємо з богомовним Давидом, до Господа Бога говорячи: дорогами свідчень Твоїх я насолодився, як найбільшим багатством… Оскільки ж це справедливо, і засвідчено нам, то радіючи, подібно до того, коли б хтось знайшов великий скарб, так і ми з насолодою приймаємо божественні правила та цілком і непохитно дотримуємось їх постанов, що їх склали всехвальні Апостоли…”

На безумовний авторитет Апостольських правил вказує те, що самі Вселенські собори забороняють їх перекручувати – або змінювати, що знаходимо у вже згаданому другому правилі V-VI Вселенського собору, яке говорить: “Нехай нікому не буде дозволено змінювати вище означені правила… або приймати замість поданих правил інші з підробленими написами, складені якимись людьми, що наважились торгувати істиною”. З приводу цієї заборони професор К.Муратідис пише: “Ця тверда впевненість згаданих вище Вселенських соборів у вірогідності і силі древніх правил, а також в недопустимості якого-небудь відступу, новації чи скасування в їх змісті, передає те глибоке переконання церковної свідомості у вічному авторитеті і незмінності змісту священних правил, натхненного Святим Духом”. Отже, VII Вселенським собором проголошується “більш урочистим чином панівне в церковній свідомості глибоке переконання відносно природи і характеру божественних і святих правил Церкви як плодів Всесвятого Духа”.

Хоча ми надаємо канонічну важливість всім Апостольським правилам, але попри це слід визнати, що в існуючому церковному праві дія цих правил внаслідок різних обставин розширюється або обмежується. Вони не можуть бути замінені або скасовані, тому що в своєму змісті недоторкані. Так чинили вселенські собори, коли одні із них замінювали постанови попередніх. І хоча Трульський собор забороняє їх змінювати, однак такою забороною він не обмежує:

– можливості видання нових правил необхідних в житті Церкви, як це видно із діянь цього собору, який окрім попередніх соборних правил, видав від свого імені багато інших нових правил;

– можливості зміни деяких попередніх приватних правил, або використання загальних для інших обставин в житті Церкви, як показав той самий собор (правила 8, 16, 29, 12);

– його особистого визначення про те, щоб не змінювати древніх правил забороняючи головним чином зміну їх в основі і сутності, зміни супроти загальних законів і духу Православної Церкви, зміни через свавілля думок і людських пристрастей;

Однак собор не говорить взагалі про всю Церкву, яка з незмінними і належними їй правами, діє в довершення свого благоустрою, визначає дії попередніх правил і доповнює їх новими. Тому Апостольські правила, аніскільки не втрачаючи своєї канонічної важливості, могли бути, з погляду обставин часу, обмежені наступними соборами.

Можна сказати, що, оскільки Апостольські правила є правила життя і звернені до членів войовничої Церкви, вони дійсні в тій мірі, в якій людина знаходиться в цьому житті і належить войовничій на землі Церкві. У випадку, коли людина перейшла в Церкву торжествуючу на небесах, всі правила втрачають свою дію. “Закон має владу над людиною, поки вона жива” (Рим. 7,1). Подібним чином, якщо якийсь член Церкви перестає жити в світі і вступає в монашество, то правила, які відносяться до шлюбного життя, автоматично перестають для нього свою дію, але це не означає, що відповідні правила втрачають свій авторитет.

Окрім згаданих вище випадків часто буває і так, що Церква, як компетентний церковний орган, в надзвичайних обставинах тимчасово призупиняє дію певного правила з метою досягнення більшої користі: тут ми маємо справу з використанням принципу ікономії. Ікономія – це компетентно прийнятий тимчасово і розумний відступ, який випливає із християнського устрою, в якомусь пункті від дотримання певного правила, тобто від акривії, однак, без якогось переміщення догматичних меж, – і він (відступ) заради спасіння душ, які знаходяться в межах (або навіть поза межами) Церкви. Св. Никодим Святогорець з цього приводу пише: “Два види управління і виправлення існують в Церкві Христовій. Один вид називається акривією, а другий ікономією (домобудівництвом), або поблажливістю, і за їх допомогою клірики управляють спасінням душ, користуючись то одним, то іншим видом”.

Професор К. Муратідис говорить, що принципом церковної ікономії “перемагається буква закону, яка умертвляє, і тому проголошується те, що церковне право існує для вірних, не будучи при цьому самометою”. І в іншому місці додає, що принцип ікономії “робить канонічне право істотно відмінним не тільки від права світських організацій, але й від самого закону Старого Завіту, особливо в тому виді, який існував в синагозі в часи Господа: “Однак, слід вказати, що тривалість застосування певної церковної ікономії може змінюватись відповідно до випадку та обставин”. За словами прп. Федора Студита: “Одні справи ікономії звершувались отцями тимчасово, а інші – тривалий час”.

Таким чином, цілком справедливо вчинив Трульський собор, коли надав інший напрямок 5-му Апостольському правилу, встановивши безшлюбність єпископів. Відомо, що 5-е Апостольське правило забороняє всім священнослужителям, не виключаючи єпископів, проганяти своїх жінок під виглядом благоговіння: “Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не виганяє своєї дружини під виглядом благоговіння. Якщо ж вижене, позбавляється церковного спілкування, а коли залишиться непохитний у цьому, позбавляється сану.”

Це правило пояснюється обставинами часу, оскільки воно було висловлене в перші століття і навіть в часи Апостолів. Складність полягала в тому, що важко було знайти серед новонавернених язичників і іудеїв людей, які зберегли дівство в зрілому віці, або безшлюбних, коли з одного боку, іудейські і язичницькі звичаї допускали вільний розвід, що суперечить духові християнства, а з іншого в самому ж християнстві були секти, як наприклад, енкратитів і маркіонітів, які під виглядом чистоти і благоговіння відмовлялись від шлюбу і вимагали розводу. Але так як безшлюбне життя в більшій мірі відповідає висоті єпископського сану, який вимагає настільки ж високої чистоти і довершеності життя, і за своєю важливістю, обширністю і трудності його обов’язків також вимагає від єпископа певної посвяти свого життя на благо Церкви. Трульський собор в 12-му правилі встановив безшлюбність єпископів, утвердивши його, загальним і постійним правилом Православної Церкви. Але призупинивши дію 5-го Апостольського правила про шлюб єпископів, відповідно до обставин часу, собор залишив у всій силі правило відносно шлюбу інших священнослужителів, про що прямо вказує в своєму 13-му правилі.

