Житіє святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Ликійських, чудотворця

Великого чудотворця, помічника швидкого, і заступника перед Богом надзвичайного, святителя Христового Миколая виростила Ликійська земля в граді, що називається Патара, від чесних, благородних, правовірних і багатих батьків. Батько його був на ім’я Феофан, мати ж Нона. Ця благословенна двійня, що в законному шлюбі благочесно перебувала, всіляким же прикрашала себе доброчестям. За богоугодне життя своє, багато ж милостинь і велику добродійність сподобилися витворити святу віть, самі будучи коренем святим, і немов дерево, посаджене при витоку вод, дало плід свій у свій час. Народивши ж божественного цього отрока, нарекли його ім’ям Миколай, що означає «перемога»: справді-бо він над злом перемогою виявився, коли Бог так благоволив, і на спільну світові користь.

Після народження ж відразу мати його Нона від болю звільнилася і з того часу була неплідною аж до звільнення від тілесних пут. Сама природа визнавала, що неможливо іншого такого народити сина, але одного цього мати — першого і останнього, який з утроби материнської богонатхненною освятився благодаттю, перш ніж жити почав — благоговійно шанувати Бога, перш ніж груди ссати — творити чуда, перш ніж їсти навчився — постити. Бо по народженні своєму в купелі він три години стояв на ногах своїх сам по собі, ніхто не підтримував його, честь віддаючи стоянням тим Пресвятій Тройці, їй же пізніше мав бути великим служителем і заступником. Коли прикладався до грудей матері своєї, із сосків материнських упізнавався чудотворець: їв не так як зазвичай инші немовлята — а з правої лише груді молоко ссав, праворуч із благословенням мав отримати стояння. Але й пісником надзвичайним став: у середу-бо і п’ятницю раз їв із грудей молока, і то в пору вечірню по здійсненню звичайного для християн правила, з чого батьки його дуже дивувалися і який згодом мав бути пісник, розуміли. Постницького-бо того звичаю з пелюшок навчившись, блаженний ціле життя своє аж до блаженної кончини дотримувався, середу і п’ятницю проводячи в пості. Ріс літами, хлопець ріс водночас і розумом, і звичаями добрими, їх же від добрих батьків був навчений. І був як нива плодовита, добре зерно навчання в себе прийняв і проростив, нові ж кожного дня доброго звичаю плоди приносячи. Коли прийшов час, відданий був на науку Божественного Писання. Він же природного розуму бистротою і Духа Святого настановою за малий час велику осягнув Премудрість. І скільки в книжному навчанні встиг, настільки добрим Христового корабля стерновим і досвідченим словесних овець пастирем мав бути; досконалий був у навчанні слова. Досконалий і в житейських справах виявився: від друзів суєтних і бесід марнотних ухилявся всіляко, з жінками говорити або оком на лице жіноче поглянути берігся вельми і, втікаючи від того, від співперебування з такими особами тримався на відстані. Уберігши ж справжню цноту, чистим розумом завжди Бога бачив і у святій Церкві завжди перебував, як сказано: «Хотів мешкати в Домі Бога мого». І тоді багато цілими днями і ночами на богомислениій молитві і при читанні Божественних Книг проводив, духовного розуму навчаючись, і звідти божественними збагатився благодатями Святого Духа, для нього ж збудував у собі дім достойний, як написано: «Ви є церквами Бога живого, і Дух Божий живе у вас». Маючи ж у собі живого Духа Божого, добродійний і чистий юнак виглядав цілий духовний, духом палав, для Господа працюючи, і не можна було в ньому побачити ні трошки юначої вдачі, але старого мужа звичай, через що для всіх став предивним і чесним. Так-бо як старий чоловік, маючи звички юного, стає посміховиськом для всіх, так і юний, маючи звичаї мужа старого, всіма з подивом шанується. Недоречною є в старості юність, чесна ж і красна в юності старість.

Був же блаженному стриєм єпископ града того, однойменний йому, Миколай-бо називався, на його ж честь цьому молодшому Миколаю ім’я дали. Той-бо стрий, бачачи небожа свого, що робив успіхи в доброчинному житті і від світу всіляко відсторонювався, радив батькам його, щоб віддали його на службу Богові. Вони не перечили, щоб дарувати Господові чадо своє, самі-бо як дар від Нього прийняли, бо написано в давніх книгах про них, що неплідними були і, вже втративши надію на народження дитини, багатьма молитвами, і сльозами, і милостинями від Бога собі цього сина випросили і Тому, Хто дарував його, принести в дар не пожаліли. Прийнявши ж юного старця, що мав сивину мудрості і вік старости життя непорочного, єпископ вивів його у священичих чинах на пресвітерство. Коли ж його хіротонізував, звернувся до людей, що в церкві були; сам, наповнившись Духа Святого, пророкував, говорячи: «Це, брати, нове бачу сонце, що краєм землі сходить і печальним милостиву втіху несе. О блаженне же стадо, що мати собі цього пастиря сподобилося! Він-бо добре випасе заблукалі душі і на пасовиську благочестя вигодує їх, і помічником швидким для тих, хто в біді виявиться». Це ж пророцтво потім і насправді збулося, як наступна явить повість. Прийнявши на себе пресвітерський сан, святий Миколай труди до трудів докладав, у чуванні, і в пості, і в безупинній молитві перебуваючи, і безплотних V смертному своєму тілі наслідувати намагався. Так, як ангел, жив, день за днем душевною добротою більше процвітав і видавався церковного правління достойним. У той час стрий його, єпископ Миколай, захотів іти в Палестину, щоб там місцям святим поклонитися, отож поручив все господарство церковне небожеві своєму, цьому єрею Божому, святому Миколаю. Той-бо, місце іншого займаючи, про церковне господарство всіляко піклувався, так, як і сам єпископ, стрий його. Тоді батьки його, життя тимчасове покинувши, до вічного життя переселилися, святий же Миколай, спадкоємцем маєтку їхнього бувши, роздав його потребуючим. Не дивився на швидкоплинне багатство ані про примноження його не турбувався, але всіх мирських бажань відрікся, намагаючись одному Богові всім серцем посвятитися, до Нього ж і