В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Мірилом духовного зростання людини є її сми-
           рення. Чим вища за духом людина, тим вона смиренніша. І навпаки, – чим смиренніша, тим вища. Не правила, не поклони, не пости, не читання Слова Божого, а смирення наближає до Бога. Без смирення все (навіть найвеличніші подвиги) не тільки не корисне, але й може занапастити людину.

А в наш час нерідко можна бачити, що ледь-ледь людина трохи більше помолиться, частіше походить до храму Божого, дотримає піст – і вже вважає себе вищою за інших, осуджує ближніх, починає повчати, коли не просять, і таке інше, і цим показує свою духовну порожнечу і віддалення від Отця Небесного. Треба боятися високої думки про себе. Господь Ісус Христос говорить, що коли і все приписане створите (тобто виконаєте всі заповіді Божі), вважайте себе рабами негідними, тому що зробили лише те, що були зобов’язані зробити.

А спасіння є дар Божий для смиренних і упокорених серцем. Зі смиренням несумісні осудження ближніх і власна образливість. Якщо ми осуджуємо інших або ображаємося, коли вважаємо, що нас чим-небудь скривдили, то у нас зовсім немає ніякого смирення.

Святі щиро дякували тим, хто кривдив і ображав їх, оскільки саме завдяки перетерпінню образ вони вчилися смирення. Матір Божа стверджує, що Господь обрав Її через Її смирення. “Зглянувся (Він) на смирення раби Своєї” (Лк. 1, 48), – говорить Вона своїй родичці Єлисаветі. Сам Господь закликає усіх навчитися від Нього смирення. “Навчіться від Мене, – говорить Він, – бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11, 29). 

Не посту, не молитви, навіть не любові до ближнього, а саме смирення треба вчитися у Спасителя. Тільки через смирення людина стає єдиною духом із Христом, який упокорив себе до обпльовувань, ганьби і хресної смерті.

Само собою зрозуміло, що ми зобов’язані усіма силами намагатися виконати і всі заповіді Божі, однак без смирення вони стають для нас марними або навіть шкідливими.

Не треба ставити перед собою ніяких великих завдань, а завжди і в усьо­му необхідно утримуватися від зла, від порушень зовнішніх і внутрішніх заповідей і спонукати себе до роблення добра. Хоча і з великими зусиллями і внутрішньою боротьбою, однак необхід­но намагатися робити не як нам хочеться, а як велить Господь у святих заповідях. Недарма сказано в Євангелії: “Царство Небесне силою здобувається ” (Мф. 11, 12).

До цього додається ще “терпіння скорбот і хвороб”. Нерідко буває так, що людина духовно гине, і після смерті на неї чекають пекельні муки. Але Бог не хоче смерті грішника і посилає йому милість Свою у вигляді хвороб і страждань. Людина не слухала Слова Божого, і тому треба було вжити сильний засіб, щоб відірвати її від чогось погибельного. Цей засіб і змушений був послати Господь. Отже треба не ремствувати на Бога, не сумувати, а дякувати Йому за милість і турботу про наше спасіння. Сказано у Слові Божому: “Кого Бог любить, того і карає, як батько улюбленого сина” (Пр. 3, 12).

Ми не повинні ображати Бога невдячністю за Його милості. Щоб здобути нерозсіяну молитву, треба смиритися перед Богом і людьми. Без смирення людина завжди буде розсіюватися перед Богом і людьми. Треба не сумувати і зневірятися, а терпіти і чекати милості Божої, а також вважати себе негідним дарувань Божих. Воіс­тину за своєю гріховні­стю усі ми не тільки недостойні Його милостей, але недостойні й вимовляти ім‘я Боже.

Будемо ж постійно пам’ятати слова апостола: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (Як. 4, 6).

Амінь!