Карфагенський собор 390 року також скасував 5-е апостольське правило коли визначив: „… іподиякони, які мають справу з священними тайнами, і диякони і пресвітери, також і єпископи, з огляду на їхній ступінь, нехай утримуються від своїх жінок, немовби їх не мають” (25 пр.). Але отці Трульського собору розтлумачують його, кажучи, що в ньому звелено священнослужителям тільки тимчасову стриманість відповідно до загальних правил, в період підготовки до звершення тайнодій. Так розуміла своє правило і Африканська Церква, що видно з інших подібних постанов, навіть з того, що африканські єпископи були на Трульському соборі і підтвердили це правило.

З часом також було змінене 37-е Апостольське правило про щорічні повторні собори, проте тільки в часі їх скликання. Згідно з цим Апостольським правилом в кожній області або Помісній Церкві щороку повинні двічі скликатись собори: навесні і восени. Це правило постійно підтверджувалось, щоправда, собори призначались в інший час року. Так І Вселенський собор замість цих термінів встановив інші – перший перед Чотиридесятницею, а другий восени і при цьому вказує причину встановлення першого: “щоб після зникнення усілякого невдоволення, приносився чистий дар Богу в покаянних подвигах Св. Чотиридесятниці” (5 пр.). Вселенські собори VI і VII (8, 6 пр.) встановили, щоб у рік скликався тільки один собор, – це було викликано різними перешкодами, які не дозволяли всім єпископам в кожній області збиратися двічі. Нарешті, коли утвердились постійні собори або синоди єпископів у всіх Помісних Церквах, тоді й щорічні собори припинились. Зрозуміло, що це скасоване правило, набуло іншого напрямку, тому що з огляду на необхідність собори Помісної Церкви можуть скликатись в будь-який час.

Повністю призупинена дія правила про “Апостольські Постанови”. У 85-му Апостольському правилі до числа канонічних книг віднесені і книги “Апостольських Постанов”, але з вказівкою, що їх не слід оголошувати привселюдно заради того, що в них таїнственне. З часом на ці книги стали дивитися по-іншому, – вже в IV ст. отці Церкви, як ми бачили, відносили ці книги до числа сумнівних, але не зважаючи на це, вони ще довго були у вжитку, тому що, відкидаючи зловживання єретиків, вони знайомили читача з церковною практикою перших століть християнства. Лише Трульський собор, знову дослідивши зміст цих книг, виявив в них пошкодження, і тим самим вирішив викреслити їх із церковного канону, заявляючи: “для повчання і захисту християнської пастви, ми розсудливо відклали Климентові постанови, ніяк не допускаючи єретичних утворень, і не змішуючи їх з чистим і довершеним Апостольським вченням” (2 пр.). Після цього рішення, хоча й “Апостольські Постанови” частково залишались у використанні, але взагалі то Церква вважає їх неканонічними і пошкодженими.

Після загального огляду можна зробити висновок, що канонічна важливість Апостольських правил поза сумнівами. Отже, у нас очевидне свідчення самої церковної практики перших трьох століть, що Апостольські правила, як закони в той час існували і діяли у всій Християнській Церкві, хоча назва їх “Апостольські” зустрічається досить рідко. Собори і святі Отці називали їх просто “правилами”, “церковними правилами”, “древніми правилами” чи “божественним законом”, але, зрештою, ця обставина не може похитнути переконання про їх Апостольську важливість. Святі Отці не називають їх Апостольськими, однак ставлять в основу своїх визначень і дивляться на них, як на позитивний закон. За цими правилами собори перевіряли дії єпископів і недостойних з них, на їх основі піддавали покаранням, і не трапляється випадків, аби котрийсь із осуджених, які звичайно вдавалися всіляких засобів для свого виправдання, часто заперечували дійсність деяких соборів, але не осмілювались заперечувати чинність Апостольських правил. Нарешті, канонічні важливість Апостольських правил остаточно затверджена V-VI (Трульським) Вселенськими собором, який прийняв їх в священний канон разом з правилами Вселенських та помісних соборів і святих Отців.

Доля Апостольських правил складалась неоднаково на Сході і Заході. Існували різні списки грецького оригіналу. В одних списках знаходилось 85, а в інших тільки 50 правил. Антіохійський пресвітер Іоанн Схоластик, пізніше при св. Юстиніані Константинопольський патріарх, вніс їх у кількості 85-ти в канонічній збірник з 50-ма заголовками біля 550 року. В кінці VII століття Трульський собор в своєму другому правилі, перераховуючи канони, на перше місце поставив Апостольські правила. До цього часу ніхто не згадує збірник з такою кількістю правил. Але те, що вони були в саме такій кількості спочатку, – про це свідчить церковна практика перших століть, що видно із творів отців і вчителів Церкви цього періоду. Таку кількість Апостольських правил Східна Церква завжди приймала і визнавала, і в наш час цього дотримується .

Наприкінці V-го століття римський аббат Діонісій Малий, на прохання Солінського (в Далмації) єпископа Стефана, переклав з грецької на латинську мову один канонічний збірник, на початку якого розмістив 50 Апостольських правил. Ґрунтуючись на цьому Діонісієвому збірнику, весь Захід, з більшими чи меншими обмеженнями, прийняв саме таку кількість цих правил.

Існує дві думки, чому Діонісій прийняв в свій збірник тільки 50 Апостольських правил.

Одні вважають, ніби це залежало від особливостей грецького збірника, з якого Діонісій робив свій переклад і в якому було тільки 50 правил, – вони доводять свій погляд відмінностями у тексті, як вони викладені в Діонісієвому збірнику від тексту тих ж правил в грецьких рукописних збірниках. Але важко погодитись з цією думкою, тому що не можна допустити, аби Діонісій, отримавши запрошення перекласти правила Східної Церкви для церковного вжитку Заходу, легковажно поставився до своєї справи і не хотів порівняти, принаймні, кілька грецьких рукописів, а на їх основі скласти свій збірник, розуміючи важливість завдання. А це порівняння мало би, без сумніву, привести його до висновку, що на Сході визнавали і приймали значно більшу кількість правил. В той час Стефан Ефеський видав канонічний Синопсис, в якому хоча й немає 85-ти Апостольських правил, а тільки 77, але за своїм синоптичним змістом вони відповідали всім нашим сучасним 85 правилам. Те ж саме можна сказати і про Синопсис Симеона Магістра з того ж періоду, де наведено 82 правила. Але незабаром через кілька років після Діонісія Іоанн Схоластик видав свій канонічний збірник, в якому було повних 85 правил. Відповідно до цього слід визнати необґрунтованою сказану вище думку про те, що Діонісій вніс в збірник не 85, а тільки 50 правил, тому що, в грецькому рукописі, з якого він робив свій переклад, було тільки 50 правил.