говорив: «До Тебе, Господи, підношу душу мою, навчи мене творити волю Твою, бо Ти є Бог мій. На Тебе покладаюся з утроби, з лона матері моєї Богом моїм Ти є». І була рука його розпростерта до потребуючих, як ріка многоводна, що тече потужними струменями. Щоб його пребагаті милості краще можна було збагнути, одна з багатьох милосердних його справ була така. Був один муж в граді тому зі славних і багатих, що потім дуже зубожів, безславний і бідний став, бо віку цього життя непостійне є. Мав же муж той три доньки, з лиця дуже гарні. І коли вже всього потрібного забракло йому, що зовсім не мав ні їжі, ні одежі, надумав доньок своїх на шлюб нечестивий віддати і дім свій розпусним зробити, через велику свою убогість, щоб звідти прибутки мати, собі ж і отроковицям придбати одяг та їжу. О горе, в які ганебні думки заганяє злиденність остання! Так-бо той муж у лукавих помислах роздумував і в діло ж намір свій поганий окаянно впровадити хотів. Добрий Бог, не бажаючи в загибелі єство людське бачити, але до бід наших чоловіколюбне схиляючись, вклав благість в серце угодникові своєму святому ієрею Миколаю і до мужа, що гинув душею, таємним натхненням на допомогу його відіслав, того, що в убогості, утішаючи і від падіння гріховного застерігаючи, бо про останню мужа того злиденність святий Миколай чув і, про злі його помисли Божим одкровенням дізнавшись, зжалився вельми над ним і благодійною своєю рукою від убогості і гріха його з доньками, як із вогню, викрасти замислив. Проте не захотів відкрито прийти до мужа і про благодійність свою йому розповісти, але таємно щедру йому милостиню подати задумав. Це ж із двох причин: щоб і самому марної людської слави уникнути, розумів-бо сказане в Євангелії: «Почуйте: не чиніть милостиню вашу привселюдно», і щоб того мужа, що був колись багатим, але у бідність велику прийшов, не посоромити. Бачив-бо, як то тяжко жити тому, хто з багатства і слави у бідність впав, бо соромиться його душа, відтворюючи в пам’яті попереднє благополуччя. Через те незвичне зробити замислив, за словами Христовими: «щоб не знала ліва, що робить права». Настільки-бо втікав від людської слави, що і від того самого, якому чинив добро, намагався себе утаїти. Великий-бо клунок золота взявши, опівночі до дому мужа того прийшов і через одне віконце в дім йому вкинув — сам швидко у свій дім повернувся. Зранку ж, вставши і клунок знайшовши, чоловік розв’язав його і, золото побачивши, настрашився і думав, що йому ввижається: боявся, що це золото видиме обманом виявиться, бо такого благодійника нізвідки не чекав. Тому ж, кінчиками пальців золото обертаючи, дивився вивчаючи і, побачивши, що справді так є, утішився і дивувався, і гарячі від радости пролив сльози. Багато ж роздумував собі, хто б то міг йому це добро зробити, і, не здогадуючись, Божому промислові те зарахував, безперестанно Йому дякуючи, хвалу підносячи Господові, що про всіх піклується. І так одну з доньок своїх, найстаршу, зразу заміж віддав, дане ж золото, якого було достатньо, на віно їй дав. З того дізнався дивний Миколай, що по волі його зробив муж той, приємно йому було. І знову був готовий і другій доньці його таку ж вчинити милість, намагаючись дівицю законним шлюбом вберегти від гріха беззаконного. Другий-бо, рівний попередньому, клунок золота приготувавши, вночі таємно від всіх у дім старцевий через те ж вкинув віконце. Зранку ж убогий чоловік, вставши, знайшов знову золото, подібне першому, і також почав і тому дивуватися, і на землю ниць впав, гарячими сльозами обливаючись, говорив: «Боже і Подателю милости, і Будівничий нашого спасіння, що спершу викупив мене кров’ю Своєю, нині ж дім мій з дітьми від сітей чужих викуповуєш золотом, Сам покажи мені того, хто служить милосердному Твоєму бажанню і людинолюбній Твоїй благості. Покажи мені того земного Ангела, що береже нас від гріховної загибелі, хай знаємо, хто це такий, що від принизливої нам убогості рятує і від злих зумисних намірів вибавляє. Це-бо по милості Твоїй, Господи, таємно щедрою угодника якогось Твого рукою мені вчинене, і другу доньку по закону мужу віддам і так уникну ловлення диявола, що хоче нечестивим прибутком помножити велику, о горе, мені згубу». Тоді муж той, молився Господові, дякуючи Йому за благостиню, вчинив шлюб і другій своїй доньці, покладаючись в тому на Бога і щиру на Нього надію поклавши, що і про третю доньку його подбає і чоловіка їй любого законом мати подасть, пославши йому знову достатньо на ту потребу золота таємною добродійною рукою. Ще ж до того не спав вночі, стеріг, щоби змогти благодійника свого почути і бачити його сподобитися, щоби дізнатися, хто і звідки приносить йому золото. І тут за короткий час очікуване зближається: прийшов-бо і втретє Христовий угодник Миколай тихою ходою і на тому, що завжди, місці будучи, такий же вузол золота знову через те ж віконце вкинув і швидко додому повернувся. Батько ж дівчат, почувши, що золото вкинене у вікно, як міг, біг за тим, хто приходив. Наздогнавши ж і впізнавши, хто є, — не був невідомим святий через добродійність свою і знатність роду, — впав до ніг його, цілуючи їх, ізбавителем його називаючи, і помічником, і спасителем душ, що в останню вже погибель зійшли. «Це-бо, — каже, — завдяки твоїм щедротам підняв мене великий в милості Господь. Давно загинув би я — окаянний батько з доньками — дощем вогню содомського, горе мені! І ось нині тобою врятовані і від гіркого падіння гріховного визволені». Та й багато що зі сльозами говорив до святого. Той же ледве підвів його на ноги і клятвами душу того закляв, щоб ніколи в житті своєму нікому не розповідав про те, що трапилося. Ще багато на користь чоловікові тому мовивши, святий відпустив його у дім свій. Ось із багатьох його діл милосердних одне розповіли, щоб звідси стало відомо, який був до убогих милостивий. І якщо б про милосердя його по одному розповідати, які щедроти потребуючим явив, скількох спраглих напоїв, і нагих одягнув, і скількох із боргів викупив, то не вистачило б часу розповісти.

