Історія православної Церкви знає багато відомих ієрархів, які впродовж 2000 років християнства достойно потрудилися на благо святої Церкви, для утвердження серед людей християнської апостоль­ської проповіді, духовних і моральних цін­ностей, спасительної віри і благочестя.

Слова Господа і Спаса нашого Ісуса Христа: “Ідіть по всьому світу і проповідуйте...” (Мк. 16, 15) – майже через 1000 років втілилися Провидінням Божим на величних просторах Київської держави. Із золотоверхого Києва, що сяє банями багатьох церков, розійшлося християнство по всій землі України-Руси. Київ­ську митрополичу кафедру, засновану 988 року, посідали великі церковні мужі, святителі, які утверджували своєю діяльністю українську віру православну і побожне благочестя серед нашого народу. Палкі проповіді митрополита Іларіона, пастирська ревність митрополита і священномученика Макарія, вболівання за святе Українське Православ’я святителя Петра Могили. Це лише побіжний перелік тих архипастирів, які своїми трудами піднесли Київську Митрополію до становища найбільшої на Сході за територією, рівнем святості богословської думки.

Ніщо до кінця не могло стерти особливостей Українського Православ’я – ні полонізація, ні зросійщення. На початку нашого бурхливого століття знову піднялася з руїн Українська Православна Церква. Триразове її постання свідчить, що над церковно-визвольним рухом в Україні промишляє Бог, Який неод­мінно приведе до створення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Ні, Господь не полишав і не полишить нас, і не буде більше з’являтися в нас “треносів”, не буде плачу нашої святої Церкви, бо вона майже на рубежі тисячоліть отримала духовного пастиря нації, який своїм повсякденним трудом утверджує крок за кроком помісність, незалеж­ність Українського Православ’я. Святійший Патріарх Філарет для нас – ка­мінь, на якому будуємо і створюємо міцний фундамент Української Православної Церкви; для недругів, які не хочуть мати незалежної від Москви Української Православної Церкви, – камінь спотикання.

 

Шлях до святительського служіння

 

З портрета дивляться розумні очі пастиря – Екзарха України, упродовж більш як тридцяти літ митрополита Київського, а потім Патріарха, достойного наступника Київських митрополитів. Зберегти Київську Митрополію від безбожників у кінці 60-х років було не просто. Над більшістю храмів нависла грізна рука уповноважених, які тільки і чекали команди написати слово “закрыть”. Старий Екзарх Іоасаф був не в силі сказати “ні”. Це слово прозвучало із уст 37-літнього архиєпископа Філарета, українця за походженням, якого в 1966 році, 14 травня, в день священномучени­ка Макарія, митрополита Київського, Священний Синод Російської Православної Церкви призначив Ек­зар­хом України, архиєпископом Київським і Галицьким.

* * *

Коли над українським народом починали проводити більшовицькі експерименти колективізації, індустріалізації, а енкаведистами було накинуто зашморг на Українську Автокефальну Православну Церкву і тисячі храмів і святинь роз­грабували і закрили, – в укра­їнському селі Благодатне на Донбасі, в родині Антона і Меланії Денисенків, народився перший син, якого назвали Михайлом. Дитячі роки перервала страшна війна, з перших днів якої батько пішов на фронт і поклав свою голову в тяжких боях під Запоріж­жям. Відповіді на свої запитання – невже батько поки­нув назавжди?.. якщо є Царство Боже, отже, він живий?! – Михайло знайшов, постійно відвідуючи храм. Він твердо вирішив стати священнослужителем. Навіть виключення за це зі школи не перекреслило мрію.

У 1946 році Михайло Денисенко вступив до 3 класу Одеської Духовної Семінарії. Післявоєнний час був тяжким: голод, розруха. В селі залишилася мати з ще трьома синами. Всім чим міг Михайло допомагав їм і настирливо продовжував навчатися. 1948 року випускника Одеської Духовної Семінарії, як одного з най­кращих, зарахували студентом Московської Духовної Академії.

До священства є дві дороги. Протоптати першу юнакові було б легко – одружився і став священиком. Однак Михайло, студент Академії, що знаходилася в Троїце-Сергієвій лаврі, обрав чернечий подвиг священнослужіння. Будучи студентом ІІ курсу Академії, 1 січня 1950 року він прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарета (на честь Філарета Милостивого, пам’ять святого 14 грудня) і одержав свій перший послух у Троїце-Сергієвій лаврі. Сюди часто приїжджав Патріарх Олексій І звершувати богослужіння. І ось через 15 днів чернець Філарет був висвячений Святійшим Патріархом Олексієм на ієродиякона. Два роки продовжував служити, навчатися і нести монастирській послух. Ієродиякон Філарет мав дуже скромну келію, ревно виконував монастирські правила, ретельно ставився до богослужінь.

1952 року, в день Святої Тройці, ієродиякон Філарет був висвячений у сан ієромонаха. Цього ж року він закінчив Духовну Академію з ступенем кандидата богослов’я, захистивши дисертацію: “Вчен­ня про відкуплення святих отців ІХ століт­тя – Афанасія Великого і Григорія Богослова”. Молодого кандидата богослов’я призначають викладачем Духовної Академії, а 1953 року Вчена рада Академії надала отцю Філарету звання доцента і призначила на посаду старшого помічника інспектора Академії та Семінарії. Життя духовної школи з суворою дисципліною і порядками ієромонаху Філарету доводилося поєднувати з обов’язками благочинного Троїце-Сергієвої лаври.

