В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

У Коринфській Церкві, заснованій трудами апо-
         стола Павла, відбулося розділення. Після відходу апостола з Коринфа туди прийшли лжеучителі і стали принижувати апостольське достоїнство св. Павла. Принижуючи ап. Павла, вони хотіли підвищити себе перед лицем коринфських християн. Лжеучителі настільки досягли успіху в своєму злому намірі, що християни розділилися на кілька груп, кожна з яких обрала собі главу – окремого вчителя. Дізнавшись про це, ап. Павло засмутився, бо, за словом Христовим, всілякий дім і всяке царство, яке розділилося само в собі, не може встояти. Це означає, що така ж доля чекала і на Коринфську Церкву. Щоб закликати всіх християн до єдності, ап. Павло написав до них послання, в якому виклав вчення про те, що Церква Христова єдина, що в ній не повинно бути розділень, що всі віруючі, причащаючись від єдиного хліба – Тіла Христового і від єдиної чаші – Крові Христової, входять у тісне єднання з Христом і стають членами Тіла Христового, маючи своїм Главою Христа, а між собою перебувають у таких взаємовідносинах, як голова, руки, ноги та інші члени тіла, – все ж разом складає єдине тіло.

Те, що колись відбувалось у Коринфській Церкві, те ж саме, тільки з іншої причини, відбувається в Українській Церкві. Православні українці роз­­ділилися на декілька церковних угруповань. Одні стверджують, що потрібно духовно підпорядковуватися Московському Патріарху, інші утворили Автокефальну Церкву на чолі зі своїм Патріархом, треті заявляють, що вони належать до Автокефальної Церкви, але управляються не Патріархом, а Синодом, четверті наполягають на тому, що в незалеж­­­ній державі, якою є Україна, православна Церква повинна бути теж незалежною від Московського Патріарха. І всі ці частини єдиної Української Церкви не спілкуються між собою.

Якби в Україні з’явився ап. Павло, він і сьогодні сказав би те саме, що він сказав Коринфській Церкві: “Хіба ж розділився Христос?” (1 Кор.1,13). І дійсно, хіба в усіх Українських Православних Церквах хрестять немовлят, дітей і дорослих не в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа? Або ті, хто приступають до Чаші Христової, причащаються не одних і тих самих Тіла і Крові Господніх?

Якщо ми, православні, причащаючись від єдиної Чаші Тіла і Крові Христових, з’єднуємось у Христі, то чому ми розділені між собою, живучи в єдиній державі і споживаючи один український хліб?!

Розділення єдиної Української Церкви – це не Боже діло!

Тоді, в Коринфі, зменшення взаємної любові призвело до розділення, і зараз в Україні відбулося подібне розділення через те, що через примноження беззаконь зменшилась у багатьох любов; тому, як коринфським християнам ап. Павло радив, що все в них повинно засновуватись на любові, так і нам, православним, які живуть в Україні, той же апостол сказав би: “Усе у вас нехай буде з любов’ю” (1 Кор.16,14).

Любов усе об’єднує, все з’єднує; любов – не просто християнська чеснота, це сукупність християнських чеснот, любов являє собою суттєву властивість Божу. Ап. Іоан сказав ще більше, він назвав Бога – любов’ю: “Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі і Бог у ньому” (1 Ін. 4, 16). Любов – всесвітній закон; все утворилося від Бога любові і все зв’язане любов’ю, люди створені для взаємної любові, яка зв’язує їх у сім’ї, в суспільстві, в державі. Батьки люблять дітей своїх і діти – батьків тому, що любов – це вроджене почуття. Почуття жалісливості і співчуття набувається не досвідом і не через науку, воно притаманне людській природі.

Як приємно бачити любов між батьками і дітьми, між чоловіком і жінкою! Як легко живеться в тих суспільствах, де взаємовідносини між людьми визначає любов, а не вигода і гроші.

Любов, як і всяка істинна християнська чеснота, не кричить про себе, як кричить на вулицях порок. Любов таїться від сторонніх поглядів, її пізнають тільки за її плодами; звичайно, коли це потрібно, – любов твердо заявляє про себе. Вона сміливо говорить правду, коли до цього спонукає неправда, від якої страждає ближній. Любов не боїться страждань і смерті, коли цього вимагає благо і спасіння того, кого люблять. Але коли це непотрібно, любов робить добро таємно. Часто любов знаходить себе в терпінні, в співчутті до немочей ближніх; вона носить на собі тягар інших, і це відбувається тихо й таємно, так що інші цього не помічають. Ось – жінка терпить гріх п’яного чоловіка, страждає від нього, через нього проливає сльози, і хто це бачить? Ось – цю жінку невинно ображають, звинувачують несправедливо, а вона мовчазно терпить, не віддає злом за зло, як глухий не чує і як німий не відкриє уст своїх. І хто це бачить? Хто це знає? Окрім того, хто страждає заради любові...

Якщо любов така природна, така корисна, така прекрасна, то чому вона так рідко спостерігається в повсякденному житті людей?

 Однією із головних причин зменшення любові є примноження беззаконь. Там, де збільшуються пороки, як результат – зменшується любов. Порочні люди нездатні на велику любов.

Самолюбство теж не сприяє примноженню любові. Надмірна любов до себе поглинає любов до інших. Самолюбство інколи руйнує найміцніші сімейні стосунки між батьками і дітьми, між чоловіком і жінкою, між друзями і між членами суспільства, які пов’язані спільними інтересами. Це буває тоді, коли кожний думає тільки про себе і про свої втіхи та насолоди, про свою честь, про свій спокій, але мало піклується про інших. Подружжя свариться тому, що кожен з них бажає, щоб тільки йому догоджали. Члени суспільства розділяються тому, що всякий шукає задоволення лише своїх інтересів, а не думає про користь для інших. І в розділенні православної Церкви в Україні можна бачити переслі­­дування особистих інтересів церковних діячів, інтересів окремих церковних угруповань, інтересів Церкви сусідньої держави.

Так беззаконня і пороки, що все більше і більше зростають, призводять до зубожіння любові, а зменшення любові – до розділення. Тому, якби ап. Павло прийшов до нас, то він сказав би те саме, що і коринфським християнам: “Усе у вас нехай буде з любов’ю”.

Амінь!