По цьому преподобний отець Миколай вирішив йти в Палестину, і там святі місця побачити, і поклонитися їм, де ж Господь Бог наш Ісус Христос пречистими Своїми плотськими ходив ногами. Коли-бо кораблеплавці плили напроти Єгипту, нічого ж не знаючи про те, що їм має бути, Святий Миколай, пливши з ними, передбачив, що має бути шторм, і буря, і зіткнення вітрів лютих. І про те передрікши їм, казав, що самого бачив лукавого ворога, що вліз до корабля і його з людьми на глибину занурити хотів. І зразу в той час раптова якась найшла смута, потемніла хмара, була буря сильна і збурення моря велике. Ті, що плили, дуже злякалися загрози смерті і просили святого Отця Миколая, щоб допоміг їм, бо гірко в безодні потерпали і від біди, що мала статися, рятунку не сподівалися. «Якщо ти, святче Божий, не поможеш нам молитвами своїми до Бога, то зараз погрузнемо в безодні цій і загинемо». Він же їм дерзати звелів, на Бога ж надію покласти і швидкого визволення безсумнівно сподіватися — сам почав ревно молитися до Господа. І зразу упокорилося море, і в тишу велику залягло, і все печальне в радість перетворилося. Богові ж і Його угоднику святому отцю Миколаю всі вдячність підносили і двом речам дивувалися: пророкуванню шторму і розрішенню суму. Коли це було, хтось із кораблеплавців вгору щогли виліз, так, як звичайно задля якоїсь потреби: і коли вже звідти злізти хотів, посовгнувся, згори впав посеред корабля і забився на смерть, бездушно лежав. Святий же Миколай, ще до кликання на допомогу готовий, молитвою воскресив його і не мертвим, а сном обійнятим його зробив і живим плавцям віддав. Після цього, вітрила всі розкривши і зручний вітер маючи, добре плили і тихо до берега олександрійського пристали. Там же угодник Божий святий Миколай багато хворих зцілив і бісів з людей вигнав, і скорбних утішив, відтак знову дорозі в Палестину мав намір віддатися. І досягнув святого граду Єрусалиму, зійшов на Голготу, де ж Христос Бог спасіння вчинив людському роду, на хресті пречисті Свої простягши руки. Там гарячі виливав молитви із серця, що горіло любов’ю, вдячність посилаючи Спасителеві нашому. Обійшов же і всі святі місця, всюди достойно поклоняючись. І коли вночі хотів увійти до святої церкви на молитву, двері церковні, що були замкнені, самі відчинилися, даючи вхід безперешкодний для нього, йому ж і небесні ворота були відчинені. Затримався ж у Єрусалимі досить часу, готуючись іти в пустелю, але якимось божественним згори голосом був повідомлений, щоб на батьківщину свою повернувся. Все-бо на користь нашу влаштовує Бог: не хотів, щоб той світильник під сподом був пустельним, його ж приготував на свічник Ликійської митрополії. Знайшов-бо корабель, домовився з кораблеплавцями, щоб на батьківщину йому плисти. Вони ж лукаве діло зробити замислили — скерувати плавання в иншу країну, не Ликійську. Коли ж сів на корабель і від берега пустився, побачив святий Миколай, що не на батьківщину його корабель пливе; скоро до ніг корабельників припавши, просив їх, щоб спрямували шлях в Ликію. Ті ж, на нього не зважаючи, в наміряну собі країну пливли, не знаючи, що Бог свого угодника в печалі не залишить. І тут якась буря, дихнувши супротивна, корабель в інший бік повернула і в Ликію швидко погнала, тим злим кораблеплавцям неминучою загрожуючи бідою. І так Миколай святий, Божою силою морем несений, до батьківщини своєї причалив. Незлобливий, він нічого поганого тим підступним ворогам не вчинив, ані гніву не виказав, ані якогось ненависного слова не вимовив, але з благословенням у свою країну їх відпустив. Сам же прийшов до монастиря, якого же стрий його, єпископ Патарський створив і святим Сіоном назвав; і там святий Миколай всім братам вельми бажаним виявився: з любов’ю-бо великою його, як ангела Божого, прийняли, насолоджувалися богонатхненними словами його і користали з рівноапостольного його життя, і наслідували добрих звичаїв — ними ж прикрасив Бог вірного раба свого. У тому монастирі святий Миколай усамітнене для себе життя і найзручніше для богомислення місце, як пристань тиху, знайшов, решту часу життя свого провести, не виходячи, сподівався. Бог же інакшу путь йому вказував, не благоволіючи, щоб той багатий всіма доброчинствами скарб, якими ж світ збагатитися мав, схований був, ніби на полі в землю закопаний, в осібному монастирі в малій келії замкнений, але хай для всіх явним буде, і тими духовними скарбами хай здійснюється духовна купівля, що багато душ придбає. Одного разу святий, стоявши на молитві, почув голос зверху: «Миколаю, в народний подвиг увійди, якщо хочеш мати від мене вінець». Цей голос почувши, Миколай злякався і думав, чого хоче голос той, чого від нього чекає. І знову чув голос, що говорив: «Миколаю, не та це нива, на якій маєш мені принести той плід, на який чекаю, але до людей обернися, щоб прославилося у тобі ім’я моє». Тоді Миколай святий зрозумів, що Божа воля — залишити самотність і піти послужити людському спасінню. Думав-бо, куди має податися: чи на батьківщину свою, в місто Патар, до знайомих, чи деінде. І надумав, боячися суєти між знайомими і людської уникаючи слави, в інший град піти, де б ніхто його не знав. У тій же Ликійській землі є град преславний, що називається Мири, всієї Ликії митрополія. У той-бо град святий Миколай, Божим промислом ведений, прийшов, і ніхто ж його там не знав. Був же як один з убогих, не мав де голови прихилити, лише перебивався в домі Господньому, єдине маючи пристанище — Бога. Тим часом переставився архієрей граду того Іван, усієї країни Ликійської Архієпископ і Першопрестольник. І зібралися всі єпископи тої країни в Мирах, щоби вибрати на той престол достойного мужа. Різні-бо мужі, чесні і благорозумні, на те іменувалися і вибиралися, і незгода була велика. Отож деякі, ревністю божественною спонукані, вирішили, що не людського вибору то справа, а Божого укладу, і належить за те молитися, щоб Сам Господь явив, хто достойний такий сан прийняти і пастирем всієї Ликії бути. Усі-бо, доброї тої ради послухавши, вдалися до ревної молитви і посту. Господь же волю тих, що бояться Його, творячи і молитву їхню слухаючи, одному з них — єпископу найстаршому — своє благовоління відкрив таке. Коли той стояв на молитві, явився ясний муж і звелів йому, щоб при дверях церковних вночі прийти і стати, і спостерігати, хто швидше за всіх до церкви увійде. «Той є, — каже, — моїм спонуканий Духом. І, прийнявши того чесно, архієпископом поставте, ім’я ж мужеві тому Миколай». Таке божественне видіння бачивши і наказане у видінні чуючи, єпископ иншим єпископам повідомив. Вони ж, чувши те, взялися за молитву трудолюбно. Той єпископ, що бачив одкровення, став на місці, де у видінні йому було наказано, і чекав пришестя бажаного мужа. Коли ж був час утрені, святий Миколай, Духом ведений, швидше від усіх до церкви прийшов: мав-бо звичай опівночі на молитву ставати і на початок, випереджаючи всіх, до церкви на ранішні приходити співи. Коли ж зайшов до притвору, озвався до нього єпископ, що видіння того сподобився, і каже йому: «Як, о дитино, називаєшся?» Він же мовчав. Цей же наполегливо допитувався його, а святий покірно і тихо йому відповідав: «Миколай називаюся, владико, раб святості твоєї». Божественний же той муж, коли покірні ці і смиренні слова почув, то зрозумів не з імені, передреченого йому у видінні, що Миколай