Працю на ниві церковної освіти ієромонах Філарет продовжив на посаді інспектора Саратовської Духовної Семінарії. В серпні 1956 року він був підвищений до сану ігумена, а через рік переведений на поса­ду інспектора Київської Духовної Семінарії. Звичайно, київська духовна школа мала багато проблем, перш за все з приміщенням, але сподіватися на якесь покращення було неможливо. І ректор, і інспектор, як і належить, проживали у Семінарії, яка розташовува­лась в стилобаті Андріївської церкви, що діяла. Там знаходилася найбільша святи­ня нашої Церкви – мощі святої великому­чениці Варвари, перенесені сюди із зруйнованого Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. Перед ними, щовівторка, неодноразово очолював акафіст ігумен Філарет. У Семінарії викладалося багато богословських предметів. Ігумен Філарет читав курси церковної історії і догматичного богослов’я. 12 липня 1958 року ігумена Філарета підвищили до сану архимандрита і призначили ректором Київської Духовної Семінарії.

На початку 60-х років на Церкву знову почалися гоніння, накотилася хвиля закриття храмів, монастирів і духовних навчальних закладів. Для того, щоб остаточно вивести духовенство з рівноваги, його обклали непомірними податками.

У цій тяжкій ситуації не могла втриматися і Київська Духовна Семінарія. 1960 року безбожницька влада ухвалює рішення про її ліквідацію. Ректора Семінарії, архимандрита Філарета, митрополит Іоан (Соколов) призначає керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору.

З травня 1961 року по січень 1962 року архимандрит Філарет був настоятелем Олександро-Невського храму-подвір’я в Олександрії (Єгипет).

У лютому 1962 року архимандрита Філарета висвятили на єпископа і постановою Священного Синоду Російської Православної Церкви призначили єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії. Новохіротонісованому єпископу виповнилося тоді 33 роки. В ці тяжкі роки гонінь потрібне було чиєсь мудре керівництво, щоб Церква продовжувала жити. В Ро­сій­ській Церкві з’являється тоді досить видний ієрарх – митрополит Ленін­градський і Новгородський Никодим (Ротов). Завдяки його подвижницькій і разом з тим мудрій та обережній праці Церква в СРСР була збережена. Він ішов на компроміси, втрачав іноді найдорожче, щоб не позбутися головного. Молодому, але вже досвідченому єпископу-вікарію Філарету доручають керування й Ризькою єпархією. А вже 16 чер­вня того ж таки 1962 року владику Філарета призначають вікарієм Середньо-Європейського Екзарха з тимчасовим керів­ництвом Екзархатом, а в жовтні – єпископом Віденським і Австрійським. Паства у столиці Австрії не була численною, складалася переважно з представників старої і нової еміграції.

Перш за все єпископ Філарет взявся за відновлен­ня храму, який вже давно по­требував ремонту. Його оновлення було великою радістю для право­славної пастви, яка дуже полюбила свого архипастиря і шаноб­ливо до нього ставилася. Владика Філарет згадує проведені в Австрії дні як найкращі і найспокійніші. У Відні було багато часу для справжнього архипастирства, без турбот про повсякденні єпархіальні справи, які доводилося вирішувати на Батьківщині з великою потугою і під повсякденним контролем комуністичної влади.

З великим жалем віденська православна громада прощалася зі своїм архипастирем. Рішенням Священного Синоду преосвященний Філарет був призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії і ректором Московської Духовної Академії. Після кількох років перерви владика Філарет знову повернувся до педагогічної роботи. Головним у ді­яльності преосвященного Філарета, як ректора, було відновлення функ­ціонування МДА на високому рівні. Його стараннями до викладацької роботи повернули висококваліфікованих богословів, звільнених на вимогу органів влади. У владики Філарета в робочому кабінеті до цього часу стоїть орел, як символ мудрої архиєрейської влади, який подарували йому студенти Московської Духовної Академії. Але не такого ректора хотіла бачити радянська влада, яка стежила за усіма процесами в Церкві. Владику Філарета чекало нове призначення. Цього разу до древнього Києва, який, попри часи великих гонінь на Церкву, все ж таки залишився символом невмирущості Православ’я, Золотоверхим храмом духовності.

 

Новий український Екзарх – і словом, і ділом

 

Український Екзархат був утворений на теренах України після Другої світової війни. Найбільшою з єпархій була Львів­ська, в юрисдикцію якої входили парафії Львівської і Тернопільської областей разом з однією з найбільших святинь – Почаївською лаврою. Ця єпархія нараховувала понад 1000 приходів. Загалом Укра­їнський Екзархат складав близько 60 % парафій всього Московського Патріархату. На чолі його стояв Митрополит з титулом Київський і Галицький. Разом з тим Екзарх України був першим членом Священного Синоду Російської Православної Церкви. До 1966 року Український Екзархат очолював митрополит Іоан (Соколов). У зв’язку із погіршенням здоров’я його було відправлено на спочинок, а Екзархом призначено митрополита Іоасафа, який управляв Київською кафедрою всього два роки.

Після смерті Іоасафа перед Священним Синодом і Патріархом Олек­сієм І постала велика проблема – кого призначити на таку відповідальну кафедру. Зупинилися на 37-літньому архиєпископі Філареті, ректорі МДА. Перша проповідь новопризначеного Екзарха у Володимирському соборі не дуже сподобалась органам влади. Мовилося в ній про насущне і наболі­ле: “Нам кажуть, що християнство як релігія відживає, але свідченням того, що це не так, є хрести на могилах померлих”. Цією проповіддю молодий Екзарх хотів утвердити, що віра християнська, попри страшні гонін­ня з боку безбожного комуністичного режиму, продовжуватиме існувати, і Церкву православну “врата пекельні” не здолають. Слово пастиря сильно вразило присутніх. У соборі знаходились і шпигу­ни, які слід­кували за кожним кроком архиєпископа Філарета, і через декілька днів його викликали “в органи” і “порадили” висловлюватися стриманіше, бо інакше доведеться поміняти кафедру.