Інші стверджують, що Діонісій переклав тільки перших 50 правил, тому що так було йому доручено з Риму. Судячи з того, як взагалі дивились на Заході з деякою підозрою на всі Апостольські правила і як сам Діонісій повинен був учинити з цими правилами, зважаючи на різні видання своїх канонічних збірників, ця думка може вважатися теж не досить обґрунтованою.

Для Риму взагалі не було приємно поширювати на Заході з апостольським авторитетом такі правила, які в багатьох питаннях суперечили практиці Західної Церкви і при цьому осуджували її. Досить звернути увагу на окремі питання, про які йдеться в різних правилах починаючи з 51-го і далі, і відразу буде очевидним підтвердження мовленого. Наприклад, питання про целібат духовенства турбувало Західну Церкву в перші століття де всілякими способами примушували кожного клірика не брати шлюбу. Багато соборів ІІІ– IV стт. в Галії і Іспанії піддають анафемі одружених кліриків, декрети римських пап строгими покараннями погрожують клірикам, які перебувають у шлюбі. Папа Сирицій називає злочином шлюбне життя священика. За такого стану речей немає нічого дивного в тому, що Захід міг відкинути правило, яке носило назву Апостольського і яке рішуче заперечувало теорію целібату. Таким є 1-е правило із неприйнятих Заходом, або за нашим обчисленням 51-е Апостольське правило.

Піст в суботу увійшов у звичай на Заході і узаконений постановами окремих західних соборів і папськими декретами, тому прийняти і визнати авторитет 66-го Апостольського правила, яке забороняє такий піст, означало б перед цілим світом визнати своє ухилення від Апостольського передання. Піст в середу був забутий на Заході, не хотіли його більше відновлювати, не зважаючи на всі зусилля навіть західних церковних вчителів (особливо блаж. Августина), а 69-е Апостольське правило прямо встановлює цей піст і тим осуджує Західну Церкву за її новацію. Апостольське 70-е правило осуджує всіх, хто споживає в Церкві прісний хліб, а на Заході вже тоді починав входити в деяких Церквах (саме в Іспанії) звичай звершувати літургію на опрісноках. Так, суперечне західним звичаям, вирішення цих і подібних питань, які на Заході мали життєве значення, як засоби для досягнення особливих цілей, звичайно, могло викликати ту протидію, яку ми спостерігаємо в VI-му і наступних століттях. Після цього стає зрозуміло, що збірник Апостольських правил повинен вміщувати таку кількість правил, яку спочатку прийняла і дотепер визнає Східна Православна Церква і що Західна церква за викладеними вище міркуваннями відкинула 35 останніх правил, прийнявши на початку VI-го століття тільки 50 перших правил.

Багато західних вчених, досліджуючи ці правила, не можуть погодитись у поглядах на їх походження. Одні намагаються захистити їхнє Апостольське походження, інші ж навпаки, стверджують, ніби всі ці правила повністю підроблені, вигадані єретиками в V або VI стт..

З-поміж багатьох вчених, які захищали Апостольське походження цих правил, став помітним Франциск Турріан (XVI ст.), який написав особливий роздум про Апостольські правила, де намагався довести, що правила, відомі до цього часу під назвою Апостольських, мають дійсно апостольське походження, оскільки вони були складені самими Апостолами на Єрусалимському соборі і були передані через Климента. Інакше розмірковував про походження Апостольських правил Гавриїл Альбаспіней, єпископ Орлеанський, – не визнавав в них апостольського походження, вважаючи, що вони є ніщо інше, як короткий виклад церковних правил і постанов, прийнятих набагато раніше від Нікейського собору 325 р., на обласних соборах або деякими єпископами. Проти тієї і іншої думки став кальвініст Даллей, який, спростувавши Турріанівську гіпотезу і відкинувши думку Альбаспінея, намагався довести їх безглуздість, немовби ці правила до Нікейського собору і взагалі в IV ст. не були відомі, а були зібрані тільки в V-му ст. якимось невідомим брехуном. Всупереч Даллею, відомий Беверидж, член англійської Церкви, доводив, що вони хоча й не були зібрані Климентом Римським, але складені з древніх правил, виданих соборами I-II-го стт. Але невдовзі і погляд Бевериджа був відкинутий. Деякі вчені вважали, що збірник Апостольських правил з’явився не раніше середини V ст., або в крайньому випадку, не раніше кінця IV ст.

Професор римо-католицького університету в Тюбінгені доктор Дрей в першій половині XIX століття написав розлоге дослідження про Апостольські правила, – це дослідження на Заході вважають авторитетним і загалом прийняли його висновки і докази про час і збирача цих правил. За Дреєм, Апостольські правила були зібрані двічі, а саме: вперше в V-му ст. було зібрано 50 правил, вдруге на початку VI-го ст. З останніх 35-ти правил, і таким чином із цих двох збірників був складений на Сході один збірник із 85 правил, в той час, як Захід зберіг тільки збірник з 50-ма правилами, а інший збірник з 35-ма правилами додатково, відкинув, як апокрифічний.

Мортрейль, адвокат із Марселя першої половини XIX ст., говорячи про збірник Апостольських правил, також висловив думку, що цей збірник складений приблизно в середині ІІІ ст., коли були зібрані всі дисциплінарні постанови, які збереглись в окремих Церквах через усне передання. Ця думка Мортрейля близька до справжньої.

Значення Апостольських правил теж було неоднаковим як на Заході, так і на Сході. Поки Схід визнавав їх апостольське походження, той же Діонісій називає їх як Canones qui dicuntur Apostolorum – так звані Апостольські правила, і додає, що в його час багато сумнівалось в їх Апостольському походженні. Вже в другому канонічному збірнику, який він приготував пізніше і від якого збереглась передмова, він повністю відкинув Апостольські правила, оправдуючись тим, що: “вони не визнані загально, тому я відкидаю їх”.

Римським єпископам не були бажаними постанови, які містяться в 5, 17, 18, 26 і 40 Апостольських правилах відносно шлюбу кліриків, в 6 правилі – про те, чим повинні займатися ці особи, в 34 правилі – про визнання самостійної влади першого єпископа всякого народу, в 35 і 37 правилах – про обмеження одноосібної влади римського єпископа в Церкві, або в 50-му правилі – про хрещення через занурення. Тому римські єпископи, користуючись владою, яку мали на Заході, забороняли поширення Апостольських правил і оголошували їх апокрифічними.