називається, а зі смирення, як тихо і покірно відповів. І впізнав, що той є, про кого ж благоволить Бог, бути йому первопрестольником Миреиської Церкви. Не був же несвідомий, на кого дивиться Господь: «на покірного [Писання говорить], і мовчазного, і смиренного серцем». І втішився дуже, ніби ж якийсь таємний отримав скарб. І зразу взяв його за руку, говорячи: «Іди за мною, дитино». І привів чесно до єпископів. Вони ж, сповнившись божественної насолоди і духовної втіхи через віднайдення мужа, Богом вказаного, посеред церкви його привели. Слава ж про це кругом розійшлася, збіглося, швидше від крилатих, багато люду незчисленного. Єпископ же, що бачив видіння, велегласно до всіх промовив: «Прийміть, брати, свого пастиря, його ж вам помазав Дух Святий і йому ж душами вашими правління здійснювати поручів, його ж не людське зібрання, але Божий суд поставив. Ось нині маємо того, кого бажали і кого шукали, нині знайшли і прийняли. Він добре нас пастиме і наставлятиме, не покиньмо надії, щоб добре стати перед Богом в день явлення Його і одкровення». Багато ж людей підносили вдячність Богові і невимовно веселилися, а святий Миколай відмовлявся той сан прийняти, не терплячи хвали людської. Проте всім священним і мирським собором впрошений був і, не бажавший, на архієрейський престол зійшов, бо й видінням Божим про це повідомлений був, яке бачив перед смертю архієпископською, про що святий Мефодій, патріарх Царгородський, пише таке: «Одної ночі святий Миколай бачив Спасителя нашого у славі, що стояв біля нього і книгу йому Євангельську, золотом і маргаритами прикрашену, подавав. З іншого ж боку святу побачив Богородицю, що клала йому на плечі омофор святительський. І після видіння того минуло кілька днів, і переставився Іван, архієпископ Мирейський. Миколай того граду архієпископом поставлений був». Те видіння пам’ятаючи і благовоління Боже ясно бачачи, ще ж і соборного прошення не зневажаючи, святий Миколай прийняв паству. Священний же собор єпископів із кліриками все, що до освячення належало, над ним здійснивши, свято радісне творили, тішачись богоданим своїм пастирем, святителем Христовим Миколаєм. Так Божа Церква прийняла собі світлого світильника, не в куті поставленого ані під сподом не схованого, але на достойному його місці поставленого, на свічнику архиєрейства і пастирства, на ньому ж світло сіяло, справедливо утверджуючи слово істини і всі благочестиві заповіді, здорово думаючи і навчаючи.

На початку пастирства свого, говорив сам до себе угодник Божий таке: «О Миколаю! Цей сан і це місце потребує інших звичок, тепер вже не для себе, але для інших живеш». Хотів же овець своїх навчити добродійності, свого добродійного життя не криючи вже, як спершу. Бо раніше тільки Бог знав, як провадив життя своє, працюючи для Нього тайно, на архієрействі же всім було відкрите перебування його, не заради марнославства перед людьми нескрите, але задля користі і примноження Божої Слави, щоб сповнилося сказане в Євангелії: «Так хай засвітиться світло ваше перед людьми, щоб побачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого, що на Небесах». Усіх добрих діл був дзеркалом для стада свого й образом для вірних [за Апостолом ] — словом, життям, любов’ю, духом, вірою і чистотою. Вдачею був лагідний і незлобливий, духом смиренний і всілякої зверхности сторонився. Одяг його був простий, їжа пісна, її ж повсякчас лише раз на день куштував, і то ввечері. Увесь день вправлявся в належних сану його ділах, вислуховуючи потреби тих, хто до нього приходив, і двері дому його для всіх були відчинені, бо добрий був до всіх і благоприступний, сиротам батько, убогим милостивий податель, утішитель для тих, хто плаче, помічник ображеним і всім великий добродійник. На допомогу ж у пастирських трудах своїх до церковного правління знайшов двох радників, добродійних і благорозумних, пресвітерським саном вшанованих, — Павла Родійського і Феодора Аскалопита, мужів, усім грекам знаних. І так пас добре повірене йому словесних овець Христових стадо. Заздрісне ж око лукавого змія, — він ніколи не припиняє нападати на Божих рабів; не терплячи бачити квітучого в людях благочестя, почав гоніння на Церкву Христову через нечестивих царів римських — Діоклитіяна і Максиміяна. Від них же вийшов тоді наказ, щоб усі вірні відреклися Христа і поклонилися ідолам: тих, хто не покориться ж, хай змушують путами, і в’язницями, і важкими муками, врешті, насильницькою смертю хай будуть покарані. Така згубна буря і Мирейського граду досягла скоро, донесена шанувальниками темного нечестя. Блаженний же Миколай в граді тому старійшиною був всім християнам, вільному народові проповідуючи Христове благочестя, і за Христа постраждати готовий був — через те взятий був нечестивими катами і в темницю посаджений з багатьма християнами. У ній же часу немало пробувши, багато зла витерпів, голод, і спрагу, і тісноту терплячи в’язничну. Співув’язнених же своїх годував словом Божим, напоював солодкими благочестя водами, повертаючи в них віру в Христа Бога і на непорушній основі ноги їхні ставлячи й утверджуючи у вірі Христовій міцними бути і вперто за істину терпіти. Тоді знову свобода християнам дарувалася, і, як сонце по темних хмарах, благочестя засяяло, ніби якась тиха прохолода після бурі прийшла: чоловіколюбно-бо Христос на свій спадок подивився, знищив нечестивих владу, викинув із царства Діоклитіяна і Максиміяна і разом з ними тих, що еллінству служили, забрав із середини. І відновив людям своїм силу спасіння явленням Хреста великому цареві Константину, йому ж Римську вручив державу. Він же, єдиного Бога пізнавши і надію на нього поклавши, переміг всіх противників силою Хреста святого. І тих, що раніше царювали, суєтну надію стратив, зруйнувати звелів ідольські храми, християнські ж церкви звести. Тих, що були замкнені у в’язницях через Христа, на свободу випустив і великими їх похвалами, як хоробрих воїнів, вшанував, і повернулися сповідники Христові кожен на свою батьківщину. Тоді і Мирейський град знову прийняв пастиря свого, цього великого архієрея Миколая, мученика волею і безкровного вінценосця. Він же, благодать Божу в собі маючи, за звичаєм своїм зцілював страждання і недуги людські — не лише самих вірних, а й невірних. Через велику Божу благодать, що в ньому була, багато чим прославився і здивував, і вельми всіма люблений був. Світився-бо сердечною чистотою і, всіма дарами Божими наділений, працював для Господа свого в преподобності і правді. Було ж тоді ще ідольських капищ багато, до них же люди нечестиві бісівською схилялися любов’ю, і немало загинуло і з Мирейського граду людей. Божественний же Архієрей ревністю до Бога розпалився, всі ті місця пройшов, капища ідольські руйнуючи і в прах перетворюючи, стадо ж своє очищуючи від скверни бісівської. Так святий Миколай, з духами лукавими воюючи, прийшов і на Артемідине капище, що було вельми прикрашене і превелике, — солодке мешкання бісам. На них же більше святий розлютився, ніж на нечистий храм той, його ж і зруйнував до основи, високу споруду із землею зрівняв, а той, що в землі, фундамент розкидав у повітрі. Лукаві ж духи, ніяк не мігши стерпіти приходу святого, плачевні випускали голоси, страшно верещали і втікали переможені, і зі своїх місць вигнані були зброєю молитов непереможного Воїна Христового Святителя Миколая.