Провадити церковну працю, керувати Українським Екзархатом було нелегко. Владика мав виявляти не тільки муд­рість, а й пам’ятати, що за спиною в нього багатомільйонна українська паства, яка навіть у часи лютих гонінь не переставала вірити у Всемогутнього Бога. Все це враховував Екзарх України, архиєпископ Київський і Галицький Філарет.

Київські святителі завжди носили сан митрополитів. Лише в першій половині ХVІІІ століття, коли Ки­­їв­ська Митрополія була ущемлена російськими імператорами і синодальною Церквою у правах і привілеях, імператриця Анна заборонила новообраному Київському архипастирю Варлааму Вонатовичу носити титул митрополита і білий клобук і звела його титул до архиєпископа. Проте така несправедливість тривала недовго. Більш лояльна до українців імператриця Єлизавета знову надала право Київському святителю носити титул митрополита.

У 60-ті роки духовенство Українського Екзархату також поставило перед собою запитання: чому їх Предстоятель носить титул архиєпископа? У Москві в Синоді це пояс­нювали молодим віком Екзарха.

Але 25 лютого 1968 року архиєпископ Філарет був підвищений до сану митрополита.

Новий Екзарх, незважаючи на політику держави щодо Церкви, намагається хоч якось пожвавити церковну діяльність. Він активно відвідує єпархії і парафії, монастирі; відправляє богослужіння у Свято-Успенській Почаївській лаврі.

Архипастирські поїздки об’єднували, гуртували і підтримували духовенство, яке було зневажене безбожницькою владою, вселяли надію на краще в серця віруючих. Значно молодшим стає вік єпископату і духо­венства. Припиняється закриття церков. Деякі храми отримують дозвіл на ремонт після довгих років за­бо­ро­ни. Відновлюється видання журналу “Православний вісник”, а також “Церковного календаря” з богослуж­бовими вказівками і уставом. Вида­ється вперше за кілька десятиліть багатотисячним тиражем “Молитво­слов” церковнослов’янською мовою в українському фонетичному варіанті. До 1000-ліття Хрещення Руси започатковується праця перекладу Святого Письма українською мовою. До цієї роботи митрополит Філарет залучає найкращих мовознавців, літераторів і консультантів. Після кількох років праці з’являється “Новий Завіт” українською мовою, що й досі користується повагою і вва­жається одним з найкращих перекладів.

За церковні заслуги високопреосвященний Філарет нагороджується орденом святого благовірного князя Володимира І і ІІ ступенів, а також церковними нагородами Олександрійської, Антио­хійської, Єрусалимської, Чехословацької Православних Церков. 17 чер­вня 1971 року згідно з указом Святійшого Патріарха Пимена митрополит Філарет здобув право носити дві панагії.

Одночасно з трудами для благоустрою Україн­ського Екзархату, митрополит Філарет стає відомим у церковних колах різних конфесій як видатний екуменічний та миротворчий діяч. Саме в той час місію миротворництва було покладено урядом СРСР на православну Церкву.

Коли стала очевидною нездоланність Церкви в комуністичній країні, то її становище і вплив вирішили використовувати на міжнародній арені. Тепер Святійший Патріарх згадує, що постійна участь ієрархів Церкви в різних християнських форумах далеко виходила за рамки лише так званої миротворницької політики колишнього СРСР. Спілкування з світом давало можливість зрозуміти правду і знайти істину. Керуючись євангельськими заповідями, на ці зустрічі і розмови легко йшла християнська світова спільнота, представники якої все частіше і частіше відвідували Радянський Союз.

Митрополит Філарет стає членом Комісії Священ­ного Синоду з питань християнської єдності та міжцер­ковних відносин. Як член або голова делегації, владика Філарет від 1961 року відвідав майже 100 країн. Його голос було чути на конгресах, асамблеях і конференціях, які обговорювали питання миру і злагоди у світі. Митрополит Філарет взяв участь у двох асамб­леях Конференції Європейських Церков; у всесвітніх конференціях “Релігія і мир” у Кіото (Японія, жовтень 1970) і в Лувені (Бельгія, серпень 1974), був членом делегації Російської Православної Церкви на ІV і V Асамблеях Всесвітньої Ради Церков, ІІ-V Всехристиянських Мирних Конгресах (ВМК). На ІІІ Конгресі він був обраний членом Робочого комітету ХМК, а з квітня 1978 року митрополит Філарет – віце-президент ХМК і голова Комітету продовження роботи ХМК на V Всеукра­їнському Мирному Конгресі. З 1977 року митрополит Філарет – член Всесвітньої Ради Миру.

Участь у миротворницькій діяльності принесла Українському Екзарху великий авторитет серед світової громадськості. У листопаді 1998 року, коли Святійший Патріарх Філарет перебував з архипастирським візитом у США, на одному із прийомів конгресмен США вручив Його Святості грамо­ту, в якій написано, що Конгрес США високо цінує діяльність і невтомну працю владики Філарета на благо миру та для зменшення небезпеки виникнення холодної війни в 70-х – 80-х роках.

Митрополит Філарет не переставав працювати на ниві богослов’я. У 1970 р. його обрали почесним членом Московської Духовної Академії, а в 1973 році – Ленінградської. Митрополит Філарет – автор багатьох богословських праць та доповідей на нау­ково-богословських зустрічах та конференціях. В 1979 році Будапешт­ська Реформатська Духовна Академія удостоїла митрополита Філарета ступеня почесного доктора богослов’я. В 1984 році йому присвоїли ступінь доктора богослов’я honoris causa Богослов­ського факультету Яна Гуса (Прага).