Наприкінці V століття на Заході Апостольські правила піддались формальній проскрипції, коли були віднесені декретом “Dеlibris non recipiendis” папи Геласія до числа апокрифічних і підроблених, але цей декрет не мав вирішального впливу на подальшу долю Апостольських правил на Заході, завдяки тій обставині, що перший канонічний збірник Діонісія Малого, який вміщував переклад цих правил, увійшов у загальний вжиток, і ці правила стали на Заході джерелом загального церковного права і набули канонічного авторитету.

Вже на Латеранському соборі в 769 році, при папі Стефані ІІ, Римська Церква чітко висловила думку, що: “апостольських правил переданих через Климента, слід приймати не більше 50-ти які і приймає Свята католицька Церква Божа в Римі” А в 840-му році Римська Церква вже користувалась ними у своїх визначеннях, як це відомо із свідчень папи Льва IV, який у посланні до Британських єпископів говорить: “правила, якими ми користуємось у своїх церковних визначеннях, є правила, відомі під назвою Апостольських.”.

Так було тільки в Римі, що ж стосується інших Західних Церков, то в них Апостольські правила не користувались таким авторитетом. Григорій Туровський в середині VI ст. хоча і знав про їх існування, але вказує, що вони в більшості Західних Церков були невідомі, або ж були повністю відкинуті. Фульгенцій Ферранд, диякон Карфагенської Церкви не вніс їх в свою збірку церковних правил “Breviatio canonum”, хоча й повинен був їх знати із Діонісієвого збірника. Також не вніс їх і Мартін єпископ Брагський (562 р.), в своє “Collectio canonum orientalium”. Їх Апостольське походження відкидає і Гінкмар, архієпископ Римський, бо і в його час (870 р.), вони ще не були внесені в кодекс Галліканської церкви.

В ІХ столітті Лже-Ісидор знову прийняв в свій збірник Апостольські правила за Діонісієвим перекладом. Після чого вони були внесені і в Декрет Граціана (1151 р.), який визнав 2-е правило Трульського собору обов’язковим і для Західної Церкви, в цьому ж правилі визнаються всі 85 правил, хоча в Декреті Граціана знаходяться тільки перших 50 правил за Діонісієвим перекладом.

В наш час визначення Апостольських правил на Заході володіють тією ж силою і авторитетом, що й Decretum Gratiani, який зрештою складає перший розділ римо-католицького Corpus juris canonici – офіційного зведення католицького церковного права.

Характер і зміст Апостольських правил досить різноманітний і обіймає собою всі сторони церковного життя. Важко і майже не можливо вказати строгу і злагоджену систему в їх викладі.

Близько 60-ти Апостольських правил носять заперечувальний характер і тільки до 25-ти позитивно визначають той чи інший предмет. Також зустрічаються серед них і правила змішаного характеру, в яких викладаються норми поводження і одночасно визначаються покарання за їх порушення. Більша частина правил заперечувального характеру, тому вони в більшості висловлюють фактичні подробиці, а не подають загального закону. Деякі правила немовби вихоплені з церковної практики, визначені і занотовані без юридичного обґрунтування, але в той же час визначають всі сторони канонічного життя, і дають зрозуміти в якому дусі і напрямку може бути визначена певна церковна постанова. Тому-то вони і лягли в основу і стали критерієм церковного устрою і до нашого часу.

Можна однак, судячи з їх змісту, визначити в загальному те, що Апостольські правила регламентують всі сторони церковного життя і торкаються звершення таїнств, богослужбових обрядів, різних ступенів церковної ієрархії, церковного управління і суду. Ґрунтуючись на цьому, ми розділяємо Апостольські правила на три групи:

· правила які торкаються таїнств і богослужбових обрядів;

· правила про церковну ієрархію, осіб, які належать до кліру і мирян;

· правила, які торкаються церковного управління і суду.

Хрещення є необхідна умова для того, щоб вступити в Церкву і стати її істинним членом. Воно повинно звершуватись на основі 49 і 50 Апостольських правил, і тільки таке хрещення називається згідно з 47-м правилом істинним (кατά αλήθειαν). Ісус Христос, посилаючи Своїх учнів на проповідь, наказав їм хрестити всі народи в ім’я Отця і Сина і Святого Духа (Мф. 28, 19). Так хрестили Апостоли і так повинні були хрестити всі, хто бажав, щоб хрещення було правильним і відповідало євангельському вченню. Кожне хрещення, звершене без цих слів, або з промовлянням яких-небудь інших слів, не було дійсним. В апостольський час існували різні єретичні секти, в яких христили, не використовуючи цих слів, але як говорить 49-е правило, хрестили в ім’я “трьох безпочаткових, або в трьох синів, або в трьох утішителів”, маючи спотворене поняття про Св. Тройцю. Проти цього і спрямоване 49-е Апостольське правило, яке вказує позбавляти сану єпископа чи пресвітера, який не звершує хрещення відповідно Господнього встановлення.

В 50-му правилі вказується звершувати хрещення через триразове занурення у воду, причім духовна особа, яка не звершує хрещення таким чином, повинна бути позбавлена сану. Це правило встановлює закон, що правильне хрещення, яке дає охрещуваному право стати членом Церкви, повинно звершуватись шляхом триразового занурення у воду в ім’я Св. Тройці.

Правильно звершене хрещення не повторюється, тому єпископ чи священик, якщо когось вдруге охрестить, підлягає відлученню: “Якщо єпископ, чи пресвітер перехрестить вже охрещеного, або, якщо не охрестить оскверненого від нечестивих, нехай буде позбавлений сану за те, що познущався з хреста й смерті Господньої, і не розрізняє священиків від псевдосвящеників”(47-е Ап. пр.). Від істинного хрещення правило відрізняє неправильне хрещення, яке не звершене православним священиком, і не тільки не очищує людину від гріха, але, навпаки, оскверняє її. Відносно того, яке хрещення вважається неправильним, мовиться в 49 і 50 Апп. правилах. Неправильно звершене хрещення вважалось недійсним, той, хто його отримав, немовби і не був хрещеним, і в силу цього правило погрожує позбавленням сану єпископа або священика, який не охрестив того, хто прийняв таке псевдохрещення і тим самим немовби визнав це хрещення істинним і правильним. Таким чином, 46, 47, 49 і 50 Апп. правила визначають точно, яке хрещення, звершене неправильно і не православним священиком, вважається недійсним і підлягає повторенню.