Після цього благовірний цар Константан, бажавший утвердити віру в Христа Бога, звелів Собору Вселенському бути у граді Нікеї. Там же святі отці, зібравшись, благочестя відкрито проповідували, Арієву ж єресь і самого з нею зломудрого і сіючого кукіль єретика прокляттю передали. Рівночесно ж із завжди сутнім Отцем Сина проповідували, що мир святій божественній апостольській Церкві дав. Тоді і цей чудотворець Миколай, на тому ж Соборі один із трьохсот вісімдесяти святих отців був, доблесно став проти Арієвого злослів’я, і разом зі святими отцями догми православної віри утвердив, і всім дотримуватися віддав. Розповідає ж про нього Іван, монах студитський, що Миколай божественною ревністю, як другий Ілля, розпалився, під час Собору наважився Арія не лише словом, але й ділом осоромити, ударивши його в щоку, чим святі отці обурилися і за те діло, що посмів зробити, забрали в нього архієрейську відзнаку. Господь же наш Ісус Христос і преблагословенна його Мати, згори на подвиг святого Миколая дивлячись, в ділі, що насмілився вчинити, благоволили і ревність його божественну похвалили, бо таке ж видіння, як і він сам перед поставленням своїм на архієрейство бачив, дехто з достойніших святих отців бачив: з одного боку від нього — Христа Господа з Євангелієм, з другого ж — із омофором Пречисту Діву Богородицю, що відняте в нього повертали й подавали. І пізнавши, що угодне Богові те його дерзновення, отці мовчали і як великого Божого угодника вельми шанували. Коли ж повернувся зі Собору святий Миколай до свого стада, прийшов, несучи із замиренням благословення, і здорове учення медоточивими устами всенародному подав зібранню. Нездорове й чуже біля самого кореня відтяв, озлоблених і неспівчутливих, що в злості зістарилися, єретиків викрив, від Христового стада відігнав. Так, як мудрий землероб на току і точилі все, що є, очищує, і краще відбирає, кукіль же витрясає, так благорозумний току Христового робітник святий Миколай добрими плодами наповнював духовну житницю, кукіль же примарної неправди єретичної розвіюючи і від пшениці Господньої далеко відмітаючи, через що і Церква свята називає його лопатою, що розвіває Арієве кукільне вчення. І був направду світлом світу і сіллю землі, бо й життя його було світлим, і слово його сіллю премудрості розчинене. Вельми піклуючись про стадо своє у всіх потребах, траплялося, що цей добрий пастир не лише духовною поживою їх годував, але й тілесну добував їжу. Одного-бо разу, коли був немалий голод і в Мирейському граді бракувало всілякої їжі, і багато людей терпіло скруту, архієрей Божий над людьми убогими, що з голоду гинули, змилосердився: одному купцеві, що, в Італії бувши, корабель зерном наповнив і хотів в іншу країну плисти, явився уночі уві сні і, давши йому три золоті завдатку, звелів у Мирейський град плисти і там зерно за ціну віддати. Збудившись зо сну і знайшовши три золоті в руці, купець настрашився і здивувався такому сну, що чудо уречевлене явив. Через таке-бо чудо купець не посмів не послухати наказане зробити, але прибув в Мирейський град і збіжжя тим, що в ньому були, розпродав, не таючи і явлення Миколая, що уві сні було. Міщани ж, таку втіху від голоду отримавши і повідане чуючи, славу і дяку Богові підносили і великого архиєрея Миколая чудодивного, годувальника сзого, прославляли.

Тим часом заворушення почалося у Великій Фриґії — чувши про те, цар Константин послав трьох воєвод з їхніми воїнами вгамувати те заворушення, тишу встановити. Імена ж воєвод Непотіян, Урс та Єрпиліон. Вони ж із великим поспіхом відплили від Константинограда, прийшли в одну із пристаней Ликійської єпархії, що Андріятським берегом називається, де був град. А тому, що не могли плисти неспокійним морем, тиші в пристані тій чекали; тоді деякі з тих воїнів, що були з ними, з кораблів посходили, щоб купити потрібне, і забирали чуже примусом, як зазвичай воїни. Часто ж те робили, чим роздратували тамтешніх мешканців. Через те були сварки і поговір, і війна з обох боків насувалася на місці, що звалося Плакомата. Дізнавшись же про те, святий Миколай не полінувався сам дійти до берега того граду, щоб примирити міжусобицю. І зразу весь град із воєводами, про прихід його почувши, вийшов назустріч і поклонився йому. Спитав же святий воєвод, куди і звідки йдуть. Вони відповіли, що цар послав їх у Фриґію погамувати там заворушення. Святий же умовляв їх у послуху тримати своїх воїнів, щоб не робили людям пакости. Тоді, взявши до граду воєвод, люб’язно пригостив їх. Вони ж, воїнів покаравши, бунт вгамували і благословення від святого сподобилися. Коли це відбувалося, прийшли з Мир одні міщани, зажурені і заплакані, і, припавши до ніг святого, допомоги для скривджених просили, розповідаючи зі сльозами, що, коли його не було, ігемон Євстафіи через заздрісних злих людей, підкуп у руки взявши, трьох мужів з того граду, в нічому не винних, на смерть засудив, через що весь град журиться і плаче і «твого, казали, чекає повернення, Владико. Якби ти був вдома, то не посмів би ігемон такий неправедний вчинити суд». Це чуючи, Божий архієрей засумував душею і, взявши зі собою воєводу, зразу рушив у дорогу. Бувши ж на місці, що називається Лев, зустрів одних людей, що йшли, і спитав їх, чи знають вони що про трьох мужів, на смерть засуджених. Вони ж кажуть йому. «Залишили їх на рициновому і полюксовому полі, на страту волочених». Тоді святий Миколай поспішив на те місце, намагаючись засуджених на смерть випередити. І, досягнувши місця, бачив багатьох людей, що перед ним стояли, і трьох засуджених мужів, що назад руки зв’язані мали і лиця закриті, вже до землі схилені; і бачив оголені мечі націлені, до смертельної страти готові. Ката ж бачив, що вже витягнув на те меч, лютий же і негарний образ суворости являючи: і було для всіх жахливе і плачевне видовище. Тоді святитель Христовий, із лагідністю лють змішавши, вільно серед людей зайшов. І, меч із руки воїна вихопивши, кинув на землю, ніскільки ж не вжахнувшись і не злякавшись, і мужів від пут звільнив, все те з великою впевненістю роблячи, і ніхто не боронив йому, тому що слово його було владне і діло його з божественною силою: був-бо великий перед Богом і всіма людьми. Врятовані ж від усічення три мужі, бачивши, що їх несподівано з воріт смертних до життя повернули, гарячими з радості сльозами обливалися і благодушно кричали, і всі, що там зібралися, вдячно відкликалися. Прийшов же туди й ігемон Євстафій, але угодник Божий, побачивши його, що наближався, відвернувся і до ніг припадаючого відштовхнув. Розповісти ж про нього цареві і Бога на покарання прикликати обіцяв, і всіма смертними муками йому погрожував за неправедне використання влади. Він же, справедливо викритий і погрозами святого настрашений, зі сльозами просив милости і з усієї душі молився, каючись за неправду свою і шукаючи примирення з великим отцем Миколаєм, провину ж на Симонида і Єндоксія, старійшин міських, поклав. Але неправда не може втаїтися, святий-бо знав про те, що, золотом підкуплений, той на смерть осудив невинних. Весь же народ святому отцеві Миколаю велику вдячність підносив. Тоді заледве Христовий угодник впрошений був простити ігемона, бо й сам вже зі смиренням і сльозами великими сповідував своє, що було, прогрішення, а не іншого когось діло.