Свою невтомну працю митрополит Філарет поєднує із постійним звершенням богослужінь у Володимирському кафедральному соборі. Його палкі проповіді глибоко проникали у душу кожного віруючого. Потреба у молитві у високопреосвященнійшого Екзарха України була такою високою, що часто, повертаючись із закордонних поїздок, він з вокзалу або летовища, не відпочиваючи, їхав відразу на всенічну чи літургію до Володимирського собору.

У 80-х роках, як перший член Священного Синоду Російської Православної Церкви, митрополит Філарет працював над підготовкою до величного ювілею 1000-ліття Хрещення Руси. Зобов’язувала до цього і старовинна Київська кафедра, яку він посідав вже майже 20 років. Через похилий вік Патріарха Пимена комі­тет з підготовки до 1000-ліття Хрещення Руси очолив Митрополит Київський. Вперше святкування ювілею обговорювалося на засіданні Священного Синоду на початку 80-х років. І від­разу виникло запитання: “Як до цього поставиться кому­ністичний Кремль?” Адже святкування повинно пройти на високому рівні з запрошенням на ювілей гостей із-за кордону. Тому члени Синоду, а особливо митрополит Філа­рет, наполягали на необхідності облаштування нової резиден­ції для Патріарха Московського (йшлося тоді про повернення напівзруйнованого Свято-Данилового монастиря). Крім того, Церкві треба було повернути Свято-Успенську Києво-Печерську лавру. Серед членів Синоду в таке мало хто вірив, але час працював, як-то кажуть, на Церкву, і 1000-літній ювілей святкували в дещо інших політичних умовах. Прихід до влади М. Гор­бачова, проголошення курсу на так звану перебудову в другій половині 80-х значно змінили ставлення влади до Церкви. На першому прийомі у Кремлі саме митрополит Філарет по­рушив питання про повернення Церкві Києво-Печер­ської лаври. Через деякий час із великими труднощами, всупереч волі Першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, Києво-Печерську лавру повертають Цер­кві. Все це сталося під час Помісного Собору РПЦ. Митрополита Філарета терміново викликають до Києва і вручають рішення Ради Міністрів про передачу святині українського народу православній Церкві.

Святкування 1000-ліття Хрещення Руси, на яке з’їхалося багато гостей та делегацій від християнських Церков усього світу, проходило із величезним тріумфом у Москві та Києві. Під час молебня біля пам’ятника князю Володимиру пішов рясний дощ. Хтось говорив, що це Божа благодать, а хтось сказав: “Це вдруге святий князь Володимир окроплює нас святою водою”. Завершувалася епоха вульгарного державного атеїзму, доба гоніння на Церкву Христову, на Божий народ. Тільки на душі у митрополита Філарета було не зовсім радісно. Величаючи у похвалі-молитві святого рівноапостольного князя Володимира, Митрополит Київський і Галицький роздумував над клопіткими днями, що чекали на нього. Потрібно було впорядкувати передану те­риторію Даль­ніх печер Києво-Печерської лаври, відремонтувати келії і будівлі для бра­тії, відновити Київську Духовну Семінарію. З “потеплінням” для Церкви від­кривалося багато можливостей, а разом з тим – багато труднощів. Най­біль­ше митрополита Філарета терзали прикрі слова, що дуже запали в душу. Сказані вони були різко, підступно, під час святкувань: “Ух, подняли головы. Подождите, отпразднуете свое тысячелетие, и мы вам устроим...”

 

Хресною дорогою заради Української Церкви

 

“Справа автокефалії – незалежності – Української Церкви має важливе значення поруч з справою незалежності державної та майже в тій самій мірі стоїть більмом в оці тих, хто національне визво­лення українського народу вважає за кривду для “єдинаго русскаго народа”. Отож з боку природжених москалів і з боку “самоотверженных” землячків наших часто доводиться чути з приводу унезалежнення Української Церкви надто рішучі заперечення, з покликанням, звичайно, на церковні канони, які Україн­ська Церква мовбито тяжко при тому порушує. Такий сакраментальний аргумент звучить тим більш непереможно, що звичайно мало хто знає дійсну природу канону з погляду його змінності чи незмінності, а ще менше – зміст і характер канонів, що належать до даної справи. Тож можна безкарно оперувати канонічними аргументами в певності, що річевого заперечення не зустрінеш. В цьому випадку люди рішучої вдачі та гарячого наміру просто хапають летючі докази десь із повітря і ними впевнено оперують лише тому, що то придається до певної цілі. Насправді ж вся та аргументація може рахувати лише на цілковиту неосві­домленість загалу в цій спеціальній спра­ві, і всі ті загальні покликання на канони, на церковну практику, на порушення якихось церковно-правних вимог мають з церковним правом спільного не більше, ніж колись шукання філософського камін­ня мало спільного із справжньою хімією” (Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 4. В Царгороді. – Вид. УПЦ в США, 1966).

Українське Православ’я завжди було самобутнім, мало багато власних особливостей, зберігало традиції і звичаї народу. Навіть майже 300-літня опіка, “окормлєніє” з боку Російської Церкви не могло цього стерти. Як тільки з’являлась якась можливість відродитися, встати, звільнитися від такого “окормлєнія”, поставала Україн­ська Православна Церква. Третє її відродження припало на кінець 80-х – початок 90-х років ХХ століття. Церковно-національний рух за незалежну Українську Православну Церкву розпо­чався з найбільшої в той час єпархії Російської Православної Церкви – Львівської і невдовзі охопив усю Галичину. Для митрополита Філарета стала очевидною істина: якщо Радянський Союз розпада­ється, то в незалежній Україні має постати незалежна Церква. Полі­тичні події, зміни в українському бутті, підняття прапора боротьби за українське національне відродження – все це змушувало переглянути позиції Українського Екзархату.