Таїнство Євхаристії за Апостольськими правилами називається жертвою або принесенням, для звершення якого береться вино: “Якщо єпископ чи пресвітер всупереч встановленню Господньому про жертву принесе до вівтаря інші якісь речі, - чи мед, чи молоко, чи замість вина, приготований з чогось інший напій, або птахів, чи якусь тварину, чи овочі, всупереч встановленню, чи винограду, нехай буде позбавлений сану” (3-е Ап. пр.). Приступати до цього таїнства християнин повинен якомога частіше, а священнослужителі при кожному його звершенні. “Якщо єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи хтось інший з кліру, при звершенні принесення, не причаститься, повинен подати причину. Якщо вона поважна, то можна йому вибачити. Якщо ж не подасть, нехай буде відлучений від церковного спілкування, бо провинився на шкоду людям і на того, хто звершував принесення, навів підозру, ніби той звершував неправильно.” В перші століття існував загальний звичай причащатися всім, коли тільки звершувалась літургія, тим більше цьому звичаю, в приклад іншим, повинні були слідувати духовні особи.

Про таїнство покаяння коротко вказується в 52 і 62 Апостольських правилах, відповідно до яких право надавати відпущення і прощення гріхів тим, що каються належить тільки єпископу або пресвітеру: “Якщо єпископ чи пресвітер не приймає грішника який навертається, а відкидає його, нехай буде позбавлений священного сану, бо тим засмучує Христа Який сказав: “Радість буде на небі за одного грішника, що кається” (Лк. 15, 7)” (52-е Ап. пр.). Просити відпущення гріхів можуть всі грішники, навіть відступники, які зреклися християнства: “Якщо хтось із кліру, злякавшись юдея, елліна, або єретика зречеться імені Христового, нехай буде відкинутий від Церкви. А якщо зречеться імені служителя Церкви, нехай буде усунений з кліру. Якщо ж покається, нехай буде прийнятий як мирянин”(62 Ап. пр.).

Апостольські правила звертають увагу на таїнство священства, в особливо на єпископську хіротонію, таких правил нараховується до 20-ти.

Щодо рукопокладення в єпископську ступінь, то, згідно з 1-им Апостольським правилом, воно здійснюється собором архієреїв: “Єпископа нехай поставляють два або три єпископи”. Так повинно бути тому, що всі єпископи за своєю духовною владою рівні між собою, як були рівні між собою за владою і Апостоли, чиїми наступниками є єпископи. Жоден єпископ особисто не може передати іншому всю ту владу, якою володіє сам, утримуючи в той же час цю владу і для себе, а може здійснити тільки собор єпископів, тобто спільна влада кількох єпископів. Так встановлено божественним правом, вираженим в книгах Святого Письма Нового Завіту. Сам Засновник Церкви Ісус Христос кілька разів ясно вказав на рівність між Своїми Апостолами і осудив саму думку декотрих із них, які бажали бути старшими і мати більшу владу. Як серед Апостолів не було і не могло бути у котрогось із них більшої влади, якою б володів один із них відносно інших, так немає і не може бути переваг і серед апостольських наступників – єпископів, але всі вони мають однакову духовну владу і достоїнство, і тільки загальне їх зібрання може передати новому єпископу владу, яку зокрема має кожен із них.

Багато прикладів свідчать про те, що здійснювалось і в часи Апостолів. Апостол Павло у своєму посланні єпископу Тимофію радить зберігати дар, отриманий ним через покладення рук священства (1 Тим. 4, 14). В Діяннях (13, 1-3) згадується, що Павло і Варнава, за навіюванням Св. Духа, були рукопокладені на свою службу собором апостольських наступників. Це правило було загальним і незмінним упродовж всіх століть Християнської Церкви, і його строго дотримується і нині Православна Церква.

В 1-му Апостольському правилі говориться про поставлення єпископа, а в 2-му мова йде про поставлення всіх інших духовних осіб: пресвітера, диякона, іподиякона, читця, хориста. Із них двоє перших, так як і єпископ належать до священної ієрархії, і називаються священнослужителями, всі інші називаються церковнослужителями або кліриками, і не належать до священної ієрархії перші (пресвітери і диякони) поставляються через хіротонію, а другі через хіротесію (χειροτεσια).

Право звершувати як хіротонію пресвітера і диякона, так і хіротесію інших кліриків, або, як говорить 2-е правило, поставляти всіх цих осіб належить виключно одному єпископу. Це право єпископа ґрунтується на Св. Письмі (Тит. 1,5; 1 Тим. 5,22), і він буде законно виконувати це право тільки в тому випадку, якщо сам отримав його правильно від тих, які покликані законом дати йому це право і які отримали його через безперервне ієрархічне наступництво від св. Апостолів, тому що основу законності ієрархії складає саме це наступництво, яке безперервно триває від Апостолів до нинішнього часу.

Крім цього законного наступництва апостольської влади, для законного поставлення священнослужителя чи церковнослужителя, єпископ повинен і сам посідали в священній ієрархії законне місце і бути повноправним членом ієрархії. В силу цього, якщо сам єпископ не є повноправним членом ієрархії, то він нікого не може законно поставити священнослужителем в Церкві. А це буває в тих випадках, коли єпископ позбавлений сану (28-е Ап. пр.), якщо відступив від церковної єдності і впав у єресь (62-е Ап. пр.), і нарешті, якщо він не був поставлений законними єпископами, внаслідок чого не є носієм ієрархічного наступництва. А ще єпископ повинен мати і ієрархічну юрисдикцію у певній церковній області, юрисдикцію самостійну, отриману ним законним шляхом від законної влади, внаслідок чого він не може поставляти священнослужителя або церковнослужителя поза межами своєї юрисдикції (35-е Ап. пр.), за винятком особливих випадків. “Єпископ нехай не одважується рукопокладати поза межами своєї єпархії в містах і селах, що йому не підпорядковані. Якщо ж буде викритий, що вчинив це без згоди того, кому підпорядковані ті міста і села, нехай буде позбавлений сану і він, і той, кого він рукопоклав” (35-е Ап. пр.).

Правило допускає звершення рукопокладення в чужій єпархії тільки з відома єпархіального єпископа. Це може бути тільки в тому випадку, коли якийсь єпископ, внаслідок якоїсь причини не може сам звершити рукопокладення, запросити іншого сусіднього єпископа і уповноважити його рукопокласти клірика. Або коли в якійсь єпархії, внаслідок особливих подій церковного життя, виникне безлад у Церкві і виникне потреба тимчасово відійти від існуючих постанов, або ж нарешті, коли вдовствує якась єпархія і з боку законної влади буде запрошений єпископ з іншої місцевості, щоб рукопокласти декількох кліриків цієї єпархії.