Вищезгадані же воєводи, що з ним прийшли, бачивши все, що було, дивувалися ревності і благості великого Божого архієрея. Тоді святих його молитов сподобились і, його благословення за доброго супутника взявши, у Фриґію відійшли, щоб виконати цареве веління. І, там бувши, заворушення добре замиривши і все, що звелів їм цар, здійснивши, з радістю у Візантію повернулися, многохвальну від царя і від всіх бояр почесть прийнявши і таке инше через добру славу свою; у палатах перебували і царської ради удостоїлися. Заздрісні ж очі лукавого серця злих людей, не можучи їх в добрій славі бачити, на злобу і ворогування зрушилися, їм же злу раду склавши, приступили до міського єпарха Євлавія, люто на мужів тих складаючи наклепи і говорячи: «Не добре радять воєводи ані на добро не обернеться кінець їхньої ради, нові-бо починають речі, що нам у слух ввійшли, і лукаве кують на царя». Так на них сказавши, золота багато єпархові дали. Він же і цареві у вуха доніс наклеп той. І зразу, чувши, цар звелів без допиту посадити тих трьох воєвод до темниці, щоб уникнути здійснення їхньої таємної злої ради. І були в путах воєводи, не знаючи, через що у в’язницю вкинені, не знали-бо вини своєї. Часу ж мало минуло, забоялися наклепники, що якось викриється брехливий наклеп їхній, і стане явним зло їхнє, і на самих біда обернеться; через те з численними просьбами приступили до єпарха, щоб не залишав довго жити мужам тим, але суд на них смертний після початку першої ради невдовзі хай вчинить. Єпарх же, грошолюбством подавившись, це чувши, обіцянці кінець поклав. Зразу-бо з понурим лицем і зажуреним поглядом до царя прийшов, як злий вісник з’явився. Разом з тим і показати хотів, як вельми про цареве життя турбується і вірно йому підкоряється. І почав всіляко йому лестити, лукавими і хитромудрими словами на гнів проти невинних гніваючи, підштовхуючи і кажучи: «Ні один з тих, хто сидить у в’язниці, не хоче покаятися, о царю, але в попередному злому намірі перебувають, не перестають злі наміри обдумувати, сплітаючи на тебе зло. Звели-бо, не гаючись, замучити їх, щоб вони не встигли здійснити зло, що на тебе нарадили і не довели до кінця погане своє починання». Такими словами обурений, цар на смерть невинних засудив. Був же вечір, і на ранок страта їх відклалася. Дізнавшись же про те, в’язничний сторож, який і раніше багато плакав через таку напасть на невинних, прийшов до тих воєвод, таке кажучи: «Добре мені було б, якби не пізнався з вами, не насолоджувався приємними бесідами і трапезами, ісраще перетерпів би розлуку з вами і менше б уболівав через напасть, що на вас напала, і не прийшла б така журба на душу мою. Зранку-бо один з одним розлучимося, о горе мені, кінцевою і гіркою розлукою. І вже відтоді любого лиця вашого не побачу ані мови вашої не почую: убити-бо вас наказано. Заповідайте, якщо хочете, що про маєток ваш, нині-бо є час, щоб не перешкодила волі вашій смерть» . Коли таке їм із риданням сказав, вони, нічим супроти царя не згрішивши ні смерти пізнати не вартувавши, роздерли ризи свої і волосся страшно рвали, говорячи: «Який ворог позаздрив на наше життя, чому ж ми маємо, як злодії, прийняти смерть; що зробили, смерти гідне?» І прикликали поіменно своїх родичів же і знайомих, і у свідки брали Бога, бо нічого злого не вчинили, і плакали гірко. Один з них, Непотіян, згадав про святого Миколая, який в Мирах, перед тими трьома мужами поставши, скоро помічником прославлений був і добрим заступником, врятував їх від смерті. Про те розмовляли один з одним, молилися, кажучи таке: «Боже Миколаєвий, що врятував перед тим трьох мужів від неправедної смерти, зглянься нині і над нами, бо нема нам серед людей помічника, це-бо охопила нас біда велика, і нема кому врятувати від напасти. Це і голос перед відшестям душ наших замовкає, і язик вогнем сердечним згоряє, пересихає, вже і молитви не можемо принести Тобі. Скоро хай охоплять нас щедроти Твої, Господи, і візьми нас із рук тих, що шукають душ наших, завтрашнього-бо дня умертвити нас хочуть, поспіши на допомогу нам, і вибав нас, невинних, від смерті». Бог же, чуючи молитви тих, що молилися до нього і боялися його, і, як батько дітей, обдаровуючи, послав їм на допомогу святого свого угодника, великого архієрея Миколая. І тої ночі, коли цар спав, представ цей святитель Христовий, кажучи: «Як тільки встанеш, відпусти тих трьох воєвод із в’язниці, яких там тримаєш, без вини обмовлені є і несправедливо страждають». Розповів же йому і всю суть зрозуміло й каже: «Якщо не послухаєш мене ані не відпустиш їх, війну воздвигну на тебе, як було у Фриґії, і погано загинеш». Дивувався ж цар із сміливости мужа, думаючи, що вночі несвоєчасно всередину палат посмів увійти, і каже: «Хто ти є, що такі на нас і на мою державу погрози наносити смієш?» Він же каже: «Миколай моє ім’я, Мирейської митрополії архієрей». Цар же від видіння збентежився і, вставши, думав, що то є. Також і Євлавію-єпарху тої ж ночі, коли спав, святий уві сні явився і також про мужів тих повідомив. Збудився ж Євлавій, настрашився і розмірковував подумки про видіння. До нього ж зразу хтось від царя прийшов, повідомляючи, що цар у сні бачив. Він же скоро пішов до царя, про своє видіння повідомив і про те, що явилося, все розповів. І дивувалися обоє через преславне видіння, що обом однакове було. Звелів же цар відразу воєвод привести із в’язниці і каже їм: «Які волхвування здійснили, що послали на нас такі сновидіння, вельми-бо лютував і сумував муж, що явився, в ближньому часі навести війну погрожував». Вони ж нічого не знали, кивками один одного питали, чи хто з них щось знає, але ні один нічого не знав, лише