Після смерті Патріарха Пимена у травні 1990 року Священний Синод Ро­сій­ської Православної Церкви таємним голосуванням обрав патріаршим Місце­блюстителем Митрополита Київського і Галицького Філарета. У деяких членів Синоду, відкрито налаштованих проти того, що відбувалося в Україні, обрання патріаршим Місцеблюстителем митрополита-українця викликало, м’яко кажучи, подив. “Как? Думали о другом (цим “іншим” мав бути Ленінградський митрополит Олексій /Рідігер/), а вышло совсем иначе,” – розвів руками Білоруський митрополит Філарет (Вахромеєв). Прохолодне ставлення до патріаршого Місцеблюстителя митрополита Філарета не можна було не помітити і на прийомі в Раді у справах релігій. Стало очевидно – серед єпископату Московської Патріархії погано провели роботу спецслужби, які робили ставку на Олексія.

Але попереду були ще Помісний Собор і вибори нового Патріарха. По єпархіях розійшлися таємні циркуляри із вказівками не влаштовувати величних зустрічей патріаршому Місцеблюстителю, бо, мовляв, Патріархом Філарет все одно не стане. Усю під­ступність стосовно патріаршого Місце­блюстителя показав Помісний Собор РПЦ 7-8 червня 1990 р., який обрав Патріархом Московським і всієї Руси митрополита Олексія (Рідігера). Напередодні Собору вже було відомо, хто буде новим Патріархом. Ченці Троїце-Сергієвої лаври відкрито говорили про те делегатам Собору і виступали в ролі “провидців”, запевняючи: “Хохол не может быть Патриархом Московским!” Митрополит Олек­сій заздалегідь виготовив іконки із патріаршим благословенням. Вибори розіграли за сценарієм, написаним навіть не в Свято-Даниловім монастирі, а швидше на Луб’янці. Тільки одне можна сказати напевне – Боже Провидіння берегло достойного ієрарха, митрополита Філарета, для України.

Події в Україні тим часом розвивалися досить стрімко. Єпископат Українського Екзархату став серйоз­но замислюватися над проблемами, що поставали на часі. Потрібно було змінювати статутне становище Церкви. Ініціатором цього став митрополит Філарет. 25-27 жовтня 1990 року Архиєрейський Собор РПЦ надає Українській Православній Церкві (так було перейменовано Український Екзархат) самостійність і незалежність в управ­лінні. Митрополит Філарет одноголосно обирається українським єпископатом Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Української Православної Церкви. Грамоту про таке статутне становище УПЦ вручив 26 жовтня 1990 року у Софійському соборі після Божест­венної літургії Патрі­­арх Олексій ІІ, якого Київ зустрів непривітно. Відбулися зіткнення між віруючими УПЦ і УАПЦ на Софійській площі. Бачачи, що УПЦ вислизає з його рук, Патріарх Олексій ІІ продовжував твердити: “Не дадим разорвать церковный хитон”.

Остаточно проблему статусу православної Церкви в Україні розв’язав путч серпня 1991 року. Останній демарш старих комуністів призвів до повного розвалу СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголошує Акт про державну незалежність України. Здійснилася віковічна мрія українців. Митрополит Філарет розумів, що Церква мала благословити цей акт і цим засвідчити свою повну підтримку волі народу.

1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі відбувся Помісний Собор Української Православної Церкви, який одноголосно ухвалив рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію. Увесь єпископат, духовенство, ченці, віруючі звернулися до Московського Патріарха Олексія з проханням надати канонічну незалежність Українській Православній Церкві. Через місяць, 1 грудня, волевиявленням українського народу на референдумі було остаточно підтверджено незалежність України, що ще раз переконало у правильності рішення Помісного Собору УПЦ. Бажання мати не тільки незалежну Укра­їнську державу, а й незалежну православну Церкву виявило 92 % людей, що голосували на референдумі.

В Москві занепокоїлися не тільки цер­ковники, але й спецслужби, які за­явили: “Якщо втратили полі­тичне володіння Україною, то ні в якому разі не упусти­мо духовної влади”. І тоді в Україну, під виглядом “благочестивих паломників”, посунули емісари з про­кла­ма­ціями, брудними листівками, погрозами, звинуваченнями: “Если от­колетесь от матери-Церкви – погибель,” – заявляли патрі­отичні “паломники”. Особливо запекло велась пропаганда проти автокефалії у монастирях. Це легко було помітити благочестивому православному україн­цю. І раптом три єпископи заявили про від­кликання своїх підписів під постановою Собору УПЦ. Стало очевид­ним – на єпископат УПЦ по­чали тиснути спецслужби. У “вєздє­чітаємом” журналі “Огонек” під керівництвом “прожектора перебудови” В. Коротича з’явилася стаття А. Нєжного проти митропо­лита Філарета. Зрозуміло, що каміння тре­ба жбурляти в Предстоятеля. Тому-то писали і писали нєжні, анісімови, геруки, речинські всілякі пасквілі, в один голос називаючи владику: “нєпотопляємий Філарет”. І тільки це було істинним – митрополит Філарет дійсно був непотопаючим у цій складній ситуації. Він твердо став на шлях незалежності Українського Православ’я, хоч Московська Патрі­архія як ніколи підло і підступно діяла проти Пред­стоятеля УПЦ. В один із лютневих днів 1992 року по Києву розклеїли листівки із повідомленням про намір замінити Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета на митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патріархії, також українця, але ревного захисника інтересів Російського Православ’я.