До таїнства священства допускаються тільки особи, щодо яких не може бути сумнівів. Тому кандидати в священство повинні вирізнятись глибокою і сильною вірою, високими моральними якостями, безперечною репутацією. Ці особи, по-перше повинні довести твердість своєї християнської віри: “Такого, що від язичницького життя прийшов і хрещеного, або від розпусного життя повернувся, неправедно одразу поставляти на єпископа, бо не справедливо ще невипробуваному бути вчителем інших, хіба що тільки за Божою благодаттю це станеться” (80-е Ап. пр.). Також необхідна, тим хто приступає до таїнства священства і моральна чистота. А хто “викритий в перелюбі, щось інше заборонене чинить, не вводиться до кліру” (61-е Ап. пр.). На основі 79-го Апостольського правила в клір не допускаються особи, які страждають душевною хворобою: “Якщо хтось демона має, нехай не буде прийнятий в клір”.

Фізичні недоліки і недуги самі по собі не можуть служити перепоною до посвяти. Перепоною являється тільки ті тілесні недоліки, які перешкоджають священнослужінню. 77-е Апостольське правило говорить: “Якщо хтось позбавлений ока, чи в ногах пошкоджений, але достойний бути єпископом, нехай буде, бо тілесна вада не оскверняє, а душевні вади оскверняють”. А в 78-му говориться: “глухий і сліпий нехай не буде єпископом, не тому, що ніби осквернений, але нехай не буде перешкод у церковних справах.”.

Також Апостольські правила забороняють рукопокладати двоєженців: “Хто після хрещення брав двічі шлюб, або мав коханку, не може бути єпископом, ні пресвітером, ні дияконом і взагалі в списку священного сану” (17-е Ап. пр.), або “хто був жонатий із двома сестрами чи з племінницею, не може бути в клірі” (19-е Ап. пр.).

Про шлюб як таїнство Апостольські правила не роблять ніяких визначень, а торкаються тільки його законності – відносно кліриків. “Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не виганяє своєї дружини під виглядом благоговіння. Якщо ж вижене, позбавляється церковного спілкування, а коли залишається непохитним у цьому, позбавляється сану”(5-е Ап. пр.). Так само коли хтось із духовенства буде цуратися шлюбу не заради подвигу стримання “то нехай виправиться, або буде позбавлений сану та відкинутий від церкви, так само й миряни”(51-е Ап. пр.). 26-е Апостольське правило розрізняє священиків які в шлюбі від безшлюбних і відносно останніх вказує, що такі не повинні брати шлюб, якщо вступили в клір безшлюбними, а допускає тільки право вільно вступати в шлюб читцям і хористам: “Наказуємо, щоб із безшлюбних, що вступили в клір, і бажають вступити в шлюб, можуть тільки читці та хористи”. Хто ж бажає вступити в клір і мати дружину, повинен взяти шлюб ще до свого поставлення в іподиякони. Хоча шлюб не є чимось нечистим, що зневажає сан (5 і 51 Апп. пр.), однак, хто до шлюбу, в дівстві, з’єднався з Христом і Його Церквою в таїнстві священства, для того було би дивно і не пристойно пов’язувати себе знову зі світом.

Інша справа – це шлюб до рукопокладення, коли ще немає таємничого зв’язку, який зв’язує духовну особу з вівтарем через божественну благодать, також інше представляє шлюб церковнослужителів, які не прийняли таїнства священства, внаслідок чого і їх шлюб менше суперечить сутності і значенню їх служіння в Церкві.

Стосовно обрядів, то Апостольські правила говорять про священні часи, до яких відносяться: недільний день, Чотиридесятниця і пости, причому даються визначення того, як їх належно проводити.

В 64-му Апостольському правилі говориться: “Якщо хтось з кліру буде зауважений, що він постить в день Господній або в суботу, крім єдиної тільки (Великої суботи),– нехай буде позбавлений сану. А якщо це мирянин, –нехай буде відлучений”. Неділю християни вшановували як день, в який Христос воскрес із мертвих, увінчавши цим справу нашого викуплення. Цей день був для християн днем радості і братнього спілкування, внаслідок чого піст, як вияв покаяння і смутку, не міг бути допущений в цей день. Приблизно те ж саме можна було сказати і відносно суботи, яка вважалась в християн також днем радості, присвяченим згадці про створення світу і Божого спочинку. Дане Апостольське правило, підтверджуючи православне вчення про заборону посту в суботу і неділю і проголошуючи це вчення у формі закону, погрожує духовній особі, викритій в порушенні цього, позбавленням священного сану, а мирянину – відлученням від Святого причастя.

69-е Апостольське правило повеліває кожному члену Церкви, як клірику, так і мирянину, за винятком випадків фізичної хвороби, постити у Великий піст (перед Пасхою), а також в середу і п’ятницю, причому за порушення цього погрожує першому позбавленням сану, а другому відлученням. “Якщо якийсь єпископ, пресвітер, диякон, іподиякон, читець чи хорист не постить у Святу Чотиридесятницю перед Пасхою або в середу чи п’ятницю, крім перешкоди з боку тілесної хвороби, нехай буде позбавлений сану, якщо це мирянин, нехай буде відлучений.”

Звернімось тепер до викладу правил, які стосуються церковної ієрархії і осіб, котрі належать до кліру. Всі Апостольські правила цього виду, за своїм змістом, належать до часів глибокої християнської древності. 1-е Апостольське правило говорить про те, що єпископ поставляється двома або трьома єпископами, таким чином воно вказує на різницю між єпископом і пресвітером. 2-е ж правило говорить про поставлення пресвітерів, дияконів і інших кліриків, відповідно тут вже єпископ відрізняється не тільки від пресвітерів, але й від дияконів і інших кліриків. В 43-му Апостольському правилі читаємо: “іподиякон, читець чи хорист, який те саме чинить (в 42-му Апостольському правилі мова йде про пияцтво і захоплення азартними іграми єпископів, пресвітерів і дияконів), або нехай припинить, або нехай буде відлучений. Так само миряни”. Церковнослужителі тут відрізняються як від священнослужителів, так і від мирян. Таке розрізнення ієрархічних ступенів сягає часів глибокої древності, що підтверджують багато св. Отців, згадуючи головним чином про три ступені церковної ієрархії: єпископів, пресвітерів і дияконів. Але в ІІ і ІІІ стт. в Християнській Церкві були поставлені і інші клірики: іподиякони, читці, хористи і інші, що також видно із свідчень письменників того часу і Апостольських правил.