мисленими очима один на одного поглядав. Цар же, це бачачи, на лагідність змінився і каже до них: «Не бійтеся нічого поганого, кажіть правду». Вони ж із очима, повними сліз, вельми ридаючи, казали: «Ми, о царю, волхвування не знаємо, ані на твою державу нічого злого не робили, ані не думали, свідком є нам Всевидяче Око. Якщо ж так не є, але щось лукаве у нас знайдеш, то не роби нам жодної милости, не лише нас трьох, але і весь наш рід не щади. Ми ж від батьків наших навчилися царя шанувати і бути йому вірними понад усе. Тому ж і нині вірно твого здоров’я пильнуємо і поручене нам, як належить санові нашому, міцно бережемо, велінню твоєму з ревністю служимо: у Фриґії заворушення примирили, ворожий напад здолали і свою хоробрість ділами тобі досить довели, як же добре ті, що знають, кажуть. Твоя держава понад почесті для нас дарунок, нині ж люттю на нас озброївся, і судять нас люто, і найгіршого страждання чекаємо. Та як же здається нам, о царю, що наша приязнь до тебе причиною є більшої для нас муки, і замість слави і почестей, на які сподівалися, на смертний страх і осудження ми приречені». Такими словами цар зворушився і каявся, що наругу вчинив над мужами тими, трепетав-бо перед Судом Божим і багряниці царської соромився, що, иншим закон встановлюючи, сам беззаконні суди чинити збирався. І тоді милостиво подивився на них і лагідно говорив до них. Вони ж, зворушено дивлячись на царя, раптом побачили подобу святого Миколая, що сидів із царем, помахом же прощення і милосердя їм обіцяючи. Цього ж ніхто інший не бачив, тільки три воєводи ті. Тоді вони, насмілившись, велегласно сказали: «Боже Миколаїв, що визволив трьох мужів у Мирах колись від неправедної смерті, візьми і нас, рабів твоїх, з теперішньої біди цієї». Схопився ж цар за слово і каже: «Хто цей Миколай, котрий мужів спас, кажіть, щоб було мені це відомо». Непотіян же все по порядку розповів йому. Тоді цар святого Миколая, великого угодника Божого, пізнав, сміливості ж його і за ображених великій ревності дивувався, звільнив воєвод тих, кажучи: «Не я вам дарую життя, але Миколай, великий Господній служитель, що його ви на допомогу призиваєте. Ідіть-бо до нього і вдячність віддайте. Скажіть же і від мене йому: «Те, що ти велів, зробив, не гнівайся на мене, Христовий угоднику». Це сказавши, Євангеліє золоте і кадило золоте, чистим камінням викладене, і свічники два вручив їм, звелів те віддати Мирейській Церкві. І так троє тих воєвод, преславне отримавши спасіння, зразу віддалися дорозі і радісно до святого дійшли, і весело Його бачили, і велику вдячність воздали тому, хто зробив їм таке добродійство, і співали, говорячи: «Господи, Господи, хто подібний на Тебе, що вибавляєш бідних із рук сильніших ані вбогих же не залишиш без милостині, але і тих з маєтку Свого вдовольниш, і до себе благопоспішно повернемся». Такі є діла Бога, що звеличує свого угодника, тому, ніби крилата, про нього слава, здійнявшись, всюди розійдеться і все охопить, морську безодню пройде, і по Вселенній рознесеться, і жодного ж місця не залишить, і де ж тільки не буде чути про великі і дивні чуда великого архієрея Миколая та подаровану йому благодать від Всемогутнього Бога.

Якось кораблеплавці з Єгипту плили до краю Ликійського, були у великому штормі й бурі, що й вітрила поскидало і весь корабель об великі хвилі розбився, і вже всі втратили надію на життя. Коли ж згадали великого архієрея Миколая, його ж не бачили ніколи, лише про нього чули, що швидкий помічник є всім, хто призиває його в біді, у молитві до нього звернулися і на допомогу його кликали. Святий же зразу їм явився і в корабель зайшов, говорячи: «Це кликали мене і я прийшов допомогти вам, не бійтеся-бо». І, взявши весло, здавалося, ніби керував кораблем. Тоді заборонив вітрам і морю, як же і Господь наш колись, що звелів: «Віруй у Мене, в діла, що зроблю». І він зробив. Так вірний раб Господній морю і вітрам звелів, і слухняні йому були. Кораблеплавці ж після того, тихим вітром несені, до Мирейського граду пристали і вийшли з корабля, в град ішли, хотівши бачити того, хто врятував їх від біди.

Побачивши ж його, коли йшов до церкви, впізнали благодійника свого і, припавши до ніг його, віддавали йому вдячність. Дивний же Миколай не лише від тілесної біди і смерті їх вибавив, але й про душевне їхнє спасіння потурбувався: ясновидець-бо, він духовними очима добачив у них нечистоту любодіяння, яка людину далеко від Бога відкидає і від заповідей його відводить, і каже до них: «Нарозумте себе, прошу вас, о діти, нарозумте і серця ваші, і помисли на добровгідність Богові виправте, бо якщо від багатьох людей можемо втаїтися, здаємося добрими, то від Бога нічого не втаїться. Для цього намагайтеся душевну святиню і тілесну чистоту зі всілякою ревністю берегти. «Ви — храм Божий», — як каже Павло, божественний апостол. — А якщо хто Божий Храм зруйнує, того зруйнує Бог». Так мужів тих душекорисними настановивши словами, відпустив їх з миром. Мав-бо блаженний вдачу, як дітолюбний батько, погляд же ангела Божого, благодаттю божественною сяяв. Сходив з лиця його, як із Мойсеевого, якийсь пресвітлий промінь. Від бачення ж його велика користь була тим, що дивилися на нього, бо якщо хто якимось стражданням чи печаллю душевною обтяжений був і лише подивився на святого, зразу достатню знаходив печалі своїй втіху. Або якщо хто побесідував з ним, все мінявся на добре. Не лише з вірних, але і від невірних, якщо траплялося кому від солодкого того медоточивого язика що почути, зворушувалися і на спасенну наставлялися стезю: вирощену змолоду невір’я злість відкидали, приймали ж у серце праведне слово істини.