Єпископат Української Православної Церкви ще раз заявив про свою одностайність у підтримці рішень Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. В Москві вирішили скликати Архиєрейський Собор для остаточного визначення ставлення до питання україн­ської автокефалії. Негласно було проведено підготовку і роз­роблено сценарій дискредитації Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета. 1-2 квіт­ня 1992 року в Москві відбувся Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, який фактично від­мовив Українській Православній Церкві у наданні автокефалії. З грубим порушенням регламенту Собору, який фактично перетворився на пилатів суд, російський єпископат із люттю накинувся на митрополита Філарета. Чекати ж підтримки від українських єпископів, яких остаточно у Москві обробили, було справою марною. Патріарх Олексій ІІ вирі­шив неканонічним способом усунути митрополита Філарета з посади Пред­стоятеля Української Православної Церкви і замінити своїм ставлеником – митрополитом Ростовським і Новочеркаським Володимиром (Сабоданом).

Серед віруючих України таке рі­шення московських ієрархів викликало обурення і гнів. Духовенство, миряни стали на захист свого Предстоятеля. В кінці травня у Києві відбулася конференція духовенства і мирян на захист прав Української Православної Церкви, які грубо розтоптала Московська Патріархія.

Тим часом не обійшлося без ще одного збіговиська, яке на порушення канонів, статуту УПЦ і постанов Архиєрейського Собору РПЦ про само­стійність і незалежність в управлінні УПЦ, за вказів­кою Патріарха Олексія ІІ скликали в Харкові. Цей “Собор” і обрав ще одного митрополита Київського – Володимира (Сабодана). Натомість митрополита Філарета було позбавлено сану на Синоді в Москві. В такий спосіб Московська Патріархія “розв’язала” питання автокефалії української Церкви, пообіцявши ще раз повернутися до цього питання в 1995 році. Але минув уже й 1999 рік, а “віз і нині там”.

Митрополит Філарет не визнав рі­шень Московського Синоду і не підкорився їм, як незаконним, неканонічним та симоній­ним. Він розіслав Апеляцію до всіх Предстоятелів Помісних Православних Церков, у якій розкрив безглуздя московських синодальних рішень. 25 червня 1992 року в Києві відбувся історичного значення Всеукраїнський Православний Собор, який об’єднав дві гілки Українського Православ’я – УАПЦ і УПЦ – в єдину Помісну Українську Православну Церк­ву Київського Патріархату. Предстоятелем цієї Церкви обрали Патріарха Київського і всієї України Мстислава, його заступником – митрополита Філарета. Об’­­є­­д­­нання Церков підтримали більше як 3000 православних парафій, мільйони віруючих. Патріаршим кафедральним собором став Свято-Володимирський.

Парламент Української держави також відре­агував на церковні події в Україні. Постановою Президії Верховної Ради України Харківський Собор було визнано незаконним. Попри це, церковно-державна полі­тика в Україні залишалася недостатньо сформованою. З цього вміло користалися вороги Українського Православ’я і зуміли “протягти” митрополита Володимира (Сабодана) в Україну.

Митрополит Філарет продовжував відстоювати позиції Україн­ської Православної Церкви Київського Патріархату як законної правонаступниці УАПЦ і УПЦ. Швидко зростала кіль­кість пара­фій, зокрема в Київ­­сь­кій, Волинській, Рівнен­ській, Вінницькій областях і на Сході України. На території Свято-Михайлівського монастиря було відкрито Київську Духовну Академію і Семінарію.

На теренах України фактично сформувалися дві православні Церкви – українська і московська. Причому остання прикрилася назвою УПЦ, спеціально замовчуючи свою юрисдикцію і приналежність до Московського Патріархату. Розділення Церков, без сумніву, було інспіроване зовні Московською Патріархією. Але сили, які розуміли значимість Київського Патріархату у розбудові національної духовності і незалежності України, не могли змиритися із стрімким його зростанням, і тому “влаштували” ще одну Церкву під назвою УАПЦ, до якої правомірно можна додати приставку – нова (н). Цю УАПЦ (н), яку невдовзі очолив (вересень 1993) після розлучення у похилому віці зі своєю матушкою Патрі­арх Димитрій (Володимир Ярема), спеці­ально виставили проти Київського Патріархату як силу, що мала гальмувати справу створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Недаремно з печерських лаврських пагорбів звучали відгуки про УАПЦ (н), як про “дружню конфесію” УПЦ Московського Патріархату. До цієї “дружньої конфесії” “водворялісь” все нові й нові особи, як-от Ігор Ісіченко, колишній викладач-філолог Харків­ського університету, нині єпископ УАПЦ (н).

З скорботою зустріла українська паства звістку про смерть Патріарха Мсти­слава 11 червня 1993 року. Місцеблюстителем патрі­аршого престолу обрали архиєпископа Володимира (Романюка). А на Всеукраїн­ському Помісному Соборі 20 жовтня 1993 року Воло­димира, вже митрополита Чернігівського і Сумського, було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. Заступником Патріарха Поміс­ний Собор майже одноголосно (один проти) обрав митрополита Філаре­та. Патріаршество Володимира (Романюка) було для нашої святої Церкви досить спокійним, продовжувався процес її становлення і зростання. Збільшилася кіль­кість єпископів, які поставлялися на нові кафедри, переважно на сході України. Але підірване радянськими концтаборами здоров’я Святійшого Патріарха Володимира не давало йому можливості на повну силу керувати Київським Патріархатом. У цьому дбайливо і ревно допомагав йому досвідчений митрополит Філарет. Він супроводжував Патріарха в його архипастирських поїздках. Згодом митрополит Фі­ларет неодноразово підкреслював, що коротке патріаршество Володимира (Романюка) мало велике значення для збереження єдності Київського Патріархату, на яку зазіхали зовніш­ні і внутрішні вороги, що весь час підбурювали до нового розділення в Церкві.

14 липня 1995 року раптово помер Святійший Патріарх Київ­ський і всієї Руси-України Володимир (Романюк). Священний Синод, зібравшись у Києві 15 лип­ня, обрав патріаршим Місцеблюстителем заступника Патріарха митрополита Філарета. Похорон спочилого в Бозі Патріарха Володимира було призначено на вівторок, 18 липня 1995 року.