Призначення єпископа служити і дбати про вручений йому народ (36-е Ап. пр.). Він повинен піклуватися про душі своїх пасомих, бо йому підпорядковані Господні люди, і він відповідатиме за людські душі (39-е Ап. пр.): щоб виконати цей обов’язок, єпископ повинен бути вчителем (80-е Ап. пр.), а якщо не виконує цих обов’язків, то повинен бути відлучений: “Єпископ або пресвітер, що не дбає про свій причет, і про людей і не вчить їх благочестю, нехай буде відлучений. Якщо ж і надалі виявлятиме таке недбальство й лінощі, нехай буде позбавлений сану” (58-е Ап. пр.). Турбуючись про душі людей, єпископ зобов’язаний допомагати їм в життєвих потребах. З цією метою йому надається в розпорядження церковне майно, із якого він повинен допомагати бідним, і яке може використовувати на особисті потреби: “Єпископ нехай піклується про все церковне майно і розпоряджається ним як Божий наглядач. Але не дозволяється йому привласнювати що-небудь із нього або родичам своїм дарувати те, що належить Богові. Якщо є бідні люди, нехай подає їм як бідним, але під цим приводом нехай не продає того, що належить Церкві” (38-е Ап. пр.)395. З’ясовуючи ставлення єпископа до своєї церкви і його значення для неї, а також бажаючи законним шляхом перешкодити можливі зловживання, це Апостольське правило вказує єпископу керувати всім церковним майном на свій розсуд, не складаючи в цьому ніякого звіту, про що говориться також і в 41-му Апостольському правилі. Але його особисте майно має бути відокремлене від церковного, щоб після його смерті, ані Церква, ані його родичі не зазнали збитків (40-е Ап. пр.).

Влада єпископа обмежується вищою владою – соборною. Тому він не може без дозволу собору переходити з однієї єпархії в іншу: “Не дозволяється єпископові покидати свою єпархію і переходити до іншої, хоча би багато переконували його в тому, хіба що буде якась поважна причина, що спонукала його зробити це, бо він може принести велику користь там своїм словом благочестя. І щоб це не був вияв сваволі, а вчинок за розсудом багатьох єпископів і внаслідок твердого переконання”(14-е Ап. пр.). Крім соборної влади єпископ повинен підкорятися старшому єпископу своєї області: “Єпископам будь-якого народу належить знати першого серед них і визнавати його як голову, і нічого не чинити, що було би понад їхню владу, без його вказівок, а кожен має чинити тільки те, що стосується його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї” (34 Ап. пр.). Власне владою єпископ в праві розпоряджатися тільки в межах своєї єпархії і не поширювати її в межах чужої єпархії. Так він не може рукопокладати нікого в чужій єпархії, бо за порушення цього правила піддається позбавлення сану і він, і той кого він рукопоклав (35 Ап. пр.). Подібним чином він не може зняти заборони не отримавши на те дозвіл від того єпископа, який її наклав, а якщо дозволить священнодіяти такому клірику, то позбавляється сану (16-е Ап. пр.). Виняток може бути тільки у разі смерті того, хто відлучив: “Якщо якогось пресвітера чи диякона єпископ відлучить, то інший не може його прийняти, а тільки той що відлучив, хіба трапиться, що єпископ який відлучив, помре”(32-е Ап. пр.).

Єпископ не може приймати в свою єпархію кліриків, які покинули свою єпархію без згоди їх єпископа (16-е Ап. пр.), і щоб уникнути непорозумінь в даному випадку, він не може приймати кліриків іншої єпархії без відпускної грамоти: “Не приймати нікого із чужих єпископів, пресвітерів чи дияконів без відпускної грамоти, і якщо навіть матиме її, дослідити добре, бо багато буває підробок” (33-е Ап. пр.).

Апостольські правила 6, 81 і 83 вказують єпископу, а також і іншим клірикам не втручатися в світські справи і не обіймати світських посад. 6-е правило виражає у вигляді законного припису думку апостола Павла, висловлену ним у другому посланні до Тимофія (2,4), а саме, що жоден воїн Христовий, яким є духовна особа, не повинен займатися тими світськими справами, які не узгоджуються з його духовним званням і взагалі з його духовним служінням в Церкві. 81-е Апостольське правило говорить: “ Ми сказали, що не личить єпископові чи пресвітерові вдаватися в народні управління, а невідступно бути при церковних справах. Або нехай прийде до переконання, що цього не можна робити, або нехай буде позбавлений сану, бо за заповіддю Господньою ніхто не може служити двом господарям (Мф. 6, 24)”. Дане правило є доповненням 6-го, в якому до згаданих світських справ додаються ще народні управління, участь у яких духовним особам забороняється під загрозою позбавлення священного сану, якщо б вони, і попри вмовляння покинути їх, залишились на своєму. Це правило має на увазі суспільне служіння в язичницькій імперії, в якій імператор був pontifex maximus, тож і всі чиновники, які виконували свої обов’язки, часто були його представниками і за своєю посадою мали нагляд за жерцями, храмами і взагалі за всім язичницьким культом. Тому, неможливо, щоб духовні особи займались справами, пов’язаними з подібним служінням.

Оскільки духовним особам заборонено займатися світськими справами (6-е Ап. пр.) і народним управлінням (81-е Ап. пр.), то тим більше їм заборонено займатися військовими справами, про що говорить 83-е Апостольське правило: “Єпископ, пресвітер чи диякон, якщо працює у війську і хоче зберегти дві посади, тобто римське начальство та священичу посаду, нехай буде позбавлений священного сану, бо кесареве кесареві, а Боже Богові (Мф. 22,21)”.

Головний обов’язок пресвітера згідно з Апостольськими правилами полягає в звершенні таїнств (окрім священства) і в навчанні людей (58-е Ап. пр.). А диякони повинні допомагати єпископу і пресвітеру у звершенні таїнств. Вони також зобов’язані допомагати бідним: “Якщо якийсь єпископ, пресвітер чи диякон не допоможе комусь із кліру, що потребує такої допомоги, нехай буде відлучений. А такий, що закосніє в цьому, нехай буде позбавлений сану, як вбивця свого брата” (59-е Ап. пр.).