Пожив же великий угодник Божий років досить, серед Мирейського граду божественними добротами сіяючи, за Божественним Писанням: як зірка ранкова посеред хмар, і як місяць повний удень, і як Сонце, що сяє на Церкву Бога Великого, і як лілея при витоку води, і як дорогоцінне миро всіх овіваючи. У глибокій старості, сповнений днів багатьох, борг спільної природи людської віддав, трохи спершу тілом похворівши, добре тимчасове закінчив життя і на життя без старости блаженне з радістю і псалмоспівом перейшов у супроводі святих ангелів та святих, що ликом зустрічали святого. Тіло ж його чесне єпископи з клириками, і ченці, і люди, що їх незчисленна кількість зібралася зі всіх градів всієї тої Ликійської землі, поклали чесно в соборній Мирейської митрополії церкві, грудня-місяця в 6-ий день. І здійснювалося багато чуд від святих мощей угодника Божого, миро-бо благовонне і цілюще мощі його виділяли, ним же помазуючись, хворі здоров’я здобували. Через те з кінця землі прибував люд до гробу його, хворобам своїм зцілення шукаючи, і не залишалися без того, що шукали, всілякі-бо недуги святим тим миром зцілювалися, не лише тілесні, але й душевні. І духи лукаві проганяв, на них-бо не лише за життя свого, але й по переставленні озброївся і перемагав їх, і нині перемагає.

Колись богобоязливі мужі з гирла ріки, що Танаїс називається, чуючи про мироточиві і цілющі мощі святителя Христового Миколая, які були в Мирах, граді Ликійському, вирішили піти морем туди, щоб поклонитися. І, наповнивши корабель пшеницею, відплисти хотіли. Лукавий же біс, який в капищі Артеміди раніше жив і його ж святий Миколай звідти вигнав, капище зруйнувавши, відчув, що корабель той хоче плисти до Великого Отця, гніваючись же на святого за зруйнування капища і за своє звідти вигнання, всією силою своєю помсту віддати намагався. Замислив мужів тих завернути з наміреного шляху і позбавити їх святині, пакість і перешкоду зробивши бажанню їхньому. Перетворився-бо на жінку, і посуд якийсь, повний єлею, несучи, метався і говорив до мужів тих: «Оце хотіла б нести до гробу святого, та боюся плавання дуже, неможливо-бо є немічній і на шлунок хворій жінці зважитися на таку глибину. Через те прошу вас, посуд цей взявши, донесіть до гробу і вилийте єлей у світильник святого». Таке говорячи, лукавий посуд боголюбцям в руки дав. Не відомо ж, з якими бісівськими чарами змішаний був єлей той, лише відомо, що шкідливий і згубний для тих, що пливуть. Ті ж, не відаючи лукавого чину, послухали проханого і посуд той із бісівським єлеєм взяли. І, пустившись берега, плили день той добре. Зранку ж звіявся вітер північний, і почалося важке плавання їхнє і вдень, і вночі. Багато ж днів у невдалому плаванні бідували, мучилися довгим збуренням і думали назад повернутися. І вже корабель у свій край повертали, аж явився їм святий Миколай, плив проти них в малій лодії і говорив: «Куди ідете, о мужі? Через що дорогу покидаєте, назад повертаєтеся, у ваших руках є вгамувати бурю і влаштувати кораблеві дорогу зручну. Бо диявольський то підступ вас відвертає від плавання. Не жінка, а біс дав вам посуд, викиньте-бо його в море, і зразу щасливу дорогу матимете». Те чуючи, мужі ті взяли бісівський посуд, вкинули його в морську безодню. Коли це сталося, раптом звідти дим чорний і полум’я вийшли, і сморід великий наповнив повітря, море ж розколювалося і крутило води із дна кипінням, клекотання творячи, і краплини були як іскри вогненні; боялися страшно ті, що в кораблі, навіть зі страху не могли кричати. Явлений ж їм помічник, дерзати і не боятися звелівши, упокорив море і тих, що плили, страху позбавив, і дорогу щасливу до Ликії влаштував. Бо відразу холод якийсь добропашний дихнув, повіваючи на них, і доплили щасливо до бажаного града, радіючи. І поклонилися мироточивим мощам швидкого помічника і заступника свого, дякуючи всесильному Богові. Великому ж отцю молебень відправивши, повернулися в землю свою, розповідаючи всім усюди, що трапилося їм по дорозі. Багато ж великих і преславних чуд великий цей угодник Божий здійснив, на землі і на морі тим, що в бідах, помагаючи, від потоплення рятуючи, із глибини морської на дно виносячи, зід полону звільняючи і переносячи в дім, від пут і темниці вибавляючи, від посічення мечем заступаючи і від смерти визволяючи. Багатьом багато подав зцілень: сліпим бачити, кульгавим ходити, глухим чути, німим говорити. Багатьох, в убогості і злиднях останніх страждаючих, збагатив, голодним їжу подав і кожному у кожній потребі готовий помогти, гарячим заступником, і швидким помічником, і захисником виявився. І нині також тим, хто його призиває, допомагає і від бід визволяє. Його ж чудес не можна порахувати ані незручно всі детально описати. Знає великого чудотворця цього Схід і Захід, бачать і всі кінці земні чудотворення його. Хай славиться-бо ним Бог, у Тройці єдиний, Отець, і Син, і Святий Дух. І його святе ім’я устами всіх хай шанується у хвалі навіки. Амінь.

Якщо хто хоче про деякі з превеликих і преславних чудес цього святителя Христового Миколая дізнатися, такі, як: про Василія, сина Агрикового, як його переніс в одну мить від сарацинів, про Христофора ієрея, якого від усічення мечем вибавив; про Стефана, царя Сербського, якому дарував прозріння, та багато инших чуд його, — хай дивиться про них у Пролозі цього ж місяця і числа, і знову місяця травня в 9-ий день — на перенесення чесних його мощей, і в книжечці про чудеса його, в печерській обителі у рік від Різдва Христового 1680-ий виданій.

Свт. Димитрій Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)