“Чорний вівторок” – так назвали цей трагічний день похорону Патріарха Володимира. Багатотисячну процесію з тілом покійного святителя зупинили на шляху до Софійського собору, кафедри київських митрополитів. Саме у цій українській святині мало лягти тіло спочилого Патріарха, як достойного правонаступника київських святителів. Зазомбовані загони беркутівців з палицями в руках і з сльозоточивим газом стали проти віруючих Київського Патріархату. Перша сутичка на Володимирській вулиці і побиття сотень віруючих біля стін Софій­ської дзвіниці довели шалене звірство і ненависть “нашої” влади, яка поставила собі за мету з похороном Патріарха Володимира поховати і Київський Патріархат, для якого цей день став дійсно днем випробовування, днем, коли вирішувалося: бути чи не бути? До цього часу ще не можна збагнути до кінця того, що сталося на Софій­ському майдані 18 лип­ня. Українська держава, влада нібито також україн­ська, український Президент – все дихає волею? Ні, далеко ні! Українському Патріарху не знайшлося достойного міс­ця. Його поховали біля стін Святої Софії зовні. Але Провидінням Божим Київський Патріархат вистояв проти безбожницьких темних сил, безглуздя і відсутності елементарної цивілізованості. Неабияку мужність і мудрість виявив тоді митрополит Філарет. Похорон Патріарха Володимира об’єднав навколо Київ­­­ського Патрі­архату усі національно-демократичні сили, інтелігенцію. На од­ній із прес-конференцій митрополит Філарет сказав: “Патріарх Володимир своєю смертю зробив значно більше, ніж за своє патріарше служіння”. І дійсно, його похорон став знаменням, своєрідним випро­бовуванням Української держави на незалеж­ність. І залишилася могила Патріарха біля стін наче для проповіді і постійного нагадування: “Не розхолоджуйтесь, не дрі­майте, бо ворог не спить”. Так, дій­сно, спочилий Патріарх і донині проповідує, бо ще не відбувся суд земний над беззаконниками. Та неодмінно буде Божий справедливий суд над святотатцями і вандалами.

 

Волевиявленням Святого Духа – 
проти московської анафеми

“Аксіос, аксіос, аксіос!” – прозвучало під склепінням величного Свято-Володимирського собору. Все­україн­ський Помісний Собор 20-21 жовтня 1995 року обрав нового достойного наступника київ­ських святителів Михаїла, Іларіона, Макарія, Петра, Патріархів Мстислава і Володимира – Патріарха Київського і всієї Руси-України, третього Патріарха Помісної Української Православної Церкви Київ­ського Патріархату Філарета. “Ви народилися в селі Благодатному і благодать Божа спочила над Вами”, – з такими вітальними словами звернувся до новообраного Патріарха постій­ний член Синоду, митрополит Львівський і Сокальський Андрій.

Інтронізація Патріарха відбулася 22 жовтня 1995 року у Свято-Володимирському кафедральному соборі. Хвилююче проходив сам чин патріаршої інтроні­зації. В багатьох священнослужителів і віруючих висту­пали сльози на очах від великої духовної радості, яку переживала паства Київського Патріархату. Згідно з чином, новообраного Патріарха садовили на Горньо­му місці найстарші постійні члени Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріар­хату – митрополит Львівський і Сокальський Андрій та митрополит Луцький і Волинський Яків. У своїй інтро­­нізаційній промові Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України окреслив головні напрямки церковної діяльності і праці щодо створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. З амвона промовляв Патріарх і святитель Української Церкви з великим досвідом церковного полі­тика і дипломата.

Після обрання Патріархом митрополита Філарета ставлення влади до Київського Патріархату дещо по­теп­лішало, але не настільки, щоб вважатися ідеальним.

На День Києва 1996 року Святійший владика Філарет освятив пам’ятник рів­ноапостольній княгині Ользі на Михайлів­ській площі. В день річниці смерті Патріарха Володимира на кошти Київської міськдерж­адміністрації встановлюється мармуровий надгробок на могилі. Ухвалюється рішення поки що не перепоховувати останків Патріарха Володимира.

Найвеличнішою акцією першого року діяльності Патріарха Філарета стала канонізація Київського митро­полита Петра Могили. Архиєрейський Собор, що від­був­ся у Свято-Володимирському соборі, 12 грудня 1996 року причислив до сонму святих найвидатнішого проводиря у тисячолітній історії Українського Православ’я, світильника віри православної Церкви Петра Могилу. До дня урочистої канонізації з’явилися друком “Требник” Петра Могили та його “Катехизис”. В засіданні сесії ЮНЕСКО у Парижі, присвяченому 400-літньому ювілею митрополита Петра Могили, брав участь і Святійший Патріарх Філарет, виступивши з промовою про святительський шлях славетного українського митрополита та його внесок у розбудову Українського Православ’я.

Тим часом у Москві не переставали думати, як дошкульніше зневажити Патріарха Філарета. Ще на Архи­єрейському Соборі в білокам’яній ухвалили рішення, що, коли Філарет не розкається, “да будет ему анафема”. Це набуло широкого розголосу в Україні. Філарет, тоді ще митрополит, відповів на це брошурою “До питання про церковні анафеми”, в якій не тільки роз’яснив суть анафем у Древній Церкві, а й викрив їх безглуздя в Московській Церкві. Через два роки, на лютневому Архи­єрейському Соборі РПЦ, таки проголосили анафему Патріарху Філарету. Священний Синод Української Пра­вославної Церкви Київського Патріархату відреагував на черговий “московський налигач” дуже короткою і зрозумілою заявою, у якій відзначив, що рішення Архиєрейського Собору РПЦ не має жодної канонічної сили над Предстоятелем незалежної УПЦ. Анафе­ма була останнім “церковним прєщєнієм” московських “благочестивців” і “святош”. Більшого вигадати вони вже не могли. Ось так Московська Патрі­архія віддячила одному з найвидатніших її ієрархів, невтомному трудівникові і багатолітньому Екзарху України. Прецедент в історії дуже цікавий. Колишнього кандидата на Московський патріарший престіл звели просто до “анафеми перед усім народом”. Якщо знову поверну­тися до патріарших виборів в Москві 1990 року, то слід згадати простісіньку правду – Московську патрі­аршу кафедру Олексій ІІ посів шляхом інтриг і втручання спецслужб у суто церковний процес. Це не означає, що її неодмінно мусив би посісти митрополит Філарет, який, до речі, про це ніколи не шкодував.