Пресвітер, а тим більше диякон, знаходяться в повному підпорядкуванні єпископа: “пресвітери і диякони нехай нічого не звершують без згоди єпископа. Бо ж йому підпорядковані Господні люди, і він відповідатиме за людські душі”(39-е Ап. пр.). Цим не дозволяється пресвітеру, чи диякону без згоди свого єпископа ані відлучати людей, ані збільшувати чи зменшувати епітимії, віддавати в оренду церковне майно і отримувати з нього доходи, які належать церкві, і не чинити нічого іншого, тому що єпископу довірені люди, за душі яких він дасть відповідь. Вони не повинні залишати місць, для яких були рукопокладені і переходити в інші єпархії: “якщо якийсь пресвітер, диякон, чи взагалі хтось із кліриків, покинувши свою парафію, перейде до іншої, і зовсім переїхавши, там буде жити, не маючи дозволу свого єпископа, такому вказуємо більше не служити, а особливо, коли не послухався свого єпископа, який закликав його повернутися. Якщо ж залишиться в тому безчинстві, там нехай буде в єднанні, як мирянин” (15-е Ап. пр.). Якщо пресвітер чи диякон дошкулить єпископові, позбавляється сану, так само, якщо їм хтось із кліриків дошкулить – відлучається від церковного єднання (55 і 56 Ап. пр.).

В більшості Апостольські правила є загальними для всіх духовних осіб і стосуються їхньої поведінки і моральних обов’язків. Як особи, зобов’язані своєю поведінкою подавати приклад для народу, вони не повинні захоплюватись іграми та пияцтвом ( 42-е Ап. пр.), їсти в корчмі, чи перебувати в готелі (54-е Ап. пр.), блудодіяти, порушувати клятву, красти (25-е Ап. пр.), бити вірних, які згрішили, або невірних, які їх образили (27-е Ап. пр.), поручатися за інших (20-е Ап. пр.), – за порушення цих правил вони позбавляються сану.

Що ж до інших осіб, котрі належать до кліру, то Апостольські правила згадують іподияконів, читців, які мають багато спільних обов’язків з членами ієрархії.

Відносно мирян, крім багатьох обов’язків спільних з членами кліру Апостольські правила з’ясовують їх ставлення до влади і вказують правила поведінки. Вони повинні коритись державній владі (84-е Ап. пр.), соборній і єпископській (36-е Ап. пр.), своїми пожертвами забезпечувати весь клір (4-е Ап. пр.), “бо закон Божий встановив, щоб ті, що служать вівтареві, від вівтаря й харчувались”(41-е Ап. пр.). Мирянин повинен бути хорошим сім’янином (48-е Ап. пр.).

Вищою церковною владою в Апостольських правилах уявляється влада – соборна, якій і належить право роздумувати над догматами благочестя і вирішувати церковні суперечки. “Двічі на рік нехай буде собор єпископів, і нехай роздумують вони над догматами благочестя та вирішують церковні суперечки, що можуть трапитись. Перший раз – четвертого тижня П’ятидесятниці, а другий – у жовтні дванадцятого дня” (37-е Ап. пр.).

Кожен єпископ в своїй єпархії самостійний у всьому, що стосується внутрішнього єпархіального управління і визначених правилами єпархіальних справ, але його самостійність обмежується, якщо виникає потреба вирішити певну справу, яка торкається віри чи церковної дисципліни, і взагалі яка виходить із звичайних меж єпархіального устрою. В таких випадках єпархіальний єпископ залежний від голосу і рішення інших єпархіальних єпископів даної області і її старшого єпископа (34-е Ап. пр.), отже залежний від собору єпископів. Тільки в соборі єпископів кожної окремої обласної церкви зосереджується повнота церковної влади даної області, так само, як в соборі єпископів всіх Церков зосереджена вся повнота церковної влади Вселенської Церкви. Приклад Апостолів став зразком для апостольських наступників в їх справі і не одна важлива справа не виконувалась по-іншому, як тільки соборно. Щоб ствердити законом припис Божественного права про вирішення важливої справи на соборі і щоб встановити це як постійну церковну норму, – для цього і було видано таке Апостольське правило, яке вказує скликати двічі на рік в кожній обласній Церкві (34-е Ап. пр.) собори єпископів даної області. На цих соборах найперше обговорювались справи відносно віри, потім відносно суду (74-е Ап. пр.) і нарешті, взагалі всі церковні справи, які мали важливе значення для всієї церковної області.

Як судила і як ставилась Церква до злочинів, – про це в Апостольських правилах немає чіткого уявлення про проступки і злочини мирян і духовенства, відсутній критерій їх оцінки, – всі злочини проти віри і догматів, моральних заповідей і церковного благоустрою оцінюються строго – миряни піддаються відлученню, а клірики – позбавляються сану.

Церковний суд по суті є відбитком повноважень влади, даної Ісусом Христом Своїй Церкві ( Мф.18, 15-17). На основі цих повноважень церковна влада розслідує і обговорює в межах церковного володіння вчинки всіх членів церковної спільноти. Безпосереднім знаряддям і постійними представниками церковного суду повинні бути в силу цього ті, хто є носієм таких повноважень церковної влади, тобто предстоятелі і управителі Церков. Таким чином єпископи є головними виконавцями судової влади в Церкві. Передаючи своїм Апостолам владу судити “братів”, Засновник Церкви показав тим самим, що влада суду повинна належати в Церкві тільки тим особам, які є наступниками Апостолів, а саме єпископам. Цю владу єпископи використовують або особисто в своїх єпархіях, коли справа торкається підпорядкованому їм кліру чи пастви, або ж соборно, судом єпископів, коли справа йде з питання, що виходить за межі єпархіальної юрисдикції (37-е Ап. пр.).

В 74-му Апостольському правилі мова йде про суд над єпископами: “Єпископ, якого звинувачують у чомусь люди, які заслуговують довіри, повинен бути викликаний єпископами, а коли прийде і зізнається або буде викритий, – тоді нехай визначать йому епітимію. Якщо ж його покличуть, а він не послухає, нехай покличуть вдруге, пославши до нього двох єпископів. Якщо і тоді не послухає, нехай покличуть втретє, пославши до нього знову двох єпископів. Якщо й на цей раз він не зверне уваги і не прийде, тоді собор на свій розсуд нехай зробить ухвалу про нього, щоб він не сподівався мати вигоди, уникаючи суду.” Церковно-судовий процес взагалі був впорядкований повністю тільки з часом, коли церква вступила в союз з державою. В цьому правилі подається найдревніший і простий судовий процес, в якому ми знаходимо в загальних рисах, як існуючі елементи судового процесу за римським громадянським правом, так і ті елементи, які знаходяться і в повністю виробленому церковно-судовому процесі пізнішого часу.