Анафема не мала ніякого впливу і значення в Україні. Навіть ієрарх Російської Церкви митрополит Кирил серед своїх заявив: “С анафемой получилось как всег­да, она ничего не дала и безрезультатна”.

...Другий рік патріаршества для Предстоятеля Укра­їнської Православної Церкви Київського Патріархату ознаменувався багатьма подіями церковного життя. 1997 року виповнилося рівно 500 років з дня мучениць­кої кончини святителя Макарія, митрополита Київ­ського і всієї Руси, мощі якого спочивають у Свято-Володимирському соборі. Перед ними кожного четверга митрополит, а нині Патріарх Філарет звершує службу з акафістом. Вірить в його небесне за­ступництво і молит­ву перед Богом за свою розділену паству. Святійший Патріарх Філарет 14 травня 1997 року у спів­­служінні багатьох ієрархів та духовенства очолив голов­ні урочистості. Життя святителя Макарія – це приклад ревного служіння Богові, Церкві, своєму народові. Укра­їн­ська Церква завжди мала дійсно достойних ієрархів. Як день всенародного покаяння і очи­щен­ня увійшло в історію Українського Православ’я 24 травня 1997 року. З ініціативи Патріарха Філарета згідно з Указом Президента України Л. Кучми почалося відновлення собору Золотоверхого Михайлівського монастиря. Закладення храму звершив Святійший Патріарх Філарет у присутності Президента України та високих посадових осіб. Нова сторінка історії Київського Патріархату розпочина­ється із відродження національної святині, зруйнованої 1935 року. У той сонячний день серед присутніх панував оптимізм, підкріплений ще й від­криттям пам’ятника Ярославу Мудрому, який зображений з макетом Софій­ського собору на долоні. Символічно, що ці дві події освячував Святійший Патріарх Філарет. Минуло трохи більше року, і Михайлівський собор із дзвіницею, старан­нями мера столиці Олександра Омельченка, постав в усій своїй величі. Значна сума коштів для відродження пам’ятки ХІІ століття надійшла від української діаспори.

Архипастирська праця Предстоятеля Української Православної Церкви Київського Патріархату триває. Наша Церква поповнюється новими єпископами, зростає кількість парафій. До 2000-ліття Різдва Христового з ініціативи Святійшого Патріарха Філарета створено церковно-громадський комітет для проведення заходів, присвячених знаменному юві­лею в історії християнства. Першим таким заходом на шляху до ювілею стала Всеукраїн­ська Між­народна Християнська Асамблея, проведена за участю Київського Патріархату в лютому 1998 року. З просторою програмною доповід­­дю “Різд­во Христове та його онтологічне значення для людства” виступає на цій Асамблеї Святійший Патріарх Філарет. В роботі Асамблеї, її круглих сто­лів взяла участь велика кількість науковців, церковних та громадських діячів. Київський Патріархат налагодив постій­ний діалог з інтелігенцією і знаходить в ній широку підтримку у своїй діяльності в духовній сфері.

Останні два роки можна назвати най­більш плідни­ми у трудах Святійшого Патрі­арха. Він об’ї­хав з архипастирськими патріаршими візитами майже всю Україну, зустрічався з єпископатом, духо­венст­вом, віруючими Черкаської, Вінницької, Івано-Франківської, Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської, Запорізької, Львівської, Полтавської, Донецької Житомирської, Кіровоградської єпархій. Історичним стає день, коли Святійший Патріарх Філарет освятив дзвіницю Михайлівського Золотоверхого монастиря. Постали з руїн церква Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогоща) у Києві, храм у селищі Зозів на Вінниччині, де у 20-ті роки діяла одна з перших парафій Україн­ської Автокефальної Церкви, очолювана Василем Липків­ським, багато інших храмів по всій Україні, які також урочисто освятив Святійший Патріарх.

Українська Православна Церква Київ­ського Патріархату є Помісною національною Церквою, Церквою всього україн­ського народу, що в Батьківщині і поза її межами живе. Тому зрозуміле піклування її Предстоятеля про паству, розсіяну по всьому світові. Святійший Патріарх Філарет двічі – у жовтні-листопаді 1998 року та у жовтні-листопаді 1999 року відвідав США з архипастирськими візитами, зустрічався з україн­цями, звершив богослужіння в багатьох зарубіжних парафіях Київського Патрі­архату.

* * *

– Якщо людство не поставить у своєму житті все на належне місце, якщо в центрі історії буде стояти людина, а не Бог, і якщо Бога не будуть люди сприймати як особистість, а тільки як безлике божество, розлите у всесвіті, то у третьому тисячолітті наша цивілізація піде шляхом самознищення. Кожна люди­на стоїть перед вибором життя або смерті, добра і зла. І від людства залежить, який шлях обрати у ІІІ тисячолітті. А це означає, що треба шукати насамперед “Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам” (Мф. 6, 33).

Ось настановчі слова Святійшого Патріарха Філарета на порозі третього тисячоліття.